Зорян Попадюк: Просто я ніколи не міг повірити, що все зможе закінчитися

Зорян народився у Львові. Мати викладала німецьку в університеті, батько працював директором лісгоспу. Дитиною його привезли до Самбора та віддали на виховання бабусі – Софії Копистинській. У домі був культ діда – стрільця Української Галицької Армії.

Ну і все, я пішов до школи. Почалися, як кажуть, трудові будні

Найбільше вплинув на мою свідомість і формування особистості випадок в Самборі. Був 1962 чи 1963 рік. Розлився Дністер. Повінь розрила могили, ми їх називали курганчиками. То були могили школярів української гімназії.

Коли це трапилось, мою бабцю вночі підняли на тривогу у санстанції. Вони кісточки збирали там. Відвезли на цвинтар. Засипали то все і залили вапном. Ну і бабця мене через кілька днів повела туди.

Ми прийшли в школу і почали питати, що то таке і хто таке робив. Керівником класу була німкеня Ґудван Марія Едуардівна і казала : "а ви вдома запитайте, я вам нічого не буду казати". Ну і врешті-решт я вже знав все. Я то розповідав усім. Потім всі діти зі школи стали кістяком організації, яку ми згодом утворили – Українського національно-визвольного фронту. 

Спершу це були:  Ігор Вовк, Омелян Богуж, Євген Сеньків, Роман Радонь, Яромир Микитко, Ігор Ковальчук. Ми відвідували могили. 

Потім я їх возив на Маківку, під Сколе, де воював мій дід Іванко, січовий стрілець. І так ми вже купки трималися, поки не вступили у вищі учбові заклади. Тоді вже роз'їхалися по різних місцях. А далі воно почало обростати іншими людьми.

Треба сказати, що моя мама так само була в колі тих людей, які жваво цікавилися подіями політичного характеру. Вона переписувала самвидав у Львові і мала знайомих, які потім пройшли через табори. Так що я крутився у колі тих людей завжди.

У нас було достатньо велика бібліотека в хаті і можна було багато чого прочитати. Всі ті зшиті українські журнали, які видавали в 1930-ті, були в хаті. І художні твори. Скажімо "Холодний Яр" я в перших класах почитував.

Що ви боїтеся, що я ще на вас плюну?

Після школи я вступив на філологічний факультет Львівського університету. Провчився там два з лишком роки, поки не відрахували "за обпльовування радянської влади". Формулювання з'явилося тоді, коли у мами був обшук в хаті. Я тоді готувався до заліків.

Вони налетіли о шостій годині ранку, почали трусити хату. Зробили на мене таку заяву у міліцію, що я їх ображав під час виконання службових обов'язків. Маму протримали в КҐБ. Мене щось попитали, пострашили, відкрили двері і сказали: "ідіть додому". Суд був і присудили мені 30 рублів штрафу. Величезний.

Після канікул мене викликав Максимович, тодішній ректор університету і сказав: "подивіться, нам прийшов папір з суду, що ви те говорили. Що ви собі думаєте далі? Як будемо з вами працювати?". Одним словом, наступного дня з'явився папір про відрахування мене з числа студентів за "обпльовування радянської влади". Так вони і написали. 

Ще смішне було. Зайшов я до ректора в кабінет, підійшов ближче до стола, а він відсунувся далеко до стіни. Вже наступного разу я прийшов - він знову відсунувся. "Що ви боїтеся, що я ще на вас плюну?" – питаю.

Після відрахування я з однокласником Анатолієм Оберемком, з міста Ізюм Харківської області, поїхали на Кавказ. Побули там десь два-три місяці, по горах трохи полазили, посиділи почитали там книжки. Така подорож була: Батумі, Сухумі, Кутаїсі. Потім вернулися додому і продовжили роботу над "Поступом" – журналом, який ми почали видавати ще в університеті з моїм однокурсником Григорієм Хвостенком.  

Коли почалася Празька весна ми слідкувати, що там відбувається. Я сидів біля приймача. Заклеїли в якийсь день летючками Самбір, потім до 4-ї річниці вторгнення військ варшавського пакту до Чехословаччини ми це саме зробили в Долині, Болехові, Стрию, Чернівцях, Франківську, Коломиї й у Львові само собою. 

То була четверта річниця подій в Чехословаччині, ми поїхали і дійсно так солідно заклеїли. То був серпень. І дощ був сильний, пам'ятаю. Приїхав додому о сьомій ранку і пішов спати. А через годину-півтора чую, якась машина приїхала під хату. Бабця моя вийшла.

Прийшли чекісти: "А де ваш внук?" – "У хаті спить" – "А коли ліг спати?" – "Та десь ввечері, він лягає пізно.  Десь може 11-та, 12-та".  Вони подумали й пішли. Якось трошки минуло часу, як нас арештували. 

Три чи чотири чоловіки на кухні стоїть, ні з того ні з сього

Арештували нас з іншого приводу. У Львові у 1973 році обком партії заборонив різні події, присвячені Шевченку. Ми на те відгукнулися масовими летючками  у Львові. Клеїли всюди, починаючи від теперішнього ринку "Добробут" за оперним театром і так по Городоцькій, по центру, по проспекту Свободи, по Коперника.

Починалося начебто з відомих слів Леніна, який говорив, що заборона дат сторіччя Шевченка була найкращою антицарською агітацією. І в тому дусі далі. То було між 27 і 28 березня, коли розклеїли і розповсюджували. І в ту ж ніч арештували нашу групу. А тих, хто безпосередньо клеїв, вони не знали. Так вони нас тримали в тюрмі, а ті летючки ще клеїли. 

Я був у Самборі тоді,  була десь 12-та, як прийшли до мене в хату.  Ми досить пізно лягали і в нас ніколи двері не були зачинені на ключ. Ми дивимося: на кухні три чи чотири чоловіки стоїть. Ні з того ні з сього.

Потім зайшли ще кілька і почали вести обшук. Проводили до ранку, а тоді – в машину і поїхали до Львова в ізолятор на Лонцького, на розі Миру (нині Степана Бандери) і Коперника.

Потім почалися допити. Я більш-менш був готовий до таких речей. Допити виглядали сухо, монотонно. Мене кликали в кабінет слідчого. У кутику – столик маленький з табуреткою, яка прибита до підлоги. Він друкує своє запитання, ставить мені його усно, друкує мою відповідь, якщо я щось скажу.

І врешті-решт я підписую те, що сказав. Єдиний прийом, який він використовував перші тижні, – хотів викликати співчуття в мене. Тобто я не так відповідав – і все: йому погано, валідол кладе під язик, ціла біда в нього.

Слідство тривало від кінця березня і десь до середини червня. Потім було чекання на суд, а сам суд – у серпні. На суд нікого не пускали. Що стосується адвоката – Коваль здається прізвище, – то не можу згадати, щоб він відіграв якусь погану роль в тому суді. Зрештою, щоб і добре щось зробив – також ні.

Єдине, що він, як мені здалось, тримав зв'язок з моїми рідними. Прокурор – Руденко. Я навіть подумав, що він родич того Руденка, який був генеральним прокурором. Суд ішов спокійно. Не було таких речей, щоб вони мене принижували, ні. 

Був засуджений Львівським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда") до 7 років позбавлення волі та 5 років заслання. 

Після суду поїхали назад на Лонцького і до кінця жовтня я чекав. Тоді мене повезли до Мордовії: спочатку Харків, потім Саранськ, потім Потьма і мордовський табір 19-ий.

Лісний політичний

19-ий табір, якщо я не помиляюся, мав назву "Лісний", "Умор" по-їхньому. Туди я прибув 5 чи 7 листопада 1973 року. Перше, що зробили: покликали вже при брамі і познайомили з покаянною заявою Івана Дзюби. Я собі прочитав та й усе.

19-ий табір був одним з найбільших політичних таборів на той час. Тоді там перебувало приблизно 400 людей. Більшість з них співпрацювали  з німцями під час Другої світової.

Пам'ятаю такий Вагін був, монархіст російський, супер православний. Він мене зустрів, вирок мій прочитав. Вирок його вразив звичайно, бо там не було ніяких ні покаянь, ні пробачень, нічого. Він знайшов там прізвище Дзюби, знайшов прізвища Мороза і ще когось, але зупинився на Дзюбі.

Я щось почав говорити, а він мені: "Послушай, да он же жид". Я так розкрив очі, і думаю, що він від мене хоче і що то означає "жид". То було таке враження перше від табору. 

Лісна рутина

Робота спочатку була в мене в кочегарці. Опалював і виробничу, і житлову зони. Близько семи місяців я там працював. Потім – карцер. Потім – ПКТ (приміщення камерного типу). А потім мене відправили у 17-ий табір.

17-ий табір був порівняно маленький. Це десь 80 чоловік, ну до 100, більше не було. В 17-му таборі в мене була з одного боку кочегарка – бери лопату з вугіллям і кидай, а з другого – пилорама, лісопилка. Навіть був такий час, що потім мені то прийшло в пригоді, бо коли я приїхав на Урал в іншу зону, виясняли хто міг би працювати на пилорамі тамтешній.

А хтось сказав, що я працював на пилорамі і вони мене взяли поставили директором тої пилорами. Смішне, бо як директор я був – ніщо. Але я знав що як нагострити, як що має бути. Так що тримав ту пилораму.

17-ий табір для мене був місцем, де помер Михайло Сорока, під колючим дротом, там в кутку, біля вежі вартових. З серцем щось сталося, інфаркт. 

Як на мене, ми не були голодні. Каші якісь, макарони, борщики – було достатньо з моєї точки зору. В проголодь ми жили у 17-му таборі. Там поруч був кримінальний жіночий табір, і вони з того кримінального табору возили їсти.

Звичайно, що то було порційне і не вистачало людям. Ну якось виживали. Наші старі зеки, які ще з війни сиділи, вміли готувати. Щосуботи у нас було картопляне пюре з оселедцем, капуста квашена, ще щось таке придумували. 

Лісні. Люди

Табір – це постійні розмови, прогулянки. Там був плац посередині, була їдальня, якісь адміністративні будівлі, а довкола – дорога квадратом. Ми там завжди ходили по 10-15 кругів.

19-ий табір був тим характерний, що там, крім тих, кого ми називали "московськими демократами", "німецькими пособниками", були учасники подій в Прибалтиці: литовці, латиші, естонці. Це гарний контингент був. І були наші – бандерівці, як їх називали. Ці люди дійсно нами опікувалися: не давали нам бути голодними, холодними, учили.

Дмитро Синяк такий був, Мирон Іван з Закарпаття, Микола Кончаківський, Роман Семенюк з Сокаля. Це люди, які, крім того щось зробили в підпіллі, були ходячими енциклопедіями: все знали, все могли пояснити. Був отець Лукашевич, батько тих хлопців, яких за смерть Галана розстріляли.

Литовський старичок

Був такий в литовській громаді Петро Казимирович Павлайтіс, старичок. То був дуже цікавий чоловік. Його всі поважали. І ми з ним здружилися. Він був колишнім послом Литви у Лісабоні і Мадриді, професором теології. Мені було якось стидно розмовляти з ним по-російськи і я таки навчився литовської мови.

По системі "книга поштою" чи як вона називалася, я замовив посібник з литовської мови, словник. Зумів навчитися. Мова мені дотепер пам'ятається. Павлайтіс дуже здивований був.

Його посадили в гестапо і перевозили кудись; машина потрапила у яму, чи на вибоїну і зіпсувалася. Їх там тримали німці, врешті-решт комусь стало погано, всіх випустили в лісі й оточили. Так їх провітрювали. А Павлайтіс взяв і втік тоді в ліс.

Він відбув 37 років ув'язнення. Якось йому прислали маленький пакуночок, але не віддавали, бо був на кілька грамів більше, ніж дозволено. "Ми у вас то заберем" – "Та забирайте, в мене Литву забрали. Щоб я за цим плакав".

Потім його забрали до 17-го табору, де він і провів більшість часу. 

Стус, пам'ятник і Рільке

То вже була зима 1974 року. Був такий Старосольський Любомир. Він зі Стебника. Молодий хлопчисько. Потрапив через те, що вивісив прапор український. Він ще не був повнолітній, як його посадили, він на Лонцького скінчив 18 років свої.

Якось ми з ним снігом бавилися чи щось таке, і ведуть Стуса. Провели повз нас. Ми привіталися. Раз-два – ми постамент такий зробили, наче скульптуру Стуса, погруддя. Поставили на дорозі. Він сам сміявся, каже: "Мені вже перший пам'ятник поставили".

Ми зі Стусом були в ПКТ разом. Щось часто тоді цькували В'ячеслава Чорновола: карцер, карцер, карцер. І ми оголосили голодівку і тримали її обоє. То десь не пам'ятаю скільки тривало. Врешті-решт, ми думали, що лиш ми добилися. А то крім нас й інші добивалися, щоб від нього відчепилися. 

Зі Стусом розмови велися навколо того, над чим він працював. Він просив мене допомогти зробити підрядник з німецької. Я трошки орієнтувався, то переклав Райнера Марію Рільке.

Зі Стусом розмови велися навколо його перекладів Райнера Марію Рільки. Він просив мене допомогти зробити підрядник з німецької. То я зробив такий підлітковий переклад, а Стус – поетичний.

Бандеролька з  солодким і Різдво у ленінській кімнаті

Ми листувалися з ріднею. У тюрмі надходив один лист на два місяці, а в таборі – щомісяця. Щось більше надсилали один раз в рік. Бандерольку з солодким – мама пекла солодке з горішками – мені віддавали. А після другої половини терміну мали давати 5-кілограмовий пакунок, але він ніколи до мене не доходив.

Служби Божі у таборі не проводили, хіба якщо комусь треба було – то так. Спільне загальне Богослужіння – ні. Ми святкували разом, скажімо, Великдень чи Різдво.

У нас була така ленінська кімната. У ній ми збиралися, щось собі готували поїсти. Там збиралися і ходили в гості, одна громада до іншої. На Різдво усі 12 страв пробували: вареники ліпили, узвар варили, ще щось таке.

У тому таборі я був до осені 1975 року. І тоді мене відправили на 3 роки до в'язниці у Володимирі. Там нічого не можна було дістати, але все-одно Зеновій Антонюк робив рулети солодкі. Хлібчик сушив, робив потім муку, щось солодке додавав, якусь маргарину. Одним словом, виходило.

На централі, про який всі співають

Тюрма ця – так званий централ, про який співають. В той час там був галас навколо шведського дипломата Рауля Валленберга. Він рятував угорських євреїв від німців. Його росіяни розстріляли потім.

Був там льотчик, американський розвідник, якого збили на У-2 над Уралом, був Юра Шухевич, Зеновій Красівський, був мій колєга добрий (він зараз в Німеччині) Габріель Суперфін, колишній секретар Солженіцина. Ми з ним дотепер підтримуємо добрі зв'язки, до нього їздимо і він до нас їздить.

У 1978 році я повернувся в 19-ий табір. Ще там пробув близько року. Поки мене не відвезли на заслання.

На заслання потрапив у селище Матросове, колишнє імені Берії. Там відбував заслання Василь Стус, у тому ж гуртожитку. Наступного дня іду на пошту, кажуть: "Вам гроші лежать". Виявляється то Калинець Ігор. Був на засланні і бачив, що мене довго немає і далеко везуть. На всякий випадок послав гроші. 

У перші дні потрапив на роботу в шахту. Там я трішки попрацював. Через півтора місяці приїхала медична служба, робити перевірку серед шахтарів, хто як дихає. Виявили у мене якісь плямки. Відправили у протитуберкульозний диспансер за 200 кілометрів у селище Дебін, на Колимі – така область, як дві України.  Протримали сім місяців.

Після повернення працював столяром. У шахту не пустили. 

Пізніше відправили на південнішу частину, десь до Актюбинська, Казахстан. У радгоспі працював столяром: робив вікна, двері, всяке. Пробув там більше року.  У 1982 мене відпустили додому до Самбора, майже до кінця серпня.

Повернувся назад. Тільки перший день вийшов на роботу,  як приїхали чекісти, повезли в Актюбинськ  і дали ще 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Ніби у "листі такому-то такому, назвав радянську владу такою-то". 

Приходжу на слідство, там лежать 230 рублів. "Що за гроші?" – "Вам передали". 

А я там далеко в степу, місце гарне знайшов, викопав і картоплю посадив. Казахи викопали мою бульбу, продали її, і в тюрму передали гроші. 

Після додаткового терміну, я поїхав у 36-ту зону на Урал. Там десь Стус загинув, за парканом метрів двісті від нас.

Зона була для мене спокійна, я вже старий зек – знаю що, де, куди, відчував себе людиною. Приїхав Маринович – я йому вже показував, що можна, що не можна. Якийсь час вивозили мене до лікарняної зони, на два тижні. Там зустрів такого Тереля Йосипа, з ним був в лікарні. З ним мене і звільнили у 1987 році. Їхали до Львова разом. 

А якби вас звільнили, куди би ви поїхали? –  Додому, до бабці.

Приїхав у Самбір, пішов працювати в торгівлю, вантаж і хліб розвозив по місту. 

Коли нас випускали, мене покликали і запитали:  "А якби вас звільнили, куди би ви поїхали?" – "Та куди. Додому, до бабці".

Просто я ніколи не міг повірити, що все зможе закінчитися, що і Україна колись зможе відродитися. 

Коли приїхав сюди, чекісти викликали, паспорт треба було дістати. Заповнюю форми, а вони прочитали, сказали: "Ні, то треба по-російськи". Я вперся. Так і не заповнив тих форм. Вони викликали, два місяці страшили, що поїду назад. Врешті-решт, викликають і вручають мені паспорт.

Табірники – люди, які були пов'язані з рухом 40-50-их років. Михайло Хейфец, єврейсько-російський письменник, назвав їх "святими стариками" - то дійсно святі люди були. Я з ними зустрічався. Причому вони були всі з гідністю.

Матеріал підготовлений у рамках спільного усноісторичного проєкту музею "Територія Терору" та ГО "Пост Беллум" за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії.