"Кришталева ніч по-польськи". Уривок із книжки Ґжеґожа Ґаудена
Близько 50 пергаментних Тор кинули на купу, полили гасом і підпалили. Кілька євреїв, зокрема один гімназист, скочили в полум’ї, щоб урятувати ці святощі, і згоріли. Вояки-палії унеможливили будь-які спроби порятунку, стріляючи в рятівників і вбивши, серед інших, гімназиста, чий обвуглений труп із сувоєм недогорілої Тори під пахвою згодом був видобутий.
Від редакції: У львівському видавництві репортажної та документальної літератури "Човен" вийшла друком книжка польського юриста, видавця та публіциста Ґжеґожа Ґаудена "Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року".
"Львів: кінець ілюзій" – це високофаховий історичний нон-фікшн, перше й унікальне за достовірністю та масштабом охопленого матеріалу дослідження погрому єврейського населення Львова, який у листопаді 1918 року влаштували польські вояки.
Упродовж століття польська історіографія – зокрема з політичних причин – описувала цю трагічну подію як серію звичайних кримінальних злочинів, які у воєнному хаосі скоїли українські й навіть єврейські бандити та дезертири з австрійської армії.
Ґжеґож Ґауден кидає виклик такому трактуванню і переконливо доводить, що хвиля єврейських погромів, якою Польща привітала свою незалежність, була зовсім не випадковою.
"Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книжки.
[…]
Частина IV. Кінець ілюзій
22 листопада 1918 року у Львові пан Тадеуш убив Янкеля.*
(*Алюзія на персонажів найвідомішого твору польської романтичної літератури, епосу Адама Міцкевича "Пан Тадеуш": молодого польського шляхтича Тадеуша Сопліцу з маєтку Сопліцово та місцевого єврея-корчмаря Янкеля, палкого польського патріота й емісара наполеонівського війська. — Прим. перекл.)
***
Тадеуш Сопліца — в однострої польського солдата чи офіцера краківської підмоги, у шинелі чи куртці з біло-червоним бантиком, у мундирі легіонера, у круглому кашкеті з орликом чи без нього, в уніформі залізничника, у студентському картузі чи в елегантному вбранні заможного львівського міщанина — відкинув концепцію Міцкевичевої гармонії в очікуваній, відродженій, вільній і незалежній Польщі.
Сопліца та мешканці поміщицької садиби в Сопліцові вже давно дозрівали до цього злочину. Від початку XIX століття вони плекали ідилію "моєї вітчизни" в Литві та на українських "кресах". Тривога, а відтак і жах охопили їх, коли виявилося, що вони мусять відмовитися у своїх латифундіях і фільварках від рабства й дати свободу підданим, кріпакам. Не дали. Це зробили займанці.
Тоді Сопліци теж зі страхом виявили, що в Литві й Україні живуть люди, які вважають себе литовцями й русинами/українцями, а не поляками. І вони мають такі ж громадянські прагнення, як і Сопліци. Вони становлять переважну більшість і зовсім не мають наміру визнавати цивілізаційну вищість поляків, ба навіть ставлять під сумнів права Польщі на ці землі.
"Одне лиш, єдине диво: / Зі шляхтою польською — польський люд", — заклинав Зиґмунт Красінський. Дива не сталося. Заклик графа Красінського, одного з чільних польських політичних містиків і антисемітів XIX століття, залишився заклинанням. Польського люду на "кресах" майже не було. А той, який був, не довіряв польській поміщицькій садибі. І містові.
***
Сопліци відчули себе неприємно заскоченими також тим, що Янкель не має наміру назавжди залишитися в корчмі, продаючи панську горілку простолюдові й награючи на цимбалах втомленому своєю польськістю панові Тадеушу. Янкель почав домагатися громадянських прав так само, як і селяни.
У Львові 22 листопада 1918 року Янкель не заграв на цимбалах "Мазурки Домбровського". Він із жахом почув, як цю мелодію грали на гармоніці у світанковій темряві на вулиці Божничій польські оборонці Львова.
О 5.30 22 листопада 1918 року у Львові майбутній гімн Польщі прозвучав як сурма, що дала війську сигнал атакувати єврейську дільницю.
Після десятків літ інтенсивної індоктринації, яку практикували Національна демократія та Римо-католицька Церква, євреї стали для поляків демоном, що загрожував християнському ладові, і четвертим загарбником Польщі. У польській політичній риториці початку ХХ століття євреїв змальовували як найнебезпечнішого загарбника.
"Ще не вмерла наша Польща / Якщо ми живемо", — таким був оригінальний текст мазурки Легіонів Домбровського, що створив Вибіцький.
А щоб "не вмерла наша Польща", варто було розправитися з євреями. Польщу і світ треба було рятувати від загрози з їхнього боку.
Особливі обов'язки лежали на нас, поляках, позаяк це були польські обов'язки.
***
"Що взяла в нас чужа сила, / Відберем шаблями". Обітницю, що міститься у наступних двох рядках тексту Вибіцького, який у 1927 році перетворився на гімн Польщі, львівські погромники втілили із запалом і розмахом, зокрема й шаблями.
"Вчинивши ці три вбивства, та сама група увійшла до кухні, вони били матір по голові шаблею, яка ще лежить удома — мати віддала їм на кухні 15 000 кр, цього ще було замало, бо вони погрожували вбити брата Мавриція, у якого теж стріляли і поранили його в руку", ― розповіла Салі Зонтаґ.
В іншому свідченні читаємо:
"Один із них фельдфебель вирізнявся особливою дикістю, бив нас шаблею, навіть жінку з немовлям на руках.
Н. Фрідберґ, яка у нас схоронилася, і чоловіка її так поранив, що донині є шрами. Чоловікові фельдфебель перерізав руку, їй самій розтяв обличчя, а коли кров бухнула потоком, дитина була закривавлена, він не перестав бити, як навіжений.
Важко поранені були Юзеф Бускер і його дружина, вони деякий час лежали у шпиталі, тепер їх лікує доктор Руф".
Образ роз'юшених польських вояків, які б'ють шаблями плазом беззахисних євреїв, жінок і чоловіків, з'являється в дуже багатьох свідченнях. Щоб знущатися з євреїв, вони використовували не лише шаблі; послуговувалися також кольбами револьверів, кулаками, прикладами гвинтівок, багнетами, нагайками, палицями, копняками та коновками з гасом, щоб підпалювати єврейські будинки.
Військо та польська громадськість відбирали в "чужої сили", єврейської сили, у безборонних людей усе, що можна було винести. А коли чогось не вдавалося винести, нищили.
На відміну від легіонів Домбровського, легіонери у Львові, вояки краківської підмоги та львівські поляки не мусили переходити Вісли й Варти, щоб показати, що для них означають слова "будемо поляками".
***
Погром не обмежився тільки фізичним насильством. Для тих, хто його влаштував, дуже важливим було символічне насильство, приниження євреїв.
"22/XI об 11 год. я бачила через вікно, що перед божницею лежали розкидані рештки видань із синагоги, а двоє офіцерів приїхали двокінним візком. Вони довго спостерігали, як легіонери та озброєні цивільні кóпали ногами, палили та обстрілювали ці рештки", ― засвідчила Піня Постгорн.
"Звідти я зійшов із родиною вниз, на вул. Овоцову, до великої божниці, там я бачив, як легіонери рубали срібну корону з Тори шаблями, а жінки-католички носили на головах "П[о]ройхес" від Тори (парохет, декоративні тканини, вишиті золотими або срібними нитками, що покривали шафу, де зберігалася Тора. — Прим. Ґ. Ґ.", ― засвідчив Бачес.
***
"Вінцем озвіріння та нелюдської жорстокості був глум з єврейських божниць та синагог. Групи польських солдатів підпалили три синагоги. У стародавній синагозі на вул. Божничій вони вломилися до вогнетривкої каси, викрали звідти золоті та срібні предмети для богослужіння високої історичної й мистецької вартості.
Близько 50 пергаментних Тор кинули на купу, полили гасом і підпалили. Кілька євреїв, зокрема один гімназист, скочили в полум'ї, щоб урятувати ці святощі, і згоріли.
Вояки-палії унеможливили будь-які спроби порятунку, стріляючи в рятівників і вбивши, серед інших, гімназиста, чий обвуглений труп із сувоєм недогорілої Тори під пахвою згодом був видобутий.
Також була підпалена синагога прогресистів "ТЕМПЛЮМ", але її ще встигли врятувати. Кілька менших божничок були спалені або знищені. Загалом знищено або спалено понад 100 Тор, безцінних як релігійні реліквії, а крім того, високої антикварної та наукової вартості", ― читаємо в "Документах моменту".
***
Польки, які парадують вулицями в оздобних юдейських релігійних тканинах на голові, та польські офіцери, які виходять із синагоги з накинутими на себе парохетами, — це образ перетворення фізичної агресії погромників на ейфорійний карнавал символічного насильства.
Публічне спалення святих книг, підпалювання синагог, осквернення єврейського кладовища були демонстрацією польського тріумфу й задоволення від приниження євреїв.
Польським призвідникам погрому не досить було вбивств, зґвалтувань, підпалів, тортур і пограбувань. Євреїв слід було ще й позбавити людської гідності. Спектакль символічного насильства та публічного розтління, розпочатий у дні погрому, тривав у Львові наступні тижні й місяці.
***
Розповіді жертв і свідків не здатні передати увесь жах тих подій. У них не чутно виття битих людей, вереску ґвалтованих жінок, скавуління людей, які горять у домівках, плачу чоловіків, жінок і дітей, голосіння, яке долинає з ґанків, подвір'їв і вулиць єврейської дільниці Львова.
"У сусідній кам'яниці біля нас, на вул. Овоцовій, 5 (прохідна брама з Овоцової на Божничу), нападники замордували Зиґмунта Ґорного, власника паперової крамниці, разом із дружиною та її сестрою 12-річною дівчиною, всіх їх бито і стогони їхні долинали до нашої кам'яниці", ― коротко засвідчив Маркус Цукер recte Шнауцер.
Ми не відчуваємо гару, не чуємо польських лайок, реготу солдафонів, не бачимо убивчого амоку польських вояків і цивільних.
Ми не бачимо, як благально цілують польських солдатів у руки й ноги, ми не чуємо, як їх молять змилуватися, дарувати життя.
***
Мирний, радісний полонез, що увінчав польську "кресову" ідилію Міцкевича в Сопліцові 1812 року, перетворився для нащадків Янкеля у Львові в листопаді 1918 року на моторошну, криваву мазурку.
***
Львівська преса від листопада 1918 року пафосно просторікувала про відвагу найгероїчнішого міста й досягла надзвичайної речі: абсолютно замовчала погром. Погрому у Львові не було! Були пожежі в різних частинах міста. Траплялися пограбування, що скоїли деморалізовані дезертири.
Це все, що польські журналісти спромоглися написати про дводобову гекатомбу в єврейській дільниці Львова.
***
Одразу після погрому місто заходилося працювати над міфологізацією боїв і створенням легенди про оборону Львова. Початок поклали текст Мончинського, який 22 листопада 1918 року опублікувала Pobudka, та ухвала міської ради від 26 листопада 1918 року.
Першим спектаклем, поставленим у львівському Великому театрі через тиждень після відвоювання Львова краківською підмогою та погрому, була п'єса "Пріор отців Павлінів, або Оборона Ченстохови" Ельжбети Босняцької-Тушевської.
Вистава відбулася 1 грудня 1918 року. Перед її початком проспівали "Мазурку Домбровського" та "Присягу" на вірші Марії Конопницької. Чи існував ліпший спосіб сакралізувати листопадові бої, ніж умістити оборону Львова в пантеоні польських національних міфів поряд із обороною Ченстохови?
Львів досяг успіху у створенні міфу героїчного міста. Коли у Варшаві закладали могилу невідомого солдата, до неї поклали тіло неідентифікованого вояка, попередньо похованого на кладовищі оборонців Львова. Він донині спочиває у варшавській могилі.
Не минулося при цьому без політичних торгів. У протоколі зазначено, "(...) що рештки невідомого солдата є рештками польського вояка, який, імовірно, походив із легіонерських формувань".
Капітан Антоній Камінський був членом ексгумаційної комісії: "Однак неспростовним фактом є те, що ми розпізнали невідомого солдата як легіонера". У цьому контексті слово "легіонер" означає належність до військових формувань, які виводили з легіонів Пілсудського.
Капітан евфемістично написав, що слово "ймовірно" опинилося у протоколі під тиском частини членів Комісії, які представляли певні "політичні настрої".
Без сумніву, це були "настрої" ендеків, які прагнули мінімізувати заслуги пілсудчиків.
***
Розпочався процес приховування польського злочину та героїзації польських мешканців Львова. Для полеглих учасників бойових дій, серед яких були львівські діти та молодь, збудували національний пантеон: кладовище оборонців Львова, яке зазвичай називають кладовищем львівських орлят.
Кладовище поступово перетворювалося на пам'ятник героїзму всіх польських мешканців Львова. До 1939 року там регулярно відбувалися національні богослужіння та маніфестації, які влаштовували зокрема й фальшиві львівські герої.
Саме вони пишалися перед усіма й кожним не своєю відвагою.
[…]
***
Ґжеґож Ґауден народився 1953 року в Познані. За освітою юрист та економіст. На початку 1980-х років був журналістом самвидаву й активістом незалежної профспілки Solidarność у рідному місті. За опозиційну діяльність 13 грудня 1981 року – інтернований. У 1984–1992 роках перебував на еміграції у Швеції. Там організував та очолив шведський комітет підтримки Solidarnośćі.
Повернувшись до незалежної Польщі, видавав друковані медіа. У 2004–2006 роках – головний редактор однієї із найвпливовіших щоденних газет Rzeczpospolita. У 2008–2016 роках керував Інститутом книжки у Кракові. Нині – незалежний публіцист. Мешкає у Варшаві та Стокгольмі.
У 2020 році книжка "Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року" перемогла в конкурсі "Історичні нагороди" від впливового польського журналу POLITYKA в номінації "Науково-популярні та публіцистичні книги".
Переклав із польської Андрій Павлишин, літературне редагування Олександра Бойченка.
Переклад та публікацію цієї книги підтримав Європейський Союз за програмою "Дім Європи".
