Історія пластуна з Києва, який створив перший осередок Пласту в діаспорі
У 2020 році виповнюється рівно сто років, як створено перший поза межами України осередок Пласту. У тодішній столиці УНР – Тарнові. Організатором його був пластун із Києва, який емігрував разом з урядом УНР до цього міста у південній Польщі. Інструктором, тобто творцем, тарнівського осередку Пласту був Євген Лоханько.
Народився він 21 січня 1898 року у Києві, в місті у якому виріс і яке змушений був залишити, разом з українським державними інституціями, які евакуйовувались перед наступаючими більшовиками[1].
Батьками юнака були Пилип Якович та Марія Тимофіївна. Дівоче прізвище матері – Септер. Євген хрещений у православній Вознесенській церкві на Лук'янівці в Києві. Церква ця зруйнована більшовиками – залишилась лише її брама, яка сьогодні служить в'їздною до головного офісу Міжнародного фонду "Відродження".
У 1916 році 18-літній Євген Лоханько вступив у 2-ге Київське комерційне училище. Знаходилось воно в будинку Хрякова (тепер – бульвар Шевченка, 9/28). Тут навчались переважно діти із єврейських сімей. Євген вважав себе українцем і православним.
Це комерційне училище підпорядковувалося учбовому відділу Міністерства фінансів російської імперії. А опікувались цим навчальним закладом єврейські філантропи Києва: родина Бродських, Мойсей Гальперін, барон Володмир Гінцбург, Давид Марголін.
Під час навчання Євгена в училищі, у 1917 році, розпочалась революція. "Великі надії того часу на Вкраїні захоплюють душу щирого [18-літнього] юнака, й ми бачимо його, повного сили, за енергійною працею в ріжних українських організаціях"[2].
Симон Наріжний твердив, що Євген "пластував ще з Києва"[3]. Тобто належав до котроїсь із скаутських організацій. А діяло їх кілька… Ще у 1912 року з ініціативи Юзефа Дибовськєго в місті створено першу скаутську організацію – польську. Частина її вихованців брала участь у боях з більшовиками на боці військ УНР в січні 1918 року.
Восени 1914 року в Києві виник російський скаутинг, імперсько-патріотичний ПОКС (Пєрвий отряд скаутов Кієва)[4]. Організував його лікар Олександр Анохін – уродженець Дружківки, який згодом на допитах у чекістів позиціонував себе українцем, а за підсумками подій жовтня 1917 року в Києві революційне українське вояцтво саме його поставило керувати міською міліцією замість російського шовініста Лєпарського.
Щонайменше четверо вихованців Анохіна стали згодом активними членами Пласту в еміграції. Так, наприклад, до першої в царській Росії дівочої скаутської організації, організованої саме Анохіним в Києві, належала майбутня організаторка новацтва Пласту у діаспорі Харитя Кононенко (убита гестапо в Рівному за зв'язки з українським націоналістичним підпіллям).
Український скаутинг в Києві виник у 1915 році. Був це "Оесген" - скорочення від "Отряд скаутів гімназії Науменка"[5]. У цьому навчальному закладі й у час переслідування всього українського цілий ряд предметів фактично викладались українською мовою. Чиновники-освітяни на цю незаконну діяльність дивились крізь пальці, бо багато батьків дітей були досить впливовими.
У 1917 році, середньошкільна українська молодь, до якої відносився і Євген Лоханько, регулярно зустрічалась в одній із аудиторій Комерційного інституту (про нього буде мова далі). Тут виник "Осередок Середньошкільників" на чолі із Павлом Кольченком, який координував українські гуртки майже при всіх середніх навчальних закладах Києва. Основний актив цього середовища в січні 1918 року поїхав добровольцями під Крути, звідки багато хто не повернувся, зокрема, і їхній лідер[6].
Ми не знаємо, чи був Євген під Крутами, як багато його однолітків, але він точно був знайомий із цим середовищем і був його частиною. Так само, як наприклад, крутянець Лесь Гайдовський-Потапович – учень першого київського реального училища (тепер там Дипломатична академія на Михайлівській площі).
Із весни 1916 року майбутній крутянець Лесь належав до ДЮРКУО, тобто Дружини юних розвідників Київського учбового округу, створеної на базі ПОКС вищезгаданим О.Анохіним (він же був і її начальником). А почесним начальником дружини став директор 1-ї київської гімназії український і російський історик Микола Стороженко.
До ДЮРКУО із весни 1915 року належав і молодший брат Леся – Володимир Гайдовський-Потапович[7]. У 1918 році брати – нащадки давнього шляхетського роду – долучились до українського скаутингу в Києві.
Тобто саме в той час, коли тут виник перший осередок Пласту у колишній підросійській Україні. Осередок, який творився за підтримки державного департаменту позашкільної освіти на чолі із Софією Русовою.
Пласт в Києві створював Іван Чмола. А допомагали йому в цьому тогочасний організатор київської дружини олд-скаутів Євген Слабченко (першим серед українців отримав приз американської кіноакадемії, який тепер відомий як "Оскар") та один із лідерів самостійників Валентин Отамановський (учасник бою під Крутами).
У 1918 році Євген Лоханько стає студентом економічного факультету Київського комерційного інституту (тепер – КНЕУ), у якому навчався до літа наступного року. Тобто, сучасними словами, здобував ступінь MBA – магістра бізнес-адміністрування.
Навчання відбувалось у сьогоднішньому головному корпусі Національного педуніверситету ім. М.Драгоманова на бульварі Шевченка. Саме там у революційному 1917 році творився "Осередок Середньошкільників".
У той час в Комерційному інституті навчалось багато згодом визначних українців, наприклад, Олександр Довженко. Життя солодким для Євгена не було, в родині бракувало коштів для навчання. "Для того, щоб проводити навчання в Інституті я мусив заробляти гроші уроками, а з травня 1918 року працею в Міністерстві [віро]ісповідань" - писав згодом Євген.
Юнак був не із тих, які ховались по урядових кабінетах. За рік до своєї смерті написав спогад "Один момент" про транспорт арештантів у 1919 або 1920 році із Фастівської в'язниці в губернську ЧК у Києві[8]. Спогад цей покладено в основу розповіді Романа Коваля "Зігнута виделка"[9]. У хлопця явно був талант не лише до економіки, але й до літератури:
"Потяг посувався помалу, пухкав хмарами диму і через силу тягнув червоні "теплушки". У лісі гуляв вітер, заганяючи до вагона через щілини краплини дощу. Ліхтар, як повішений, мотався на дроті під стелею, сумно блимав і чадів. Було вогко і незатишно – краплини дощу долітали то з одного, то з другого боку. А головне, мучила думка – що буде завтра?.."
Загалом більшовики перевозили 14 арештантів. Три жінки-"спекулянтки", шістьох старшин Української галицької армії, літнього чоловіка (урядовця ще з царських часів), трьох робітників і поручника Армії УНР Онущенко. В українській армії дійсно був Лук'ян Онущенко, але козаком відділу зв'язку штабу Корпусу Січових Стрільців, тому головним героєм, очевидно, був сам Євген.
Посеред "теплушки" розмістилися червоноармійці. Двоє вартували коло дверей, а троє спало, поклавши біля себе рушниці. Галичани були певні, що їх, як громадян іншої держави, просто відпустять. А от поручник Онущенко розумів, що його везуть на розстріл і продумував план втечі. Потяг минув Мотовилівку, а за нею знову великий ліс…
"Непомітно глянувши на вартових і обережно переступаючи сплячих, він поволі наблизився до конвоїрів... На нього уваги не звертають. "Ну, амба!" – шепнув хтось всередині Онущенка, і він, як звір, кинувся на ворогів. Тьмяно блиснуло в повітрі залізо, й один із вартових, залитий кров'ю, впав на підлогу. З горла у нього стирчала виделка".
Другий вартовий не встиг схаменутись. "Божевільний погляд чиїхось очей, потім тяжкий удар, і він покотився з розбитим черепом... Дзіркнула куля – вдарилася в гайку над головою Онущенка... Більше стрілу не було". Далі вступили в дію арештанти: "Все злилося в жахливу купу... Люди "топтали та вбивали собі подібних"".
У 1920 році, разом з Урядом УНР Євген Лоханько емігрував до Тарнова. Працював, зокрема, й помічником бухгалтера в Головній Скарбниці Міністерства фінансів. Продовжувати навчання не міг, хоч дуже хотів. А в місті для дітей міністрів і службовців уряду створено невелику гімназію, на базі якої і виникли пластові організації. Інструктором у них був Євген Лоханько.
Згодом козак запорозької дивізії Армії УНР Борис Бобінський (у 1917 році закінчив в Києві дяківську семінарію і розпочав навчання у Київському комерційному інституті), як голова студентського комітету із вшанування пам'яті Євгена, відзначав:
"Як зараз уявляю його на співанках Українського національного хору, захопленого красою української пісні; на зборах Тарнівської студентської громади – захопленого надією на продовження освіти закордоном. З не меншим захопленням віддався Євген і праці над зорганізованням дружини українських скавтів у Тарнові".
Членами "Загону українських скаутів" (ЗУС) в Тарнові були і два вищезгадані вихованці київського скаутингу брати Гайдовські-Потаповичі. Їх батько, Іполіт, працював митним урядовцем у Міністерстві фінансів УНР і певний час був керуючим цього міністерства. А матір – Антоніна (із відомої родини Вольховських, з якою товаришував Тарас Шевченко) розвивала "Союз Українок".
Брати Гайдовські продовжували справу батьків, які були активними в українському русі ще у Харкові на початку 1900-х років і явно були знайомі із Миколою Міхновським (мама Антоніна ще з юності належала до гуртка Юрія Колларда, близького соратника Міхновського)[10]. Згодом старший брат Лесь відзначав, що був провідником ЗУС у Тарнові.
Чому ж ЗУС був загоном скаутів, а не Пласту? Терміни український "скаут" і "пластун" вже тоді стали синонімами. Українці прибрали власну назву, подібно як російські скаути стали "юними розвідниками", польські – "гарцерами", чехословацькі – "юнаками", угорські – "черкесами", а єврейські – "шомрами". Через кілька місяців, вже в Чехії, брати створять "Загін (дружину) українських пластунів".
Одним із виховників Пласту в Тарнові став уродженець Катеринослава (тепер місто Дніпро) Леонід Бачинський – старшина Армії УНР, комендант евакуаційного потяга уряду із Кам'янця-Подільского в еміграцію до Тарнова, викладач природознавства в гімназії. У спогадах про свій тарнівський період він згодом напише:
"З учнів я зорганізував гурток пластунів і крім загальної програми стали ми видавати журнал під назвою: "Життя в Природі". Мало кому відомо, що в роках 1920-21 вийшло 5 чисел цього журналу. Перше число вийшло 9 червня 1920 року, друге в березні 1921, 3-4 в серпні, а останнє 5-те в жовтні того ж року"[11].
Цей спогад трохи конфліктує із фактажем. Справа в тому, що журнал називався дещо інакше: "З життя природи". Формально видавав його природничий гімназійний гурток, а перше число (усі числа збереглись в бібліотеці ім. Стефаника у Львові), надруковане весною 1921 року, а не в попередньому році, як свідчить Л.Бачинський.
Однак, цілком можливо, що як і в гімназії В.Науменка у Києві, так і у Тарнові, скаутинг творився на базі природничого гуртка. Правда, діяв цей гурток лише кілька місяців, бо Л.Бачинський у тому ж таки 1921 році переселився в галицьке село Луки на Самбірщині, де організував нову приватну гімназію (і саме там вже у 1922 році вийшло останнє число часопису).
У кожному разі, коли через кілька років Л.Бачинський отримав найвище пластове відзначення Золотий пластовий хрест "За значне діло", то серед заснованих ним семи пластових виховних осередків, в тому числі і в Закарпатті, першим значився відділ у Тарнові[12]. Те, що природничий гурток водночас був пластовим, підтверджується опосередковано ще одним фактом.
Членом природничого гуртка, а водночас і членом ЗУС у Тарнові був син міністра землеробства УНР Бориса Іваницького – Борис (пластове псевдо "Ембріон").
Саме він вирізав печатку "Загону українських скаутів" в Тарнові, яка у 1930-х роках була цінним експонатом пластової історії[13]. До Пласту він вступив ще весною 1920 року у Камянці-Подільському, але був там не довго. Б.Іваницький згодом згадував:
"Другий етап мого пластунського життя зачинається з міста Тарнова в Польщі. Тут організував скаутську організацію небезвідомий у скаутському життю Стецько Сірополко. Пів року був я кандидат-скаутом, а 20 серпня 1920 року зклав І скаутський іспит на скаута ІІІ рангу інструктору скаутингу Евгенові Лоханькові".[14]
Хто такий Стецько Сірополко? Він же "Ґедз", "Опань". Народився у 1908 році в Нижньому Новгороді. Син визначного українського педагога Степана Сірополка. До Пласту вступив у 1919 році в Кам'янці-Подільскому, а через рік 12-літнім юнаком збере своїх друзів-пластунів у ЗУС в Тарнові. Згодом стане курінним ІІІ-го куреня старших пластунів у Празі, вишкіл у якому пройде Олег Кандиба-"Ольжич".
Серед спонсорів Пласту в Тарнові був особисто міністр освіти УНР Іван Огієнко, згодом – митрополит УАПЦ Ілларіон. Два його сини, майбутні інженери – Анатоль і Юрко Огієнки – були членами пластового гуртка, який вів Л.Бачинський. Додам, що згодом й митрополит Мстислав (Скрипник) – вояк Армії УНР і племінник Симона Петлюри – не лише сам стане Добродієм Пласту, але й виховає своїх дітей та онуків активними пластунами.
Часопис "З життя природи" отримував фінансову підтримку від Міністерства освіти УНР, НТШ у Львові та представництва американської YMCA у Тарнові. Журнальчик став ілюстрованим і розсилався в різні міста Європи, зокрема до Львова й Парижу. Однією з тих, хто його отримували була й зовсім юна Леся Петлюра, яка надіслала свою пожертву на користь цього видання. Згодом єдина дочка Головного Отамана УНР багато працюватиме для розвитку Пласту у Франції.
Євген Лоханько пробуде в Тарнові при Уряді УНР до кінця 1921 року. Коли апарати міністерств було різко скорочено, нелегально переходить польсько-німецький кордон і вступає на навчання до Шарлотенбурґської політехніки (тепер – Берлінський технічний університет). Навчається один семестр до літа 1922 року.
"Важкі матеріяльні умови життя в Німеччині остаточно підривають надломлені інтернуванням у польських таборах та голодуванням у Польщі його сили, і Євген, шукаючи ліпших умов життя, переїжджає до Чех[ії], де вступає в [українську] подєбрадську академію" (Борис Бобінський).
Подєбради – місто у Судетах, що напередодні Другої світової війни були спірною територією між Чехословаччиною і Великонімеччиною. Саме тут коштом чеського уряду розпочала працю Українська господарська академія. Саме сюди в червні 1922 року, на економічно-кооперативний факультет, вступив Євген Лоханько продовжувати свою бізнес-освіту.
У Подєбради на навчання у той час з'їздилось багато молодих українців. З-поміж них були й брати Гайдовські-Потаповичі та Борис Іваницький, що пластували ще відповідно з Києва і Кам'янця-Подільського, а відтак, разом із Євгеном, у Тарнові. Тут Б.Іваницький знову власноруч вирізав печатку місцевого Пласту, де вже писало: "Кіш українських пластунів".
"Та годі вже було направити надломлене здоровля. – писав Б.Бобінський – Важка недуга звалила його (Євгена. – Ю.Ю.) з ніг, і він не мав змоги продовжувати своїх студій, а перебував майже цілий рік то в санаторії, то в лікарнях, поки смерть не увірвала нитки його молодого життя".
У Подєбрадах у Євгена Лоханька загострилися сухоти. У грудні 1922 року із чеського шпиталю в Празі попросив декана відкласти іспити до часу видужання. Через місяць – прохав знову, вже про тримісячну відпустку для лікування легенів, яке здійснював у Sanatorium Prosečnice (тобто у нововідкритій дружиною Томаса Масарика – Шарлотою – лічниці для туберкульозників).
До санаторію спрямував Євгена лікар академії і нещодавний керівник туберкульозним санаторієм для вояків Армії УНР в Закопаному – Модест Левицький. Діагноз – початкова стадія туберкульозу.
М.Левицький і Є.Лоханько могли бути знайомі ще із Київщини, де майбутній міністр здоров'я УНР підтримував місцевих українських скаутів або/і з Тарнова, де теж перебували обоє водночас.
У травні 1923 року Є.Лоханько востаннє попросив сенат Української господарської академії дати йому можливість продовжити лікування ще два місяці, надавши відповідну посвідку лікаря санаторію.
Однак, через ускладнення хвороби, Євген помер 28 вересня 1923 року у Подєбрадській лікарні. Через два дні поховали його на міському кладовищі. "В останню дорогу зібрались відпровадити його професори й студенти подєбрадської академії, чеські громадяни м. Подєбрад і місцева [чеська] скавтова організація".
Євгенові було всього лиш 25 років. Студенти створили спеціальний оргкомітет для вшанування його пам'яті. Викупили на 10 років місце для могили, виготовили фотографію на могильний камінь.
Кошти на пам'ятник, який зберігся до сьогодні, зібрав студент економічного факультету академії Євген Кульчицький – пластун, майбутній ініціатор створення "Карпатської Січі" та організатор Пласту в США.
Борис Бобінський резюмував: "Покійний мав гарний психічний склад: чесна, чула, добра людина; свідомий син свого народу, з добре розвиненим громадським почуттям; ніжна поетична душа; завжди веселий і дотепний, він був втіхою своїх товаришів по праці в різних організаціях".
Сьогодні могила Євгена є на спеціальному обліку посольства України в Чехії. Було б чудово, щоб чеські пластуни додатково заопікувались нею, адже статус могили не з'ясований і її, без відповідної проплати, можуть ліквідувати. А український Пласт та наші громади в діаспорі сподіваюсь відтепер будуть пам'ятати, хто заснував перший еміграційний пластовий осередок і вшановувати регулярно його Світлу Пам'ять.
Автор висловлює подяку за допомогу у підготовці цієї публікації співробітникам ЦДАВО (Київ) і ЛННБ ім. Стефаника (Львів), зокрема Ользі Редько та Ларисі Самодала.
[1] ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 1. – Спр. 1431. – Арк. 1 – 22.
[2] Б[обінський] Б[орис] Євген Лоханько // Український студент. – 1923. – Ч. 3-4. – Жовтень-листопад. – С. 56.
[3] Наріжний Симон. Українська еміґрації. – Прага, 1942. – С. 278
[4] Анохин А. Спутник юнаго разведчика. – Киев, 1916. – С. 52-53.
[5] Музиченко Олег. Скавтизм у Києві // Пластовий листок. – 1966. – Ч. 2. – Серпень. – С.31-36.
[6] Кононенко Харитя. Середньошнільна молодь Києва в роках 1917-1918 // Альманах "Нового часу" на рік 1938. – Львів, 1937. – С. 21-26.
[7] ЦДАГО. – Ф. 269. – Спр. 985. - Арк. 12; Спр 977. – Арк. 53.
[8] ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 5. – Спр. 78. – Арк. 740-742.
[9] Коваль Роман. Сто історій Визвольної війни. – Київ, 2015. – С. 53-54.
[10] Антоніна Гайдовська-Потапович // Новий шлях. – 1969. – Ч. 49. – 6 грудня. – С. 3.
[11] ["]Прижмурене Око["]. Мої перші кроки на чужині // Литки дружнього зв'язку. – 1966. – Ч. 59-60. – С. 7-8
[12] Відзначені за заслуги // Молоде життя. – 1928. – Ч.1-2. – 15 лютого. – С.1–2.
[13] Український Пласт дома та на чужині // Український голос (Вінніпеґ). – 1932. – Ч. 20. – 18 травня. – С. 9.
[14] ЦДАГО. – Ф. 269. – Спр. 982. – Арк. 8.
