Археолог Сергій Гамченко. Людина двох доль

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу Національного музею історії України.

Влітку 1926 року в серці Києва – на Старокиївській горі, відбувалися чергові археологічні дослідження. Цю територію вивчали не вперше. Найбільш ранніми були розкопки Петра Могили – дослідження решток Десятинної церкви в XVII ст. Під час аматорських та професійних досліджень ХІХ — початку ХХ ст. виявили та подекуди навіть фахово вивчили значну частину решток центру середньовічного Києва.

Майже сто років тому, в 1920-х роках у Києві спостерігався своєрідний археологічний бум. Почасти цьому сприяло два фактори – створення та активне функціонування Всеукраїнського археологічного комітету, що опікувався вивченням та охороною археологічних пам'яток. А також – своєрідний будівельний бум, пов'язаний із активною діяльністю тодішніх очільників.

Комуністичні лідери УРСР мали амбітні плани з будівництва нової столиці республіки. І навіть вони розуміли важливість археологічного вивчення центру середньовічного Києва перед спорудженням нових будівель. Досліджувалися рештки Десятинної церкви, територія Старокиївської гори, залишки кам'яних палацових споруд княжого двору й ділянки довкола.

Знахідки Сергія Гамченка на Старокиївській горі

Одним із розкопів, що розміщувався недалеко від княжого двору, керував Сергій Гамченко – вже немолодий, худорлявий, високий чоловік із сивими вусами та військовою поставою. Саме його експедиції належить одне з найдивніших відкриттів. На ділянці, якою керував дослідник, знайшли частину могильника княжої доби, що в ІХ–Х ст. оточував найбільш ранні укріплення Києва. На мить знахідки це була територія саду, що оточував дореволюційну садибу Трубецьких (нині там розміщена будівля київської школи № 25, вул. Володимирська, 1).

Особливу увагу привертав один зі знайдених об'єктів. За описами та кресленнями, що залишив по собі Сергій Гамченко, це було велике камерне поховання, над яким у давнину звели курганний насип. За конструкцією воно скидалося на розташовані поруч "дружинні поховання" ІХ–Х ст., розраховані на представників тогочасної військової верхівки. У похованні знайшли скелет коня з рештками багатої збруї, елементи зброї та відра, дрібний інвентар. Не вистачало лише ключового елемента – самого покійника.

Сам Сергій Гамченко відмовився від пошуків точної атрибуції цієї знахідки, обмежившись зауваженнями про архаїчний і давній поховальний ритуал. Сучасні вчені по-різному інтерпретують згаданий комплекс – від кочівницької поховальної традиції до припущень про скандинавські чи фіно-угорські впливи. Ймовірно, розкопаний Сергієм Спиридоновичем археологічний комплекс правив за кенотаф, або ж символічне поховання загиблого у поході дружинника, тіло якого так і не вдалося повернути до Києва.

Інші радянські вчені, зокрема ленінградський дослідник Михайло Каргер, який додав матеріали з досліджень Сергія Гамченка до своєї місткої монографії "Древній Київ", теж детально не аналізували цей комплекс. Знахідки надовго залишилися в колекції тодішнього Всеукраїнського історичного музею (нині Національний музей історії України), а вся документація – в архівах. Означений комплекс побіжно згадували в окремих публікаціях аж донедавна, поки сучасні дослідники не звернули увагу на унікальність виявленого майже сто років тому об'єкта.

Вагомий доробок ученого

Знайдене поховання було не єдиним і, можливо, навіть не найунікальнішим відкриттям із тих, що здійснив Сергій Гамченко. Адже, незважаючи на недавню появу Всеукраїнського археологічного комітету, сам дослідник був далеко не новачком у археології. Життєвий шлях Сергія Гамченка є ще захопливішим за його наукові здобутки.

Ще юнаком у 1879 році він взяв участь у розкопках курганного могильника Мальованців на Житомирщині, де працювала археологічна експедиція професора Володимира Антоновича. Власне, Володимир Боніфатійович і привів хлопця в науковий світ. Невдовзі Сергій Гамченко розпочав самостійні археологічні розвідки та розкопки.

В 1888 році з'явилася його перша публікація "Житомирський могильник. Археологічні дослідження Житомирської групи курганів". По суті, вона стала перепусткою дослідника до наукового світу. Видання високо оцінили тогочасні вчені, зокрема Володимир Антонович та голова Імператорської археологічної комісії Олексій Бобринський.

Об'єми польових робіт Сергія Гамченка наприкінці ХІХ ст. вражають. Він здійснив розвідки та розкопки на Київщині, Волині, Поділлі, Херсонщині, Одещині, у Бессарабії, на території Житомира та в його околицях, у долинах річок Тетерева, Камʼянки, Гуйви, в Овруцькому повіті Волинської губернії. В 1899 році дослідник був одним із активних організаторів XI Археологічного з'їзду в Києві. Щоправда, сам не зміг взяти в ньому участь – його доповідь виголосив професор Київського університету Володимир Антонович.

Тільки на початку ХХ ст. Сергій Гамченко отримав археологічну освіту – закінчив Петербурзький археологічний інститут і захистив дисертацію "Дюнні неолітичні стоянки на березі Фінського заливу". Основою для цього дослідження стали матеріали розкопаних вченим Сестрорецьких курганів неподалік Петербурга. Під час Першої світової війни Сергій Гамченко опинився в Казані. Там, окрім основної роботи, брав участь у розкопках Булгарського городища. В 1919 р. вийшов на пенсію та повернувся до Житомира.

Що Сергій Гамченко оминав у своїй біографії?

В 1928 році Сергій Гамченко описав свій значний науковий та дослідницький стаж у детальній автобіографії. Проте він старанно оминав іншу, не менш важливу, частину свого життя. Старший із-поміж шести синів офіцера російської імператорської армії, Сергій Спиридонович мав лише одну життєву перспективу – військову кар'єру.

Як сам зазначав у біографії, їхня сім'я була бідною, адже, окрім військових звань діда й батька та успадкованого дворянства, нічим більше не володіла. Тому 1872 року в неповні дванадцять років Сергій став учнем Володимирської Київської військової гімназії. Потім навчався в Олександрівському військовому училищі в Москві.

Після навчання та аж до виходу на пенсію під час буремних подій 1919 року Сергій Гамченко був насамперед кадровим військовим, який займався археологічними дослідженнями за власним покликанням та здебільшого за свій кошт. Він не насолоджувався відпочинком і пенсійним забезпеченням. Шістдесятилітній учений, повернувшись до Житомира, поринув у активну наукову діяльність.

Радянський період археологічної кар'єри Сергія Гамченка тісно пов'язаний із діяльністю ВУАН. У цей час науковець працював не лише в теоретичній царині, готуючи посібники з польової археології, розробляючи систему обліку та обстеження старожитностей.

Він також провадив регулярні археологічні дослідження на теренах Житомирщини (до 1927 року), а згодом, коли став за сприяння Олекси Новицького дійсним членом ВУАН, – і на території Волині, Поділля, Черкащини та Дніпропетровщини, а також на Запоріжжі під час будівництва Дніпрогесу. Збереглися листи учасника останньої зі згаданих експедицій, Федора Сап'яна. Останній скаржився Дмитру Яворницькому на авторитарне керівництво Сергія Гамченка та складнощі в організації роботи експедиції.

Замість відпочинку на пенсії – археологія

Повернення Сергія Гамченка до активної археологічної діяльності в 1920-х роках та його переїзд із Житомира до Києва, активна теоретична, методологічна та польова робота були пов'язані не тільки з бажанням ученого займатися улюбленою справою, а й із важкою матеріальною скрутою. У збережених документах, автобіографії та особистому листуванні відсутні будь-які згадки про військову кар'єру, натомість Сергій Гамченко неодноразово вказував, що займався науковою діяльністю з 1886 року.

Зрозуміло, що військові заслуги відставного офіцера за радянської влади могли викликати багато проблем. Вже той факт, що Сергій Спиридонович був однокурсником Миколи Юденича, одного з очільників білого руху, міг дуже ускладнити життя. Можливо, саме тому Сергій Гамченко змінив власне по-батькові: зі Спиридоновича на Свиридовича, та рік народження: 1859 замість 1860, який засвідчено в церковно-приходських книгах.

Кадровий військовий вже зниклої імперії мусив забезпечувати не лише себе, а й родину, яка не мала жодних інших засобів для існування. Адже навряд чи літня людина із серйозними проблемами зі здоров'ям могла претендувати на пенсію як колишній високопоставлений офіцер царської армії.

Можливо, ці хитрощі разом із науковими досягненнями врятували найстаршого із родини Гамченків від долі молодших братів, троє з яких теж були офіцерами царської армії. Після падіння Російської імперії вони встигли влитися до лав різних військових формувань: УНР, гетьмана Павла Скоропадського, Антона Денікіна та РСЧА.

Сліди більшості з них губляться. Відомо лише про брата Сергія – Євгена Гамченка. Його заарештували та стратили 1931 року в межах справи "Весна", коли лави Червоної армії "очищували" від колишніх імперських офіцерів.

Скрута й голодна смерть

Проте ні компроміс із новою владою, ні активна робота на науковій ниві, ні підтримка відомих вчених не допомогли досліднику. Останні розкопки він провів улітку 1930 року на Волині поблизу с. Баглаїв. Потім, унаслідок чергового погіршення стану здоров'я, подав у відставку та повернувся до Житомира. Цей період життя Сергія Гамченка позначений величезною матеріальною скрутою та особистими проблемами.

Органи влади відмовилися надати 70-річному вченому бодай якусь пенсію. Не маючи коштів навіть на харчування, в листуванні з колегами він оцінював своє становище як катастрофічне. Останні збережені листи датовані 1931 роком. А восени 1932-го, на початку Голодомору, залишений напризволяще без жодних засобів для існування, Сергій Гамченко помер у Житомирі.

І тут ми опиняємося в найскладнішій частині цієї історії. Як так трапилося, що яскравий дослідник, один із засновників археологічної школи початку ХХ ст., людина, що стояла біля витоків методики досліджень, була учнем Володимира Антоновича – чи не першого українського археолога, що займався саме археологічними дослідженнями з метою вивчення минулого, а не скарбошукацтвом, на що грішила більшість російських археологів ХІХ ст., був просто забутим?

Для цього є декілька пояснень. По-перше, для радянського режиму наука була не самоціллю, а лише одним із інструментів, що мав обслуговувати ідеологію. По-друге, яскрава й ламана доля Сергія Гамченка, який мав не найкраще для пролетарської держави дворянське походження. Врешті, лаконічність та втаємниченість вченого у викладі власної біографії та документах, що в умовах тоталітарної держави з перлюстрацією листування та пошуками ворогів були однією із запорук виживання.

Значна частина учнів дослідника та його колег стали жертвами великого терору 1930-х років. Саме тоді було знищено сформовану, зокрема й невтомними зусиллями Сергія Гамченка, українську археологію. Поодинокі вчені, які пережили добу сталінських репресій, навряд чи наважилися б займатися поверненням забутих імен.