Шанс на виживання: Київ у роки Голодомору
У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.
Голодні українці, у багатьох випадках разом із дітьми, намагалися за будь-яку ціну дістатися великих міст, незважаючи на численні міліцейські кордони, перед якими стояло завдання стримувати їхній наплив.
У містах голод не так гостро відчувався, як в селах. Робітники, хоч і недоїдали, проте отримували картки на харчування, завдяки яким принаймні можна було отримати мінімальну для виживання кількість калорій.
У містах продовжували функціонувати ринки й різноманітні магазини, де втридорога можна було купити трохи продуктів. Тому в свідомості голодних українців місто давало надію на отримання хоч якогось "кусня хліба", який в той час міг врятувати життя.
Не був винятком і Київ. Безперервний потік змучених від тривалого недоїдання й супутніх хвороб людей тягнувся до Києва з усіх куточків не лише Київської області, а й загалом УСРР.
Яскравий і водночас моторошний опис процесу руху українців до Києва залишив письменник Василь Гроссман, який одним із перших у своїх творах заторкнув суворо заборонену в СРСР тему Голодомору.
Зокрема, у його повісті "Все тече" читаємо такий опис тих жахливих подій: "А з села повзе селянство. На вокзалах оточення, всі потяги обшукують. На дорогах скрізь застави — війська енкаведе, а все одно добираються до Києва — повзуть полем, цілиною, болотами, лісочками, тільки б застави оминути. На всій землі застави не поставиш. Вони вже ходити не можуть, а тільки повзуть".
Зі свого боку Ганна Кочубей, яка в роки Голодомору проживала в Києві, залишила свій, зовсім не літературний, спогад про жахіття на київських вулицях.
"Я бачила велику масу голодуючих селян, — згадувала Ганна Кочубей, — які з останніх сил йшли до Києва. Вони чомусь прагнули потрапити до центру, їх багато було на таких вулицях, як Червоноармійська, Ленінська. Я вставала рано і вже о 7-й йшла у своїх справах. Бачила, як мертві пухлі люди лежали на вулицях, у них була водянка, з трупів сочилася вода, біля них було багато мух. Приїжджала вантажівка — "тритонка", трупи грузила в кузов і кудись везла.
Це я бачила власними очима не раз. Потім на околицях Києва поставили застави, які не пускали людей з сіл до міста, і вже не так багато стало на вулицях голодуючих, які просили хліба, чи померлих з голоду. Але все одно вони йшли до міста і йшли…"
Водночас дістатися до Києва залізницею для українців було ще важче, аніж пішки. Комуністична влада, аби спинити притік голодуючих до Києва, видавала різноманітні розпорядження, відповідно до яких заборонялося продавати квитки особам без документів. Це було напряму спрямовано проти українців — жителів сіл, які були позбавлені права мати паспорт й інші типи посвідчення особи.
Для прикладу, 10 квітня 1933 року постановою бюро Київського обкому КП(б)У наказувалося "вважати за необхідне ввести продаж квитків винятково за посвідченням по залізниці від станцій: Миронівки, Козятина, Бердичева, Фастова, Коростеня, Яготина, Умані, Гребінка, а також проміжних, до Києва. Таке регулювання встановити по водному шляху від найближчих до Києва пристаней".
Ті українці, яким все ж таки вдавалося різними правдами і неправдами потрапити до Києва саме залізницею й вийти з приміщення вокзалу, часто потрапляли в руки міліцейських патрулів. З цього приводу киянин В.Г. Садковський засвідчив наступне:
"…переходячи привокзальну площу, я став свідком іншої, не менш жахливої сцени. У кільці, утвореному міліцією, перебувала група молодих людей на межі виснаження — вони нагадували скелети, на яких обвисав порваний забруднений одяг, виснажені обличчя, до дивного тонкі руки".
Деякі взагалі одразу помирали в тяжких муках у приміщенні вокзалу й на привокзальній площі. Киянка Тамара Білоконь зауважувала, що "…вся площа перед вокзалом була заповнена опухлими від голоду людьми. Вони лежали прямо на бруківці, деякі були зовсім байдужі, інші ж, лежачи, простягаючи руки, просили милостиню".
У той час на вокзалі і в його околицях спостерігалася значна кількість безпритульних дітей, батьки яких померли або полишили їх у місті, щоб дати шанс вижити.
Їх була така кількість, що міська влада вирішила організувати на станції Київ-Пасажирський спеціальний вагон-приймальник, працівники якого, разом з так званими громадськими бригадами, мали займатися боротьбою з безпритульністю в районі вокзалу.
В архівному документі вказано, що за період з 1 червня по 1 серпня 1932 року через цей вагон пройшло 358 безпритульних, в основному дітей з села. Працівники вагону проводили опитування дітей, надавали їм медичну допомогу, одяг, а також мінімальне харчування.
Після цього більшу частину дітей відправляли додому, інших, хто не мав куди повертатися, направляли до київських дитячих будинків, звідки вони масово тікали, не витримуючи тамтешніх умов існування.
Українці, яким пощастило оминути міліцейські загони і вирватися з привокзальної площі, як правило, прагнули дістатися численних київських ринків, де можна було купити їжу, обміняти привезений крам або спробувати домовитися і знайти роботу.
Найближчим до вокзалу торговищем був Галицький ринок на місці сучасної площі Перемоги або, як його ще називали кияни, Євбаз (Єврейський базар).
Безпосередньо на ринку розташовувалася й втрачена унікальна Залізна церква (Церква Іоанна Златоуста), де голодні українці мали надію отримати милостиню.
На Євбазі, за свідченнями багатьох очевидців, юрмилися маси знесилених від голоду людей і безпритульних дітей.
Киянка В. Левітська свідчила: "Жила моя родина тоді біля Галицького базару, зараз це площа Перемоги. Пригадую: натовпи голодних, опухлих людей з села, вони на ходу помирали і трупи валялися скрізь — люди похилого віку, дорослі і діти. Пам'ятаю: безпритульні діти виривали хліб з рук, отриманий по картках".
Там же на Євбазі діяв один із київських Торгсинів, де голодні люди могли за побутове золото й різні сімейні дорогоцінності отримати невелику кількість харчів.
Через середмістя Києва пролягав так званий "шлях жебраків", який сполучав міські ринки. Від Євбазу шлях багатьох голодуючих українців вів до Сінного або Лук'янівського ринку, а звідти вони могли спуститися до Житнього ринку на Подолі.
Так, киянка Інна Кульська, яка в той час працювала викладачем української мови та літератури в одному з київських медичних технікумів на Лук'янівці, згадувала, що коли вона щоранку йшла по вулиці Дорогожицькій на роботу, бачила на Лук'янівському базарі багато тіл померлих від голоду.
У той же час, на Житньому ринку були випадки торгівлі людським мясом. У цій справі була навіть заарештована група злочинців.
Ще одним місцем, де часто-густо юрмилися голодуючі, були церкви, які у всі часи надавали прихисток знедоленим і тим людям, що втратили надію. Для багатьох українців київські храми й монастирі ставали останнім притулком.
Однією з церков, куди з усього Подолу звозили мертвих і напів притомних людей була Воскресенська, що розташовувалася у провулку Хорива (зруйнована більшовиками в 1935 році).
Цей факт підтверджується свідченнями багатьох очевидців, зокрема, за словами Галини Афанасьєвої, яка пережила Голодомор у Києві, "мертвих і ще живих звозили до церкви, що знаходилася на Хоревій, в якій склали нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква".
Тіла численних померлих від голоду українців кожного дня підбирали на вулицях міста, возами звозили на київські кладовища, де скидали у спільні могили:
"Голодні люди по хатах не ходили. Якщо із сіл приходили, то на вулицях просили. Впав — і його або її нема. Переважно чоловіки не витримували. Було так, що стоїш на вулиці і бачиш, як підвозять двуколку, в яку запряглись люди, кладуть мертву людину і везуть на цвинтар. Скидали на Байковому кладовищі", — згадувала киянка-свідок Голодомору Євгенія Ямкова.
"Рано вранці вози, запряжені кіньми, проїжджали до Лук'янівського кладовища. На возах лежали навалом купи небіжчиків, підібраних на вулицях міста", — розповідав свідок Голодомору Садковский В.Г.
"В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли так можна назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали. Привозили і напівживих, що вже там помирали", — свідчив про ті моторошні роки киянин Андрій Опанасенко.
Водночас з вищезазначеним у 1932-1933 роках весь Київ потерпав від різкого зростання кількості безпритульних і підкинутих дітей. Юрми цих голодних бродили по ринках, київських вулицях і вокзалах у надії знайти хоч якісь харчі.
Надзвичайна комісія по боротьбі з дитячою безпритульністю, що діяла в Києві протягом 1932-1933 років, лише за вересень-листопад 1932 року вилучила з вулиць міста 2368 безпритульних. Для їхньої ізоляції й подальшого розподілу по дитячих будинках міська влада відкрила по Києву низку так званих колекторів-карантинів.
Згідно з Постановою президії Київської міської ради XI скликання від 3 лютого 1933 року 68% усіх безпритульних по Києву становили саме діти, які прибули в Київ з периферії. Переважна більшість цих дітей через систематичне недоїдання мала серйозні проблеми зі здоров'ям: хворіли на різні форми тифу, дистрофію, були завошивленими.
Як видно з листа санінспектора міста Києва до Президії міськради від 21 березня 1933 року епідемічний стан міста у 1932 році значно погіршився у порівнянні з 1931 роком.
У зв'язку з прибуттям у Київ великої маси голодуючих, а також через жалюгідне харчове забезпечення власне киян, відбулося загрозливе збільшення епідемічних захворювань, зокрема, висипного тифу та кишкових інфекцій.
1931 рік: висипний тиф – 593 випадки, черевний тиф – 1659, дизентерія – 172; 1932 рік: висипний тиф – 836, черевний тиф – 2601, дизентерія – 1057. На початку 1933 року захворюваність сягнула ще більших масштабів.
Місця утримання дітей були в жахливому стані й вони ставали ще одним місцем загибелі. Одним із таких карантинів-приймальників, де у 1932-1933 роках перебували безпритульні дітей, був карантин на Вознесенському узвозі, 4.
Під час огляду цього карантину спеціальною комісією в лютому 1932 року "…було виявлено, що санітарний стан цього колектора жахливий. Безпритульні в кількості 160 осіб розташовані в двох кімнатах…У приміщені нема природнього світла…У передній, у вікнах вибито шибки…Безпритульні скупчені в різних темних кутках, роздягнені, брудні, не стрижені, завошивлені.
Серед них не провадиться ніякої санобробки. Частина з безпритульних лежала на брудній підлозі безпосередньо, а для другої частини є суцільні нари; нари без ліжкового приладдя. Повітря таке важке, що не можна дихати".
З часом карантин став настільки переповненим, що тогочасна міська влада дала розпорядження перемістити понад 30 безпритульних з Вознесенського узвозу в інший карантин-колектор, що розташовувався в центрі Києва за адресою Хрещатицький провулок, 2.
Отже, історія Голодомору-геноциду відкриває перед нами нові, досі невідомі факти, місця, історії людей. Незважаючи на тисячі праць, присвячених цій темі, досі залишаються білі плями, однією з яких і є життя Києва та взаємодія між містом і селом у роки геноциду.
Повне, ґрунтовне дослідження всіх аспектів Голодомору відкриває можливості для осмислення минулого та виведення висновків, необхідних для запобігання подібного в майбутньому.
Історія Голодомору-геноциду на теренах Києва відтепер відкривається завдяки мобільному додатку "Track Holodomor History" (завантажуйте у Google Play чи App Store (iOS)), створеному Національним музеєм Голодомору-геноциду за підтримки Українського культурного фонду.
Новітні технології дозволяють кожному в будь-якому куточку світу (додаток доступний українською та англійською мовами) дізнатися вищенаведені та інші не менш вражаючі факти про історію Голодомору-геноциду.
