Щоденники Голодомору. «Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью»

Селяни покидають села у пошуках їжі. Харківщина, 1933 р.

Від редакції: Цей матеріал писали не історики, не архівісти, не публіцисти – авторами були звичайні люди: селянин, учителька, студент, партієць…

Свої нотатки вони робили не сподіваючись, що ті колись будуть опубліковані, що їх прочитають тисячі й тисячі людей. Вони не ставили перед собою цілі написати історії Голодомору, а лише фіксували побачене, почуте, прожите та пережите.

Ці записи вціліли донині завдяки радянським спецслужбам. Для чекістів вони були "вєщдоками" – речовими доказами, промовистими свідченнями "контрреволюційної діяльності" авторів.

Саме ці щоденники були виявлені співробітниками Галузевого дежавного архіву Служби безпеки України. Наприкінці 2018 року вони були опрацьовані та опубліковані Українським інститутом національної пам'яті (упорядник Ярослав Файзулін) у книзі -"Репресовані" щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні. Частина копій щоденників доступна онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху.

Пропонований Вам матеріал присвячений тому, як Голодомор змінив українців.

Читайте також:

Щоденники Голодомору. "Дожди идут все время... А люди мрут своим чередом"

Переддень трагедії. Щоденники Голодомору

В 1932-1933 роках люди звикли до смертей довкола, ті стали невід'ємною частиною їхнього повсякдення

Але ще дивувалися цинізму представників радянських органів і партійців, співучасників злочину, адже їхніми руками вилучалося продовольство. Олександра Радченко 23 березня 1933-го описує випадок, що її особливо вразив:

"По дороге в Зарожное, в поле у самой дороги, увидели мы мертвого старика, оборванного, худого. Сапог на нем не было. Очевидно он упал в изнеможении и замерз или сразу умер. Возвращаясь, мы поять видели этого старика. Никому он не нужен был.

Когда я заговорила в Бабчанском сельсовете, что мертвого надо убрать, председатель, улыбаясь, спросил: "А как он лежит – сюда ногами или к Зарожному, если к Зарожному, то пусть Зар. с/с убирает"".

Олександра Радченко. Фото з кримінальної справи 

Джерело: ГДА СБУ

А 4 травня 1933-го фіксує, як на очах відбувається баналізація смерті: "Грицай рассказывал, что он ездил за керосином в артель Печенегскую. В его присутствии пришла женщина просить председателя выделить людей выкопать могилу для умершего от голода мужа, члена артели. Т.к. председатель был занят, то крикнул ей: "отстань ты с чепухой, сейчас я занят вопросом о посевкомпании, а ты лезешь с могилой своей"".

Злидні, безпросвітня убогість і голод штовхали людей на негідні вчинки

Значно зростає кількість крадіжок, пограбувань і вбивств. Дмитро Заволока в квітні 1932-го свідчить у щоденнику: "Почались дуже часті випадки злодійств, і беруть не щось цінне і не злодії, а крадуть картоплю, різну городину. Навіть до анекдотів доходить.

Наприклад, на одну яму з картоплею в одну ніч прийшло три партії злодіїв, які зіткнувшись, всі на місці злочину організовано розподілились поміж себе і потім попались…".

У ті самі дні – а саме 20 квітня 1933-го Олексій Наливайко зазначає: "Внаслідок економічної розрухи, що сталося від дії більшовизма – збільшилося, набрало масового явища жебрацтво, крадіжки, вбивства, самогубство".

Олександра Радченко в той самий час, 28 квітня 1933 року, пише: "Позавчера на Опаковом яру ограбили 13 человек хотомлян, идущих со станции Чугуев. Вышло 3 человека вымазанных в грязь, напали с ножами и потребовали сложить все, что несли с собой. Люди ходили за хлебом для голодных детей".

16 травня нотує: "Дня три назад у меня стащили второй улей под окном, а первый 30-го/IV и в ту же ночь 1 пуд картофеля из погреба". І невдовзі: "За это время так много было ограблений, что даже скучно записывать. Этой ночью убили в артели "Свобода", в версте от нас, сторожа на пасеке".

Органи ГПУ, що мали свою агентуру як у містах, так і селах, нагнітали страх і шпигуноманію

У кожній людині можна було запідозрити провокатора, нікому не можна було довіритися. Жодних розмов про голод, помилки влади, а тим паче вмисне знищення нею частини своїх громадян. Якщо ж і говорилося, то тільки з найближчими, та й то пошепки.

"Життя мов зайшло у зазубень, з якого не видко було порятунку", – читаємо у щоденнику Юрія Самброса. Додає: "Все це гнітило психіку, хотілося забутися, уникнути дійсності. Серед інтелігентів, слабких духом, буття нерідко втрачало цінність і принаду, збільшилась кількість самогубств… Смерть буває не лише фізична, а й моральна або політична. Й приклади останньої я й бачив не раз на багатьох знайомих і товаришах того часу".

Обкладинка зошита Юрія Самброса в якому він нотував свої спогади про Голодомор 1932-1933 років в Україні

Атмосферу панічного страху серед освічених верств зауважує й Дорота Федербуш – запис від 22 лютого 1933 року: "Заметила я, что украинская интеллигенция боится ГПУ, так-же как я польских шпиков. Арестован директор "РУХа" Березинский, в связи с этим очевидно было много арестов в Киеве и напал на всех страх.

Ник спрашивал меня, не ходит-ли за мной шпик. Лорка сегодня идя со мной, говорила о том, как люди голодают, говорила шо потом и оглядываясь не подслушивает ли кто нибудь. Тьфу, какая позорная трусость. В Польше боялась шпиков – здесь ГПУ.

Злят меня все эти интеллигенты, что мечтают о демократической республике, гдео ни могли-бы хорошо пожрать. Они не хотят социализма – бессильные проститутки".

Одним з тих українських діячів, що не витримали тиску влади, а можливо, й докорів сумління, був письменник Микола Хвильовий. Ідейний комуніст, він став одним з провідників політики "українізації" й автором гасла "Геть від Москви!", а згодом – одним із символів "українського буржуазного націоналізму".

13 травня 1933 року Хвильовий застрелився у своїй харківській квартирі. Перед тим він разом із письменником Аркадієм Любченком мандрував селами Харківщини й на власні очі бачив жахи голоду, спричиненого владою, прихильником якої був. В одній із розмов з друзями визнавав:

"Голод – явище свідомо організоване. Голод і розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку "єретиками". Колізія тільки починається.

Ця сталінська п'ятирічка – тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть нашого залізного терпіння? Хтось, напевне, знайдеться відважний, хтось перший крикне: "Годі! Завісу!"".

Микола Хвильовий, поет, прозаїк, публіцист, один із лідерів українського націоналкомунізму

Самогубство Миколи Хвильового стало символічною подією, що фактично сигналізувала згортання українізації. З великою стурбованістю цю новину зустріли шанувальники письменника, зокрема партієць Дмитро Заволока.

У травні 1933-го він пише: "Ще одна трагічна новость – самогубство письменника Хвильового. Я її зрозуміть не можу, але для мене це була надзвичайно трагічна новость, смерть Хвильового я з великим болем зустрів.

Його я, як нікого більше з сучасних письменників, шанував. На нього в мене було багато надій, сподіванок й раптом – ця безглузда смерть. Чому ця неприродна смерть письменникам-поетам. Єсенін, Маяковський, Хвильовий. Для чого така закономірність, якась фатальна трагедія".

Щоденники очевидців Голодомору відображають стратегії порятунку людей у той час

Чи не найпоширенішою була втеча з сіл до міст або ж на промислові об'єкти. Місто давало селянам бодай якісь шанси на порятунок – продовольчі пайки на підприємствах, їдальні, магазини й базари. Серед тих, хто залишив домівку й подався до міста в пошуках шматка хліба, був Нестор Білоус.

23 січня 1933 року він записав у щоденнику: "Я уежаю в Харьков и поступаю работать на с-базе Харьковскаго М[ясо]-комбината по 73 рубля 92 копейки на месяц, обед стоить 80 к. из 2^х блюд, ужин 40 коп. из 1^го блюда.

А в деревне совсем жить нельзя – хлеба нету, люди пухнуть с голоду, ходют как тени голодные, на базаре купить хлеба стоит буханка 5 фун. 25 рублей".

Однак потрапити до міста ще не означало врятуватися, багато селян помирало на міських вулицях, зникали безвісти дорогою. Як згадує Юрій Самброс, міліція в Харкові очищувала головні вулиці та площі від трупів, але для менших завулків та околиць картини смерті були звичним явищем.

У його щоденнику читаємо: "Недалеко від Котовської вулиці, де я жив у Харкові у 1932–33 роках, на ріжку Конюшеної й одного із завулків, я теж кілька днів проходив повз групу опухлих жінок, що лежали на землі під парканом, не в силі встати й піти. Одна з них скоро вмерла, й разом із трупом кудись вивезено було й інших, напівтрупів…".

Жертва голоду на вулиці Харкова. 1933 р.

Серед людей кружляли чутки про канібалізм у містах. Так, Олександра Радченко 9 січня 1933 року переповідає: "В Харькове творится ужас голода. Воруют детей и продают колбасу из человеческого мяса, воруют и берут выкуп: писали даже в газетах, что принимают меры, но… дети все гибнут…".

Утеча в найвіддаленіші куточки СРСР або й за кордон – іще один поширений в той час спосіб порятунку. Приміром, Юрій Самброс, відчувши, що над ним "збираються хмари", в момент звільняється з інституту, ліквідовує всі свої справи й перебирається з дружиною спочатку до села Липці, на кордоні з Росією, а далі до Омська.

І це його врятувало, більшість же його товаришів були знищені. Іншого виходу, як втеча за кордон, не бачив і вчитель Олексій Наливайко. Ця ідея проходить наскрізною ниткою через усі його нотатки 1933–1934 років.

"Залишив інститут приїхав до АМССР, думав перебратися за кордон – "не вдалося", – нотує 25 лютого 1933-го. – Пробувати буду ще!... Зараз пишу Дусі Засаді листа, намагатимусь по скорбля з нею одружитись. "Як вдасться" – переїду до Григоріополя. "Дай бог щастя – закордон". Один лише виход – за кордон. За кордон. Ех! За кордон, за кордон… Іншого не маю порятунку".

Ще один його запис: "Я розчахнутий на двоє. З одного боку – вступити й закінчити Університет хочу, а з другого – не можу знести всього того, що діється на очах. БУДЬ ЩО ХОЧУ ЗА КОРДОН: КУДИ НЕБУДЬ, АБИ НЕ "БІЛЬШОВИЗМ"…"^.

Посилки та перекази від родичів з-за кордону – ще одна стратегія порятунку, згадана у щоденниках

Хоча радянські "органи" чинили цьому численні перепони. "З-за кордону ничого не можно одержати, – пише Олександра Радченко 26 лютого 1931 року. – Декілька раз сестра пробувала надіслати з-за кордону посилку. Але посилки або не пропускали зовсім, або повертали назад. На одній з посилок написали – "у нас не голодують". Яке нахабство. З однієї посилки в Москві вкрали платки та ботинки й повернули посилку назад за кордон…".

Через місяць, 25 березня, вчителька ділиться: "23 числа одержали посилку із Чехії від Ніни. Чудовий рис та манна крупа. Все це було зашито в 1 ½ метрах полотна. В посилці був чистий папер. Я як то просила про це сестру. Весь папер проколотий чим то гострим. Холст розрізан в одному місті, а потім зашито суровими нитками. За посилку я ничого не платила. Вага її була кілограм 3-4. Я дуже рада, що одержала в кінці кінців посилку з харчами з-за кордону".

Особливо важливі такі посилки були, коли почався гострий голод. 24 жовтня 1932-го Радченко нотує: "Получили от Нины 3 доллара. В. купил в Торгсине на них муки пшеничн. кр. 6 кг., сахара 2 кг., риса 3 или 4 кг. и манной крупы 1 кг. Какая это огромная помощь для нас".

Вчителька Олександра Радченко з родиною 

Джерело: ГДА СБУ

Рятувалися також, обмінюючи на продукти речі домашнього вжитку, одяг тощо. "В воскресенье пришла с полными отчаяния и мольбы глазами жена священника Помазиновского, – описує Радченко такий випадок 23 березня 1933-го. – Она принесла плюшевую скатерть, совсем хорошую и просила за нее 2 пуда бураков. Я дала, чего могла еще к бурякам, хотела не брать скатерти, но она говорит, что ее никто не хочет брать, ничего не дают, она не нужна никому. У них дома 7 человек".

Коли влада вилучила майже всі харчів, селяни вишукували й уживали різноманітні сурогати

Нестор Білоус 2 квітня 1933 року зазначає: "Люди едяти з подсолнуха сердцевину сушут и толкуть и потом мешают из бураками и из половой и пекут коржи".

Дмитро Заволока 14 березня 1932-го пише, що в селах на Київщині люди тримаються на кормах для худоби: "Ці колгоспники зовсім сидять без хліба, навіть і без картоплі. А тому в ряді колгоспів району (Бараші, Н. Яблонець, …, Бобриця, Киянне тощо) колгоспники крадуть харчі і свиней (комбікорм), печуть з них лепьожки і їдять. В частині колгоспів проїдають посівфонди, що є".

Із сякої-такої "людської" їжі найдовше залишалися буряки. Олександра Радченко фіксує це декілька разів. Зокрема, 16 травня 1933-го: "Числа 4/V мы выходили за двор л-ва и возле ворот увидели лежащую девушку. Окликнули, поднялась чуть-чуть. Лицо пухлое, она собралась умереть, пришла еще вечером, собирала в погребе гниле бураки и ела их – утром на работу не взяли – слабая".

Ще один її запис: "У меня работает женщина поденно – копает. Муж ее Чуждан как то приходил просить работы пока Вася писал записку о принятии на работу он стащил буряк. Теперь он в больнице умирает от голода, там же дво едетей, а двое дома питаются бурьяном, один старший и мать ходят в л-во. Я передала обо всем Васе, он велел дать им бурак".

Іншого разу зазначає про цю родину: "Дети чуждан питаются бурьяном. Бурака уже нет у них. Муж умер от голода. Позднее умерли трое детей и мать, остался один мальчик".

Голод стирав усі усталені доти табу в харчуванні: люди почали їсти собак і котів. Радченко у квітні 1933-го оповідає: "Вчера пришле Леонтий Петрович Ткачев, он чл. колектива, с больной ногой и он распух от голода, умолял чего-нибудь дать ему. Конечно накормила его чем могла. Я пожалувалась ему, что вот кормлю охотничью собаку, когда-то дорогую, а тепер она никому не нужна, т.к. нечем кормить.

Он попросил ее у меня, говоря, что они съедят ее. Собаку все равно надо убить т.к. ее нечем кормить. Так пусть съедят ее. Коржев-кровельщик все время поддерживает семью мясом собак".

А 6 грудня 1934 року нотує: "Послышался лай собаки (кое как достали собаку, правда паршивенькую; тепер ведь пройдешь село любое и если увидишь собаку, так это диво) прошлый год их или ели или они дохли от голода, но больше первое)".

Жертви голоду на вулицях Харкова. 1933 р.

Щоденники дають уявлення, як унаслідок влаштованого комуністичним режимом Голодомору стрімко відбувалася деформація української традиційної культури

Нівелювалася фактично вся родинна обрядовсть, чи не найбільше ж – поховальна. Знесилені селяни часто вже не могли належним чином похоронити своїх рідних. Померлих у селах зазвичай підбирали спеціальні санітарні комісії або ж збирачі трупів, вантажили на підводи й закопували в загальних ямах-могилах.

"А люди знай мрут, так что в одну яму кладут душ по 6 потому что некому могилы копать", – свідчить Нестор Білоус 30 квітня 1933 року. А 20 травня додає: "Ежедневно мрут люди из голоду. Сельсоветом назначена санитарная комисия для уборки трупов и похорон их, потому, что хоронить тех людей некому, так теперь сельсовет выгоняет людей и роют большую яму душ на 10 и тогда зарывают. Много людей взрослых и детей как посмотришь так это живые мертвецы".

У той самий час, 16 травня 1933-го, Олександра Радченко фіксує: "Сегодня поденная Маруся Чуждан сообщила, что муж ее умер. Он вышел из больницы, работал в совхозе, похоронили 7 человек в одной яме, одежду принесли".

Водночас комуністичний режим як міг нав'язував нову, "ідеологічно правильну", культуру та духовність. Бо традиційні, мовляв, – пережитки минулого, що гальмують загальний культурний розвиток і "соціалістичне будівництво".

Та попри страшний голод, українські селяни намагалися дотримуватися найбільших релігійних свят – Різдва, Великодня та ін., бодай окремих елементів традиційних звичаїв, хай і без святкової страви. Щоденники очевидців Голодомору теж містять згадки про це.

Уночі 22 квітня 1932 року Дмитро Заволока ділиться: "Майже цілий вечір розмовляли. Я і мати. Приїхала купувати хліб на "свята". Ніяк не можуть відвикнути від старих своїх традицій. Навіть цьогорічна скрута матеріальна, майже голод, злиденно обмежене життя і то не знищили бажання відзначити "свята". От де консервативна, фанатична традиційність. І на неї напевне хворіє переважна більшість селянства, коли не все, за незначним виключенням".

Масові поховання жертв Голодомору. 1933 р.

Нестор Білоус 6 січня 1932 року із сумом записує: "Некаких особенностей не было. Святвечер – наверное не было и не будет таких вечеров. В этот вечер люди раньше веселились, ожидая праздника, а сичас у многих нету хлеба, детей из вечерей нету и по улице не было, а мы ели борщ постный та кашу из буряковой юшкой и немного в ней груш".

Запис наступного дня, на Різдво: "7/I-32 г. Рождество – в этот празник раньшие годы приготовляли селяне хорошие обеды, холодное, жаркое, белые пироги из рисом и начинкой, пиво, водка. Словом, было изчиво готовить, потому что ¾ села резали свиней к празднику. А в этом году во всех даже и борщ был постный, за исключением тех у ково конина была, то ели мясо хотя конское. А у меня тоже был борщ постный".

Що більше релігійне свято, то сильніше селян змушують виходити на роботу або колгоспні зібрання. "Пасха. Я был на работе в артели, скородили, а на селе людей и не видать, раньше было веселились люди, качели, гармони, игры всевозможные, а сегодня везде уныние и голод, – нотує Білоус на Великдень, 16 квітня 1933-го.

– Розговлялись постным борщом, немного жареной картошки и молочная каша, дала молока кума Манька. Кали хочь Пилып забрал в яру мясо дохлой лошади, перелитое карболкой, и понес домой".

Свої "свята" комуністичний режим став нав'язувати ще до поголовної колективізації, однак "червоний календар" у традиційному українському суспільстві приживався сутужно, і то через адміністративний тиск і примус

"Сотский приказывал около дворов, чтобы было по обметено и песком высыпано для встречип раздника 13^й годовщины Октябрьской Революции", – фіксує Білоус 6 листопада 1930 року, а наступного дня: "Праздновали Октябрьскую Революцию. Народу совсем было мало сама молодежь и ученики. На митингу говорили о завоевании Октября и о достижениях".

До дискредитації духовенства влада активно залучала молодь. Учитель Олексій Наливайко на Великдень, 8 квітня 1934 року, описує: "Вчора наказав Зав. бути в с/р, мовляв проводитиметься антипасхальна кампанія… Не піти не можна… Пішов… Зібралось ще 2–3 "партійців", "комсомольців" – крайньо обмежений народ. Коли їх можна вважати за людей. І які вони були безпорадні, жалюгідні – вогні прорізують тиху тишу.

Комсомолець був даже почав читати техніку "антирелігійну". Звучить вона так:

"У неділю піп в обідні

Про свої все дума злидні,

Стали всі тепер свідомі,

Їх думки не "в божім домі"…

На превеликий жаль їх, а на велику радість мою, дійсно всі стали більш свідомі, роздивились куди їх ведуть, і їх думки і вони самі в божім домі".

Ходити ж до церкви, особливо представникам "радянської інтелігенції", можна було лише потайки. Олександра Радченко 12 лютого 1934 року занотовує: "Сегодня я зашла в школу к Васе. Все были на занятиях, учитель ница Нестройкова сообщила, что заведывающий Лиман сделал замечание Вас. Павл., что вчера я с детьми была днем в церкви. Вася объяснилему, что я не молиться ходила, а как в театр, чтобы показать детям, что это за церковь и что там делают, т.к. об этом часто дети просили.

Была я всего десять минут, корда вышла у ворот, ограды стояло несколько человек комсомольцев. Все странно и смешно".

Ясна річ, така масштабна й агресивна антирелігійна кампанія руйнувала усталену віками суспільну мораль, і це зауважує, зокрема, політемігрантка Дорота Федербуш:

"Интересно, что сейчас нет следа так называемой этики. Отобран у людей бог и страх перед загробной жизнью. Богом является социализм, коммунизм. Однако социализм принес голод, молодежь изголодалась и говорит: дайте нам есть, мы хотим наесться досыта. Что Вы нам говорите о строительстве социализма, о будущем, когдамы сейчас голодаем".