Карта повстанського руху в радянській Україні у 1920-1921 рр. Публікується вперше
Коли у 1990-х роках читав перші книги Романа Коваля про повстанський рух 1920-х років, то задумувався: «А як же повстанці структурно були організовані генштабом УНР на підрадянській Україні? Яке було охоплення, якщо порівнювати різні регіони?».
Гортаючи львівську газету "Рідний край" за 1921 рік, нарешті, вдалось знайти оглядову карту-схему. На першій сторінці числа за 19 червня надруковано мапу із районами базування та приблизним чисельним складом повстанських загонів. Саме ця карта, доповнена додатково іншими віднайденими матеріалами, і є основою цієї публікації.
Сучасний апгрейд мапи виготовив волонтер Андрій Карбівничий. Спершу був задум просто осучаснити те, що надрукував "Рідний край". Але в процесі підготовки виявлено й інші схеми повстанського руху, які тепер візуалізовано в одному зображенні.
ЦДАВО опублікувало схему повстанського руху – додаток до наказу Головного отамана війська УНР С.Петлюри від 27 вересня 1920 року. Цим наказом затверджено "Положення про організацію повстання на Правобережній Україні". Тобто розгортався системний антирадянський партизанський рух, підтримуваний УНР.
На мапі-додатку від вересня 1920 року зазначено лише 10 повстанських районів. Справа в тому, що у Варшавському договорі Петлюри і Пілсудського за УНР визнавалось лише Правобережжя[1].
Наказ включав ще два додатки – інструкції начальникам груп та начальникам районів. А третім додатком затверджено штат на командування двома групами (по 6 осіб у кожній) та 10-ма повстанськими районами (по 27 осіб у кожній, зокрема по 10 агітаторів та зв'язкових).
Із початком 1921 року повстансько-партизанський штаб очолив Юрій Тютюнник. План повстання у той час полягав у одночасному наступі інтернованих частин Армії УНР із території Польщі та Румунії та за підтримки армій цих держав. Повстання мало розпочатись весною 1921 року, опісля – влітку, восени…
Ймовірно саме Ю. Тютюнник поширив організацію повстанського руху також і на Лівобережжя. Додатково було оформлено ще 3 повстанські групи і 13 повстанських районів. При цьому дещо змінено нумерацію 10 районів Правобережжя.
Лише апарат повстанського руху, включаючи районний рівень, мав налічувати біля 600 осіб. Відповідні зміни відображає "Схема організації розвідчої сіті", із відображеними лініями зв'язку та межами повстанських районів. Опублікували цю схему Ярослав Файзулін та Віталій Скальський[2].
Список отаманів з газети "Рідний край" у цьому тексті і пропонованій до уваги карті порівнюється із списком, який багато десятиріч був фактично єдиним джерелом-оглядом в українській нерадянській історіографії.
Мова йде про "Огляд повстанчого руху" за січень-березень 1921 року. Цей звіт друкувався у "Літописі Червоної Калини" у 1932 році, звідки передрукований "Вістями комбатанта" у 1969 році.
При публікації "Огляду" не зазначались хронологічні його рамки, як і походження тексту. Але з'ясувати датування й джерело допомогла газета "Свобода", яка виходила у США.
29 липня 1921 року вона частково передрукувала "Огляд", відзначивши, що цей звіт роздобула і зробила публічним редакція емігрантської газети "Воля Россіи", яка виходила в Празі (далі в тексті – білоемігрантська).
Унікальним джерелом для доповнення карти стала "Схема єврейських організацій по допомозі повстанцям у боротьбі з Великоросією", яка зберігається у Вроцлаві (Польща). Відшукали її у Національній установі імені Оссолінських і опублікували – Марина Палієнко та Ігор Срібняк[3]. Зусиллями А. Карбівничого вдалось ідентифікувати та географічно прив'язати фактично усі осередки, позначені на цій схемі.
За сприяння ЦДАВО вдалось відшукати схему повстансько-партизанської організації УНР у радянській Україні від 10 серпня 1921 року[4]. Ця схема публікується вперше. На ній числами позначено повстанські загони (збереглась і відповідна розшифровка), а також, паралельною нумерацією, повстанські організації в населених пунктах (розшифровки виявити не вдалось).
Надзвичайно цінним при підготовці цього матеріалу виявився документ із Державного архіву СБУ: "Дислокація загонів на 1 жовтня 1921 р." (Спр. 66646, т. 22, арк. 34–35), опублікований В'ячеславом Василенком[5]. Цей список, структурований Генштабом Армії УНР по повстанських районах, дозволяє орієнтуватись щодо кількості загонів і їх чисельності напередодні Другого зимового походу Армії УНР.
У архівному фонді ЦДАВО № 3204 (Постійна нарада по боротьбі з "бандитизмом") зберігаються різні списки повстанських загонів в Україні. Один з них, станом на травень 1921, структурований по повстанських районах опублікував Віктор Савченко[6]. Цей список також використовувався при звірянні імен отаманів та чисельності їхніх загонів.
На складність дослідження й аналізу вказує той простий факт, що вдалось ідентифікувати лише 24 отамани і загони, зазначені "Рідним краєм". А 47 інших досі залишаються загадкою. Тобто і сьогодні, через століття, ми маємо орієнтовну інформацію лише про щонайбільше 1/3 повстанського руху.
"Рідний край" писав, що позначив на карті тільки 71 загін із 272 великих і малих повстанських відділів. У статті, яка пояснювала суть карти зазначалось: "на нас звернені очі 250 тисяч озброєних людей, що стоять на сторожі Незалежної України і готові на перший поклик… лавами піти на оборону кордонів своєї Держави".
Ю.Тютюнник вважав, що ця газета була органом польської контррозвідки із завданням "провокувати галичан"[7]. Сам він оцінював потенціал повстанського руху у 50 000 осіб (ця цифра близька і до підрахунків В.Савченка, який нарахував за більшовицькими документами близько 40 000). Самі ж більшовики оцінювали силу повстанців в рази потужнішими.
У червні 1921 р. на таємному засіданні Політуправління Українського військового округу у Харкові, під час з'їзду представників "особих оттдєлов", начальник цього управління Леонід Дегтярьов заявив:
"Протягом 1919-1920 рр. зі зброєю в руках проти нас виступало в Україні в різний час і в різних місцях понад мільйон повстанців"[8]. І далі: "органами Чека і особими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їх підсобників, і все таки з весною 1921 року ми маємо нову хвилю повстань".
***
Нижче представлено аналіз карти із газети "Рідний край" з огляду на прив'язку до сучасних меж областей і враховуючи інші вищезазначені джерела:
ВІННИЧЧИНА. Сьогоднішня область була базою двох повстанських районів – 6-го із центром у Жмеринці та 7-го із центром у Гайсині. Північна і південна частина області входили до відповідно 9-го і 5-го повстанських районів.
На мапі "Рідного краю" зазначені отамани: "Маруся" (Соколовська?), "Вовкулака", Павло Саранча (діяв на Літинщині разом з Яковом Шепелем; про нього залишив спогад Борис Антоненко-Давидович), Коленський.
Про останнього відомо з білоемігрантської газети, що його відділ із 200 осіб підпорядковувався Ільку Струку, а підтримувався селянами сучасного Козятинського й Липовецького районів: Самгорода, Прилук, Зозіва та Вахнівки.
За даними, оприлюдненими в білоемігрантській газеті, в межах сучасної області діяло ще щонайменше 3 повстанські загони. Наприклад, отаман Подоляка із рештками Армії УНР чисельністю у 400 осіб підтримувався селянами Вінницького і Літинського повітів, Жмеринки і Браїлова. А у лютому-березні 1921 року вів успішні бої із 41 та 25 радянськими дивізіями, захопив Жмеринку і змусив штаб XIV армії перебазуватись в Умань.
У межах сучасної області діяли також отаман Голуб (Гайсинський і Ольгопільський повіти, загін у 800 осіб; був у зв'язку з Ільком Струком) та отаман Бабич (Могилівський і Ямпільський повіти, загін у 200 осіб).
У жовтні 1921 року у 7-му повстанському районі діяли Сергій Яворський-"Карий" (оперував у Вінницькому та Бердичівському повітах), отамани Дорошенко-Якубенко-"Лихо" та Іполит Годзиківський-"Хмара" (Гайсинщина).
ДОНБАС (Луганщина і Донеччина) покривався 18-м і 19-м повстанськими районами в складі IV групи. На території обох сучасних областей карта "Рідного краю" не фіксує жодного повстанського відділу.
Тут, згідно зі схемою, опублікованою Я. Файзуліним та В. Скальським, мала діяти досить розгалужена мережа українських підпільних організацій. У сучасному Донецьку та Краматорську (центри обидвох повстанських районів), Дебальцево, Луганську, Бахмуті, Старобільську і в Таганрозі.
Все ж був розвинутий повстанський рух у Старобільському повіті. Білоемігрантська газета вказує, що тут радянську владу регулярно атакував відділ з 50 осіб отамана Литвиненка, колишнього комісара п'ятого продовольчого відділу. Тут, а також в сусідній Купянщині, оперував відділ самостійницької орієнтації отамана Балаби із 250 особами.
Станом на жовтень 1921 року Генштаб Армії УНР фіксував, що у 18-му районі в околицях Старобільська працював загін "Кармелюка" чисельністю у 60 вершників. А в межах цього ж району, "на Донбасі" діяв загін "Масляка" чисельністю у 1500 шабель (щоправда, дані про загін Кармелюка і Масляка вважались застарілими).
Обидва ці загони позначені на схемі за серпень 1921 року. Кармелюк, очевидно, це отаман Андрій Авраменко-"Каменюк" у тій же Старобільшині, а Масляк – махновець Григорій Маслаков (колишній радянський комбриг) у сучасній Запорізькій області.
ЖИТОМИРЩИНА. Сучасна область була центром ІІ повстанської групи. Із Бердичева координувалась діяльність підпілля і повстанців північної частини окупованого більшовиками Правобережжя.
Західна частина області входила до 9-го повстанського району із центром у Житомирі, а східна – у 10-му районі з центром в Коростені (сюди ж звітували підпільники і з нині білоруського міста Мозиря, який у 1918 році входив до УНР).
На початку року на межі з сучасною Київщиною діяли загони Юліана Мордалевича (здався більшовикам 21 червня 1921 р.) та підполковника Богатєвича (Феодосія Богатиренко). А у південній частині області – сотник Юрко Волощенко та Ударна бригада імени Пилипа Орлика.
Східніше від вісі Житомир-Бердичів був досить значний терен, охоплений селянськими заворушеннями – можливо так промарковано кінний повстанчий полк імені Св. Михаїла на чолі із сотником Богдановим, який за даними білогвардійської газети оперував "на околицях Житомира, Бердичева і Київа".
У жовтні 1921 року поблизу Коростишева, у 10-му повстанському районі, оперував загін Волошина, а на Бердичивщині, у 9-му повстанському районі, отаман Панченко і майбутній генерал УПА Іван Трейко. Останній ще багато років наводив жах на чекістів, а його фото й досі дослідникам відшукати не вдалось.
КИЇВЩИНА. Із опублікованих "Рідним краєм" отаманів на теренах сучасної Київщини є троє відомих і досліджених: Ілько Струк, Овсій Гончар-"Бурлака" та Федір Святенко. Однак решта позначених на мапі отаманів, потребують подальшої ідентифікації: Віник (північ сучасної Київщини), Іван Потіха (на південь від Ржищева) та інші.
Ідентифікації потребують, зокрема, повстанські загони, які діяли у південно-східній частині сучасної Київської області на південь від Білої Церкви: отамана "Нитки", "Половчанці" і хорунжого Підгурського. А також загін отамана Гримайла, що діяв на південь від Фастова.
Станом на жовтень 1921 року генштаб Армії УНР володів даними, що у 10-му повстанському районі, основу якого творила сучасна Київщина, діяло 5 загонів: Федора Артеменка-"Орлика" (Бородянка), Ілька Струка (Чорнобиль), Максима Удода-"Підкови" (Трипілля), Голубенка і Писаренка (Фастів і Боярка), Івана Грисюка-"Гайового" (Мотовилівка; вказувалось, що отаман помер від ран).
Загалом у районі діяло 136 повстанців із 6 кулеметами. А у 12-му районі, на Переяславщині, діяв отаман Гаврило Куреда-"Чорний" із загоном у 400 піхотинців.
КРОПИВНИЧЧИНА. Майже вся сучасна область знаходилась в складі 4-ого повстанського району. На півночі до цього району входив теж Чигирин та Холодноярська республіка із полком гайдамаків Олекси Чучупаки включно.
На північ від Новоукраїнки діяв отаман Михайло Чехович-"Гуляй-Біда" (пішов на співпрацю із чекістами). Станом на жовтень 1921 року цей 4-й район налічував 1900 шабель, 200 багнетів та 18 кулеметів.
У Єласиветградському повіті, на межі із сучасними Миколаївською та Січеславською областями, діяв отаман Кущ – бувший козак української армії з Нового Бугу (тепер Миколаївської області). Його загін у 200 осіб (місцевих селян) не лише позначений на мапі газети "Рідний край", а описаний й у чекістському звіті, який опублікувала білоемігрантська газета та "Літопис Червоної Калини":
"Військова діяльність: знищення залізниці Ч. К. на стації Долинській і знищення карного відділу. Відділ був сильно розбитий коло Нового Бугу 14-16 квітня. Розстріляно 60 чоловіка полонених, серед яких був помічник отамана бувший Матрос Митаренко".
МИКОЛАЇВЩИНА. Територія сучасної області входила до трьох повстанських районів: 1-го (на захід від Бугу і м. Миколаїв), 2-го (на схід від Бугу) та 4-го (на півночі). Місто Первомайськ обрано центром усієї І-ї групи, тобто тут мав розміщуватись осідок усього українського підпілля південного Лівобережжя Дніпра. Тут таки, в околицях Савранщини, діяв потужний загін Якова Кощового.
Центр 2-го району, який включав ще майже всю лівобережну частину сучасної Херсонської області, базувався у Баштанці. Звідси йшли підпільні зв'язки на Новий Буг, Херсон і Вознесенськ.
Цікаво, що у 1940-х роках саме тут був потужний осередок підпілля бандерівської ОУН, а в 2004 році Баштанський район дав найбільшу кількість голосів по всій області за Віктора Ющенка.
Загалом у 1-му й 2-му повстанських районах (південних повітах Херсонської губернії) за відомостями білоемігрантської газети налічувалось близько 1 000 повстанців. Показово, що всі вони були самостійницької орієнтації, окрім одного "добровольчеського" загону колоністів числом у 300 осіб. Очевидно, це був українсько-німецький відділ "Ферфлюхтен" ("Die Werfluchten").
ОДЕЩИНА. Абсолютна більшість сучасної області була основою 1-го повстанського району із центром у Березівка. Із залізничної станції цього міста начальнику району Йосипу Пшоннику, очевидно, було зручно комунікувати з підпільними осередками в Миколаєві, Одесі, Тирасполі та Подільському.
Єдиний повстанський відділ, що, згідно з мапою "Рідного краю", діяв у цьому районі, очолював отаман Сокіл (даними білоемігрантської газети – дезертир із радянської червоної кінноти). Склад відділу – 300 піхотинців, переважно із місцевих селян-дезертирів.
Підтримку отримували в селян Ольгопільського, Ананіївського й Вознесенського повітів. Вважалось, що в їхніх теренах "зовсім не існує совітська адміністрація". Зафіксовано було 12 нападів на радянську владу.
На півночі сучасної області, тобто в історичному Поділлі, повстанський рух був надзвичайно потужним. У Балті розміщувався центр 5-го повстанського району.
Тут, згідно з мапою "Рідного краю", діяли відділи отамана Василенка (походив із селян Балтського повіту і служив в Армії УНР; відділ міг розростатись із 150 до 500 місцевих селян), полковника Семена Заболотного та Григорія Сакалюка. Останній, щоправда, здався ще в кінці 1920 року і його помилували. Заболотній теж пішов на співпрацю…
ПОЛТАВЩИНА була центром ІІІ повстанської групи, осідок якої мав міститись у Пирятині. Сучасна область включала 12-й і 14-й повстанські райони. За відомостями газети "Рідний край" у першому районі, з центром в Лубнах, оперував отаман Наливайчик, а на межах району – отаман Бородатий та "Полтавський повстанський відділ".
У 14-му району, з центром у Полтаві, діяли (на межі із 12-м районом) отамани Наконечний та Кожух. Основу ж цього району творив отаман Петро Новохацький-"Шуба".
За інформаціями з білоемігрантської газети його відділ міг розгортатись до 2500 осіб, мав 4 гармати. Користувався підтримкою майже всіх селян Полтавщини, атакував Полтаву, Лохвицю, Гадяч, Миргород, Кобеляки.
На мапі "Рідного краю" не позначений отаман Андрій Левченко, який діяв в обох полтавських повстанських районах відділом у близько 1000 осіб. У жовтні 1921 року 900 піхотинців і 300 кінних вояків отамана Левченка оперували у 12-му районі.
А у 14-му районі діяли отамани: Орловський (Нова Перещепина), Іван Біленький (Решетилівка) та Леонтій Христовий (Гадяччина; загинув в липні 1921 року). Загалом ці три останні отамани налічували 1760 піших козаків і 300 кінних, а також 10 кулеметів.
СІЧЕСЛАВЩИНА і ЗАПОРІЖЖЯ. Правобережна частина сучасної області була основою 15-го повстанського району. На мапі позначено загін неідентифікованого отамана Олійника, який вказано з цим же номером і у сучасній Вінницькій області. Але не позначено, наприклад, загін Михайла Брови.
Отамана лівобережної частини Катеринославщини, який теж рейдував південними районами Харківщини (станом на жовтень 1921 року загін налічував 1500 повстанців та 27 кулеметів).
Лівобережна частина області творила основу 3-го повстанського району. Тут дійсно діяв отаман Трифон Гладченко, але він загинув ще у 1920 році. У білоемігрантській газеті про нього писалось:
"Склад відділу 250 чоловіка піхоти і 9 скорострілів. Підтримують селяни повітів Катеринославського і Верхнє-Дніпровського. Військова діяльність: зареґістровано 18 руйнувань залізничного шляху, 4 напади на карні відділи та роззброєння 6 продовольчих відділів. Тримає зв'язок з Махном".
На лівому березі "Рідний край" позначає теж "Курінь Шевченка", який ідентифікувати не вдалось. Але саме в цьому терені діяв непозначений на мапі отаман "Козлик" (його єдиного у цій частині сучасної області фіксував з прив'язкою до Верхньодніпровського району Генштаб Армії УНР у жовтні 1921 року).
Отамана підтримували селяни й німецькі колоністи Катеринославського та Олександрівського повітів. Діяльність цього колишнього старшини Армії УНР описано у американській газеті "Свобода".
СУМЩИНА. Сучасна область входила до складу трьох повстанських районів: 12-го, 13-го і 14-го (тобто чернігівського і обидвох полтавських). На стику цих районів на мапі "Рідного краю" позначений лише отаман Білий.
Тоді це була північ Лебединського повіту, а тепер – Недригайлівський район. Загін цей, згідно з мапою, нараховував від 100 до 500 осіб, але у збірнику "Повстанський рух 20-х - 30-х рр. ХХ ст. на Сумщині" не згадується взагалі.
У тому ж Лебединському районі, згідно з публікацією "Літопису Червоної Калини", діяли також повстанські групи отаманів Хави, Гетьмана, Кучера, Штейненка, Болонського, Мусіна. При цьому з-поміж імен 16 отаманів, яких вищезгаданий збірник прив'язує до того ж повіту у 1921 році, є співпадіння лише по прізвищах Гетьмана і Кучера.
Цікаво, що позначена "Рідним краєм" повстанська республіка в районі південної частини сучасного Глухівського району також підтверджується збірником. Вважається, що у глухівському повіті цю республіку творили щонайменше 56 загонів.
ХАРКІВЩИНА і БІЛГОРОДЩИНА. Майже вся Харківська область входила у 22-й повстанський район. Тут розміщувався центр V повстанської групи – найменшої, оскільки всі інші чотири групи включали пересічно по 5 районів. До цієї "столичної" повстанської групи входили ще 20-й і 21-й райони, які охоплювали українські території тодішньої Курської і Вороніжської губерній. Сьогодні ці райони творять Білгородську область Росії.
На мапі "Рідного краю", орієнтовно в межах сьогоднішнього Валківського району, позначено загін отамана Сироїжко. У дослідженні Вячеслава Труша "Повстанський рух на Харківщині у 1920-ті роки" цей район дійсно описується, як найпотужніший осередок самостійницького повстанського опору більшовикам у Харківщині. Однак без згадки про цього отамана.
У районі сучасного Богодухівського району на мапі "Рідного краю" позначений отаман "Бурлака". У білоемігрантській газеті про нього зазначалось: "Склад відділу 400 чоловіка піхоти, дезертири з червоної армїі. Підтримують селяни повітів Чугуївського, Волчанського та Купянського. Військова діяльність: 5 нападів на продовольчі відділи, 8 випадків знищення совітської адміністрації. …відділ тимчасово перейшов на Вороніжчину".
Ані на мапі, ані в дослідженні В. Труша не згадується отаман Сірошапка, діяльність якого теж описана в білоемігрантській газеті. Його відділ у 400 осіб та із однією гарматою користувався великою популярністю серед селян Ізюмського повіту. Здійснив щонайменше три напади на каральні відділи більшовиків. Але з лютого 1921 року, коли був "сильно розбитий", великих виступів вже не проводив.
Загалом у 20-21 повстанських районах, за дослідженням історика В. Савченка, діяло близько 3 500 повстанців, у складі 17 загонів анархістської орієнтації. При цьому, серед інших, він називає цілий ряд отаманів, які є в дослідженні В. Труша, а також отамана на псевдо "Бурлак". Але не згадує Сироїжка і Сірошапку.
ХЕРСОНЩИНА Територія сучасної області входила у два повстанські райони: 2-й і 17-й. Центри цих районів розміщувались відповідно у Баштанці (Миколаївщина) та Мелітополі (тепер Запорізька область). Підпільні організації, виходячи із схеми опублікованої Я. Файзуліна та В. Скальського, діяли у Херсоні, Бериславі і Олешках.
У газеті "Рідний край" на теренах сучасної Херсонщини не позначено жодного повстанського загону. Однак, згідно з дослідженням В. Савченка, лише в 17-му повстанському районі (Північна Таврія) діяло близько 500 повстанців у 4 загонах: Куриленка, Глазунова, Звєрєва і Павловського. Всі вони, правда, мали анархістську орієнтацію, хоч, можливо, і були на контакті з українським підпіллям.
ХМЕЛЬНИЧЧИНА. Північна частина області входила до 9-го, а південна до 6-го повстанських районів. Дивно, але на мапі "Рідного краю" на теренах області не позначено жодного повстанського загону, окрім заштрихованої території в околицях сучасного Старокостянтинівського району.
За інформацією білоемігрантської газети, ще на початку 1921 року повстанський рух був розвиненим на територіях Проскурівського, Летичівського і Старокостянтинівського повітів. Очолював його "Отаман Тютюник, молодший". В основі цього відділу, який мав 4 гармати, входило 400 піхотинців та 250 кінотчиків. У лютому його оточено між Старо-Константиновом й Бердичевом та розгромлено. Рештки, частинами, перейшли кордон з Польщею.
У жовтні 1921 року генштаб Армії УНР вважав, що в 6-му повстанському районі діє два загони: "Проскурівські партизани" (Городок-Подільський), який включав 300 багнетів (зазначалось, що дані не перевірені), а також загін отамана Семена Харченка-Хмари" (Летичівський повіт) чисельністю в 30 осіб.
ЧЕРНІГІВЩИНА. Майже усіх отаманів позначених у газеті "Рідний край" на Чернігівщині в 11-му та 12-му повстанських районах ідентифікувати не вдалось: Лавріненко (на південь від Ніжина), Циган, хорунжий Довгаленко, "Мушка" й "Колесо".
А ідентифіковані Віктор Сокира-Яхонтов та Степан Щуплик виявились агентами чекістів. Білоемігрантська газета підтверджує лиш відділи Сокири у 400 селян та колишнього білогвардійця Довгаленка із 300 повстанців.
Найбільшим відділом на теренах сучасної області, обидві газети подають хорунжого Олександра Лошину, який базувався у 13-му повстанському районі. Його загін включав біля 1000 колишніх вояків Армії УНР, перебіжчиків з червоної армії та селян (із 30 скорострілами та 2 гарматами).
У їх актив записано захоплення Чернігова і Ніжина, станцій Бахмач і Конотоп. "Мав величезну популярність серед селян Чернигівщини. Відхилив всякі переговори з совітською владою".
На межі трьох "чернігівських" районів "Рідний край" позначив теж відділ Семена Іващенко. Однак немає на цій мапі ряду інших реально діючих отаманів. Наприклад, загону із 200 повстанців отамана Івана Васильчикова-"Галаки", який діяв на півночі Чернігівщини (11-й повстанський).
Галаку, як вже загиблого, поруч із отаманшою Марусею згадано у жовтні 1921 року в зведенні генштабу УНР. "Голяку" (sic!) й "Марусю" згадують теж "Літопис Червоної Калини", який до інформації з білогвардійської газети додав ще свій список, а також М.Жирохов у своїй розвідці.
ЧЕРКАЩИНА. Більша частина сучасної області творила основу 8-го повстанського району із центром в Корсуні. У центрі сучасної Черкащини діяв отаман Кольба (білогвардійська газета писала, що в Звенигородському повіті діяла також повстанська селянська група "Не журись").
Поблизу Канева діяв отаман Михайличенко-"Зеленчук" та міг діяти Михайло Решетник (якщо нам правильно вдалось ідентифікувати його на мапі). У жовтні 1921 року Генштаб Армії УНР вважав, що у 8-му районі раніше діяли отамани Микола Бондарук (Черкаський повіт), Ларіон Загородний (Чигиринщина), Ярий (Канівщина) і Трохим Голий.
У 4-му повстанському районі, згідно з відомостями "Рідного краю" та білогвардійської газети, діяв отаман Матвієнко із відділом у 400 піхотинців. Підтримували їх мешканці Сміли, Медведівки, десятки інших сіл та хуторів.
Станом на жовтень 1921 року у 4-му районі діяли отамани: Пилип Хмара із загоном в 400 шабель (Чигиринщина); Герасим Нестеренко-"Орел", теж 400 шабель (Холодний Яр); Тихон Березняк із 150 шаблями (Чорний Ліс); Ярошенко і Батрак (Вишнопіль – тепер Тальнівський район Черкащини) – 400 і 100 шабель відповідно. Був і ряд дрібніших загонів.
У східній частині області, яка входила до 7-го району, на мапі позначений Дорошенко-Якубенко-"Лихо". У жовтні 1921 року (за застарілими, як вважалось, даними) в Уманщині діяв отаман Іван Дехтяр (Дігтяр).
На лівому березі Дніпра, у 12-му повстанському районі, на мапі позначені отамани Кожумяка та Перенко (загін останнього мав 300 піхотинців і 40 старшин). Станом на жовтень 1921 року в районі Золотоноші діяв загін отамана Івана Савченка-"Нагірного" на 210 осіб.
Автор висловлює вдячність усім дослідникам українського повстанського руху 1920-х років та відкритий до всіх уточнень щодо цієї публікації (зауваження можна писати на адресу serdukus@gmail.com)
[1] Стегній Павло. План організації повстання на теренах УСРР Державного Центру УНР у 1921 році / Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. – 2013. – Вип. 73. – С. 28-29.
[2] Файзулін Ярослав, Скальський Віталій. Перелоги Української революції: Другий зимовий похід армії УНР. — Київ, 2008. – С. 19-20.
[3] Палієнко Марина, Срібняк Ігор. Інформаційно-джерельний потенціал архівних збірок Національної установи імені Оссолінських у Вроцлаві з історії УНР (колекція фонду 22/53) / Етнічна історія народів Європи. – Випуск 54. – 2018. – С. 136.
[4] ЦДАВО. – Ф. 1078. – Оп. 2. – Спр. 204. – Арк. 1.
[5] Василенко В'ячеслав. Підготовка антибільшовицького повстання в Україні у 1921 р. (за документами ГДА Служби безпеки України). // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – Ч. 1/2 (30/31). – 2008. – С. 192-196.
[6] Савченко Віктор. Дванадцять війн за Україну. – Київ. 2016. – С. 440-449.
[7] Тютюнник Юрій. З поляками проти Вкраїни. – Харків, 1924. – С. 67.
[8] Горліс-Горський Юрій. "Ми ще повернемось!": Спогади. Повість. Поезії. Документи. Листування / Роман Коваль. – Київ; Вінниця, 2012. – С. 99.
