Хто убив Дмитра Ревуцького?

У криміналістиці подекуди розкривають злочини, давність яких вимірюється десятиліттями. Іноді подібне трапляється і в музикознавстві. Так, щасливий збіг обставин майже через сімдесят років опісля дозволив з'ясувати ім'я вбивці композитора світової слави Миколи Леонтовича.

Натомість резонансне вбивство наприкінці 1941 року іншого видатного українця — музикознавця Дмитра Ревуцького — нині вважається вповні не розкритим, попри наявність ряду документальних свідчень.

Вихідну обставину розгортання подій зазначив у своїх спогадах письменник Олександер Смотрич, який на той час, на початку нацистської окупації Києва був журналістом та користувався автонімом Флоринський.

За його словами, майже відразу після скоєння вбивства до редакції "Нового українського слова", де тоді працював Олександр Флоринський, "подзвонили з гестапо і суворо заборонили будь-що давати до газети з приводу вбивства Д. Ревуцького".

Страшною новиною він устиг поділитися з колегою Оленою Телігою, почувши у відповідь "Це вони хочуть нас усіх залякати!".

Щоправда, за словами Флоринського, кого саме мала на увазі поетеса — німецьких "визволителів", радянську агентуру чи все ще живу російську білогвардійщину — так і залишилося загадкою.

Чому німецька влада засекретила факт вбивства Дмитра Ревуцького? Можливо, щоб приховати прогалини в забезпеченні правопорядку на підконтрольній їй території й не обурювати українську громадськість втратою її визначного представника — убивство літнього й хворого Дмитра Ревуцького, як видається, не було вигідне окупантам.

Цим (тимчасовим) замовчуванням нацистська влада навіть частково уподібнилася до своїх квазіантагоністів — радянської репресивної машини, що на майже півстоліття вилучила ім'я Дмитра Ревуцького з української історії.

Навіщо радянцям була потрібна смерть літнього вченого? Із першими днями війни вони примусово евакуйовували інтелектуалів, щоб ті, перебуваючи в окупації, не співпрацювали з німцями:

"Виїзд був обов'язковий. Відмовлення виїхати, бажання залишитись розглядалось як прецедент, як привід до арешту. До акад. Корчака-Чепурківського, людини віком понад 80 років, заходили в помешкання декілька разів, щоб перевірити й упевнитись, що він таки виїхав.

Проректор Університету, член-кореспондент А[кадемії] Н[аук] З. не виїхав 3-го через хворість дружини. Від нього зажадали пояснень. Наступного дня він одержав категоричний наказ від ректора Університету за дві години зібратись і бути на станції. Відомий артист співець М.Донець відмовився виїхати, він був заарештований."

У напівпаралізованого Ревуцького не було шансів залишити Київ…

З огляду на заборону інформування перше повідомлення про смерть Дмитра Ревуцького було скромне (без зазначення обставин кончини) і вкрай непомітне на газетній шпальті "Нового українського слова" й, либонь, тому залишилося поза увагою периферійних часописів, що мали практику взаємної републікації матеріалів, здебільшого не вказуючи першоджерело:

"За повідомленням міської управи, 1 січня 1942 р. відбудеться панахида по трагічно загиблому етнографу Дмитру Ревуцькому та його дружині. Похорон відбудеться цілком приватно".

У січні 1942 року в газеті "Український голос", що виходила в Луцьку, усе ж з'явилася коротка інформація про смерть Ревуцького. Однак повідомлялося про композитора Левка з дружиною (очевидно, на периферії Ревуцький-композитор був відомішим за брата-музикознавця):

"До нашої Редакції надійшла спізнена вістка про трагічну смерть у Києві відомого українського композитора Ревуцького. Композитор і його дружина були при таємничих обставинах забиті в своєму помешканні. Деякі подробиці цього сумного факту читачі знайдуть у дописі нашого кореспондента з Києва, вміщеному в цьому числі".

І невелике продовження теми в тому самому номері газети із суттєвою деталлю про імітацію злочинцями пограбування помешкання Ревуцьких:

"Як на одну з політичних подій київського життя в останніх часах треба вказати на загадкове вбивство у власному помешканні славного українського композитора Ревуцького та його дружини.

Убивники симулювали грабіжницькі наміри, але слідство показало, що вбивство зроблене не з грабіжницькою метою. Виновників злочину не знайшли до цього часу. Бл[аженної] п[ам'яті] родині забитих Ревуцьких Київ зробив величавий похорон".

Майже відразу цю інформацію було передруковано низкою інших газет, причому часопис "Львівські вісті" вперше відзначив більшовицький слід злочину:

"Хоч большевицькі саботажі в Києві вже покінчилися, одначе недавно вбив хтось славного композитора Ревуцького в його мешканні разом із дружиною.

Злочинці симулювали грабунковий напад, але є дані, що причина вбивства була інша. Злочинців досі не зловлено. Київ уладив жертвам большевицького злочину величавий похорон".

Кульмінацією творення міфу про смерть Левка Ревуцького стала публікація "Стрийськими вістями" 15 лютого 1942 року розгорнутого некрологу, підписаного криптонімом О. А.:

"Лев Ревуцький

посмертна згадка

Нова жертва московсько-більшовицьких звірств в Україні! Здається, цьому мотлохові мало міліонів жертв, він ненаситний і чигає на нові жертви, він старається знищити все, що можна.

Новий удар, нова втрата, нова рана на нашому національному організмі: Трагічна смерть Льва Ревуцького, враз із дружиною підступно замордованого у власному мешканні в Києві більшовиськими агентами, що, пролізши на територію звільнену німцями, намагаються терористичними актами сіяти неспокій.

Як повідомляють з Києва, злочинці симулювали грабунковий напад, — але є дані, що причина вбивства була інша. Злочинців наразі не зловлено, але їx заслужена кара за підлий нелюдський вчинок постигне скорше чи пізніше.

Смерть Ревуцького, це ще одна крівава пляма на сумлінні Сталіна і його опричників. Ціла Україна потрясена трагічною вісткою. Київ уладив жертвам більшовицького терору величавий похорон.

Ще одна велика людина сходить до гробу замордована підступними злочинцями. В особі Льва Ревуцького Україна тратить одного з найвизначніших сьогочасних композиторів, талановитого ученика і продовжника ідей генія української музики Миколи Лисенка.

Народився Ревуцький в 1889 р. Вже змалку зраджував замилування до музики. Справжній талан відкрив у ньому Лисенко і допоміг розвинути його.

Великий композитор вщепив молодому Ревуцькому любов до народньої пісні, думи, був йому яскравим прикладом, як треба збирати і користуватися тими неоціненими скарбами народньої творчості.

Ідучи його слідами, вже ставши відомим композитором і визначним педагогом, Ревуцький сам теж своїм учням передавав ці ідеї, вказував на єдиний шлях українського композитора: творити твори тільки так, що були б національні формою і змістом, щоб у них виявлялась душа українського народу, його найкращі стремління.

У надбанні бл. п. Льва Ревуцького найбільша частина падає на українські народні пісні, які він чудово згармонізував. Але й оригінальних творів у нього незвичайно багато (він один з найбільш плодовитих українських композиторів), це головно: сольоспіви, хори, фортеп'янові прелюди, концерти для фортеп'яну з оркестрою.

Найбільш виразно виявився одначе його талан у незрівняних симфоніях, а особливо у II симфонії, знаменитій під кожним оглядом, яку закінчено недавно, тому два роки.

Ревуцький згинув на трудовому пості, повний нових, великих замірів, але його смерть, це тільки фізична смерть. Він, його мельодії, його твори будуть вічно живі, його страдальницьке життя буде дороговказом грядущим поколінням українських композиторів.

Його слова стануть заповітом: …"В мистецтві перемагає і створює яскраві ідейні твори лише той, хто, насамперед, черпає живильні, соки народньої творчості, той, хто знаходить в цьому джерелі невичерпне натхнення до праці для своєї Батьківщини". (Л. Ревуцький: "Думки про музику" 1941 р.) Його ім'я буде несмертельне".

Днем раніше у Львові нарешті з'явилася інформація, що вбито не композитора Льва Ревуцького з дружиною, а подружжя його брата Дмитра:

"Львів, 13 лютого. До вістки про трагічну смерть композитора Ревуцького і його дружини з мистецьких кол висловлюють здогад, що вбито не композитора Левка, а його брата Дмитра Ревуцького, відомого етнографа і вченого, та його дружину".

Це повідомлення скидалося на чутку, тому при републікації в одній із газет — кам'янецькому "Подолянині" — було завбачливо вказано першоджерело — часопис "Львівські вісті".

У липні 1942 року німецька поліція Києва офіційно повідомила про розкриття вбивства Дмитра Ревуцького, що, згідно з рапортом, було здійснене радянським підпільником-диверсантом Володимиром Кудряшовим та членами його угруповання:

"Київ, 15 липня 1942 р. Командир поліції безпеки і СД Київської Генеральної округи повідомляє: Вбивство професора Ревуцького та його дружини в листопаді 1941 р. тепер з'ясовано.

Комуністичні бандити напали на подружжя Ревуцьких в їх помешканні і вбили їх. Злочин зроблено з політичних мотивів. Вбивці пограбували всі золоті й цінні речі, що знаходилися в помешканні.

Вбивці: Федір Ревуцький, Володимир Кудряшов, Сергій Пащенко та Георгій Левицький, які всі проживали в Києві, сьогодні розстріляні".

Поміж оголошених убивць, за іронією долі, трапився однофамілець видатного музикознавця, диверсант Федір Ревуцький, що, очевидно, було неоднозначно сприйнято громадськістю.

Чи не тому син покійного вченого, Валер'ян Ревуцький, незабаром публічно спростував належність злочинця до їхньої родини:

"До редактора газети "Нове Українське Слово".

Прошу вмістити в Вашій газеті таке повідомлення: В "Новому Українському Слові" від 17-VII-1942 року був надрукований вирок у справі вбивства мого батька професора Д. М. Ревуцького. Серед убивців названий Федір Ревуцький.

Заявляю, що останній не має нічого спільного з нашою родиною.

Викладач Київської музично-драматичної консерваторії Валер'ян Ревуцький".

2 серпня 1942 року в берлінській українській газеті "Голос" О. Красовський навів моторошні подробиці вбивства:

"Убивство Дмитра Ревуцького

В Київському "Новому Українському Слові" від 17 липня 1942 року опубліковано повідомлення командира поліції безпеки і СД Київської генеральної округи такого змісту:

"Убивство професора Ревуцького та його дружини в листопаді 1941 р. тепер з'ясовано. Комуністичні бандити напали на подружжя Ревуцьких в їх помешканні і вбили їх.

Злочин зроблено з політичних мотивів. Вбивці пограбували всі золоті й цінні речі, що знаходилися в помешканні. Вбивці: Федір Ревуцький, Володимир Кудряшов, Сергій Пащенко та Ґеорґій Левицький, які всі проживали в Києві, сьогодні розстріляні. Київ, 15 липня 1942 року".

Убивство професора Дмитра Ревуцького, брата композитора Левка Ревуцького, та його дружини носило надзвичайно загадковий характер і обставини його позначалися рисами нелюдської жорстокости.

Дмитро Миколаєвич останні роки тяжко хворів. Нервове напруження часів єжовщини спричинилось до удару. Втрачено було рухливість половини тіла, уражено мовні центри мозку.

Але поступово Дмитро Миколаєвич одужував, почав був працювати у себе вдома. Він відновив роботу над монографією про Миколу Лисенка. Він добре відчував, що настали останні роки його життя і що монографія про Лисенка є прощання не тільки з науковою роботою…

Особливо боляче відчував він неможливість дальшої артистичної діяльности — Дмитро Ревуцький був надзвичайно талановитим виконавцем українських історичних пісень і дум.

З падінням большевизму, не зважаючи на бурхливість військових подій, здоровля Ревуцького покращало і якось в соняшні морозні дні довелося нам вперше зустріти його на вулицях Києва.

Було це в Миколаєвському саді, проти університету. Центральна площадка, — серед понівечених вибухами вікових дерев височить якимсь чудом неушкоджений Шевченко.

Дмитро Миколаєвич скаржиться на газету, що хибно скоротила його статтю про Лисенка і просить поговорити за нього в редакції. — "Мені не можна хвилюватися і тому не хочу сам ходити. Тяжка хвороба, а проте лише через неї пощастило уникнути евакуації і жити тепер тут!"

Так і лишився він в нашій пам'яті — напіврухомий. Щоб поглянути на співбесідника, мусів повертатися всім корпусом, а змертвілу руку, доводилось допомагати йому закласти в кишеню.

Трошки гугнявим, монотонним голосом розповідав про основні напрямні Лисенкової монографії, про пляни своєї співпраці в українській пресі, в київській консерваторії.

Кількома днями пізніше, о 10 год. ранку, була у нього вдома пані Н. Дмитра Миколаєвича, вона застала в кабінеті, біля письмового столу, за працею над рукописом монографії. Справа була нескладна — Ревуцький написав для неї невеличкого рекомендаційного листа.

Пані Н. забрала листа й пішла, а на початку дванадцятої години, сусіди, побачивши відкриті двері мешкання, зайшли до нього і перше, що побачили — була скривавлена дружина професора, запхана в куток передпокою і накрита кріслом.

Картина вбивства примусила здригнутися і слідчих, які багато чого бачили за своє життя. Дружину професора душили й різали в трьох кімнатах, перетягаючи по долівці з однієї кімнати до іншої. Стіни спальні й столової були залляті кров'ю.

Тіло вбитої посадили в крісло і перевернули в кутку прихожої. На місці вбивства злодії лишили гніздо від автоматичної зброї, кілька речей з одягу.

Бандитів, як видно, мало непокоїли залишені речові докази, — надто впевнені, вони були в надійності своїх таємних схованок.

Дмитра Миколаєвича вбито в тому самому кріслі, за тим самим столом, за яким він писав рекомендаційного листа. Вбито ударом тяжкого сталевого бруска підчас праці над рукописом монографії.

Мертвому нанесли ще кілька ударів ножами. Дмитро Миколаєвич лежав, схилившися на поруччя крісла і кров збігала на стіл, на рукописи, на долівку…

— Наука не може бути аполітичною — вчили клясики марксизму-ленінізму. Сталінські бандити застосували це вчення до життя. В нагороду за криваву роботу, забрали вони те, що знайшли цінного в мешканні. Кати з НКВД звикли одержувати платню — за кров золотом".

Важко визначити, звідки автору була відома вся ця інформація. Переказ О. Красовським характеру поранень Дмитра Ревуцького виглядав дещо "аматорським" порівняно зі спогадами фотографа судово-медичної експертизи Вадима Павловського, близького знайомого загиблого, однак цілком очевидно, що описували вони одне і те ж.

Різниця у свідченнях стосувалася факту пограбування (перший його підтверджував, а другий — спростовував):

"Двадцять дев'ятого грудня 1941 року мене повідомили, що на помешкання Ревуцького вчинено напад. Я кинувся туди. Тіло Дмитра Миколайовича лежало в фотелі за письмовим столом, над забризканим кров'ю рукописом про Лисенка.

Голова його була пробита вдарами молотка. Вбивця вдарив безборонного інваліда по голові тридцять чотири (!) рази і бив би в скаженій люті й далі, коли б від сили ударів не зломилось держално молотка і голівка його не відлетіла, пробивши внутрішню шибку вікна.

Дружину Ревуцького, теж з пробитою молотком головою, проте ще живу, знайшли коло вхідних дверей і вже забрали до лікарні, як я прийшов, але вона вмерла непритомною.

Видно було, що вона відчинила двері вбивцям; вони вдарили її по голові й кинулися далі, до її чоловіка. Служниця зранку виходила з дому, а син Валеріян поїхав на село — здобути харчів, бо час був голодний.

Вбивці вислідили момент, коли вранці в хаті лишилися тільки двоє старих, і вдерлися до мешкання. Вони не взяли нічого з цінних речей; навпаки, вони ще покинули там, немов підпис під своєю роботою, червоноармійську шапку давно скасованого взірця — "будьоннівку".

Вбивців ніколи не зловили, але все свідчило про те, що це була робота більшовицьких аґентів — одверта, демонстративна розправа з видатним культурним діячем України, одним з тих, які залишилися в Києві. І шалено-люта, озвіріла розправа.

Востаннє бачив я Дмитра Миколайовича Ревуцького на столі Київського судовомедичного морґу. І тоді я порахував, зціпивши зуби, проломи від молотка на його черепі — всі тридцять чотири.

Цього я ніколи — ніколи! — не забуду".

Із першого повідомлення про панахиду й похорон зрозуміло, що смерть Дмитра Ревуцького настала наприкінці грудня, натомість і в повідомленні київської поліції, і в кількох подальших газетних публікаціях часом убивства зазначено листопад 1941 року.

Припускаємо, що це не помилка, як видається на перший погляд, а свідоме перекручення факту німецькою владою, певним чином пов'язане зі зміною якості окупаційного режиму.

Суспільне життя тогочасного Києва охоплювало два етапи: перший, позначений більшою свободою для тубільного населення, а другий — власне "закручування гайок", фактичний початок якого настав у середині грудня 1941 року, коли відбулися арешти редакції "Українського слова".

Зазначенням хибної дати вбивства Дмитра Ревуцького (листопада замість грудня) окупаційна влада немов би хотіла "винести за дужки" цей злочин: продемонструвати, що вбивство відбулося ще до моменту посилення нею контролю на українських землях.

Інформація, що Дмитро Ревуцький загинув саме 29 грудня 1941 року, є у львівському тижневику "До перемоги" початку 1944 року в матеріалі, присвяченому другим роковинам смерті вченого.

Тут же мовилось і про наукову та культурнопросвітницьку діяльність Дмитра Ревуцького як мотив його вбивства більшовиками:

"Від руки большевицьких бандитів 29 грудня 1941 року у Києві загинув відомий діяч української культури проф. Дмитро Ревуцький.

Надзвичайно талановитий, різнобічно обдарований, він був автором численних праць з українського фолькльору, історії музики та сценічного слова; старшим науковим співробітником Академії Наук, лектором середніх шкіл, Музично-драматичного Інституту ім. Лисенка та Театрального Інституту; видатним науковцем українських дум та історичних пісень; чудовим декламатором, перекладачем багатьох творів Ґете, невтомним організатором різних концертів.

Дмитро Ревуцький написав понад 50 різних праць з мистецтва та літератури, переклав більше від 300 романсів світової вокальної літератури, щось із 15 опер та багато інших речей.

Та його діяльність, очевидно, суперечила русифікаційній політиці большевизму, тому він зазнав переслідувань. Його обвинувачували в націоналізмі, петлюрівщині; виганяли з праці.

Тікаючи з Києва 1941 року, большевики залишили напризволяще хворого Д. Ревуцького. Та коли він видужав і став знов до культурної праці, енкаведисти схаменулись. Підіслані від них головорізи, що ховались у місті, вбили Дмитра Ревуцького разом з його дружиною.

Ця незабутня людина, що народилась 24.ІІІ.1881 року на Полтавщині в селі Іржавець, Прилуцького повіту і всі свої сили віддала для свого народу, вічно житиме в наших серцях, як зразок чесного, працьовитого українця, відданого своїй нації".

Натомість офіційна Москва закономірно намагалася "повісити" вбивство Дмитра Ревуцького на будь-кого іншого, а найзручнішим узагальненим претендентом на роль убивці був німецький окупаційний режим.

Про це йдеться у редакційному коментарі до статті покійного вченого "Український музичний фольклор", що була опублікована 1945 року у вже згадуваній берлінській газеті "Голос":

"Ім'я Дмитра Ревуцького — видатного вченого, дослідника української культури, нашої народної творчости — завжди було ненависним червоній Москві.

Його наукові, об'єктивні розвідки, його широко-відомі збірники народніх пісень, вся його наукова діяльність, ерудиція в питаннях українського національного життя — все це кололо очі жидо-московським зайдам.

Але… авторитет і популярність імени Ревуцького — видатного вченого були перешкодою до того, щоб знищити його фізично. Дмитро Ревуцький був літньою людиною, змученою тяжкою недугою і його примусили замовчати…

І ця мовчанка з примусу продовжувалася б до смерти вченого, якби не побачили його старечі очі звільнений Київ, відроджену українську пресу і ще багато чого радісного, зворушливого. Ревуцький заговорив.

В холодній, нетопленій хаті, тремтячою напівспаралізованою рукою писав статті для українського часопису "Українське Слово". В простих словах, зрозумілих кожному українцеві, старий учений розповідав про те, що думав, що почував…

І цього було досить, щоб Москва дала наказ своїй агентурі знищити сивоголового старця, знищити фізично. Дмитро Ревуцький не забитий був ними, ні, він був закатований…

Закатований в своєму робочому кабінеті, де працював, не зважаючи на холод, голод, старечу хворобу… Кров'ю сплямована на столі незакінчена велика монографія, присвячена Миколі Лисенкові, порізане тіло кинуте долі. Переритий архів, розкидані речі…

Такий фінал життя Ревуцького, така нагорода, що її мусів прийняти Ревуцький, за довгі роки праці на ниві української культури. Цим разом, український вчений у своїх статтях відверто сказав свою думку, а червона Москва, не криючися, дала відповідь…

Проте, не зважаючи на абсолютну ясність цієї кривавої події, сьогодні Москва намагається спровокувати чергову комедію, проголосивши "вбивство Ревуцького ділом німецьких рук".

Безглуздя такого твердження для кожного, навіть підсовєтського українця, настільки очевидне, що нема ніякої потреби довше зупинятися на ньому.

Найкращою відповіддю жидо-московським зайдам буде стаття самого Дмитра Ревуцького, одна з тих, за які вчений заплатив життям".

У 1980-х радянська позиція кардинально змінилася — убивство Дмитра Ревуцького в пропагандистській літературі вже було гордо названо ліквідацією зрадника батьківщини групою підпільників того ж Володимира Кудряшова.

Це зізнання є важливим аргументом на користь версії про Кудряшова як вбивці Дмитра Ревуцького. Після чотирьох десятиліть, що минули від смерті вченого, радянці вже не боялися народного гніву.

Однак вони все ж певною мірою страхувалися — опис злочину, попри всю романтизацію, містить спеціальне перекручення прізвища жертви (Жревуцький замість Ревуцький):

"Внимание киевских подпольщиков в эти дни привлекала фигура профессора Жревуцкого. Предатель регулярно выступал в печати с грязными, клеветническими измышлениями о Советской власти, подобострастно пресмыкался перед властями, рьяно призывая киевлян к сотрудничеству с оккупантами.

Приговор товарищей, утвержденный подпольным горкомом, привести в исполнение взялись члены диверсионно-подрывного штаба В. Кудряшов и Г. Левицкий.

…Разведка, осуществленная по просьбе Кудряшова женой его шурина, прошла успешно. Подпольщики внимательно изучили расположение комнат, что потом облегчило выполнение задания.

…Полночь. Тревожно замер оккупированный врагом город. Изредка, пугая чуткую тишину, по мостовой гремят подкованные сапоги группы комендантского надзора. Где-то звучит одиночный винтовочный выстрел, за ним автоматная очередь, и снова воцаряется жуткая тишина.

Владимир Кудряшов и Георгий Левицкий осторожно приблизились к дому профессора. Притаились в ожидании охранника…

Стремительный прыжок, удар рукояткой пистолета по голове — и вот уже предатель лежит с проломленным черепом. Оттащив часового в сторону, патриоты прислушались. Нигде ни звука…

Владимир открыл дверь подъезда, осторожно поднялся по лестнице. Левицкий замер у входа, чтобы на случай опасности успеть предупредить товарища. Где-то далеко с надрывной тоской завыла собака.

Георгий чутко стережет тишину, прислушивается к каждому звуку. Замок поддается не без усилий. Скрипит железо, потрескивает дерево…

Тише! Владимир, затаив дыхание, берется за ручку двери. Запоры теперь уже не помеха. Решительно идет в сторону, откуда доносится храп…

Утром по городу прокатился слух о том, что профессор Жревуцкий понес заслуженное наказание за свое предательство…".

Усупереч усьому сучасна українська музикологиня Валентина Кузик вважає, що злочин безпідставно приписали банді Володимира Кудряшова, натомість справжній вбивця — нез'ясований агент НКВД:

"Убивство професора приписали членам диверсійної підпільної групи В. Кудряшова, яких заарештували через півроку й закатували у гестапо.

Та я переконана і маю до того підстави: то не могла бути справа рук членів групи В. Кудряшова — інтелігентної студентської молоді, яка напевне знала, хто такий Д. М. Ревуцький, а може, й слухала його лекції.

Тут видно почерк спеціально засланого "ліквідатора" з обойми НКВС (до того ж садиста), жертвами якого стали й інші діячі української культури та науки, що так часто "зникали" в перші місяці окупації Києва ворогом".

Валентина Кузик називає членів підпільної групи Кудряшова "інтелігентною студентською молоддю", яка апріорі нездатна на брутальне вбивство. Та чи так було насправді?

Ці люди виявилися типовими представниками радянського пролетаріяту: Кудряшов закінчив школу фабрично-заводського учнівства і разом зі Сергієм Пащенком працював на Київському паровозо-вагоноремонтному заводі, а Георгій Левицький був колишнім керівником трамвайно-тролейбусного парку Кишинева.

Щодо "моральности" членів групи — яскравим її прикладом слугує діяльність коханої Левицького, відомої підпільниці Тетяни Маркус.

Можливо, версія про таємного агента-ліквідатора у Валентини Кузик з'явилася під впливом твердження Вадима Павловського про вбивць, яких "ніколи не зловили".

Однак свої спогади Павловський оприлюднив у 1981 році — до сторіччя народження і сорокаріччя смерті Дмитра Ревуцького — у журналі "Сучасність" (на той час виходив у Мюнхені) і на конференції, що з цієї нагоди відбулася в Нью-Йорку.

Очевидно написані вони були приблизно тоді ж для вшанування пам'яті загиблого музикознавця, тобто близько сорока років по його смерті, а тому можуть містити певні погрішності, і названі вище учасники угруповання Володимира Кудряшова цілком могли виступити вбивцями Дмитра Ревуцького.

Свого часу ми зробили письмове звернення в Галузевий державний архів СБУ, вказавши, що остаточне з'ясування імені вбивці Дмитра Ревуцького можливе двома шляхами — пошуком справи самого Ревуцького і перевіркою справи Кудряшова, як офіційно заявленого вбивці.

Було отримано відповідь тільки стосовно першої половини запиту — про те, що справи Ревуцького немає. Натомість прохання перегляду справи Кудряшова Архів делікатно проігнорував.

Хочеться вірити, що це було зроблено лише з метою не тривожити спокій борця з нацизмом, чиє ім'я досі носить Київське вище професійне училище залізничного транспорту, дитяча бібліотека Солом'янського району столиці й ряд вулиць українських міст…

Оригінал статті: Шеремета Ірина, "Убивство Дмитра Ревуцького: розкрити не можна ігнорувати?", Науковий вісник Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського 128(Київ: Вид-во НМАУ, 2020):175–188.