Армія УНР: рік 1920
Рік 1919-й став найбільш драматичним для Української Народної Республіки. Війна з різними ворогами на різних фронтах завершилась страшною поразкою. На початку грудня уряд контролював невелику територію на південному заході Волинської губернії. Вона своїми обрисами нагадувала трикутник зі сторонами приблизно 35–40 кілометрів
Противник був повсюди: з північного боку стояли радянські війська, зі східного і південного – білогвардійські, із західного польські, з якими кілька місяців перед тим було укладено перемир'я. У цьому "трикутнику смерті" сконцентрувалась вся армія УНР, котра внаслідок старшої епідемії тифу швидко втрачала боєздатність.
Єдиним рятунком від катастрофи могла бути зовнішня допомога та одночасний перехід до партизанської боротьби. На виконання першого завдання 5 грудня 1919 р. очільник УНР, голова Директорії та Головний Отаман Війська, Симон Петлюра виїхав до Варшави.
Наступного дня боєздатні частини армії під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка виступили у партизанський рейд, відомий як Перший Зимовий похід. Він тривав рівно п'ять місяців. За цей час армія пройшла тилами спочатку "білих", а потім й "червоних" військ більше 2500 км, провівши понад 50 успішних значних боїв і декілька сотень менших сутичок.
У той час як українські війська рейдували ворожими тилами, Симон Петлюра провадив переговори з поляками щодо військової допомоги УНР. Річ Посполита виявилася єдиною країною, яка була готовою піти на союз з Україною та дієвим чином підтримати її боротьбу з більшовиками.
Польсько-український альянс відповідав геополітичним інтересам начальника Польської держави Юзефа Пілсудського, який прагнув послабити Росію шляхом її національного розчленування і створення під егідою Польщі блоку союзних держав між Балтійським та Чорним морями. Ключове місце у цих планах відводилося Україні.
Однак, Юзеф Пілсдський не був альтруїстом і не збирався безкоштовно підтримувати УНР. Ціною допомоги мала стати її відмова від усіх прав на окуповану на той момент польськими військами Східну Галичину і Західну Волинь. Симону Петлюрі залишалося або погодитися на польські умови, або змиритися з поразкою. Він обрав перший варіант.
Поки йшли дипломатичні перемовини сторони домовлялись про співпрацю у військовій сфері. Головним питанням була доля українських вояків, котрі перебували в польських таборах для полонених. Для уряду УНР вони були основним людським ресурсом для відновлення війська. Наприкінці 1919 року поляки утримували до 15 тисяч українських вояків. Крім того, у польських таборах було ще близько 20 тисяч білогвардійських вояків. Серед них було чимало українців.
2 січня 1920 року Військове міністерство Польщі визнало українських вояків "військовими особами сторонньої заприязненої держави". Центром формування українського війська став Ланцут. Тут на початку лютого 1920 року почалося створення української 1-ї (з 21 березня – 6-ї) стрілецької дивізії, яку очолив полковник Марко Безручко. Невдовзі роботу з організації з'єднання перенесли до Бреста-Литовського. Постачання дивізії усім необхідним взяло на себе польське Військове міністерство.
Водночас в окупованому польськими військами Кам'янці-Подільському почалося формування української 4-ї стрілецької бригади, а на території фактично "нічийних" Могилівського та Ямпільського повітів – Окремої стрілецької бригади. 20 березня 1920 р. їх було зведено в 2-гу стрілецьку дивізію під проводом полковника Олександра Удовиченка. Поляки так само взяли на себе забезпечення її всіма видами військового майна.
21 квітня у Варшаві було підписано політичну польсько-українську конвенцію, за якою Польща визнавала незалежність УНР, гарантувала її уряду морально-політичну та економічну допомогу у боротьбі проти "червоних", а також відмовилася від претензій на землі колишньої Речі Посполитої в кордонах 1772 р.
В замін УНР зрікалася своїх прав Східну Галичину і Західну Волинь. 24 квітня було укладено військову конвенцію, за якою армія УНР мала отримати великі партії зброї, а також підпорядковуватись в оперативному відношенні польському командуванню. Водночас український уряд обіцяв передати у розпорядження поляків свої залізниці та забезпечувати їх продуктами на своїй території.
25 квітня об'єднані польсько-українські сили (60 тисяч польських і 5 тисяч українських вояків дивізії полковника Олександра Удовиченка) розпочали свій наступ. За тиждень вони вибили "червоних" із Житомира, Бердичева, Вінниці і 6 травня увійшли до Києва. Слідом за поляками до Києва прибула українська 6-а стрілецька дивізія. Уранці 9 травня Хрещатиком пройшов парад польських та українських військ на честь визволення столиці України.
Польські війська на вулицях Києва. Фотокартка. Не раніше 8 травня 1920 р.
Того ж самого дня, коли поляки увійшли до Києва, війська генерала Михайла Омеляновича-Павленка завершили свій Перший зимовий похід. 6 травня поблизу с. Писарівка на Поділлі передові відділи його армії зустрілися з українською 2-ю стрілецькою дивізією, що в складі польської 6-ї армії наступала вздовж Дністра на Ямпіль.
На фінальній стадії походу армія генерала Михайла Омеляновича-Павленка мала 479 старшин, 3840 козаків при 81 кулеметі та 12 гарматах, що в бойовому стані давало 2100 багнетів та 580 шабель. З'єднавшись з польським союзником, армія зайняла позицію на крайньому південному крилі фронту. Довжина її бойової ділянки становила 35 км.
Після довгого рейду українські війська потребували відпочинку, реорганізації і поповнення. Для цього у другій половині травня у Ямпільському, Могилівському й частково Ушицькому повітах було проведено мобілізацію, яка удвічі збільшила чисельність армії. Одночасно від поляків стало надходити військове майно, кількість якого, щоправда, не задовольняла всіх потреб українців.
Стягнувши наприкінці травня 1920 року до боротьби проти об'єднаних польсько-українських військ чималі сили, "червоні" на початку наступного місяця перейшли в наступ, перехопивши на тривалий час ініціативу в свої руки. Роль тарана відігравали великі кавалерійські з'єднання – 1-а кінна армія Семена Будьонного та 8-й кінна дивізія "Червоного козацтва" Віталія Прімакова.
Дієва армія УНР тримала оборону на своїй ділянці фронту до 12 червня, коли почала відступ на захід, намагаючись стримувати противника на всіх можливих природних лініях оборони: річках Русава, Мурафа і Лозова. 14 липня під тиском ворога українські війська закріпилися на західному березі Збруча, де до 26 липня успішно відбивали всі спроби більшовиків форсувати річку.
Однак, події на інших ділянках фронту набували для польського союзника загрозливих обертів. 1-а Кінна армія Семена Будьонного, прорвавши фронт в районі Рівного, стрімко наближалася до Львова. Це змусило поляків відмовитися від подальшого утримання Збруча і відступити на лінію Серету.
За таких умов 27 липня Дієва армія УНР зайняла оборонні позиції вздовж західного берега річки від Чорткова до Дністра, яку, попре енергійні атаки противника, утримувала впродовж наступних десяти днів. Проте, під тиском радянської кінноти поляки знову були змушені відступати, тож Дієва армія УНР мала відійти на Стрипу.
Між тим ситуація дедалі ускладнювалася. Семен Будьонний підійшов до стін Львова, для оборони якого зосереджувалися польські війська. З огляду на це, 20 серпня українці відійшли за Дністер, де зайняти позиції від Галича до румунського кордону. Таким чином впродовж всієї літньої кампанії Дієва армія УНР міцно тримала оборону на своїй ділянці фронту.
Цим надійно забезпечувалось південне крило всього польського угруповання в Україні, що в свою чергу дозволяло Польщі завжди тримати зв'язок з сусідньою Румунією, через яку надходила військова допомога з країн Західної Європи.
Особливо значення це набуло у той час, коли Німеччина закрила свою територію для транзиту військових вантажів, а докери Данцига під впливом комуністичних агітаторів оголосили страйк, відмовляючись, із почуття пролетарської солідарності, розвантажувати військові вантажі, що призначались для польських "імперіалістів".
У той самий час 6-а дивізія полковника Марка Безручка билась на Поліссі, окремо від основних українських сил, перебуваючи в складі польської 3-ї армії. Її командувач генерал Едвард Ридз-Смігли у своєму наказі відзначав, що "6-а українська дивізія, зберігаючи гарт духу, попри те, що, відступаючи, віддавала свою вітчизну на поталу ворогові, як вірний і добрий товариш по зброї пильнувала наше північне крило".
Особливо дивізія Марка Безручка відзначилась на початку липня 1920 року під час тривалих і кривавих боїв в районі села Перга на Поліссі. Героїзм і мужність українських вояків було відзначено в оперативних зведеннях Верховного головнокомандування Війська Польського.
Так, вказувалося, що 4 липня українські відділи "билися без перерви майже 12 годин і відбили чотири ворожі атаки… кілька разів доходило до рукопашних боїв. Втрати противника дуже великі", а наступного дня вони "з тою самою бравурністю і самопожертвою, що й у попередніх боях, відбивають значно переважаючі сили ворога".
Потім були важкі оборонні бої лінії річці Стир. Наприкінці липня 1920 р. дивізію було відведено в резерв 3-ї польської армії і перекинуто в тил для відпочинку і впорядкування. У середині серпня вона перебувала в районі м. Краснистав на західному березі Бугу.
Позбавлена власної промислової бази армія УНР могла розраховувати лише на польську матеріально-технічну допомогу, котра не припинялися навіть у найбільш скрутний період. Впродовж травня-липня українцям одержали: 53 гармати, майже 14 тис. російських гвинтівок, 205 кулеметів, майже 2,4 млн набоїв, 9 автомобілів, майже 3 тис. повних комплектів обмундирування.
Окремо йшло забезпечення української 6-ї дивізії, яка до середини липня одержала 4 тис. мундирів, 3,6 тис. шинелей, понад 2 тис. кашкетів, 4,2 тис. пар взуття, 5,5 тис. сорочок. У другій половині липня 1920 р. поляки роздобули в Румунії 6,5 млн російських набоїв, котрі також передали українцям.
У той час як Дієва армія УНР під напором "червоних" відходила на лінію Дністра, а 6-а дивізія перебувала у резерві на західному березі Бугу, на передпіллях Варшави розігрувалась вирішальна битва всієї війни, від наслідків якої залежала не тільки доля Польщі та УНР, але й усієї Європи.
З 13 серпня польські війська вели напружені оборонні бої на східних підступах до Варшави і Модліна, а 16 серпня вони самі перейшли в контрнаступ. Так звана маневрена група, якою командував особисто маршал Юзеф Пілсудський, завдала потужного флангового удару з-над р. Вепш на Седльце і Брест. Оборону "червоних" було прорвано.
Поляки вийшли на тили радянських військ Західного фронту Михайла Тухачевського, що тоді завзято атакували Варшаву. 17–18 серпня "червоних" було вибито з Білої-Підляської, Седльця і Лукува. Польські війська почали переслідування ворога, котрий поспішно відходив на рубіж Німану.
19–20 серпня поляки вступили до Бреста, Соколува, Венгрува, до 25 серпня – зайняли Білосток, Ломжу і Остроленку, дійшли до кордону зі Східною Пруссією, відрізавши таким чином шляхи відступу головним радянським силам, яких було остаточно розбито в боях під Білостоком.
Втрати "червоних" у Варшавській битві становили приблизно 25 тисяч вбитих, поранених і зниклих безвісті, 60–70 тисяч опинилися в польському полоні, плюс ще близько 45 тисяч інтернували на своїй території німці, було втрачено понад 200 гармат і більше тисячі кулеметів.
У поляків було 4,5 тисяч вбитих, 22 тисячі поранених і близько 10 тисяч зниклих безвісти. Завдяки цій перемозі стратегічна ініціатива у війні перейшла до поляків, котрі зуміли відстояти свою незалежність і не дозволили Червоній армії дістатися Західної Європи, аби розпалити там вогонь світової революції.
У той час, коли війська радянського Західного фронту зазнали нищівної поразки у Варшавській битві, інший фронт "червоних" – Південно-Західний сконцентрував свої основні зусилля на здобутті Львова.
Командувач Західного фронту Михайло Тухачевський, який опинився в критичному становищі, розраховував на активну підтримку з боку Південно-Західного фронту. Він уже давно наполягав, аби в його підпорядкування було передано 1-шу Кінну армії, тим більше, що ця ідея знайшла підтримку з боку вищого радянського партійного і військового керівництва.
Однак командування Південно-Західного фронту та 1-ї Кінної армії саботували виконання цих вказівок, намагаючись будь-що оволодіти Львовом. Лише 20 серпня 1-а Кінна армія відступила від так й не здобутого нею міста і дуже повільно, з явною неохотою, почала рухатися у наказаному їй раніше напрямку.
Через це в період рішучих боїв біля стін Варшави вона була далеко від головного району бойових дій і не могла надати допомоги військам Західного фронту. Спізнившись із наступом, 1-а Кінна армія вже не могла схилити шальки терезів у Варшавській битві на користь "червоних", однак усе ще мала можливість зменшити масштаби катастрофи.
Відступивши від Львова, Семен Будьонний розпочав наступ на Замостя і далі на Люблін, розраховуючи вийти в тил головному ударному угрупованню поляків, що переслідувало тоді розбиті війська Західного фронту. Радянський наступ потрапляв у широкий розрив в бойових порядках польських військ. Кінноті Семена Будьонного вони могли протиставити лише чисельно слабку 3-ю армію генерала Зигмунта Зелінського, який мав дві піхотні дивізії та козачу бригаду.
Також у цьому районі знаходилась українська 6-а дивізія полковника Марка Безручка. Полякам бракувало військ для організації суцільного фронту, тому в окремих, важливих з оперативної точки зору місцевостях, вони створювали сильні вузли опору. Ці осередки мали притягнути максимальну кількість ворожих військ, стримати їхній наступ і виграти час, потрібний для перегрупування і контрудару.
У цьому контексті першорядного значення набувала активна оборона Замостя, міста, яке заступало шлях радянській кінноті на Люблін. Для його захисту 27 серпня було створено збірну групу, до якої увійшли два "місцеві" польські етапні батальйони, вартовий батальйон та окремі відділи української 6-ї стрілецької дивізії.
Командування над всіма військами в Замості прийняв начальник української дивізії полковник Марко Безручко. Загальна чисельність оборонців становила на цьому етапі близько 700 багнетів і 150 шабель. Надзвичайно важливу роль відіграв технічний курінь 6-ї дивізії, котрий збудував довкола міста потужну лінію засіків (подекуди у 3–4 ряди) загальною довжиною 18 км, за якою розміщувалися окремі гнізда опору, оточені земляними валами.
У роботі українським саперам допомагали 3,5 тис. мешканців міста і довколишніх сіл, які щодня працювали на будівництві укріплень. 28–29 серпня до Замостя прибули деякі частини польської 10-ї піхотної дивізії. Завдяки цьому сили оборонців зросли до 3,2 тис. багнетів, 200 шабель, 40 кулеметів та 12 гармат.
У той самий час, коли польське командування гарячково готувалося до оборони Замостя, до міста швидко наближалися маси "червоної" кінноти. Завдяки ефективній роботі розвідки польське командування уважно стежило за кожним кроком противника і добре знало про всі його плани.
На цій підставі було підготовлено план розгрому 1-ї Кінної армії. В Замості завзятою обороною передбачалося затримати наступ "червоної" кінноти, а потім, підтягнувши свіжі сили, завдати потужних ударів з півночі і півдня по її відкритих флангах так, щоб відрізати противнику шлях до відступу.
29 серпня дві дивізії армії Семена Будьонного були вже біля стін міста, де зустріли потужний опір. Їхню першу спробу зненацька захопити Замостя захисники відбили. Вони не злякалися войовничого вигляду "червоних" козаків, а підпустили ворога під самі дротяні загородження, після чого з 200-метрової відстані відкрили інтенсивний вогонь із кулеметів.
30 серпня "червона" кіннота оточила Замостя. Увечері того самого дня противник тричі намагався захопити місто. Під час останньої спроби в нічній темряві він вклинився в оборону одного з польських батальйонів.
Для ліквідації прориву командування групи кинуло в бій резерв, який повернув втрачені позиції. Приблизно о 2-й годині 31 серпня бій за Замостя закінчився. Поляки і українці здобули у ньому переконливу перемогу. Їхні загальні втрати становили близько 250 вбитих і поранених.
У той час, як дві радянські кавалерійські дивізії марно намагалися захопити Замостя, інші дві дивізії 1-ї Кінної армії зав'язли у важких боях в районі Грабовця, де вперто оборонялась польська 2-а піхотна дивізія та окремі відділи української 6-ї дивізії.
Своїми успішними діями польські та українські захисники Замостя і Грабовця на цілих два дні затримали наступ армії Семена Будьонного. Це дозволило польському командуванню підтягнути свіжі частини і почати контрнаступ. З півдня на Комарів рушила група генерала Станіслава Галлера з 6-ї армії.
Водночас з півночі, назустріч групі генерала Станіслава Галлера, наступали дивізії 3-ї армії. Таким чином, 1-а Кінна армія опинилася в лещатах, в центрі яких знаходилося місто Замостя. З кожним днем ці лещата дедалі більше змикалися, загрожуючи йому цілковитим оточенням.
За таких умов уранці 31 серпня Семен Будьонний вирішив припинити штурм Замостя і почати відступ. Того самого дня в районі Комарова 6 полків польської кавалерії атакували 12 полків "червоної" кінноти. Хоч поляки майже втричі поступалися противникові, однак своїми рішучими кінними атаками вони змусили його відступити.
Після поразки біля Комарова Семен Будьонний став швидко відходити до Володимира-Волинського. Женучи розбитого ворога, поляки вийшли на західний берег Бугу. Таким чином, люблінський рейд 1-ї Кінної армії завершився цілковитим фіаско і ключову роль у цьому відіграли українські та польські захисники Замостя.
1 вересня, коли загроза для міста минула, групу полковника Марка Безручка було розформовано, а відділи української 6-ї дивізії було відправлено до Галичини на з'єднання з Дієвою армією УНР.
Рейд Семена Будьонного на Люблін послабив радянське угруповання в районі Львова. Це дало змогу полякам дещо потіснити "червоних". Однак, 25–26 серпня радянські війська знову відкинули поляків, наблизившись до Бібрки, від якої до львівських околиць було трохи більше 20 км. На прохання польського командування, аби послабити тиск ворога, українські війська розпочали переправу через Дністер, аби зайти у фланг противнику.
Українські війська діяли досить ефективно. 27 серпня вони захопили три плацдарми, звідки повели наступ на Монастириську та Більшівці. Однак противник завзято контратакував. 28 серпня Окрема кінна дивізія вела кровопролитні бої з радянською піхотою між Більшівцями і Бурштином, де завдала ворогові серйозної поразки, але й сама втратила 10% особового і 12% кінного складу та використала майже весь запас набоїв.
Важке поранення дістав полковник Петро Дяченко, командир кінного полку Чорних Запорожців. У наступні дні українським військам вдалося досягти деяких тактичних успіхів. Своїми діями вони відтягнули на себе частину радянських сил, що зменшило тиск на польську 6-ту армію в районі Львова.
Це дозволило їй вже 30 серпня відбити Перемишляни, Буськ, Красне та однією кавалерійською бригадою вдарити на Рогатин. 1 вересня Дієва армія УНР дістала наказ перейти до оборони. В подальшому лише Окрема кінна дивізія, аби допомогти полякам наступати на Рогатин, здійснювала сміливі рейди за Дністер на Букачівці і Бурштин.
Дії українських військ на Дністрі здобули високу оцінку керівників Речі Посполитої. За словами польського віце-прем'єра Ігнація Дашинського, хоробрість українських вояків, їхня "залізна оборона" своєї ділянки фронту є "певним доказом приязних відносин обох народів, що борються в ім'я кличів справедливості і свободи".
Після відходу назад, за Дністер, українські війська одержали майже двотижневий перепочинок. Основні сили Дієвої армії УНР було відведено в тил для відпочинку, поповнення, приведення до ладу.
На лінії фронту вздовж південного берегу Дністра українські війська мали міцні вузли оборони лише в окремих пунктах, особливо там, де були зручні переправи. У перших числах вересня до Дієвої армії з-під Замостя прибула 6-а стрілецька дивізія полковника Марка Безручка.
14 вересня, форсувавши Дністер, Дієва армія УНР знову перейшла в наступ. Цього разу радянські війська не витримали напору. Їхній фронт зламався вже після перших ударів. Переслідуючи ворога, 17 вересня Окрема кінна дивізія розгромила в Теребовлі управління радянської 41-ї стрілецької дивізії, захопивши при цьому до 500 полонених, 50 кулеметів, близько 600 возів, дві радіостанції, автомобіль "червоного" начдива, канцелярію штабу.
Трофеїв було так багато, що їхній підрахунок тривав увесь вечір і всю ніч; ними було вщерть забито навіть сусідні села. 19 вересня Окрема кінна дивізія вибила "червоних" з Тернополя, захопивши при цьому 300 полонених. Мешканці міста радісно вітали українських козаків. Невдовзі із західного боку до Тернополя увійшли частини польської 8-ї піхотної дивізії, за домовленістю з якою українська кіннота перемістилася до Великих Бірок.
Продовжуючи переслідування розбитого ворога, українські і польські війська перейшли на східний берег Збруча. З поверненням на рідну землю Армію УНР привітав польський Верховний головнокомандувач маршал Юзеф Пілсудський, який побажав їй "успіху, гідного її здатності й мужності", побажав, аби "тяжкі труди її увінчані були щастям тої радісної хвилі, коли народ українській, могутній і вільний, посяде своє місце серед вільних народів".
Від імені Війська Польського він подякував українцям за "ділені спільно труди війни". Маршал особливо підкреслив бойове співробітництво з польською 6-ю армією, кожний солдат якої "завжди буде пам'ятати, як бився пліч-о-пліч з козаком Армії УНР проти спільного ворога за спільні цілі, як в козакові Української Армії бачив товариша і брата, як спільно з ним ділив недолю, проби, радості й перемоги, і буде згадувати про те, що жива повість жовніра, котру він понесе від однієї польської хати до іншої, стане тим вогником, який злучить навік обидва братні народи".
На східному березі Збруча наступ українських військ продовжувався. Дієва армія УНР відкинула ворога на 150 км й на середину жовтня вийшла до Літина, Жмеринки, Томашполя та Ямполя. На цих рубежах вона зупинилась, внаслідок сепаратного перемир'я, яке у Ризі уклали з більшовиками поляки і до якого вимушено приєдналась й українська сторона.
18 жовтня, у день настання перемир'я, польський Верховний головнокомандувач маршал Юзеф Пілсудський звернувся до українських військ з прощальним листом, у якому він, зокрема, писав:
"Наша армія пам'ятає криваві бої, у яких українські війська постійно брали участь як у дні перемог, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і братські могили заклали наріжний камінь взаємного порозуміння і дружби наших народів.
Зараз, після двох років важкої боротьби з варварським напасником, я проводжаю прекрасні війська УНР і стверджую, що у найважчі моменти, у нерівних боях, вони високо несли свій прапор, на якому написано гасло "За нашу і вашу свободу", що є свідченням віри кожного чесного солдата".
У звільнених повітах уряд УНР провів мобілізацію, яка збільшила загальну чисельність війська до 40 тис., а бойову до 14 тис. вояків. Командування Дієвої армії планувало перейти у наступ 11 листопада, але "червоні" випередили її на один день. Вранці 10 листопада вони почали свій наступ, який розвивався дуже швидко.
Кілька спроб зупинити їх контрударами успіху не мали. Наближалась катастрофа. 14 листопада почалася евакуація Кам'янця-Подільського. 18 листопада впав Проскурів. Ворог притиснув українські війська до Збруча. 20 листопада вони утримували невеликий клаптик території на схід від Волочиська. Наступного дня українська армія покинула рідну землю.
На західному березі Збруча українські війська опинилися на контрольованій поляками території. Українські вояки здали зброю, коней та все військове майно. Загалом, поляки інтернували близько 20 тис. вояків армії УНР. Полякам було передано майже 18 тис. гвинтівок, понад 400 кулеметів, понад 80 гармат, 30 автомобілів та 2 броньовики.
Крім того, до Перемишля і Познані було відправлено майже 120 вагонів з військовим майном та боєприпасами, до Тарнова – в опломбованих вагонах відіслано золотий запас УНР. Радянські війська захопили в полон 12 тис. українських вояків, здобули 36 гармат і 300 кулеметів.
На території Польщі українські війська були розміщені у таборах для інтернованих, де вони зберігали внутрішню організацію. Уряд УНР наступного року здійснив новий похід. Проте партизанський рейд генерала Юрка Тютюнника, що відбувся у листопаді 1921 р., завершився поразкою і черговою трагедію. 359 захоплених у полон українських вояків були розстріляні "червоними" поблизу м. Базар на Поліссі.
На цьому воєнні дії армії УНР як регулярної збройної сили завершилися. Водночас польський уряд почав поступову ліквідацію таборів для інтернованих українських вояків. Наприкінці серпня 1924 року було закрито останній табір у Каліші. Тоді ж влада УНР офіційно звільнила всіх вояків у безтермінову відпустку.
