Александер Дубчек: усміхнена людина зі Словаччини

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.

 

В кінці 1967 року Чехословаччина знаходилась в глибокій кризі. Постійні репресії, економічні проблеми, централізоване керування державою за радянськими зразками, зрештою, призвело до відчутного невдоволення громадян. В кращому разі для керівництва, ідеологічний тиск призводив до пасивності працівників на фабриках, в гіршому – до студентських мітингів.

На чолі чехословацької стагнації стояв Антонін Новотний - представник старої комуністичної гвардії, котрий поєднував посади президента країни та першого секретаря ЦК КПЧ. Економічні проблеми та невдоволення інтелігенції в Чехословаччині доповнювалось місцевою специфікою – в державі наростало невдоволення її словацької частини.

Словаччина, яка в шістдесятих роках показувала непогану економічну ефективність, в політичній площині все ще залишалась підрядною у порівнянні з чеською половиною країни.

В жовтні 1967 року в Празі відбувалися урочистості з нагоди 50-річчя жовтневої революції, а в Іспанському Палаці в Празі проходило пленарне засідання ЦК КПЧ. Зазвичай, такі ритуальні засідання радянського штибу відбувалися за наперед визначеним сценарієм, демонструючи єдність та одностайність партії.

Проте на тлі суспільного напруження та словацького невдоволення, традиційний ритуал дав збій. Після виступу члена ЦК Александра Дубчека, який говорив від імені "реформістського" крила партії і водночас, як словак, виступив за збільшення політичної ваги Словаччини, президент і глава партії Антонін Новотний не витримав:

"Ви виступаєте за вузько-національні інтереси!"

Від такого звинувачення повіяло атмосферою репресій 1950-х років та терміном "словацького буржуазного націоналізму", який став причиною репресій неодного словацького політика протягом минулого десятиліття. Проте в другій половині 1960-х ситуація була іншою.

Більшість в правлячій партії була свідома необхідності реформ, і розуміла, що подальший тиск на національне питання лише ускладнить ситуацію. Відмовлявся це розуміти хіба лише Антонін Новотний. Перший секретар ще не усвідомлював, що навколо нього все щільніше збирається коло опозиціонерів, яким простіше змістити першого секретаря партії, ніж знову ламати репресіями все суспільство.    

Вимоги реформи звучали все частіше на різних партійних засіданнях. Так само як і вимога до президента піти з посту глави партії. Саме в зосередженні цілковитої влади в руках Новотного вбачалася перша перешкода до змін. На бік реформаторів поступово переходила частика ЦК та інші харизматичні партійні лідери – Ота Шік, Йозеф Смрковський, Лубомір Штроугал. Переламний момент настав в перших днях нового, 1968 року.  

В січні в ЦК КПЧ склалась патова ситуація – кількість прихильників Новотного та його опонентів була фактично рівною. Довелося шукати компромісне рішення, яке таки знайшлося. Антонін Новотний склав повноваження першого секретаря, а на чолі партії була затверджена кандидатура Александра Дубчека – компромісної фігури для обох сторін.

Ключове рішення щодо де факто головного посту в державі супроводжувалося інформаційною мовчанкою. В ЗМІ з'явилися лише короткі комюніке щодо призначення нового першого секретаря. Дубчек був відданим соціалістом, скромним та менш радикальним реформатором ніж його колеги з внутрішньопартійної опозиції.

Дубчек був словаком, отже очікувалося, що новий перший секретар посилить словацькі позиції в Чехословаччині та започаткує поступові реформи закостенілої системи. В січні 1968 року мало хто в країні міг собі уявити, який вибух свободи відбудеться в соціалістичній Чехословаччині вже через декілька тижнів після того, як на чолі ЦК КПЧ постав цей скромний і постійно усміхнений чоловік зі Словаччини.

За крок до Америки

Одним з перших дитячих спогадів малого Александера могли бути радянські залізничні вагони. Коли малому Александеру Дубчекові виповнилося лише три роки, вся родина на чолі з батьком, Штефаном Дубчеком, рушила в центральну Азію – будувати світле комуністичне майбутнє в рамках програми Interhelpo. Подорож тривала 27 днів потягом, проте Штефана Дубчека це не лякало.

Дух авантюризму був притаманний чоловікові. Народившись в містечку Угровець на Словаччині, ще юнаком Штефан перетнув Атлантичний океан в пошуках кращого життя. Він оселився в Чикаго, де працював на декількох фабриках, зокрема з виготовлення музичних інструментів.

Штефан прийняв американське громадянство та вів добропорядне життя. Проте в 1917 року США вступили в Першу світову війну, і перспектива опинитися в американській армії та воювати проти Австро-Угорщини, а отже й проти словаків, лякала Штефана. Разом з ще одним другом-словаком, Штефан Дубчек вирішив втікати в Мексику. Проте на кордоні друзів схопили – обидна замість Мексики попрямували в тюрму.

Після завершення війни Штефан повернувся до спокійного життя і виготовлення музичних інструментів. Він активно цікавився політикою та підтримував зв'язки зі словацькою діаспорою. В Чикаго він познайомився з Павліною Кобидовою, яка приїхала в Чикаго ще раніше за Штефана. За збігом обставин Павліна походила з того ж району Словаччини, що й сам Дубчек. Молоді люди одружилися і в грудні 1919 року в них народився первісток, син Юліус.

Політичні зміни в Європі не давали спокою словакам-емігрантам. Їхній народ, нехай і у складі Чехословаччини, отримав незалежність. Подружжя Дубчеків брало активну участь в політичному житті еміграції, були членами місцевої комуністичної партії. Після здобуття незалежності Чехословаччиною, сім'я вирішила повертатися на батьківщину.

На початку 1921 року, Штефан Дубчек з дружиною та сином, маючи в кишенях американські паспорти, зійшли на палубу пароплаву, що прямував у Європу. Павліна Дубчек була вагітною, проте другу дитину було вирішено народжувати в Чехословаччині. Так Александр Дубчек, майбутній перший секретар ЦК КПЧ, на декілька місяців "розминувся" з Америкою. Другий син подружжя Дубчеків народився 27 листопада 1921 року в місті Угровець на заході Словаччини, котра тоді була частиною Чехословаччини.  

В пошуках соціалістичної мрії

Повоєнні роки в Європі сприяли авантюризму сім'ї Дубчеків. Більшовицький переворот в Росії запалив немало людей соціалістичними ідеями. До них належав й Штефан Дубчек. Ідеї побудови світлого комуністичного майбутнього в 1920-х роках ще не виглядали утопією і активно просувалися в складних економічним умовах повоєнної Європи. Однією з таких ідей стала програма Interhelpo.

В містечку Угровець, де проживала сім'я Дубчеків, активним пропагатором соціалістичних утопій був Рудольф Маречек. Він їздив в СРСР, привозив звідти фото-слайди процвітаючого Радянського Союзу та переконував місцевих, що шлях людства в майбутньому пролягатиме саме через соціалізм. Маречек агітував місцевих доєднатися до програми Interhelpo, згідно якої словаки разом з іншими місцевими жителями мали б відправитись у степи центральної Азії – в східну частину тодішнього Туркестану (нині Киргизія).

Там планувалося створити щось на зразок комуни, яка мала б жити за принципами соціалізму і допомогти розбудовувати економіку новоствореного СРСР. Умовою було вкладення значної суми коштів від кожного учасника для придбання обладнання. Програма була офіційно схвалена чехословацьким та радянським урядами.

Зрештою, в Словаччині зібралася група ентузіастів. Люди здавали гроші: деякі навіть продавали всі маєтки, для того, щоб потрапити в Interhelpo. Очевидно, далеко не всі були "ідейними", багато людей просто шукали кращої долі, яка мала ховатися за глянцевими радянськими лозунгами. Серед таких ентузіастів була й родина Дубчеків.

29 березня 1925 року усі формальності були довершені – з вокзалу в Жиліні рушив потяг на схід. В 24-х вагонах їхало 303 члени експедиції, які везли обладнання та робочі руки в Пішпек (нині Бішкек). Серед пасажирів були й Дубчеки – Штефан, Павліна та їхні сини Юліус та трьохрічний Александер. Попереду було 27 днів дороги до радянської мрії.       

"Ми що, потрапили на край світу?"

Такою фразою охарактеризував ситуацію Штефан Дубчек по прибуттю в пункт призначення. Його ж колеги в своїх листах були дещо предметніші. Керівник першої групи Interhelpo писав у посланнях до керівників груп, які поки лише збиралися їхати в центральну Азію:

"Ми приїхали в Пішпек 24 квітня 1925 року і були вкрай розчаровані різницею між реальністю та розповідями Маречка, оскільки це навіть близько не відповідає тому, що він нам обіцяв. Ми опинилися в країні з вкрай примітивним економічним розвитком. Нас поселили в колишньому військовому таборі, який складається з десятка хатинок, які ось-ось розваляться. …

В нас є договір на використання цих хатинок до березня наступного року, проте зимувати там абсолютно нереально, ми будуватимемо власні домівки. …. Промисловості тут зовсім немає, лише пивоварня, яку ми також будемо ремонтувати, оскільки її обладнання у вкрай поганому стані. Везіть з собою перини, теплий одяг та посуд, оскільки цього всього тут бракує. Ночі тут холодні".

Сам Александер Дубчек, який все дитинство провів саме в комуні Interhelpo в теперішньому Бішкеку, згадував, що місцеві навіть ніколи раніше не бачили автомобіль, тому коли приїжджі почали його використовувати, розбігалися з криками "шайтан". Кліматичні умови також були вкрай несприятливими. Коли першого ж літа в Пішпеку розповсюдилась малярія, в товаристві Interhelpo померло до тридцяти дітей.

Радянська мрія розбилася об сувору реальність, проте учасники експедиції взялися до роботи. Поступово розбудовувалась інфраструктура, будувалися домівки, діти йшли до школи. Саме в Пішпеку Александр Дубчек розпочав навчання, хоча найбільше враження на малого Александера робили усюдисущі верблюди.

В мирний і поступовий розвиток комуни втрутилася сувора реальність радянської політики кінця 1920-х років – місто перейменували на Фрунзе, а в Радянському Союзі запустили примусову колективізацію. У своїх спогадах Дубчек пізніше згадував:

"В першу чергу колективізація до нас прийшла разом із селянами, депортованими з України та Росії. У вантажних вагонах їх вислали до Сибіру та центральної Азії. Я добре пам'ятаю жахливі сцени із залізничної станції Фрунзе. Деякі люди помирали в дорозі: а ті, що вижили, виглядали, як живі трупи.

Вони були настільки голодні, що їли корм для свиней та худоби, в якому лазили хробаки. Я ніколи не забуду, як дивився на мертвого із надутим животом. Я спитався мами, чому цей чоловік помер, і мама сказала, що від голоду. Тоді я спитався, чого ж він такий товстий, і мама пояснила, що живіт надувся вже після смерті. Ніхто тоді не розумів, що спричинило таку біду. Для нас це був дуже тривожний досвід – як для дітей, так і для дорослих.

Але при цьому ми, звичайно, жили своїм звичним життям. Дорослі суворо працювали – від ранку до ночі. Ми, діти – ходили до школи, виконували завдання, допомагали по господарству, бавились. Але життя вже не було таким, як раніше. Невідома тінь стояла над усім, що б ми не робили."

  

Поступово колективізація досягла й центральної Азії. Селянські бунти та партизанські загони місцевих боронили своє майно як тільки могли. Тривала підпільна боротьба та насувався голод. Штефан Дубчек вирішив рятувати сім'ю і таки знайшов можливість – у 1933 році Дубчеки переїхали в місто Ґорькій (нині – Нижній Новгород), де батько знайшов роботу. Сім'я знову рушила на захід.

Між Волгою та Окою

Про роки в Горькому Александер Дубчек згадував як "загалом, час дитячих ігор, спорту, та радості". Батько працював на заводі ҐАЗ, Александер з братом відвідували місцеву школу. Тут майбутній лідер Празької весни багато часу присвячував спорту – катався на ковзанах, займався водним поло та вів активний спосіб життя.

Проте в 1935 році трапилася побутова подія, яка порушила усталений порядок життя родини Дубчеків. Старший син Юліус потрапив у вуличну бійку, в якій поранив свого нападника. Сім'я вирішила не чекати на радянське правосуддя. Мама разом зі старшим сином одразу ж виїхала в Чехословаччину. Александер залишився сам з батьком.

Друга половина 1930-х ознаменувалася новою хвилею сталінського терору, який застав юного Дубчека школярем місцевої школи в Горькому:

"Революційні герої, якими ми мали захоплюватися, раптово були названі злочинцями, їх судили та стратили. У школі нам наказали вирізати цілі сторінки з підручників, тому, що правда змінювалась з дня на день. …

Проте і навколо нас діялися тривожні речі. Батьки деяких однокласників зникали, і коли я у них питався, що трапилося, їхні сини та доньки не могли нічого відповісти. Як йшов час, все більше родин потрапляло під репресії, а в суспільстві запанувала атмосфера страху та недовіри …. Лише через багато років ми зуміли скласти собі мозаїку тодішніх подій."

Дубчеки, як і більшість радянського суспільства, знаходились в інформаційному вакуумі. Батько волів не розмовляти з сином про політику, атмосфера страху та власний досвід юного Александера зі школи спонукали до обережності. Історичні події сприяли воз'єднанню родини Дубчеків. У 1938 році уряд СРСР в ультимативній формі поставив чехословаків, котрі знаходилися на його території, перед вибором – або прийняти радянське громадянство, або повертатися в Чехословаччину.

Попри соціалістичний запал Штефана Дубчека, це питання навіть не обговорювалося. В листопаді 1938 року 17-річний Александер Дубчек разом з батьком сів у потяг, який прямував на захід. Вже на кордоні юнак з жахом усвідомив, що в кишені в нього залишилось декілька радянських рублів.. Боячись, що прикордонники їх знайдуть, юний Дубчек викинув гроші у смітник. Александер Дубчек, якому через декілька десятків років випала доля зіграти ключову роль в житті своєї держави, повертався додому у Чехословаччину. Країну, якої він досі не знав.     

В підпіллі

Воз'єднання родини Дубчеків припало на буремний час для країни. Александер разом з батьком попрямував в місто Тренчін, де мама проживала з сином Юліусом у свого брата Міхала. Незабаром після повернення Дубчеків в Чехословаччину, в країну вторглися нацисти. В чеській частині держави окупанти організували протекторат Богемії та Моравії. Словаччина ж мала отримати "незалежність" під наглядом нацистських окупантів.

За цих умов й комуністична та соціально-демократичні партії були розігнані та заборонені. Проте соціалістичні переконання разом з вродженим авантюризмом привели Штефана Дубчека в комуністичне підпілля, яке, до того ж, було найбільш дієвим у воєнних умовах. Одну з чільних ролей у підпільній комуністичній партії Словаччини відігравав Ян Особа – добрий товариш Дубчека-старшого, який також був частиною програми Interhelpo та знав Штефана ще з часів перебування у Бішкеку.

Штефан Дубчек в час війни займався пропагандою та виготовленням листівок, поступово потрапив у найвужче коло керівництва підпільних комуністів, не в останню чергу завдяки підтримці Особи. Слідував арешт, суд та в'язниця. В 1944 році, коли Штефан Дубчек перебував в тюрмі, підпілля вже готувало звільнення ув'язнених. В останню мить операцію відмінили, при чому рішення про скасування акції прийняв Ґустав Гусак, який тоді займав одну з керівних посад у підпіллі.

З плином часу Дубчек-старший неодноразово з цього приводу критично висловлювався щодо Гусака, який ще згодом мав зіграти одну з ключових ролей в долі його сина. Зрештою, Дубчекові-старшому вдалося втекти під час конвоювання, проте згодом він таки відсидів декілька місяців в німецькому концтаборі Майтгаузен, звідки був звільнений з приходом союзницьких військ.

Його син Александер провів роки війни у рутині дрібної нелегальної діяльності, працюючи слюсарем на місцевому заводі. Для 17-річного Дубчека нова "незалежна" Словаччина, котра знаходилася під нацистським ковпаком, була ідеологічно цілком чужою. Юнак перейняв соціалістичні погляди батька, і попри власний досвід з СРСР, вірив в гуманістичні лозунги комуністів.

Разом з друзями Александер займався дрібною підпільною роботою, на кшталт зберігання та розповсюдження листівок. Дубчек-молодший знаходився в парадоксальній ситуації, адже високе становище батька а підпіллі, про яке він із синами навіть не мав права говорити, змушувало мінімізувати усі ризики. Тому батько прямо забороняв синам займатися будь-якою незаконною діяльністю.

Коли батько у 1941 році почав переховуватися від поліції, вся сім'я тимчасово переселилася до містечка Велчіце, де мешкав друг сім'ї Ян Ондріс. Саме там молодий Александер Дубчек познайомився з дочкою Ондріса Анною, з якою й одружився в 1945 році. Анна стала його супутницею на все життя.

В кінці серпня 1944 року в Словаччині все було готовим для повстання. Для словаків, які практично увесь час війни перебували у штучно створеній квазі-державі під наглядом нацистів, було вкрай важливим продемонструвати, що вони, насправді, проти нацистського режиму.

За сприяння чехословацького уряду у вигнанні та президента Бенеша, але й у визначній співпраці з радянським керівництвом та Микитою Хрущовим, який в останні роки війни з Києва координував радянський партизанський рух, в Словаччині підготували партизанські загони та розробили план захоплення стратегічних пунктів.

Повстання вибухнуло 29 серпня 1944 року, обидва брати Дубчеки взяли в ньому активну участь. Александер був у складі артилерійського партизанського загону. Словацьке повстання, так само як і Варшавське, було жорстоко придушене німцями. Дубчек-молодший був поранений в ногу, проте йому вдалося вижити. Братові Юліусу не пощастило – його партизанський загін німці оточили в лісі, брат загинув, не дочекавшись закінчення війни.

Партизанський досвід залишив глибокий слід у свідомості майбутнього реформатора. Не лише як досвід визвольної боротьби, але й в плані відданості соціалістичним ідеалам. Одруженим, змужнівшим та ідеологічно підкованим Александер Дубчек зустрів звільнення Чехословаччини від окупантів.    

Від глядача до активіста

Перші повоєнні роки майбутній перший секретар ЦК КПЧ провів за відносно спокійних обставин. Чехословаччину лихоманило завдяки неоднозначним рішенням президента Едварда Бенеша, який повернувся з вигнання у Великобританії, та зростаючому радянському тиску.

Лютневий переворот 1948 року Александер Дубчек зустрів у статусі рядового працівника фабрики з виготовлення дріжджів в місті Тренчін, де він проживав з дружиною Анною. Політична активність Дубчека зосереджувалася на локальному рівні фабричного осередку компартії, і планів щодо політичної кар'єри він не будував. За власними словами, в той час Дубчек був радше "глядачем, ніж активним учасником політичних подій".

Проте в червні 1949 року молодому чоловікові подзвонили з районного осередку комуністичної партії Словаччини і запропонували повноцінне місце роботи. Для Дубчека це не було простим рішенням, адже він саме мав отримати посаду заступника директора на дріжджзаводі. Водночас, партія, як казав сам Александер Дубчек, "втілювала те, у що він завжди вірив", тому відмовити він не зміг.

Його партійна кар'єра стрімко розвивалася – поступово він працював в Тренчіні, згодом у секретаріаті ЦК КПС у Братиславі, звідки переїхав у місто Банська Бистриця, де зайняв посаду обласного секретаря компартії Словаччини. В Москві помер Сталін, незабаром в Празі слідував Клемент Ґоттвалд. Проте якщо в СРСР після смерті диктатора з'являлися перші ознаки Відлиги, то в Чехословаччині продовжувалися репресії:

"З розвитком подій я зрозумів, що соціалізм, там само як й інші ідеали минувшини, може зловживатися поганами та нечесними людьми. Проте сама ідея в моїх очах не втрачала величі та привабливості. Я відчував, що необхідно привести соціалістичну політичну систему у відповідність з її філософськими цінностями. Залишалося питання – як це зробити?"

Під час роботи в Баньській Бистриці Александера Дубчека повідомили, що його відправлять на навчання у Вищу партійну школу при ЦК КПРС у Москві. Попри те, що в подружжя Дубчеків на той час вже було двоє синів - Павол та Петер, дружина Анна підтримала чоловіка. У серпні 1955 року, коли до вибухового "таємного" виступу Микити Хрущова залишалося менше як пів року, Александер Дубчек зібрав речі і вирушив в Москву.

Відлига

Кращого часу, щоб потрапити в столицю імперії для соціалістичного ідеаліста Дубчека годі було знайти. Відлига, котра прорвалася в Радянський союз після шокуючого виступу Хрущова на 20 з'їзді партії у 1956 році, справила на молодого словака незабутнє враження. Дубчек жив у гуртожитку разом з іншими радянськими студентами, які вже відкрито говорили про злочини Сталіна.

Майбутній реформатор цікавився реабілітаціями і вишукував контакти з поверненцями з таборів. Лекції в партійній школі були просякнуті догматизмом, проте вже не могли затерти власного досвіду студентів. Дубчек вивчав праці Леніна та Маркса, і знаходив ряд невідповідностей в тому, як "вождь пролетаріату" інтерпретував Марксові праці.

Велетенське враження на Дубчека справив візит Йозефа Тіто в Москві, та його дружній прийом Хрущовим. Приятельські відносини з країнами-сателітами давали надію й на покращення становища Чехословаччини. Час проведений в Москві був сповнений сумнівів, і для Дубчека став неабияким випробуванням його соціалістичних ідеалів.

Водночас, оптимізм Відлиги давав надію, що соціалізм, при правильному керівництві, таки може вести у світле майбутнє. Відлига, яка процвітала в СРСР, парадоксально не торкнулася Чехословаччини. Після трьох років в Москві, Дубчек повертався додому, за власними словами "з весни повертався назад в зиму".

"Зима" в Чехословаччині тривала ще довго. Лише після 22 з'їзду КПРС перші символічні зміни відбулися й у Чехословаччині. Забальзамовані останки Клемента Ґоттвалда спалили та розвіяли, а монументальний пам'ятник Сталінові, який знаходився на набережній в Празі, взірвали лише у 1962 році. Александер Дубчек, тим часом, будував багатообіцяючу кар'єру у Словаччині.

Того ж року на 12 з'їзді КПЧ Дубчека обрали членом ЦК КПЧ та кандидатом в Президію. У 1963 році він зайняв посаду першого секретаря ЦК КП Словаччини. Ще одним доленосним рішенням для Дубчека стало заснування т.зв. комісії Колдера, яка займалася реабілітаціями та комуністичними злочинами, зокрема т.зв. "судовими вбивствами" з 1950-х років.

Дубчек особисто бачив документи, які засвідчували злочини перших осіб КПЧ - Алексєя Чепічки, Вацлава Копецького та інших. Часткові реабілітації, якими він активно займався, були слабкою втіхою. Водночас зростало переконання, що державі та партії необхідні реформи.

В ці ж роки загострилося протистояння між Дубчеком та Антоніном Новотним, який на той час вже поєднував посади першого секретаря ЦК КПЧ та президента Чехословаччини. Дубчек був вкрай чутливим до "словацької проблеми", підрядного становища його народу в рамках чехословацької держави. Новотний ж навпаки, до словаків ставився з підкресленою зверхністю.

Ще в 1950-х роках будь-яка дискусія на цю тему, зазвичай, завершувалася звинуваченням у "словацькому буржуазному націоналізмі" та загрожувала, як мінімум, ув'язненням. Проте вже в 1960-ті роки ситуація змінювалась, і словацькі політики дедалі активніше артикулювали національне питання. Крім цього, в Словаччині Дубчек почав впроваджувати часткову демократизацію режиму, що вкрай не подобалося Антоніну Новотному, який все ще залишався головним в країні.    

Поступово Дубчек здобував дедалі більшу популярність в Словаччині. Його щире бажання розповсюдити радянську відлигу в своїй країні, зупинити терор та реабілітувати його жертв разом із національним спрямуванням його політики подобалося словакам.

Це все політик доповнював незвичною для своєї посади відкритістю – протягом усієї своїй політичної кар'єри Александер Дубчек пересувався без особистої охорони та радо спілкувався з людьми на різноманітних зустрічах. Вже тоді він щиро намагався будувати "соціалізм з людським обличчям". І це було обличчя Александера Дубчека, яке завжди світилося оптимізмом і з якого, здається, ніколи не сходила посмішка.

Празька весна

Декількарічне протистояння з Антоніном Новотним, врешті, привело Дубчека спершу до конфлікту на пленарному засіданні ЦК КПЧ в жовтні 1967 року, а згодом й на посаду першого секретаря ЦК КПЧ в січні наступного року. На чолі партії реформатор опинився в непростому становищі.

Опозиційних настроїв вистачало для того, щоб дотиснути відставку Новотного, проте це не означало, що всі реформи нового секретаря будуть підтримані – економічна децентралізація, розмежування економіки та політики, зменшення тиску на інтелігенцію та послаблення цензури – це все не входило в плани більшості ЦК. З початку січня Дубчек започаткував роботу над Програмою дій (Akční program) та прийнявся зондувати міжнародні настрої.

Вже 10 січня радянський посол Степан Червоненко передав Дубчекові запрошення в Кремль. Проте ще до візиту в Москву Дубчек встиг зустрітися з Яношем Кадаром, лідером угорських комуністів. Через два тижні після призначення Дубчека, лідери зустрілися на півдні Словаччини. Відкритий ідеаліст Дубчек радо ділився з Кадаром своїми реформістськими ідеями, і відчував певну підтримку з боку угорського колеги.

Згодом виявилося, що одразу ж після їхньої дружньої розмови Кадар телефонував Брежнєву і детально поінформував генсека про наміри Дубчека. В кінці січня новий лідер чехословацьких комуністів попрямував до Москви, де спершу зустрівся з самим Брежнєвим, а згодом з членами політбюро – Підгорним, Косигіном, Сусловим, Кириленком та Шелестом.

Дубчек маневрував – він пояснював, що Чехословаччині потрібен власний шлях до соціалізму, делікатно оминаючи терміни "реформа" та, тим більше, "ревізія". Проте особливого ентузіазму в радянського керівництва Дубчек не викликав:

"Коли я спостерігав за цими кам'яними похмурими обличчями, я усвідомив, що при їх впертості я навряд чи знайду тут порозуміння. На відміну від пореволюційних потуг, пізній сталінізм вирізнявся самовпевненою зарозумілістю у відносинах до інших країн.

Спадкоємці Сталіна були впевнені, що те, що є добрим для них, є добрим і для всіх інших. З цього їхнього переконання слідувало, що будь-який, навіть найбільш раціональний аргумент, є цілковитим непотребом."  

Проте відкритого невдоволення не слідувало. Крилата теза Леоніда Брежнєва "это ваше дело", яку генсек озвучив ще при заміні Новотного на Дубчека, здавалося, залишилася в силі. Александер Дубчек повернувся в Прагу переконаний у правильності власного курсу і щирими намірами побудувати "соціалізм з людським обличчям".  

Поки партійне керівництво на чолі з Дубчеком готувало програму дій, Чехословаччина поступово оживала. В найбільших містах країни відбувалися зустрічі з політиками, де громадяни мали можливість запитуватися їх практично про все можливе. Така відкритість була притаманна самому Дубчекові, який справді любив спілкуватися з народом безпосередньо, такий ж стиль він запровадив і для своїх підлеглих.

13 березня в Празі відбулася масова зустріч в Слов'янському домі в Празі, де відкрито дискутували про злочини 1950-х років та проблеми реабілітацій. Значна частина таких зустрічей транслювалася в радіоефірі, що було нечуваною новинкою для закостенілої держави, чиї керівники ще зовсім нещодавно намагалися реставрувати сталінізм.

На зустрічах з політиками традиційно активну роль відігравали студенти, яким знову було дозволено запровадити незалежне самоврядування. Безпосередній діалог керівництва держави із суспільством дозволив персоніфікувати політику.

Він безликих загальних повідомлень в пресі, влада перейшла до цілком конкретних людей. Окремі політики здобували дедалі більшу популярність завдяки своїй публічності та реформістським прагненням – Ота Шік, Йозеф Смрковський, Едуард Ґолдштукер.

Проте попереду всіх був Александер Дубчек, який поступово здобував популярність ледь не на рівні з поп-зірками. Він заворожував незмінною посмішкою і невичерпним оптимізмом. Але це не був пафосний оптимізм з передовиці "Правди" – це була щира впевненість людини, що завдяки власній праці він разом з громадянами зможе побудувати сучасну країну добробуту.

За умов зростаючої свободи та руху за реформи, який користувався безумовною підтримкою чехословаків, противники реформ сходили на маргіналії. Однією з перших "жертв" Празької весни став Антонін Новотний, котрий 22 березня подав у відставку і з посади президента Чехословаччини, таким чином остаточно зійшовши з політичної сцени. Ще в кінці місяця парламент обрав новим президентом Лудвіка Свободу.

Нечуване пожвавлення відбувалося в культурі – на початку року в палаці Луцерна в центрі Праги відбувся фестиваль біт-музики. Переламним моментом стала можливість засновувати альтеративні до партійних організації.

В кінці березня на пленарному засіданні Спілки письменників Александр Клімент проголосив створення Клубу незалежних письменників, який мав об'єднати безпартійних літераторів. На чолі цієї організації опинився сам Клімент, письменник Павел Копта та поки не дуже відомий в широких колах драматург Вацлав Гавел. Це була одна з перший публічних функцій в біографії Гавела.

Слідувала ще одна, чи не ключова організація Празької весни – тзв. Клуб 231, Клуб колишніх політичних в'язнів (K321 - Klub bývalých politických vězňů). Александер Дубчек сприймав реабілітацію як одну з головних цілей своєї діяльності, а відновлення справедливості одним з головних принципів "соціалізму з людським обличчям".

Ще 14 березня на засіданні уряду Дубчек запропонував цілковиту реабілітацію всіх громадян, які були переслідувані з політичних мотивів, і дав розпорядження відповідним органам. До Клубу 231 поступово зголосилося декілька десятків тисяч людей.

Усі ці зміни викликали нечувану підтримку громадян Чехословаччини, але водночас турбували "союзників". Перший тривожний дзвіночок пролунав вже в кінці березня в Дрездені, де під головуванням Леоніда Брежнєва зустрілися керівники радянських сателітів. Дубчек вперше вислухав гостру критику та звинувачення у "повзучій контрреволюції". Проте власного курсу не змінив.  

  

В квітні ЦК КПЧ оприлюднило Програму дій (Akční program), котра передбачала певні зміни в становищі та повноваженнях КПЧ, економічні реформи та децентралізацію, зміни виборчого законодавства, на основі яких вже восени мали відбутися значно демократичніші вибори.

Абсолютно революційні зміни відбулися в червні – парламент проголосував зміни до Закону про друковані видання та ЗМІ, в якому були прописані нечувані для радянської системи тези: "Цензура є неприпустимою.

Під цензурою розуміється будь-яке втручання державних органів, яке є спрямованим на обмеження свободи слова та вираження, та їх поширення у ЗМІ". З кожним днем чехословаки прокидалися у все більш демократичному суспільстві.

Популярність ділера Празької весни та його "соціалізму з людським обличчям" досягла апогею. Проте чим більш демократичним ставав Дубчек – тим більше занепокоєння він викликав у столиці радянської імперії – Москві.

"Саша"

Перші місяці празьких реформ в Кремлі сприймали спокійно. Посол СРСР в Празі Червоненко в телеграмах Брежнєву тримався відносно нейтрального тону, підкреслюючи, що деякі реформи, звичайно, викликають занепокоєння, проте Дубчек, мовляв, порядна людина, і празькі реалії залишаються в допустимих межах. Проте чим далі Дубчек заходив у своїх реформах, тим нервовішим ставав Брежнєв.

Демократизація одного з сателітів була вкрай небажаною для СРСР. Подих Празької весни активізував радянських дисидентів. Відновлення греко-католицької церкви в Чехословаччині мало виразний вплив на Західну Україну – стратегічно вкрай важливий регіон для СРСР.

Зрештою, скасування цензури та ідея провести напів-вільні вибори в Чехословаччині були для радянського керівництва абсолютно неприйнятними, адже могли спричинити ефект доміно у всій імперії.

Окрім цього, Чехословаччина знаходилась на вістрі радянської імперії та межувала з "ворожими імперіалістичними країнами" Заходу. Це вже було питання фізичної безпеки. Спостерігаючи за бурхливою активністю Дубчека, Брежнєв не був впевнений, чи не забажає перший секретар ЦК КПЧ також військового суверенітету, що ставило під загрозу Варшавський договір, а таким чином, й весь "східний блок".

Брежнєв вважав цілком природнім можливість втручатися у внутрішні справи інших держав, які знаходилися "під патронатом" Кремля. Протягом першої половини 1968 року Брежнєв неодноразово зустрічався з Дубчеком, і намагався його "надоумити". Генсек по-батьківськи поблажливо чи навіть зверхньо ставився до Дубчека, що характеризувалося й незмінним звертанням "Саша".

В якомусь сенсі в цьому було раціональне зерно, адже Дубчек справді ледь не по дитячому ідеалізував соціалізм, і щиро вірив у те, що робив. Брежнєв ж був набагато досвідченішим, і в 1968 році чудово усвідомлював фіктивність усіх радянських лозунгів. Тому численні зустрічі між двома політиками не могли дати результату, вони неначе розмовляли різними мовами. Хоч Дубчек й вільно володів російською.

Останнє попередження для Дубчека прозвучало на зламі липня та серпня, на зустрічах у Чієрні-над-Тісоу. В цьому прикордонному закарпатському містечку делегації СРСР та Чехословаччини провели декілька днів.

Брежнєв як вмів переконував "Сашу", що цензуру необхідно повернути, так само як і монополію КПЧ на владу. "Саша" ж був переконаний, що його курс реформ приносить плоди, за його плечами була велетенська підтримка власного народу. В результаті, із Закарпаття обидві делегації повернулися, залишившись при власній думці.

Вторгнення

Згодом у своїх спогадах Дубчек писав:

"Моя проблема полягала в тому, що в мене не було кришталевої кулі, для того, щоб я міг передбачити російське вторгнення. Жодної миті між січнем та 20 серпня я не вірив, що це може трапитися. Робити ретроспективні припущення для мене є, по суті, ірелевантним. Дивлячись на ці події через 25 років, я не бачу нічого, що я міг би, чи мав би, зробити по-іншому."    

Перший секретар ЦК КПЧ, як і багато інших його співгромадян, міг справді не вірити у можливість окупації. Проте реальність була інакшою. В ніч на 21 серпня 1968 року армії країн Варшавського договору перетнули кордони Чехословаччини. Вже на світанку радянські танки були в Празі.

Формальним приводом став тзв. "лист-запрошення" ("Zvací dopis") підписаний п'ятьма високими функціонерами КПЧ – Алоїсом Індрою, Драгоміром Колдером, Олдржіхом Швесткою, Антоніном Капеком та Василем Біляком.

Вони відкрито просили Кремль втрутитися і зупинити "контрреволюцію" в Чехословаччині. Фактично, просили про воєнне вторгнення у власну країну. Розігравши цю нехитру партію, Брежнєв віддав наказ про початок військової операції.

Окупація Чехословаччини не була безкровною. Згідно найновіших даних, до кінця 1968 року у зв'язку з окупацією загинуло 137 чехословаків, понад 500 було важко поранено. Люди масово виходили на вулиці.

Прагу та найбільші міста заполонили написи на стінах "Іване, йди додому!" та "Геть окупантів!". Чехи знімали дорожні знаки та таблички з назвами вулиць, щоб дезорієнтувати прибульців. Проте всі жертви і заходи не могли переламати хід подій – Чехословаччина опинилася під радянською окупацією.

21 серпня зранку, разом з президентом ЧРСР Лудвіком Свободою, Александер Дубчек підготував комюніке:

"Вчора, 20.8.1968 близько 23 години вечора війська Радянського союзу, Польської народної республіки, Німецької демократичної республіки, Угорської народної республіки та Болгарської народної республіки перейшли державний кордон Чехословацької соціалістичної республіки. Це відбулося без відома президента республіки, Глави національних зборів, глави уряду та першого секретаря ЦК КПЧ…"

В юридичній площині чехословаки оборонялися як могли. Того ж дня Дубчек головував на засіданні ЦК КПЧ, яке прийняло резолюцію із засудженням вторгнення. Вже наступного дня в екстремальних умовах відбувся позаплановий, тзв. Височанський (за назвою району в Празі) з'їзд КПЧ, який засудив окупацію і вимагав повернення викрадених лідерів партії.

Повернення лідерів було обов'язковою вимогою, адже наступного ранку після вторгнення, радянські солдати увірвалися в будівлю ЦК. Полковник КҐБ оточений озброєними десантниками заявив Дубчекові та іншим присутнім членам ЦК, що бере їх "під власну охорону" ("Нас справді охороняли як належить – до потилиці кожного з нас був приставлений персональний автомат", як згадував Дубчек).

Першого секретаря ЦК КПЧ разом з Йозефом Смрковським, Олдржіхом Черніком та рядом інших високих функціонерів КПЧ заарештували, під конвоєм посадили на літак і повезли "на переговори" в Кремль.

Московський протокол

Літак з Дубчеком на борту приземлився в Ужгороді. На Закарпатті Дубчек мав коротку телефонну розмову з Миколою Підгорним, котрий йому повідомив, що їм необхідно переговорити в Кремлі. Через день чехословацького реформатора доставили до Москви. Окремими бортами в столицю радянської Росії примусово прилетіли й інші чехословацькі комуністи.

Дубчек, якому навіть не дали можливості помити руки за три дні в дорозі, ще не знав, що в сусідньому кабінеті вже присутній президент Чехословаччини Лудвік Свобода, котрий, на відміну від самого Дубчека, до Москви приїхав добровільно. Першого секретаря ЦК КПЧ в Кремлі мовчки зустріла четвірка – Брежнєв, Косигін, Підгорний та Воронов.

"Переговори" в Кремлі тривали три дні 23-26 серпня. Попри оптимістичні новини з дому, які спорадично потрапляли до фактичних в'язнів – про пасивний опір населення в Чехословаччині та про міжнародний осуд окупації – Александер Дубчек мусів визнати, що "це все ніяк не змінювало факту, що моя країна була окупована велетенською військовою машинерією, і на світі не існує сили, яка могла б її звідти вигнати".

Схожої думки дотримувався й президент Лудвік Свобода – йшлося, передусім, про збереження людських життів, а допомоги "ззовні" очікувати не доводилося. Результатом зустрічей в Кремлі став тзв. "Московський протокол", фактичне визнання окупації та формальна підтримка "братньої допомоги". Попри початковий спротив, Александер Дубчек поставив свій підпис під цими домовленостями. Єдиним із заручників Кремля, хто відмовився підписати фактичну капітуляцію, був Франтішек Кріґл.

Слідувало повернення до Праги. 27 серпня лідер Празької весни звернувся в радіоефірі до народу та закликав до співпраці та спокою. Важке зітхання Александера Дубчека в кінці промови стало сумним та символічним завершенням Празької весни.

Осінь

Мілан Кундера свого часу писав, що Празька осінь була не менш цікавим феноменом, ніж Празька весна. Письменник мав на увазі тягучий процес пасивного спротиву суспільства. Ще декілька місяців після повернення чехословацької делегації з Москви, суспільство відмовлялося сприймати нову реальність. Студенти страйкували, в різних містах проходили мітинги.

Проте у правлячі кабінети вже прийшли заморозки. Керівництво СРСР вирішило, що Александер Дубчек повинен власноруч згорнути реформи. В жовтні 1968 року Національні збори остаточно легалізували окупацію, схваливши договір з СРСР про тимчасове розміщення радянських військ на території ЧРСР.

Александер Дубчек формально залишався на чолі ЦК КПЧ до квітня наступного року. Саме за його правління було переформатовано адміністративний поділ Чехословаччини, котра стала федерацією. Таким чином наповнилися давні прагнення словаків до рівноправності. Проте за умов, що склалися, така федералізація вже не відігравала очікуваної позитивної ролі.

Падіння Александера Дубчека було докресленим рівно через рік після окупації. 22 серпня 1969 року Александер Дубчек, вже як глава парламенту, підписав тзв. "кийковий закон" ("Pendrekový zákon"), який посилював повноваження держбезпеки для розгону мирних демонстрацій. Таким чином, парадоксально під легалізацією насильства над вільними зборами громадян в Чехословаччині стояв підпис головного реформатора Празької весни.

Після короткого періоду на посту посла Чехословаччини в Туреччині, у 1970 році Дубчека виключили з КПЧ. Здавалося, що політична кар'єра завершена. Чехословаччина занурилася у летаргічний сон "нормалізації" під керівництвом нового першого секретаря ЦК КПЧ Ґустава Гусака.

"Під ковпаком"

Александер Дубчек ніколи не був типовим "білим комірцем", він працював ще в дитинстві в Киргизії, де допомагав батькові, згодом слюсарем на заводі. Після війни декілька років провів на дріжджзаводі. На початку сімдесятих років він опинився у схожій ситуації, як і тисячі інших чехів та словаків.

Нормалізація, запроваджена Ґуставом Гусаком, супроводжувалася масовими "професійними чистками" - тисячі колишніх журналістів, викладачів чи письменників, яких визнавали "неблагонадійними", змінювали професії - ставали прибиральниками, мийниками вікон, та виконували різноманітну фізичну працю.

Колишній перший секретар ЦК КПЧ не став винятком. Дубчек знайшов місце в лісничому управлінні на окраїнах Братислави. Тут він займався, передусім, ремонтом лісничої техніки - ремонтував електричні пили та інше знаряддя. Єдине, чим колишній фактичний глава держави відрізнявся від пересічного робітника, був постійний пильний нагляд з боку держбезпеки (StB - Státní bezpečnost).

Агенти слідували за Дубчеком повсюди – в трамваях, під час прогулянок чи на роботі. Автомобіль StB незмінно стояв навпроти будинку, в якому він мешкав. Поступово колишній реформатор запам'ятав своїх незмінних переслідувачів в лице. Проте побоювання держбезпеки були даремними – минали роки, а Дубчек лише ремонтував електропили, приходив ввечері додому, дивився телевізор та проводив час зі своїми дітьми.

Єдиною діяльністю, котру можна було вважати "антидержавною" було написання листів. Зокрема, напередодні Гельсінської конференції, ще у 1974 році Дубчек написав відкритого листа із протестом проти порушення прав людини у Чехословаччині. Лідер Празької весни так і не змирився з репресивною машинерією "нормалізації".

Колишній перший секретар протягом двадцяти років після свого усунення з посади написав багато листів – як особистих, так і відкритих, в яких протестував проти тої чи іншої несправедливості, котрої в "нормалізованій" Чехословаччині не бракувало.

Проте, за великим рахунком, нічого не порушувало рутинного життя Александера Дубчека, яке проходило між ремонтом техніки та затишним домом і сім'єю. Дубчек лише декілька разів за ці поки побував в Празі – особливих причин покидати Словаччину в нього не було. На початку 1980-х років Дубчек вийшов на пенсію і нічого не свідчило про те, що спокійне пенсійне життя може змінитися.

"Нехай живе Дубчек!"

26 листопада 1989 року Александер Дубчек стояв на балконі палацу Мелантріх в центрі Праги. Балкон височів на площею, котру заполонили сотні тисяч людей, що скандували його ім'я. По праву руку від нього стояв Вацлав Гавел – один з лідерів Оксамитової революції.

Тандем Дубчека з Гавелом втілював у собі гармонію чехословацької революції – словак та чех, партійний Дубчек і безпартійний Гавел, різниця в поколіннях лише підкреслювала єдність революції. Сотні тисяч чехословаків вийшли га вулиці з відчайдушним бажанням повалити "диктатуру пролетаріату".

Дубчек залишався улюбленцем передусім в Словаччині, хоча в Празі також не забули усміхнене обличчя Празької весни. В хитросплетіннях революції неодноразово виринало прізвище Дубчека, як можливої компромісної фігури для передачі влади. Сам Дубчек теж зважував можливість власної кандидатури на пост президента Чехословаччини.

Такий варіант видавався багатьом реальним, але проти нього було декілька факторів. Суспільство пам'ятало підпис політика під сумнозвісним "кийковим законом" двадцятирічної давнини – це був серйозний шрам на його репутації. Водночас, в Чехословаччині діяло негласне правило про розподіл повноважень – якщо прем'єром був словак, президентом мав бути чех.

Прем'єром був саме словак Маріан Чалфа, котрий відігравав ключову роль в переговорному процесі між опозицією та комуністичною владою. Тому, якщо революціонери хотіли перейняти владу, кандидатом в президенти мав бути чех. Окрім цього – при всіх суспільних симпатіях до Дубчека, він був представником, нехай і демократичної, та все ж соціалістичної номенклатури.

Революція прагнула не реформ, а переламних змін. Вся ініціатива була на боці Вацлава Гавела, котрий, зрештою, особисто переконав Дубчека не наполягати на власній кандидатурі. Це не стало причиною конфлікту – між обома політиками панувало взаєморозуміння.

Врешті, після усіх демонстрацій та круглих столів, було досягнуто консенсусу. 29 грудня 1989 року парламент Чехословаччини одноголосно проголосував за обрання Вацлава Гавела президентом країни. За день до цього Александер Дубчек був обраний главою Національних зборів – парламенту Чехословаччини. Проте відновлена політична кар'єра лідера Празької весни тривала недовго.       

Першого вересня 1992 року на швидкісній трасі D1 між Прагою та Братиславою трапилась автокатастрофа. Автомобіль, в якому їхав Александер Дубчек - глава парламенту Чехословаччини та двигун Празької весни, на швидкості вилетів з траси. Декілька тижнів за життя Дубчека боролися лікарі в Празькій лікарні. Александер Дубчек помер 7 листопада 1992 року у віці 70-ти років.