Нотатки до легенди про «польські Термопіли»
Минуле не відразу потрапляє на сторінки історії, а ще впродовж тривалого часу перебуває під владою політики. Згадаймо, хоча б, про досі засекречені документи часів Другої світової війни. А тим часом кожна людина зокрема й суспільство загалом, намагаючись не лише усвідомити себе, але й розгледіти обриси завтрашнього дня, вже сьогодні прагнуть відповіді на запитання, що, як і навіщо відбувалося вчора
Брак об'єктивної інформації компенсують здогади, вигадки й навіть свідоме фальшування. На такому сприятливому грунті зростають і з часом набувають статусу "усім відомих фактів" облудні міфи. Легкі для сприйняття, вони чигають на кожного ще зі шкільної лави. Дозволяють, начебто, пишатися славним минулим або ж гоїти його болісні рани. А насправді лише приховують усеможливі гріхи одних, очорнюють других, і приписують чужі здобутки третім.
Позбуватися міфів складно, позаяк не кожний має схильність або змогу для самостійного пошуку істини. Галасливі "викриття" нерідко виявляються спробою замінити струхлявілу облуду новою, а за цією метушнею криються корисливі інтереси. Та хто прагне видобути з історії дороговказ для сьогодення, зобов'язаний спершу прискіпливо поглянути на "загальновідомі факти".
До таких, зокрема, належить бій, що відбувся пополудні 17 серпня 1920 року поблизу станції Задвір'я та увійшов в історію як "польські Термопіли". Здавалося б, подію з такою гучною назвою давно й ретельно вивчили. Та ще 1990 року польський дослідник С. Нічєя (Stanisław Nicieja) відверто зазначив, що "битва під Задвір'ям, хоча й обросла легендами, досьогодні не дочекалася наукового опрацювання".
Хоч би як ставитися до Вікіпедії, мабуть, можна погодитися з твердженням, що пересічна людина часто розпочинає вивчення певного питання саме з цього джерела. Станом на початок 2020 року українське гасло "Битва під Задвір'ям" виявилося майже дослівним перекладом польського "Bitwa pod Zadwórzem". З тексту довідуємося, що 330 польських добровольців загону ротмістра Р. Абрагама (Roman Abraham) впродовж 11 годин відбивали атаки радянської 6-ї кавалерійської дивізії 1-ї Кінної армії й ціною власного життя змусили "вершників революції" припинити подальший марш на Львів.
Натомість гасло російської Вікіпедії "Битва под Задворьем", цитуючи маршала Семена Будьонного, інформує, що протистояння польської піхоти й радянської кавалерії закінчилося "упродовж декількох хвилин". Якщо ж уважно перечитати спогади колишнього командувача 1-ї Кінної армії, з'ясується, що події, начебто, розгорталися не 17, а 18 серпня, не поблизу станції Задвір'я, а північніше села Пруси, супротивником поляків була не 6-а, а 4-а кавалерійська дивізія, й після бою червоні впевнено розраховували здобути столицю Галичини вже найближчими днями.
Очевидні протиріччя виразно засвідчують брак знань про справжній перебіг і значення цієї події. Сумніватися в достовірності інформації спонукає й назва гасел, – в усіх трьох версіях використано термін "битва". Навіть не зазираючи до фахових довідників, зрозуміло, що годі вважати битвою подію, у вирі якої опинилися лише три сотні військовослужбовців майже мільйонного польського війська. Поза сумнівом, під Задвір'ям відбувся лише один із багатьох боїв Львівської битви (Bitwa Lwowska), як охрестили її у Польщі, або ж Львівської операції, названої так ще за радянських часів.
Для достеменної реконструкції подій 17 серпня 1920 року все ще бракує джерел. Московські архіви можуть приховувати чимало таємниць, проте цікаво, що про бій під Задвір'ям жодним словом не згадали ні відомий радянський воєнний історик Микола Какурін, ні колишній начальник штабу 1-ї Кінної армії Леонід Клюєв, ні сучасний російський дослідник Микола Присяжний. Навіть в опублікованому багатотомному збірнику оперативних документів польського командування вміщена лише коротенька й зовсім негероїчна згадка про цей епізод.
Розпочнемо з формування загону ротмістра Абрагама. У липні 1920 року під впливом поразок на фронті та з огляду на значно нижчі, ніж очікувалося, результати мобілізації влада Польщі вирішила поповнити ряди війська добровольцями. За віковою ознакою ними вважалися 17-18-літні юнаки, які ще не підлягали призиву, а також особи віком до 42 років (офіцери – віком до 50 років), звільнені від виконання військового обов'язку. За підрахунками польського дослідника В. Резмера 67% добровольців ніколи не служили у війську.
Ця обставина вказувала на порівняно невисоку боєздатність добровольчих формувань, однак у загоні ротмістра Абрагама зібралося чимало досвідчених вояків. Ім'я уславленого в листопадових боях 1918 року на вулицях Львова командира приваблювало як ветеранів, так і молодих вояків регулярних підрозділів. Тож незабаром довелося навіть видати застереження, що приймати до загону військовослужбовців можна лише за згодою командування округу.
Спираючись на такий кістяк, можна було формувати підрозділи різних родів зброї. У датованому 21 серпня 1920 року рапорті ротмістр Абрагам стверджував, що батальйон піхоти під командуванням капітана Б. Зайончковського (Bolesław Zajączkowski) налічував 8 офіцерів і 519 озброєних гвинтівками вояків, до яких слід додати ще 4 офіцерів і 132 вояків, що обслуговували станкові кулемети. У дивізіоні кавалерії на чолі з ротмістром Т. Криніцьким (Tadeusz Krynicki) служили 11 офіцерів і 442 вояки, а у дивізіоні кінних кулеметників – 4 офіцери та 252 вояки. Також була сформована артилерійська батарея під командуванням поручника Карповича (Karpowicz).
Уже наприкінці липня 1920 року добровольці вирушили на фронт. 9 серпня у бою під Ходачковом Великим ротмістра Абрагама було поранено, й командування прийняв ротмістр Криніцький. Станом на 16 серпня 1920 року йому підпорядковувалися лише 17 офіцерів і 624 вояки. Цей факт спонукає до припущення, що частина загону або оперувала на інших ділянках фронту, або з різних причин перебувала в тилу.
У другій декаді серпня дивізії 1-ї Кінної армії, прямуючи до Львова, вперто намагалися форсувати Західний Буг, а з'єднання польської 6-ї армії не менш наполегливо прагнули контратаками повернути втрачені позиції. 16 серпня червоним вдалося прорвати фронт між Кам'янкою Струмиловою (сучасне м. Кам'янка-Бузька) і Буськом. Гадаючи скористатися успіхом, уночі на 17 серпня С. Будьонний наказом №101/оп. доручив 4-й і 6-й кавалерійським дивізіям заволодіти Львовом. Однак удосвіта ініціативу перехопили поляки, розпочавши чергову контратаку.
Із лінії залізниці Львів – Красне в загальному напрямку на Буськ завдавала удару група на чолі з командиром ХІ бригади 6-ї дивізії піхоти підполковником К. Шеміотом (Karol Szemiot). До її складу увійшли перевезений до станції Задвір'я 54-й полк кресових стрільців і розташований поблизу Буська й станції Красне 12-й полк піхоти. Підтримувати зв'язок між цими частинами доручалося загонові ротмістра Криніцького, що зайняв відтинок Журатин – Безброди.
На війні, зазвичай, події розгортаються не так, як планувалося. 12-й полк піхоти спершу повинен був передати свої позиції підрозділам 13-ї дивізії піхоти. Та передові загони цього з'єднання дісталися станції Красне щойно о 13 годині, й у підсумку 12-й полк піхоти до активних операцій долучитися не встиг.
На протилежному фланзі І батальйон 54 полку кресових стрільців здобув Новосілки, а ІІ батальйон просувався до Банюнина, коли полки 6-ї кавалерійської дивізії завдали удару у відповідь. Червоні захопили Дідилів, відрізавши ІІ батальйон від решти полку. Не спромігшись встановити зв'язок із жодним польським формуванням і побоюючись потрапити в оточення, цей підрозділ відступив на захід.
Друга колона кавалеристів, чисельність якої поляки оцінювали у дві тисячі шабель за підтримки однієї батареї гармат, лісами обійшла праве крило І батальйону в Новосілках і навальним ударом практично знищила його. Рештки підрозділу разом із висланим на допомогу ІІІ батальйоном розташувалися за Яричівським каналом, захищаючи підступи до села і станції Задвір'я. О 14 годині 17 серпня підполковник Шеміот наказав загонові ротмістра Криніцького прикрити вразливий правий фланг цієї позиції поблизу висоти 222.
Цей письмовий наказ, у якому бракувало інформації як про супротивника, так і про сусідів, добровольці отримали о 14:45. Тим часом польське командування, оцінивши загальне становище на фронті між Кам'янкою Струмиловою та Білим Каменем, зрозуміло, що спроба відкинути "вершників революції" з лівого берега Західного Буга не вдалася. У такому випадку згідно з вимогами виданого ще ввечері 16 серпня оперативного наказу командувача Південного фронту №4 слід було зосереджуватися в околицях Львова. Відтак близько 15-ї години батальйони 54-го полку кресових стрільців відступили зі Задвір'я.
Підлеглі ротмістра Криніцького своєчасно не довідалися про цей маневр. За декілька днів обурений командир добровольців стверджував, що підполковник Шеміот виявив злочинну недбалість, не надіславши підрозділові наказ про відступ із належною інформацією про загальне становище. Його вимогу провести службове розслідування підтримав також ротмістр Абрагам.
Мабуть, у війську будь-якої країни кадрові військовослужбовці вважають загони цивільних добровольців друго- або й третьосортними формуваннями, яких слід чимдуж спекатися. Не було винятком і польське командування, використавши особовий склад добровольчих формувань для поповнення регулярних підрозділів. Зокрема, 20 серпня 1920 року кавалеристів колишнього загону ротмістра Абрагама наказали зарахувати до 4-го полку кінних стрільців, підрозділ кінних кулеметників передати до 1-ї дивізії кінноти, а дві гармати – до 6-го полку польової артилерії.
Та з цього годі виснувати, що підполковник Шеміот свідомо прирік добровольців на неминучу загибель. На жаль, поки що не вдалося з'ясувати, чи відбулося службове розслідування, якого вимагали ротмістри Абрагам і Криніцький. Навіть, якщо так, ознак злочину не виявили, позаяк Кароль Шеміот опинився не на лаві підсудних, а був підвищений до рангу полковника, тричі нагороджений "Хрестом Хоробрих" (Krzyż Walecznych) і 1927 року вийшов у відставку.
Імовірно, командир ХІ бригади відрядив до ротмістра Криніцького лише одного гінця, який не зумів розшукати добровольців або не спромігся прослизнути крізь роз'їзди ворожої кінноти. Можливо, якби підполковник Шеміот пригадав Наполеонове "Бертьє надіслав би п'ятьох", події розгорнулися б за іншим сценарієм. Однак зв'язківців завжди бракує, а дублювати доставку наказу перш за все слід було для значно численнішого й розташованого далі 12-го полку піхоти.
Виконуючи застарілий задум командування, загін добровольців дістався села Куткір. Звідти о 17:15 піхотинці капітана Зайончковського попрямували до наказаної позиції коротшим шляхом уздовж залізничної магістралі Красне – Львів, а кавалеристи ротмістра Криніцького вирушили зручнішою, але довшою дорогою через село Полтва. Щоби дістатися Яричівського каналу поблизу висоти 222 піхотинцям слід було подолати насипом залізниці приблизно 5 кілометрів, а тоді повернути на північ.
Зважаючи, що розрахункова швидкість маршу піхоти становить 4 км/год, місця повороту добровольці дісталися приблизно о 18:30. Оскільки від нещодавно захопленої більшовиками станції Задвір'я їх відокремлювали лише 3 кілометри, колону не могли не виявити роз'їзди 6-ї кавалерійської дивізії. Відтак розпочався бій, який для батальйону капітана Зайончковського виявився останнім.
Добровольці не знали, що 54-й полк кресових стрільців відступив із Задвір'я, а тому не сподівалися з цього напрямку жодної небезпеки. Хоча напад ворога виявився несподіваним, капітан Зайончковський не розгубився. Його рішення не пробиватися до висоти 222, а здобувати станцію, мабуть, було єдиним доцільним у становищі, що склалося. Якщо годі ухилитися від бою, завжди краще атакувати, маючи козир у вигляді ініціативи. Крім того, батальйони 54-го полку не могли відступити надто далеко, а на бойовищі ось-ось повинні були з'явитися кавалеристи ротмістра Криніцького.
Розрахункова швидкість маршу кінноти – 7 км/год, а довжина шляху Куткір – Полтва – Задвір'я становить 10 кілометрів. Отже, командир загону на чолі своїх вершників повинен був дістатися станції Задвір'я приблизно о 18:45. На жаль, у складеному 21 серпня 1920 року рапорті ротмістра Криніцького бракує відповідних подробиць. Відомо лише, що допомогти піхотинцям він не встиг.
Уже ця обставина недвозначно засвідчує, що бій під Задвір'ям не міг тривати впродовж легендарних одинадцяти годин. Також сонце у Львові тими днями заходило приблизно о 19:15, а будь-яких свідчень про боротьбу у сутінках виразно бракує. Та й під ослоною темряви змогли б врятуватися значно більше добровольців.
Третім аргументом на користь незначної тривалості бою є свідчення вояка 1-ї Кінної армії, а згодом письменника Ісаака Бабеля. Йому запам'ятався не запеклий опір супротивника, а безжальна різанина, яку влаштували червоні кіннотники, щойно постріли вщухли: "Ми перейшли залізницю поблизу Задвір'я. Поляки пробиваються вздовж залізниці до Львова. Атака ввечері коло ферми. Побоїще. Їздимо з воєнкомом уздовж лінії, благаємо не рубати полонених. Апанасенко умиває руки... Я не дивився на обличчя, заколювали, пристрілювали, трупи вкриті тілами, одного роздягають, другого пристрілюють, стогін, крики, хрипіння... Пекло. Як ми несемо свободу, жах". Таку криваву драму годі розгледіти у темряві. Поза сумнівом, І. Бабель змальовував побачене принаймні в останніх променях сонця.
Вважається, що на бойовищі під Задвір'ям назавжди залишилися 318 із 330 вояків капітана Зайончковського. 1936 року спеціальна комісія назвала імена 278 полеглих. Ще 40 осіб ідентифікувати не вдалося. Оскільки верифікація не здійснювалася, комісія відмовилася від будь-якої відповідальності за цей перелік.
Короткий бій, у результаті якого припинив існування батальйон (хоч і неповного складу), а чимало його вояків потрапили в полон, слід визнати розгромом. Можна припустити, що серед недостатньо вишколених добровольців спалахнула паніка, щойно лави червоної кінноти атакували їх із кількох сторін. Історія воєн знає чимало схожих випадків. Зокрема, аналізуючи побачене восени 1914 року в передгір'ї Карпат, російський офіцер Е. фон Валь стверджував: "У наш час бойовий інстинкт мас безслідно зник, а без нього перетворити європейця на майстерного вояка можна, лише впливаючи на його психіку роками, тобто, тривалим терміном служби у період, коли його особистість ще не сформувалася... Лише ті, хто з юнацьких років перейнялися воєнним духом і дисципліною, можуть виявитися корисними в бою. Всі інші лише псують справу, а не допомагають їй. Усупереч силі сучасного вогню 70 молодих бійців Бєлгородського полку знищили 500 і полонили 1000 вояків. Так трапилося тому, що 200 здатних чинити опір кадрових австрійців причавила маса 1300 безпорадних осіб".
На відміну від розгублених добровольців досвідчені вояки, опинившись у безвиході, мужньо боролися до кінця або ж заподіяли собі смерть. 21 серпня 1920 року ротмістрові Криніцькому вже було відомо, що в бою загинули командир 2-ї роти поручник Ян Деметр, командир 3-ї роти підхорунжий Владислав Ґетман, командир підрозділу кулеметників поручник Антоні Давидович, поручник Страх-Заленський, підпоручники Людвик Кішка й Тадеуш Ганак. А командир батальйону капітан Болеслав Зайончковський, командир 1-ї роти поручник Кшиштоф Обертинський і сержант Ян Філіпув застрелилися.
Та їхня особиста доблесть лише підкреслювала прикрий факт розгрому. У своєму рапорті ротмістр Криніцький жодним словом не намагався прикрасити дійсність, вважаючи винним у трагедії виключно підполковника Шеміота. А командування Південного фронту в датованому 18 серпня 1920 року оперативному комунікаті №14 навіть зазначило, що "піхота групи Абрагама пішла врозтіч".
Можна лише уявити, як дошкульно вразили ці звістки пораненого ротмістра Абрагама. Погодитися з безглуздою і безславною втратою батальйону, у створення якого він вклав частку самого себе, було годі. Хоч якось заспокоїти глибоку душевну рану могло усвідомлення, що його вояки загинули ненамарно.
Результат гарячкового пошуку раціонального зерна у трагедії зафіксовано у датованому 21 серпня 1920 року рапорті. Підтримуючи клопотання ротмістра Криніцького про службове розслідування факту злочинного недбальства підполковника Шеміота, ротмістр Абрагам водночас прохав з'ясувати, чи бій під Задвір'ям не обумовлювався "сумною необхідністю" затримати просування червоної кінноти навіть ціною власного життя з метою забезпечити безперешкодний відступ до Львова 13-ї дивізії піхоти та 12-го полку піхоти.
Історія рішуче відмовила ротмістрові Абрагаму. Наприкінці доби 17 серпня обидва згадані формування усе ще перебували східніше меридіану Задвір'я. Тож загибель вояків капітана Зайончковського аж ніяк не могла перешкодити червоній кінноті скористатися сприятливою нагодою й наступного дня атакувати польських піхотинців під час їхнього відступу до Львова.
Саме так і трапилося. Проте 18 серпня супротивником червоних виявилися не недостатньо вишколені добровольці, а загартовані боями вояки регулярних підрозділів. Спершу 12-й полк піхоти успішно відбив всі наскоки "вершників революції", а згодом обидві бригади 13-ї дивізії піхоти, взаємодіючи між собою, завдали 6-й кавалерійській дивізії відчутної поразки західніше Курович.
Навіть ці успіхи не змогли зупинити подальший марш 1-ї Кінної армії до столиці Галичини. 19 серпня штаб С. Будьонного розташувався у селі Борщовичі, що за 13 км. західніше Задвір'я та лише за 10 км. від сучасної межі міста. Цей факт недвозначно заперечує тезу, начебто загибель вояків капітана Зайончковського змусила більшовиків припинити марш на Львів.
Підсумовуючи, з мілітарного погляду будь-які спроби надати бою під Задвір'ям певного стратегічного, оперативного чи, бодай, тактичного значення не мають жодних підстав. Кульгає також історична аналогія з Термопілами. Якщо останній бій 300 спартанців сколихнув усю Грецію й спонукав до боротьби багатьох, хто сумнівався в її доцільності, наплив добровольців до польського війська, навпаки, почав відчутно зменшуватися. Переважна більшість (77 514 із загальної кількості 105 714 осіб) поповнила лави збройних сил ще до 20 серпня 1920 року. Щоправда, причиною спаду інтенсивності зголошень слугувала не поразка батальйону капітана Зайончковського, а розгром армій Михайла Тухачевського під Варшавою.
Усе ж символічне значення бою під Задвір'ям годі ставити під сумнів. Воно полягає у готовності захищати свободу хоч би й ціною власного життя. І навіть, якщо з певних причин якусь частку цього благородного пориву в той чи інший спосіб змарновано, охоплене ним суспільство будь-що-будь приречене на перемогу.
