Натан Вершубський: адвокат Віктор Медведчук підставив мене у 1985-му
Інтерв'ю з Натаном (Носоном) Вершубським, одним з останніх в'язнів совісті в СРСР, якого засудили за «крадіжку» книг з синагоги на Подолі
Перекладено з: Узник Сиона Натан Вершубский: адвокат Виктор Медведчук подставил меня в 1985-м.
Опубліковано з дозволу газети "Хадашот".
- Раве Носоне, як хлопчик з московської інтелігентної родини (тато - журналіст, мама - інженер) став "релігійним мракобісом"?
- Мої світські друзі про таких, як я, зазвичай говорять: "вдарився в релігію", чомусь вважаючи, що до віри приходять лише в пошуках виходу зі складної життєвої ситуації. Але у мене було щасливе дитинство - я просто хотів виправити історичну несправедливість, відновити перервану ще батьками і дідами зв'язок.
- І діди - в широкому сенсі цього слова - прагнення не оцінили?
- У сім'ї йшла війна з цього приводу. Свого часу тато пішов на фронт добровольцем, обдурив військкомат і приписав собі чотири місяці, яких йому не вистачало до 16-ти. Опинився на передовій, дійшов до Берліна, де його - вже 18-річного - призвали на строкову службу. Бабуся написала Ворошилову - не допомогло, ще три роки відслужив в Німеччині.
Коли повернувся - всі груди в орденах - міг вступати куди завгодно, - ветеранів брали без іспитів. Вибрав філфак, мріючи стати журналістом, - і таки став ним. Але потім заборонив нам - своїм дітям - йти по гуманітарній ниві. Я, втім, математику завжди любив, навчався в фізматшколі при МДУ, перемагав на олімпіадах з фізики та математики, вступив до Московського інституту інженерів транспорту (МІІТ).
Ми сперечалися цілими ночами, батько був агностиком і переконаним комуністом, але нічого не міг вдіяти з моєю переконаністю і частково сам був в цьому винен - він з дитинства привчав мене до самостійності. Я з дуже раннього віку їздив в громадському транспорті. Тато вчив мене всьому - від правил виживання взимку в лісі до вибору друзів. І тепер не міг мене переспорити, коли я сам вибрав цей шлях.
- Одна справа - внутрішній опір, синагога у свята, самвидав ночами і іврит по самовчителю, і інше - практичне дотримання заповідей. Як це поєднувалося з навчанням в радянському вузі?
- Не просто. Оскільки перед кожною суботою я повинен був брати лікарняний в поліклініці, то розробив свій метод імітації гіпертонічного кризу. Просте самонавіювання.
- І завжди по суботах?
- Намагався, звичайно, варіювати - іноді приходив в четвер. Це врятувало мене, коли, на початку 1980-х, нависла загроза виключення з інституту, і я зіграв на випередження, взявши академічну відпустку за станом здоров'я.
- А за що виключити хотіли?
- За сукупністю. По-перше, було відомо, що я відвідую синагогу. По-друге, активно вербував аудиторію для друга - Іллі Когана, який читав прекрасні лекції з іудаїзму для початківців. Я приводив йому десятки людей - стояли в коридорі, стільців не вистачало, і про це теж знали.
Був ще один "гріх". Я знайшов лазівку для читання єврейської літератури в Московській історичній бібліотеці. Туди пускали лише істориків і студентів профільних факультетів. Завдяки клопотанню з кафедри суспільних наук, я став завсідником - для конспірації брав півтора десятка книг, серед них лише одну на єврейську тему. Потім через ту ж кафедру отримав доступ в спецхран, де були і "Єврейська енциклопедія", і "Історія євреїв" Греца, і безліч дореволюційних видань. Півроку я звідти не вилазив, поки в ректорат не прийшов лист від директора бібліотеки зі списком усіх замовлених мною єврейських книг - саме єврейських, а не взятих для відводу очей. Це був скандал. Виключали за набагато менше.
- Як реагували однокурсники, викладачі?
- Деякі приємно здивували. Пам'ятаю, екзамен з вищої математики, якого всі боялися як вогню. Викладач Григорій Іванович Макаренко - українець з-під Полтави. Заходжу в аудиторію, Макаренко піднімає голову: "Двері закрийте, будь ласка ...". І продовжує: "Викликав мене вчора проректор Носарьов. Чи знайомі з ним? Бачу - знайомі ... Так ось він наказав мені поставити вам двійку. Я порядна людина - робити цього не буду. Давайте заліковку, ставлю чотири. Покличте наступного, будь ласка ... ".
Гебешніка Носарьова я знав прекрасно, у нього був зуб на мене ще з тих часів, як цей чекіст, на прізвисько Мюллер, побачив мене з магендавидом на шиї. Але Макаренко виявився людиною, яких один на мільйон.
Помилявся я і щодо нашого комсорга Сені, якого обходив за кілометр. У критичній ситуації, коли мене хотіли вигнати з інституту, цей хлопець з класичної єврейської зовнішністю і прізвищем встав і заявив, що комсомольська організація знає Вершубского тільки з хорошого боку і не буде клопотати про виключення. Я дізнався про це через багато років і був вражений ...
- Ви - корінний москвич, але сіли за "крадіжку книг" з синагоги на Подолі. Що привело до Києва в лютому 1985-го?
- Почнемо з того, що і мій дід-швець, і бабуся - кияни, які переїхали в Москву в 1925-му. А я в Україні у єврейських справах бував досить часто. Ми в Москві були в ті роки щасливчиками - нам було у кого вчитися - по-перше, залишалися ще старші люди, по-друге, раз в два тижні приїжджали іноземці. Була налагоджена ціла система - люди з Лондона або Манчестера, Нью-Йорка або Балтімора давали уроки іудаїзму, привозили книги, тфілін, кошерний сир. Далі Москви вони рідко вибиралися, тому я і мої друзі відчували, що повинні ділитися цими знаннями. Тим більше, що, будучи студентом, я мав право на безкоштовний проїзд. Хтось їздив в Прибалтику, інші - в Пітер, а я вибрав український напрямок.
Та й наречену я знайшов теж у Києві. Через рік після весілля Марина була на дев'ятому місяці вагітності - і ми вирішили відвідати її батьків, що жили на Сирці, - це була остання можливість до пологів. До того ж батьки дружини теж починали дотримуватися традицій, і їм була потрібна наша допомога. Так що я взяв відгули, зароблені на овочевій базі, і ми приїхали.
Насамперед, треба було поставити хупу тестю і тещі, які були одружені 25 років. Для цього потрібен мінʼян. А де знайти в Києві десять практикуючих віруючих євреїв? Люди похилого віку на підпільну хупу не підуть - бояться. Значить, треба об'їхати всіх сіоністів, відмовників, вчителів івриту - тим і займався.
- І де ж вас арештували?
- Прямо біля синагоги. Тільки я вийшов, двоє молодиків, які стояли біля білої "Волги" з гебешними номерами, підхопили мене під руки і привезли на Володимирську, 33. А потім цілий день думали, що мені пришити. Ідеї були різні. Погрожували провести обшук в московській квартирі і знайти антирадянську літературу. Я чесно зізнався, що всю антирадянську літературу з дому давно вивіз. "А ми знайдемо", - почув у відповідь.
Якраз йшла низка посадок - щомісяця брали когось із релігійних євреїв. Одного - це було в Самарканді - посадили за те, що він нібито побив голову релігійної громади чайником по голові. Насправді він викладав дітям традицію - це, справді, було серйозно. У іншого під час обшуку знайшли пістолет "Вальтер" і патрони до нього - знайшли відразу, видно знали, де шукати, на відміну від господаря, який бачив пістолет вперше в житті. До третього - Юлія Едельштейну - прийшли з обшуком і, виявивши пахощі для авдали, заарештували за зберігання наркотиків. Похилого киянина-єврея заарештували за побиття шістьох міліціонерів в якомусь провінційному місті, якщо не помиляюся, Новоград-Волинському, куди він приїхав на могилу тестя. На що вже мені ображатися?
- Ви розуміли, що цим може скінчитися, були готові до того, що доведеться сісти?
- Абсолютно ні. Батько попереджав: "посадять", але я йому не вірив. А вірив в два міфи. Перший міф - садять, мовляв, велику рибу, а я дріб 'язок - з іноземними кореспондентами не зустрічався, прес-конференцій не даю, петицій не підписую, просто вивчаю і викладаю Тору. Другий міф - про те, що людей спочатку залякують, викликають в КДБ, попереджають, а вже потіи заарештовують. Так теж бувало, але не в моєму випадку
- Наскільки я розумію, хтось повинен був дати проти вас неправдиві свідчення, і їх дали ...
- Саме так. Зараз при вході в синагогу висять мармурові дошки з іменами спонсорів, а тоді був один великий напис – "наш голова". Головою був в ті роки Мейш Пікман. Ще в Москві Липа Мешорер - сам у минулому киянин, знаючи про те, що я їжджу в Київ, попереджав: "Мейш - сміття ще з довоєнних часів, у нього руки по лікоть в крові".
З Пікманом я не спілкувався, а говорив з його замом - Мільманом. І коли в КДБ вирішили судити мене за крадіжку книг з синагоги, то просто привезли цих двох людей і в сусідньому кабінеті при відкритих дверях диктували їм текст заяви - я це чув. Вони написали все, що їм диктували: мовляв, я питав, чи можна взяти книги, вони відповіли, що ні, а я все одно їх виніс.
Треба розуміти, що тоді у всіх синагогах Радянського Союзу горища і підвали були завалені старими єврейськими книгами, звезеними дітьми і онуками євреїв - вдома вони були не потрібні, ці літери ніхто вже не пам'ятав. У синагозі на Подолі вони просто лежали на лавках, на підлозі, на підвіконнях - їх їли щури і на них гадили голуби - Мільман мені говорив, забирай, що тобі потрібно.
Але якщо потрібно посадити, то пахощі перетворюються в наркотики, під книжковою шафою знаходять "Вальтер", а пенсіонер-єврей, як Шварценеггер, гамселить шістьох міліціонерів. У моєму випадку чотири книги, знайдені в сумці, виявляються викраденими з київської синагоги.
У суді (мене вже поголили, а до арешту я був з бородою) я питаю Пікмана: "Ви мене пам'ятаєте, це я до вас підходив?"
- Так!
- А я був з бородою чи без?
- Як в протоколі написано, так і є.
- І все ж, дайте відповідь на моє запитання.
- Я відмовляюся відповідати!
І суддя задовольняє його відмову відповісти. А ми з ним навіть не знайомі, я говорив тільки з Мільманом, який не з'явився в суд через хворобу ...
- Ви пробачили цих людей?
- Навіть не знаю, чи доречно говорити про прощення ... На цих нещасних людей похилого віку було шкода дивитися - я не вважав їх ворогами. Вони стали лише інструментом, не будь їх - мене б все одно посадили.
Я був сьогодні в тому суді - зараз це Подільський районний суд на вулиці Хорива. Вже після процесу співкамерник-урка, який знав на їдиші більше слів, ніж я, сказав, що в цьому залі судили Бейліса ... Хоча Вікіпедія це не підтверджує.
- Адвокатом у вашій справі була дуже відома нині в Україні людина - Віктор Медведчук. Яке він справляв враження?
- Мої родичі, зрозуміло, шукали адвоката. Але всі, до кого вони зверталися, дізнавшись, що справа знаходиться під контролем КДБ, навідріз відмовлялися мене захищати. Бабуся моєї дружини - в минулому член Верховного суду УРСР - зберегла зв'язки в цьому середовищі, а їй відмовляли. Тато знайшов у Москві доброго і сміливого адвоката, який готовий був взятися за мою справу, але чесно попередив, що йому просто не дадуть доїхати до Києва - аж до того, що поїзд зійде з рейок.
Поки хтось не підказав, мовляв, є в Києві один адвокат - сам капітан КДБ, але за такі справи береться. В результаті, звернулися до Медведчука. Ні на що, він, зрозуміло, вплинути не міг, та й адвокат був ніякий. Я сам, сидячи в камері, вивчав КК СРСР - і цим заробляв - за денну пайку цукру складав прохання зекам, скарги прокурору, заяви про перегляд справи. Також я сам напрацював запитання до експерта, який оцінив "вкрадені" книги в 700 рублів, хоча вони не могли прочитати, що там написано.
Медведчук не поставив експертам жодного питання. Правда, щоразу, приходячи до мене в Лук'янівську в'язницю, він проносив в кишені сорочки кошерну шоколадку, упаковочку кошерного сиру і лист від дружини - хоча робити це був не зобов'язаний, в СІЗО листи заборонені. Нічого ми з ним під час цих зустрічей не обговорювали - він чекав, поки я з'їм шоколадку, щоб забрати обгортку, і напишу відповідного листа дружині.
Втім, одну підлість він таки зробив. Незважаючи на всі його вмовляння, я не визнавав провину. А він наполягав - визнаєте вину - подам на помилування. Уже в суді, коли я сидів у клітці для підсудного, в перерві між засіданнями, Медведчук передав мені, мовляв, батько вважає, що я повинен визнати провину.
Контактів з татом у мене не було, він взагалі насилу потрапив в зал засідань. Коли зал відкрили о 9 ранку, всі місця вже були повністю зайняті студентами юрфаку. Відкритий судовий процес, на який в реальності нікого не пускають. Папа пред'явив паспорт - судять мого сина. Тоді одного студента покликали, і мій тато зайняв його місце.
В той день Медведчук і передав мені прохання батька. Тому, коли засідання поновилося, я заявив про часткове визнання провини. Уже після звільнення, почувши про цю історію, батько зробив великі очі: "Я взагалі ніколи з твоїм Медведчуком не розмовляв. І ніколи б не вказував, що тобі визнавати, а що ні". Цю підлість я адвокату не пробачив. А в іншому він був просто кур'єром, який приносив мені шоколадки і листи від дружини - в ході слідства я з'їв дві шоколадки і дві скибочки сиру.
- Спочатку прокурор вимагав восьми років позбавлення волі, що за крадіжку чотирьох книг - навіть дуже цінних - все-таки перебір. І раптом, на наступному засіданні він з тієї ж переконаністю просить всього два роки. Що сталося?
- У КДБ мене з самого початку схиляли до співпраці. Коли тільки привезли на Володимирську, то в обмін на згоду "стукати" взагалі пропонували відпустити без протоколу. Після передачі справи до суду обіцяли два роки (і звільнення через рік) за підпис під документом про співпрацю. Відмовишся - отримаєш свої вісім років і вийдеш інвалідом ... А у мене син народився під час слідства. Я, проте, відмовився.
Все в руках Всевишнього. Через два роки людей, які пропонували мені стати "стукачем", вже не було в живих. Вони - два опера і їх начальник - загинули на теплоході "Адмірал Нахімов". А ще через п'ять років не стало і держави, безпеку якої вони так завзято від мене захищали.
Існувало два способи боротьби за звільнення політв'язнів. Голосний: демонстрації, петиції, пікети, відозви - я просив обійтися без цього.
І був шлях тихої дипломатії. Він і спрацював. Правда, ланцюжок вийшов досить довгим. Якийсь американський єврей-бізнесмен, який летів транзитом через Москву, дізнався від друзів про мою справу, подзвонив своєму рабину в Балтімор, той смикнув когось ще - в результаті рабин Манчестера зустрівся з головним рабином Великої Британії лордом Якобовіцем, який на прийомі у королеви передав прем'єр -міністру Маргарет Тетчер список з восьми релігійних євреїв, заарештованих останнім часом в СРСР. Я йшов під сьомим номером.
Через якийсь час Тетчер на зустрічі з Горбачовим передала йому цей список - нікого не випустили, але доля всіх була значно пом'якшена. Через багато років, гортаючи свою справу, я виявив лист від Генерального прокурора СРСР Рекункова до Києва із позначкою вимагати у справі Вершубського двох років позбавлення волі, а не восьми.
Відповідно, наступного ранку прокурор озвучив це. А в політичних процесах суддя зазвичай задовольняв вимогу прокуратури. Як судили кримінальників? Якщо стаття передбачала від року до трьох, і це перша ходка - давали два роки. З політичними це не працювало. Ні характеристика (а у мене, як не дивно, була гарна характеристика з місця роботи), ні новонароджена дитина ні на що не вплинули, хоча Медведчук намагався робити на це наголос.
- Як вам сиділося?
- Я був хлопчик з інтелігентної родини, і раптом - бац. Урки, блатні - стаття-то кримінальна. Справи тоді позначали - червона смуга в одну сторону - "схильний до втечі", смуга в іншу сторону - справа на контролі КДБ. Таких людей намагалися не тримати в одній камері, постійно переводили, в оперчастині боялися впливу на інших зеків. Тому, в слідчій в'язниці я сусідив з ким завгодно - і зі злодіями в законі, і навіть один день зі смертником.
- Вдалося зберегти себе?
- Я бачив багатьох зламаних людей - це важко зрозуміти тим, хто не сидів. І зробив висновок, що ці два роки у в'язниці допомогли мені не зламатися і після звільнення. Крамольна думка іноді закрадається - відправ ці гебешники мене в 1985-му не в Лук'янівську в'язницю, а в ізраїльську єшиву - вчити Талмуд - це не стало б настільки хорошою школою. Тюремний досвід дав мені сильний гарт.
У книзі я пишу про дві речі, які дозволили мені не зламатися. По-перше, листи з волі. Люди, які одержували багато листів, рідше ламалися. Як і люди релігійні. Ті, хто мав зв'язок зі своїми і зв'язок зі Своїм. Коли людина відчуває, що він тут не просто так, що Всевишній веде його. У найважчі моменти я думав, що опинився тут з волі Всевишнього, і він знає, скільки я зможу винести. Так і виявилося ...
