…Що справжній horror тут, зовсім поряд, шкірою відчує кожен, хто, змірявши обережними кроками вузеньку стежку на стрімкій вертикалі гори і продершись крізь хащі переплетеного галуззя та якихось особливо високих, у півтора людських зростів бур'янів, таки спроможеться піднятися на самісінький її вершечок.

На Замкову – найбільш невпокорену, неприручено дику, і заразом найсакральнішу з усіх історичних київських гір, де на відстані доторку сусідять речі та реалії, які у звичному нам житті належать до зовсім різних світів: смітники, згарища багать, вимиті дощами фрагменти давньоруської кераміки, поруйновані склепи, капища чудернацьких богів і демонів.

І кожен із тих, хто приходить сюди, теж шукає щось своє, відмінне від інших: бомжі та міські божевільні із розкуйовдженими бородами – амфори склотари, поети – метафору, різноманітні язичники й сатаністи – щось тільки їм відоме.

А ми пошукаємо загублену поміж високими травами і пластами історії могилу богданівців – козаків 1-го українського полку імені Богдана Хмельницького, які серпнем 1917 р. знайшли тут свій останній спочинок. Для тогочасного громадянства ті 16 вкритих червоною китайкою трун стали першим від початку Української революції та створення Центральної Ради horror-ом, який навіч засвідчив: історія не лише приязно всміхається, надто часто вона повертається і вишкіреною вовчою пащею.

Могила на Замковій урочисто розпочала довгий шерег могил Української революції (могили "крутян", могила козаків, розстріляних чекістами під Базаром, відомі і невідомі могили повстанців). Проте тоді всім, як і на Майдані у січні-лютому 2014-го, хотілося вірити, що ті перші жертви будуть і останніми. Тому і прийшов на цей похорон увесь український Київ…

А потім у Києві ствердилися більшовики – і на могилу чекало сім довгих десятиріч самотності. Коли "Союз нерушимий" захитався і Київ завирував мітингами під блакитно-жовтими стягами – про неї згадали, але під іншим іменем: помилково почали вважати, що там поховані Січові стрільці, які загинули під Крутами. А потім знову прийшло забуття. У сумі, майже, як у Маркеса: сто років самотності. Навіть трохи більше – 103 роки…

Перші творці нової історії України

Як це зазвичай бувало в українській історії, шлях 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького розпочався з весни, надій, синьо-жовтих прапорів і стрічок, урочистого співу "Заповіту". Феєричний вибух Української революції у березні 1917 р. відкрив перспективи і для творення українських військових структур, які у майбутньому мали стати основою національної армії.

Вперше з кінця XVІІІ ст., коли "Катерина, вража баба" знищила Запорозьку Січ та зліквідувала останні козацькі полки, українці спромоглися відчути, що їхнє право на вільне життя може стверджуватися не лише поезіями, часописами та патріотичними промовами, а й багнетами та артилерійським вогнем.

Формування українських підрозділів розпочинається з епіцентру українського Відродження – Києва: тут з ініціативи Миколи Міхновського утворюється Український військовий клуб імені Павла Полуботка. Перед ним було величезне поле роботи, адже до російської імператорської армії у період від 1914 до 1917 років було мобілізовано 4,5 млн. українців – це було більше третини від усієї її чисельності. І в цих мільйонів у військових шинелях і на фронті, і в тилу, швидко пробуджувалася національна свідомість.

Богданівці 1917. Створення 1-го Українського полку імені Хмельницького

22 березня [Тут і далі усі дати подано за новим стилем – О. Х.] у Києві відбуваються збори українців – вояків київської залоги (рядових офіцерів, військових медиків), на яких ухвалено рішення домагатися від російської влади у Києві формування охочекомонного (тобто сформованого із добровольців) полку імені Богдана Хмельницького.

За декілька днів цю вимогу підтримує Центральна Рада. Українські військовики потужно заявили про себе вже 1 квітня – під час зорганізованої за покликом Михайла Грушевського стотисячної маніфестації на Першому Українському Святі Свободи у Києві.

Перша реакція російської адміністрації зрозуміла: ніколи, нізащо, за жодних умов. Одначе події розгортаються вже поза її контролем. 1 травня на Сирецькому полі у Києві відбувається зорганізоване Українським військовим клубом імені Павла Полуботка військове свято "перших квітів". Участь у ньому беруть більше трьох тисяч вояків – із портретами Шевченка та Полуботка, транспарантами з написами "Хай живе славне військо українське", "Хай живе автономія України".

Не питаючись ні в кого дозволу, вони проголошують утворення 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, далі за козацьким звичаєм "вільними голосами" обирають командира полку та командирів підрозділів. По завершенні свята колона богданівців похідним порядком рухається практично через усе місто на Печерськ, до Маріїнського палацу.

Російський командувач Київським військовим округом Ніколай Ходорович, вийшовши на балкон і поглянувши на цих рішуче налаштованих людей під розгорнутим українським стягом, вимушений був привітати їх словами "Нехай живе Україна!".

Богданівський полк заявив про себе як про реальну силу, з якою змушені були рахуватися всі. 4 травня військовий міністр Росії Александр Гучков дає дозвіл на формування окремого українського підрозділу: так було покладено початок українізації військових частин у Російській армії. І життя в українському Києві почало пульсувати зовсім в іншому ритмі.

Майбутній генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник такими словами згадує свої враження від першої зустрічі із першим українським полком: "З-за рогу показується голова колони. Повіває розкішний прапор з образом великого гетьмана. Чудовий оркестр… Проходять курінь за куренем, сотня за сотнею… Гарні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України".

"Дата… фактично розриву між Україною і Московщиною"

Козаки-богданівці суттєво зміцнили український рух, надавши йому впевненості у власних силах: хвиля українізації покотилася відтоді нестримним потоком. Утворюються все нові й нові полки, які називають себе іменами українських діячів… Російська адміністрація була шокована: якщо процес розвиватиметься і далі в цьому напрямі, то скоро українська військова сила в Києві переважить російську.

Новий командувач Київського військового округу Константін Оберучев, здавалося, знайшов ідеальний вихід: спровадити всі українізовані полки на фронт – і за "матушку Россию" нехай повоюють, і в Києві стане спокійно. На початку серпня 1917 року "процес пішов": спочатку в окопи відправляють полк імені Грушевського, далі – усіх козаків полку імені Полуботка, потім – Український курінь смерті.

Швидко настала черга і гвардії Української Центральної Ради – Богданівського полку, адже це, як згадував потім Михайло Грушевський, "була одинока розмірно добре зорганізована українська частина" яка "була більмом на оці Оберучову, Корнілову, Керенському і бозна ще кому".

Полк підкоряється наказові: 8 серпня на Софійському майдані під звуки дзвону "Рафаїл", найпотужнішого у сятій Софії, урочисто освячують його прапори та корогви. Усе, начебто, чудово, козаки козаки мають вантажитися в ешелони, але вони затримуються...

Згодом було встановлено, чому: розквартировані у Києві російські кірасири та донські козаки на всій лінії руху ешелону від Києва до Боярки готувалися до "зустрічі". Першому ешелону вдалося якось проскочити, але другий потрапив у справжнє пекло.

Вже у Києві починається обстріл, який стає дедалі інтенсивнішим: кірасири тат донські козаки ведуть вогонь по богданівцях із гвинтівок та кулеметів. На станції Пост-Волинський це перетворюється на шквал вогню – ешелон був чудовою мішенню.

Богданівці ж на щільний обстріл змогли відповісти лише десятком-другим пострілів: набоїв у них практично не було. Потім ешелон зупинили і "воины доблесной русской армии" почали добивати козаків прикладами і рубати шаблями, вигукуючи при цьому "Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды".

Загинуло 16 українських військовиків, було дуже багато поранених, решту беззбройних богданівців (близько 300 чоловік, у тому числі і всіх офіцерів") арештували – і далі продовжували знущатися над ними. Ця трагедія шокувала цілу Україну.

Слідство, яке переводилося комісіями, створеними і Центральною Радою, і очолюваним С. Петлюрою Українським генеральним військовим комітетом, встановило, що до нападу кірасири та донські козаки готувалися давно і що серед них систематично велася погромна протиукраїнська агітація.

Член Центральної Ради Осип Гермайзе (у майбутньому – відомий історик), який входив до української комісії з розслідування (і російська військова влада, і преса відразу ж звинуватили у всьому богданівців), так доповідав на засіданні екстреного комітету Центральної Ради про настрої та поведінку кірасирів:

"Так, коли я запитав одного кірасира, то він прямо сказав, що "мы хохлов били и бить будем". Селяни із Борщагівки розказували, що не раз кірасири виїжджали до Києва усмирять українців, і коли стомлені вертались, то хвалились: "Нехай, ми з ними розправимось"…

Як поводились кірасири видно з того, що коли на Посту-Волинськім із потягу вийшов офіцер полку [ім.] Хмельницького, то кірасир вдарив його прикладом в лице і закривавив. Штабс-капітан Дмитрієв, що командував кірасирами, бачив це і ще заарештував офіцера.

Далі свідки показують, що коли козаки полку [ім.] Богдана повиходили із вагонів, то кірасири обкружили їх, і іден вийняв шаблю і простромив одного козака в спину. Ті ж свідки показують, що коли ешелон прибув, то кулемети були вже розставлені".

Після цього навіть тим, хто до кінця вірив у можливість якогось порозуміння із Петроградом стало зрозуміло, що єдина мета російських підрозділів у Києві – це підготовка до знищення українського руху.

12 серпня стало пам'ятним для цілого українського Києва днем похорону богданівців. Велелюдну жалобну ходу очолював голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський, якого ця подія спонукала до сумних роздумів:

"Я йшов з іншими членами Ц. ради в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати. Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди — не їх діло; вони тримаються гасла: "моя хата скраю", беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорон і записують до національних святців...".

Найвизначніший український історик не помилився у своєму передчутті: вміння українців ховати ще не раз стане їм у пригоді у скаженому XX-му ст. Та й у XXІ-му теж…

16 трун, вкритих червоною козацькою китайкою, через увесь Київ волами пвезли на Замкову гору, де Флорівський монастир на своєму цвинтарі відступив їм місце на братську могилу. На ній встановлюють дубовий хрест.

Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка покладає вінок із написом "Смійся, враже, та не дуже". Це місце відразу ж стала одним із культових: було оголошено збір коштів на спорудження пам'ятника загиблим, але бурхливі революційні події у Києві не дозволили завершити цю справу.

Одначе, громадянство не забувало про могилу на Замковій, адже там були поховані ті, хто першими в перебігу розпочатої 1917 року Української революції віддав життя за право України на суверену державність. За рік по тому, серпнем 1918-го, згадуючи про ці події і закликаючи громадянство вшанувати пам'ять козаків-богданівців, київська газета "Відродження" наголошувала: саме в день розстрілу російськими імперіалістами першого українського військового підрозділу "пішла війна між Україною і Московщиною, війна вже не словесна, не війна ідей і аргументів, але справжня, груба, жорстока війна, в котрій рішає моральна й фізична сила". Це – дата "хоч і не формального, але фактичного розриву між Україною і Московщиною".

Перший Петлюрівський суботник

У часи більшовицького режиму могилу козаків-богданівців зі зрозумілих причин чекало забуття. Лише ті, хто був учасником подій доби Української революції, пам'ятали далеку історію 1917 року – і серед цих імен першим слід назвати Бориса  Антоненка-Давидовича.

Коли наприкінці 80-х "Союз нерушимый" почав хитатися і заповідалося на новий етап українського Відродження, про могилу згадали знову. 14 жовтня 1989 року відбулося організоване активістами Української Гельсінської Спілки та Спілки Незалежної Української Молоді велелюдне сходження на Замкову гору і встановлення хреста на могилі.

Щоправда, з огляду на малий масив інформації про цю подію, тогочасні активісти помилково вважали, що встановлюють його на місці поховання студентів, які загинули в бою з більшовицькою армією Муравйова. Попри це, сходження на Замкову стало однією із наймасовіших громадських акцій у процесі здобуття Незалежності України: участь у багатотисячній ході взяли активісти практично з усіх областей України.

Панахиду на могилі відправив священник УАПЦ Методій Андрущенко, а завершилася акція велелюдною ходою київським середмістям: її учасники вимагали негайного звільнення заарештованого ранком того дня відомого українського політв'язня та діяча релігійного відродження Івана Геля.

Сергій Таран, нині знаний політолог, а тоді ще студент Київського університету, у часописі "Молодий журналіст" за грудень 1989 р. так описував подальші події: "Колоні людей на площі Богдана Хмельницького дорогу перетяли загони ОМОНівців ["Отрядов милиции особого назначения", тобто міліцейського спецназу часів "перебудови" – О. Х. ].

Люди розбіглися і, по-одному, провулками та дворами, просочилися на Хрещатик. І тоді кияни вкотре могли переконатися, яка сила-силенна міліції їх охороняє. По обидва боки Хрещатика стояли "Ікаруси" з ОМОНівцями, загратовані жовто-блакитні" міліцейські газики. Перша шеренга стражів порядку оточила хлопців, що встигли прорватися до майбану біля міськради.

Так дово стояли вони, обличчям до обличчя, очі в очі – юнаки, майже діти, адже і панахида була організована Спілкою Незалежної Української Молоді, – і міцні, натреновані вояки-спецпризначенці, що лише чекали команди, аби знову накинутись і бити, бити, бити!...

Оточені люди співали "Розпряггайте, хлопці, коні" та "Ой, на горі, женці жнуть", а інші хлопці, інші женці в бронежилетах перемовлялись по рації, куди направляти все нові автобус из міліцією. Хтось скрушно пожартував – на кожного демонстранта по автобусу…".

Керівництво ОМОН-у не наважилося віддати наказ атакувати патріотичну колону. Тоді вперше від часів Української революції люди вільно крокували українською столицею під розгорнутими національними прапорами, хоча ще кілька тижнів перед тим міліціянти з криком "Уберите незарегистрированные флаги", як коршаки, кидалися на кожну жовто-блакитну стрічку.

1993 року цього хреста було на могилі богданівців поновлено після знищення вандалами. Згодом замість дерев'яного було встановлено металевого хреста, знову ж із помилковою атрибуцією: на написі зазначено, що це – місце поховання Січових стрільців, які полягли під Крутами.

Натепер могила козаків Богданівського полку – першого військового підрозділу, із якого почалося у 1917 році формування Армії УНР, потребує належного впорядкування та відповідного облаштування території довкола неї. Зрештою, необхідно найближчим часом провести комплекс заходів із взяття її на облік як об'єкта культурної спадщини із занесенням до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Саме з огляду на це 8 серпня на Замковій відбувся зорганізований відділом "Музей Української революції 1917 – 1921 років" НМІУ Перший петлюрівський суботник. Ініціативу його проведення підтримало чимало діячів культури та громадських активістів, серед яких Тарас Компаніченко, Ігор Мазур (Тополя), Володимир Балух. А 12 серпня о 18-00 на могилі відбудеться урочисте вшанування полеглих богданівців – вперше за більш ніж сто років під їхнім власним іменем.