Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ, 5-6 червня 1990 р.
Як установа божественна, Церква незмінно і недвозначно виявляє свою сутність у соборній свідомості своїх членів, натхнених Святим Духом. «Бо зволилося Духові Святому і нам» - так владно висловлює перший Апостольський Собор в Єрусалимі свою постанову.
ця традиція зберігається до наших часів – традиція соборного творення церковного вчення, коли відбувається входження людського розуму в "розум Істини".
Прийняті собором церковні істини стають "самоочевидними" і суперечити їм духовно немислимо. Церковні ж постанови і форми організації життя стають "канонічними", тобто набирають силу законів, що ними мають керуватися усі православні.
Також з самого початку – від часів дій Апостольських – поданий нам приклад і визначення того, що пізніше названо "апостольським преємством", бо учні Христові настановляли в усьому світі, по всіх Божих Церквах єпископів та пресвітерів. В особі місцевих ієрархів кожна церква одержує повноту апостольських дарів і вчення.
Заснована в історії, церква несе в собі запоруку вічності, і тому змінюючись в якихось зовнішніх проявах,залишається по суті тією ж, що була за часів апостолів. Закони її існування такі ж непорушні, як і закони природи. Кожна жива Церква мусить керуватися ними, щоб бути джерелом життя для своїх вірних.
Українська Православна Церква, що постала на наших землях за пророцтвом Св. апостола Андрія Первозванного, в часи рівноапостольного кн. Володимира, який прийняв хрещення від Царгородського Патріарха 988-го року, є органічною живою частиною Вселенської Православної Церкви.
Відомі з історії періоди її розквіту та полону, боротьби та відродження, проте ніколи вона не "зникала" і не "з'являлася", але завжди перебувала серед нашого народу. Нехай інколи лише як "віра Христова, печаль по мучениках і надія".
Хоча на початках свого історичного буття вона і була номінально залежною від Вселенського престолу, але ця залежність реалізувалася виключно в тому, що якийсь час митрополити в Україну – Русь посилалися з Греції.
Фактично ж Церква була незалежна у своєму внутрішньому житті, тобто автокефальна, а коли християнство досить поширилося, то митрополитів уже поставляли своїх (Іларіон при Ярославі Мудрому 1051 р.).
Фатальний розвиток події набули з початку XIV-го століття, коли, під татарською навалою, переїзд Київських митрополитів до Володимира і далі на північ, залишив українські землі без постійного духовного провідника.
За часів Литовсько-Руської держави Православна Церква залишалася важливим чинником народного життя, але Київські митрополити продовжували перебувати у Московському князівстві.
З проголошенням незалежності Московської Церкви (що стала патріархією 1589-го року) відбувся остаточний поділ єдиної православної митрополії на Сході Європи на дві окремі митрополії.
Київська митрополія, що включала Українсько-Білоруську Церкві, далі перебувала в юрисдикції Царгородського патріарха і навіть, з допомогою гетьмана Сагайдачного, відновила свою ієрархію.
Після Переяславської угоди Церква ще якийсь час відстоювала свою незалежність. Початком її мучеництва стало не канонічне, "корупційне" (за "три сорока соболів і двісті червоних") підпорядкування Київської митрополії Московському патріархові у 1686 р.
Після ж полтавської катастрофи 1709 р. й падіння гетьмана Мазепи, новостворена Російська імперія діями Синоду почала вже на "державному рівні" знищувати самобутність українського православ'я.
Таким чином кілька століть Українська Православна Церква перебувала у поневоленому стані, хоча ніколи не погоджувалася з втратою своєї незалежності.
В усіх українських визвольних змаганнях відновлення вільного і незалежного існування рідної Церкви було провідною ідеєю, з якою пов'язувалося духовне відродження нації. Та щоразу ця розбудова припинялася насильницькою руйнацією з боку ворожих християнству та українству сил.
Коли в подіях 1917р., звільнившись від російського царизму, народилася незалежна Українська республіка, Українська Церква звільнилася від зверхності РПЦ.
Всеукраїнський Православний Церковний Собор у жовтні 1921 р. своїми діяннями відновив канонічну автокефалію та ієрархію. Очолив Церкву блаженніший Митрополит Василь Липківський.
За десять літ УАПЦ настільки зросла і укріпилася, настільки проявила себе, як осередок духовного, культурного і національного життя народу, що комуністична влада вдалася до її фізичного знищення.
Прилучивши провідних церковних діячів до горезвісного процесу Спілки визволення України, ГПУ у 1930 р. зорганізувало так званий "самоліквідаторський собор", який припинив легальне існування УАПЦ. Її зверхники були розстріляні або загинули в ГУЛАГУ.
В період Другої світової війни, у 1941-44 роках, УАПЦ вдалося знову відродитися на окупованих німцями територіях. Джерелом цього відновлення стала автокефальна Православна Церква в Польщі.
Хіротонію ієрархів УАПЦ здійснив блаж. митрополит Діонісій (Велединський). Хоч і переслідувана окупантом, Церква існувала, поширювалася і надавала людям духовну допомогу. З поверненням більшовицького режиму, вона знову була знищена, загнана у підпілля, змушена на еміграцію.
Сучасний період відродження УАПЦ можна лічити від 15 лютого 1989 року, коли виступив зі своїм першим звернення Ініціативний комітет відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, заснований в Києві.
Той час, перехідний, "перебудовний" відзначався непевністю і суперечливістю. Міцним ще здавався Совєтський Союз і всі його структури, надто силові. Тяжкий страх, ідеологічна зашореність та загальне невігластво панували в суспільстві.
Але перші паростки свободи вже почали підійматися – з лагерів і тюрем виходили політв'язні, утворювалися, як тоді казали, "неформальні" громадські організації. Це були Український культурологічний клуб (1987р.) та Українська Гельсінкська спілка (1988р.) - осередки політичного, культурного та духовного відродження незалежної України.
Людей, які брали на себе цю роботу було дуже мало. Тож не дивно, що в Комітет увійшло лише п'ятеро членів, котрі були і членами УКК та УГС: Тарас Антонюк (син відомого правозахисника і політв'язня Зиновія Антонюка). Анатолій Битченко (пізніше прийняв священицький сан, нині покійний), Микола Будник (кобзар і майстер з виготовлення кобз, нині покійний) та Лариса Лохвицька (математик-програміст, колишній політв'язень).
Ідея Комітету була розроблена і підготовлена ще у листопаді 1987-го, і поштовх до його створення надав В'ячеслав Чорновіл, безумовно видатна людина, що стояла біля витоків багатьох звершень української незалежності.
Не одразу вдалося залучити до справи єпископа чи навіть діючого священнослужителя, котрий наважився б підписати Звернення і ризикнути своїм становищем на парафії.
Лише на початку 89-го року, через зв'язки з балтійськими друзями та колегами по боротьбі, до діяльності Ініціативного Комітету приєднався український православний священик Святоуспенської церкви з Латвії (м. Єлгава) отець Богдан Михайлечко, який і підписав його перше Звернення.
Пізніше членом Комітету, як його закордонний представник, став о. Василь Романюк (1993-1995 рр. Патріарх Володимир), котрий на той час перебував у Канаді після звільнення з ув'язнення.
Робота Комітету дала можливість зорганізувати українську православну громадськість на дії по відновленню Церкви.
Читайте також: ГУЛАГівська "одіссея" Патріарха Володимира
На Великдень 1989 року о. Богдан відправив Божественну Літургію для вірних УАПЦ в м. Києві у приватному будинку Миколи Будника. Це була перша українська відправа в столиці України з 1943 року.
19 серпня 1989 року про вихід з юрисдикції РПЦ та перехід до УАПЦ оголосила громада львівського храму Петра і Павла, очолювана протоієреєм Володимиром Яремою.
За нею послідували десятки і сотні громад на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, утворилися парафії УАПЦ на Волині, Буковині, Херсонщині, Чернігівщині, Дніпропетровську і Києві.
На страсному тижні 1990 року почалися богослужіння у храмі Св. Архистратига Михаїла, що на території музею Архітектури і побуту України в Пирогово.
Парафію очолив протоієрей Мефодій Андрущенко, який одержав дияконське висвячення ще від свт. Василя (Липківського), а священичу хіротонію від митрополита Полікарпа (Сікорського). Пізніше, коли УАПЦеркві було передано будівлю храму Св. Миколая (Миколи Притиска на Подолі) о. Мефодій став її першим настоятелем.
Починаючи з березня по травень 1990р. УАПЦерква відновила свою канонічну ієрархію. На чолі її став архієпископ Львівський і Гальцький Іоан Боднарчук.
Менш як за два роки хвиля відродження підняла Церкву з майже суцільної руїни і зібрала у своїй огорожі тисячі вірних. В храмах залунала служба Божа українською мовою.
У вересні 89-го побачило світ перше число незалежного видання "Наша віра – православ'я" (під редакцією історика Олександра Ткачука). Його поширювали разом із зверненням до делегатів Установчих зборів НРУ з проханням ініціювати створення автокефальних громад в регіонах.
Починаючи з наступних номерів газету редагував відомий філософ і поет Євген Сверстюк. У 1990 р. вийшло декілька номерів журналу "Церква і життя" (редактор Ольга Гейко, політв'язень, член Української Гельсінкської групи).
9 грудня 1989р. у Києві було засновано Всеукраїнське православне братство Св. Апостола Андрія Первозванного, яке стало дійовим центром відродження Церкви і підготовки до Собору.
10-11 лютого у Львові відбулась конференція Братства, участь у її роботі якої взяли 44 делегати з 14 областей, зокрема, зі Львова (Богдан Рожак та Роман Міхнюк), з Києва (Володимир Кательницький, Клим Семенюк, Сергій Макаренко, Олександр Ткачук та Василь Корчинський (обраний Головою), з Дніпропетровська (Петро Розумний), з Волині (Ніна Ковальчук та Андрій Бондарчук) та ін.
Відновлена Церква відчула необхідність Всеукраїнського Собору. Він був скликаний у третій день Святої П'ятидесятниці, в Києві, 5 червня 1990 року.
Зранку, біля стін святої Софії, серед багатолюдного зібрання, була відслужена Божественна Літургія, яку правив архієп. Іоан у співслужінні преосв. Василія єп. Тернопільського і Бучацького, преосв. Володимира єп. Ужгородського і Хустського, преосв. Андрія єп. Івано-Франківського і Коломийського, преосв. Даниіла єп. Чернівецького і Хотинського, преосв. Романа єп.Чернігівського і Сумського і преосв. Миколая єп. Рівненського і Луцького, а також численного священства.
Після закінчення відправи народ і духовенство рушили вулицями міста. Хресний хід під церковними хоругвами і національними прапорами пройшов від Софії вулицею Володимирською, зупинившись по дорозі біля пам'ятника Тарасу Шевченкові, до місця проведення Собору (Будинок кінематографістів).
547 делегатів зайняли місця в залі засідань. Закликавши на допомогу Духа Святого, УАПЦ розпочала свій Помісний Собор.
Розпочала з того, що ще раз підтвердила своє невіддільне право згідно з церковно-історичною традицією називатися Апостольською (як Церква Св. Апостола Андрія Первозванного) і на підставі апостольських правил та рішень Вселенських соборів вважатися Автокефальною – прямою спадкоємицею Київської Митрополії.
Канонічність Собору була підтверджена тим, що всі делегати його є членами Православної Церкви і представниками своїх парафій, тож їхній голос, то не голос приватної людини, а голос цілої Церкви.
Далі було прийняте рішення, що головувати на Соборі Православної Української Церкви має митрополит. З-поміж присутніх єпископів одностайно був обраний високопреосв. архієп. Іоан, як перший і найдостойніший цього звання.
При його обранні всі делегати відкинули неканонічні дії Москви, що в черговий раз наклала усілякі санкції на українського духовного провідника.
Через це пройшли і митр. Василь Липківський, і єп. Полікарп Сікорський, а пізніше митрополити Філарет Денисенко і Макарій Малетич. З останніх російські прокляття зняв уже Константинопільський патріарх.
Митрополит Іоан виступив з доповіддю, в якій окреслив історичний шлях нашої Церкви і сучасний етап її відродження, духовно обґрунтував невіддільне, канонічне і моральне її право на життя в Україні.
Другу доповідь на Соборі виголосив представник від мирян київської громади УАПЦ Євген Сверстюк. Привітавши відродження рідної Церкви, він закликав її пастирів бути справжніми поводирями духовними нашого народу, окраденого десятиліттями безвір'я; бути миротворцями, які "синами Божими назвуться".
Треба відзначити, миротворення тоді було не простим побажанням. Зараз, можливо, вже мало хто пам'ятає, що в той час на західно-українських землях вирував серйозний конфлікт між православними і католиками.
Як не сумно і не дивно УКЦ далеко не відразу прийняла відродження УАПЦ. Битва за церковні приміщення набувала форм "релігійної війни". У конфлікт втрутилися і державні органи УРСР, і політичні організації, підступно роздмухуючи його.
Не забуваймо, всі храми тоді формально належали РПЦ. Собор, на якому більшість делегатів представляли Західну Україну, дуже болюче відгукнувся на такий стан справ. Проблеми Церкви викликали непрості дискусії, але Собор зумів зосередитися на найважливішому.
Внутрішні особливості УАПЦ, її структура та ідеологія, як підкреслив у своєму виступі єп. Володимир (Романюк), мали стати підвалиною для побудови незалежної Української держави.
Саме це, а також бажання впевненості у міцності та непорушності усієї церковної будівлі підвело до необхідності вибудувати конечну ієрархію церковної влади.
Проголошення Українського патріархату не викликало у делегатів жодного сумніву. Будучи бездержавною нацією українці не мали і Первосвятительського Престолу, прагнучи до державності і незалежності, мали поставити і вищу владу у Церкві, як належну їй по достоїнству та запоруку автокефальності.
Помолившись Богу, Собор обрав на Український Патріарший Престол першоієрарха УАПЦ в США і діаспорі митрополита Мстислава (Скрипника).
Владика Мстислав, котрому йшов на той час 92-й рік, був людиною для України знаковою (племінник Симона Петлюри), отримав єпископську хіротонію від предстоятеля ПЦП Діонісія 14 травня 1942 р. у соборі Св. Ап. Андрія Первозванного у Києві, пройшов довгий шлях церковного служіння, підтримував спілкування з Димитрієм І (тодішнім патріархом Константинопільськиим).
Обрання його сталося заочно, бо владиці було заборонено від властей у Москві приїхати до Києва зі своєї оселі у Бавнд-Бруці (Нью Джерсі). Він надіслав зачитане на Соборі послання. За його відсутності Церкву в Україні мав очолювати митрополит Іоан.
Визнання патріаршого титулу для будь-якої автокефальної православної Церкви є річ тонка і неоднозначна. Історично склалося так, що деякі Церкви (навіть дуже древні) очолюють єпископи, деякі архієпископи, деякі митрополити, деякі патріархи, але титулування останніх зберігається в межах їхніх держав.
Константинопільський Патріарх звертається до всіх без виключення "баженіший" - "святіший" є лише сам Вселенський патріарх. Але всі ці тонкощі титулів та офіційних звертань по-справжньому не впливають на становище церкви у православному світі, якщо вона законно визнана автокефальною і отримала відповідний томос від Церкви-матері.
Собор затвердив Устав про управління УАПЦеркви, прийнявши головні принципи її існування та функціонування її структур, визначив поширення її юрисдикції і основи, що на них ґрунтується її діяльність в усіх галузях церковного життя.
Далі відбувся розгляд богослужбових, пастирських та інших питань внутрішньої діяльності Церкви. Прийняті рішення про фундацію духовних шкіл, відновлення діяльності монастирів, утворення при Церкві міжнародного відділу і екуменічних зносини, про створення комісії для узгодження і перегляду перекладів богослужбових книг, про загально церковне друковане видання.
Наприкінці роботи були затверджені звернення до Вселенського Партіарха Димитрія, до братніх православних церков, до інославних церков, до органів влади та ін.
Засідання закінчилося спільною молитвою та виступом хору з духовними піснеспівами.
Достойно завершилися діяння Собору молебнем у Святій Софії, до якої церковний народ і священнослужителі були допущені не одразу, а мусили стояти під стінами і довго "стукати, щоб їм відчинили".
Однак досягли свого. Турботами народних депутатів, делегата Собору Олеся Шевченка і Зиновія Антонюка двері храму таки розкрилися. Єпископи і частина духовенства відправили вдячний молебень до Господа, що благословив труди Собору.
У дні такі, в твоїх, Софіє, стінах
Взаконила соборним чином дій
Відроджений церковний образ свій
Христовій Церкві вірна Україна.
Минуло тридцять років з того вікопомного дня. З погляду історії проміжок часу зовсім невеликий, але для нашої Церкви він був сповнений великою духовною працею і боротьбою, до якої долучилися останнім часом і державні чинники в особі Президента України.
5-6 січня 2019 року, в кафедральному соборі Вселенської Патріархії на честь святого Георгія Переможця, у Стамбулі, відбулося вручення Томосу про автокефалію Православної Церкви України блаженнішому митрополиту Епіфанію.
Синод Вселенського Патріархату на чолі зі Святішим Патріархом Варфоломеєм, прийняв Українську Церкву як рівну серед рівних. Почалося поступове визнання, чи, ліпше сказати, відновлення літургійного спілкування між Українською та іншими православними Церквами світу.
Звичайно, РПЦ та її українське відділення продовжує свою антихристиянську політику інтриг та залякування, та Дух Божий дише де Сам хоче, а не де "вказують" Йому з Москви. Жорна історії мелють поволі, але невпинно.
