Як працює «Історична правда з Вахтангом Кіпіані»

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора та видання MediaLab.

З'явилися з Криївки

Вкінці зими 2013 року журналіст Вахтанг Кіпіані зателефонував до Дмитра Добродомова, тодішнього генерального директора телеканалу ZIK, із пропозицією робити історичну програму. Він хотів, щоб програма називалася "Історична правда", а формат і деталі був готовий обговорювати.

До того він уже розмовляв з кількома менеджерами найбільших українських телемедіа і всюди чув однакову фразу: "Хороша ідея, треба подумати" — таке дипломатичне формулювання відмови.

Дмитро відповів такими ж словами, але за кілька днів зателефонував до Вахтанга і повідомив, що його чекають у Львові для обговорення деталей запуску "Історичної правди".

"Ідея програми у мене народилася під час проєкту "Великі українці" (телепроект про видатних українців, з інтерактивним опитування телеглядачів, що виходив у 2007-08 роках на телеканалі Інтер. Став скандальним після того, як виявилося, що підрахунок голосів сфальсифікували, — В.М.) У рамах проєкту ми їздили країною і мали багато зустрічей, на які приходили сотні людей. Я тоді зрозумів, що існує велике поле для дискусії і просвіти щодо української історії", — пригадує Вахтанг.

Незадовго після розмови з Дмитром Вахтанг обговорив у Львові з тодішнім генеральним продюсером ZIKа Омеляном Ощудляком деталі старту, і вже через кілька тижнів вони взялися до роботи.

"Мені дали редактора Павла Бука, набрали журналістів. Я почав регулярно їздити до Львова на редакційні зустрічі, а потім і на записи програм. Оскільки ми починали у березні, то першою стала програма про Романа Шухевича, який загинув на початку весни 1950 року".

Розмову з Юрієм Шухевичем, сином головнокомандувача УПА, для найпершого випуску "ФСБ проти Шухевича", яка вийшла в ефір 12 березня, записували у приміщенні Львівської Національної наукової бібліотеки. Там зняли ще близько десятка випусків, аж поки у вересні не перебралися на нове місце, яке стало домівкою програми на наступні роки.

Відтоді раз на кілька тижнів у той час, коли відвідувачі ресторану "Криївка" смакували наливками і сміялися з дотепних назв страв у меню, в одній із дальніх зал, за щільно заштореними для звукоізоляції дверима, знімали "Історичну правду".

Інтер'єр концептуального приміщення створював ідеальну атмосферу для програми: стіни з символікою УПА, стара книжкова шафа, великий камін і настільна ретро-лампа.

У виборі тем для "Історичної правди" від самого початку керуються важливістю, потенційним зацікавленням аудиторії і календарем. Але, каже Вахтанг, для тематичної добірки є ще один мотив:

"Іноді ми робимо історичну програму про те, про що її просто треба зробити. Навіть, якщо рейтинг прогнозуємо невеликий. Наприклад біля Добромиля, що на Львівщині, в селі Саліна, у 1941 році більшовики при відступі вбили і скинули в соляні шахти кілька тисяч людей.

Такі локальні історії добре показують злочини комуністів. Або програма про Пантелеймона Куліша. Куліш – це фігура масштабна, але не дуже знайома суспільству. Тому час від часу я переконував своїх колег братися за такі історії і пояснювати менеджерам каналу важливість тем".

Півтора року, до середини 2014-го, "Історична правда" виходила у форматі тележурналу. Розмову ведучого з одним чи двома гостями перебивали короткі сюжети. А також рубрики, в яких розповідали про свіжі історичні книги, вмикали записи голосів значущих постатей минулого чи демонстрували якийсь музейний експонат. Так було, аж поки не змінився редактор програми.

"Ніщо не зупинить ідею мрію, час якої настав"

У червні 2014 року редактора Павла Бука в "Історичній правді" замінила Ольга Мовчан. Найперше, що зробила нова редакторка – запропонувала змінити формат:

"Я завжди любила історію і мріяла робити великий документальний проєкт з постановочними зйомками, щоб все будувалося навколо красивої картинки. Мені здавалося, що тенденції 2014 року цього вже просто вимагали. Для мене це було, перефразовуючи Степана Бандеру: "Мрія, час якої настав"".

До того у сюжетах для програми використовували лише відеохроніку. Тодішній головний режисер каналу Юрій Данкевич лише починав знімати невеликі постановочні сцени для сюжетів "Історичної правди". Для цього він сам шукав реквізити, і разом з оператором Вадимом Дмитриченком придумував прості кадри. Звісно, каже сміючись Ольга, траплялося і смішне:

"Одного разу для зйомок була потрібна зброя. Юра десь розшукав муляжний пістолет. І коли йшов з ним в редакцію, то згадав, що мав зайти у польське консульство аби забрати візу. То і пішов з тим пістолетом. Там його скрутили і зробили скандал. Так "Історична правда" могла коштувати головному режисеру свободи".

За короткий час Ольга очолила проект і розширила команду. Редакторкою стала Інна Березніцька, спочатку прийшли журналістка Дарія Денис, потім Аліна Брода, Володимир Молодій, згодом Тетяна Кузьмінчук, Андрій Дрозда та Степан Грицюк. А зйомки сюжетних постановок вийшли на новий рівень.

У кутку редакції проєкту поступово виростала гора реквізитів зі старих друкарських машинок й телефонів, валіз та чорнильниць, циліндрів і фраків. Для зйомок почали активно запрошувати акторів, типаж яких підбирали спеціально під кожну роль.

За роки виробництва програми лінійні продюсерки проєкту Христина Кондратюк і Світлана Ковтюх задіяли на знімальному майданчику "Історичної правди" акторів усіх професійний та аматорських театрів Львова. Для багатьох участь в програмі стала першим досвідом роботи перед камерою для настільки великої аудиторії.

"Ми постійно шукаємо нові обличчя, бо візуальна схожість акторів з героями програм є дуже важливою, — каже режисер "Історичної правди" Богдан Ільчишин. — Наприклад, біля пам'ятника Федорову Оля запримітила одного чоловіка, який продає книжки. Він не актор, але має пишну і сиву бороду.

І коли ми шукали відповідний типаж для фільму про владику Андрея Шептицького, то він дуже підійшов. Від того часу, завжди коли треба було знімати про Шептицького, ми його кликали".

Крім акторів усіх львівських театрів, за три сезони у Криївці, впродовж яких записали більше сотні програм, в "Історичній правді" взяли участь також всі ключові місцеві історики і краєзнавці. В якийсь момент фахівців стало бракувати, вони регулярно повторювалися, тому все частіше запрошували істориків з інших міст.

Зазвичай розмови Вахтанга в студії записували блоками – одразу для трьох-чотирьох програм. У переддень зйомок редакторка з журналістами складала детальну верстку розмов, щоб вже записані сюжети вдало інтегрувалися до інтерв'ю ведучого. Один із таких записів режисер пригадує з особливо палко:

"Ми записали в Криївці чотири випуски. Все записане я скопіював на хард диск, приїхав в редакцію, почав копіювати і копіювання "злетіло". Подумав – ну нічого, почну копіювати заново. Але хард просто не вмикався, він зламався.

А на картках пам'яті мало що залишилося, бо я перекидав на диск зроблені записи і записував знову на ті самі картки. А всі чотири гості спеціально на запис програми приїхали з Києва.

Відновити хард і витягнути з відео інтерв'ю, як мені сказали в одній конторі, коштувало тисячу доларів. Тому ми ще раз везли гостей з Києва і записували усе наново".

Маленький Париж, Відень і Венеція

Оскільки спектр тем "Історичної правди" є дуже широкий, це потребує чимало різних локацій для зйомок. В умовах невеликого фінансування знімальна група програми не часто може поїхати працювати в інші міста.

"Ми завжди були між творчим польотом і можливостями. Тому і виник жарт, який не є жартом, про те, що ми у Львові знімаємо Париж, Мюнхен, Відень і так далі.

І, наприклад, коли робили цикл програм про благодійників, то ясно, що про львівського Скарбека знімали у Львові, але коли надійшла черга програми про Терещенків, то я наполягав, щоб знімальна група таки їхала у Київ і Глухів", — каже Вахтанг.

Проте часто історії героїв з Одеси, Дніпра, Запоріжжя чи Донецька "Історична правда" знімає у Львові. Богдан Ільчишин каже, що в старому місті зі збереженою архітектурою це не проблема:

"Львів – це знімальний майданчик під відкритим небом. Ми знімали тут все – від Київської Русі і до сучасності. І середньовіччя і будь-який інший період. Звичайно деколи треба працювати на одному квадратному метрі. Але тут вже питання до операторів, які в "Історичній правді" завжди були найкращими на каналі".

Найчастіше зйомки влаштовують у двох львівських локаціях: Музеї народної архітектури і побуту "Шевченківський гай" і Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького". Редакторка Дарія Денис вважає подвір'я і приміщення хат Шевченківського гаю ідеальним варіантом для зйомки історичних програм:

"Там дуже легко відображати побут минулого і позаминулого століть. Інколи самі працівниці музею знімалися в епізодичних сценах для програми. Часто, коли виникало питання "Де ж знімати?", хтось казав: "Йдемо до пані Марії!" І ми брали техніку і їхали до крайньої хати в Гаю. Там завжди на призьбі сидить пані Марія і чекає на нас. А загалом в музеї, напевно, не залишилося місць, де ми ще не знімали".

Конкурувати з "Шевченківським гаєм" за кількістю відзнятого матеріалу може тільки "Тюрма на Лонцького". Частота зйомок епізодів для "Історичної правди" у підвалах і камерах колишньої радянської в'язниці може бути влучною метафорою до української історії минулого століття.

Поворотна точка

Влітку 2016 року Вахтанг зустрівся із директором телеканалу НЛО Іваном Букрєєвим і у них виникла ідея співпраці для створення циклу історичних фільмів до дня Незалежності. Відтак НЛО замовив "Історичній правді" зйомки п'ятьох фільмів про те, як українська молодь у радянському союзі наближала Незалежність.

Сьогодні колектив програми згадує літо 2016 як найважчий, проте найцікавіший період роботи над програмою. Найбільший виклик отримали журналісти, яким на ходу потрібно було навчитися писати сценарії для повноцінного документального фільму. А також – лінійна продюсерка Світлана Ковтюх, яка щойно прийшла на проєкт. Найінтенсивніший період програми припав буквально на перші дні її роботи, що є частим приводом для жартів у колективі.

Зовнішнє фінансування, значно більше за звичайний програмний бюджет на ZIKу, дозволило кликати для зйомок більше акторів і записувати живі діалоги. А також залучити до фільмів відомих людей у ролі ведучих.

Фільму про Першу світову війну акомпонувала Марічка Бурмака, в другому про Другу світову отримав не властивий для себе досвід Юрій Винничук, Олександр "Фоззі" Сидоренко гармонійно виглядав у картині про спортивні перемоги, Вахтанг Кіпіані розповів про дисидентів, а в завершальному фільмі "Маятник революцій" взяв участь тодішній міністр культури Євген Нищук. Усі п'ять фільмів зняли за неповні два місяці.

Після вдалого експерименту з циклом до Незалежності стало зрозуміло, що формат "Історичної правди" варто знову змінювати. Програма потребувала нового подиху. Фільми були своєрідною поворотною точкою – продемонстрували, що колектив може значно більше. Та й рейтинги програми були не найкращими і керівництво все частіше про це нагадувало. Тому зміни задумали радикальні – цикл про історію української корупції.

Крім теми інтригувати мало і втілення: п'ять сюжетів, до яких підводив ведучий. Місце для запису Вахтанга вибрали несподіване – у просторому і сучасному приміщенні ресторану "Правда", що на площі Ринок. Для того, щоб було безлюдно і безшумно – знімали вночі.

"За період підготовки оновлення програми змінилося кілька генеральних продюсерів телеканалу. Ми затверджували пілотний варіант, тоді змінювався продюсер і пілот довелося перезатверджували. Весь час була ця драматична складова і я не була до кінця впевненою, що це вдасться зробити", — пригадує Ольга Мовчан.

Але усі менеджери програму затверджували. Тож оновлений формат дав змогу зробити щось геть інше. Постановочні зйомки для цього циклу стали наймасштабнішими за весь час існування "Історичної правди".

Зазвичай фінансово обділений проєкт зміг залучати до зйомок одного фільму відразу кілька десятків акторів, як у програмі "Корупція у Київській русі" чи відрядити знімальну групу на Хортицю у Запоріжжя, як у наступній "Корупції по-козацьки".

Високі рейтинги палаючого кремля

Через пів року ZIK перебрався зі Львова до Києва. "Історична правда", ще з кількома проєктами, залишилася та старому місці, але інтерв'ю Вахтанга записувати почали вже у приміщенні будівлі колишнього Інституту шляхетних дівчат, куди переїхав канал.

Для нової студії придумали і нове оформлення. Замість старих полиць з книжками і ретро-лампи під час обговорень циклу програм про розвал радянського союзу, навколо… палав Кремль. Ольга Мовчан каже, що після першої програми їй кілька разів дякували за такі декорації:

"Всі люди, з якими я спілкувалася на цю тему, були неймовірні щасливі. В мене було враження, що вони дивляться не стільки для того, щоб слухати спікерів, як бачити, що палають кремлівські мури".

У студію для розмов з ведучим запрошували для цього циклу впізнаваних політиків, тож рейтинг "Історичної правди" чи не вперше випередив середньостатистичні показники по каналу.

Аудиторія добре сприйняла історичне кіно, тож такий формат програми утвердився на наступні два з половиною роки, з весни 2017 по осінь 2019.

Вахтанг каже: "Ми були єдиними, хто так індустріально знімав фільми про важливі теми, до нас ніхто такого не робив. Формат поєднання майже півгодинного кіно і студійної розмови став оптимальним. Бо був фільм, який можна дивитися і без розмови, й інтерв'ю, які іноді пов'язані з фільмами, а іноді ні. Розбиття було правильним рішенням, бо півтори години дивитися відео людям важко".

Суспільно важлива справа

Фільми (по 26 хвилин) кожен з чотирьох сценаристів проєкту робив за три з половиною тижні. Найбільше часу витрачали на те, щоб виокремити необхідні для сюжету факти, і потім скласти з них логічну структуру.

Під час підготовки прочитували по кількадесят статей, кілька книжок. З усього масиву інформації виокремлювали героя, а потім і ключовий сюжет. Далі вибудовували послідовність історії насичуючи її цікавими деталями.

"Впродовж процесу я весь час спілкувалася з істориками, які досліджували тему. Потім записувала для фільму їхні коментарі. Зазвичай експертів у фільмі було як мінімум шестеро-семеро", — розповідає сценаристка Тетяна Кузьмінчук.

І як приклад роботи над фільмом згадує свій "Феномен борщу":

"З одного боку тема про борщ проста, а з іншого – не дуже, бо важко розкрити її так, щоб не було схоже на інші, і ще й з сюжетною лінією. Я багато читала і натрапила на лист Тараса Шевченка, у якому він згадував про борщ з карасями.

Я взялася за його листи і з'ясувала, що Шевченко хотів приготувати борщ як святкову страву на своє весілля. І просив брата, щоб той відправив йому з Канева карасів.

Але вже з наступних листів виявилося, що розчарувався в нареченій і розійшовся з нею. Тож коли посилка брата дійшла, то Шевченко таки зварив борщ з карасями, але вже з горя. Так вийшло і про борщ, і про любов".

В школі Тетяна не любила історію. Після випускного сказала собі, що ніколи не матиме з нею справи, бо "це дуже нудно". Але працюючи в новинному відділі ZIKа їй доводилося робити новинні сюжети до різних історичних дат. Вона зрозуміла, що все значно цікавіше, ніж виглядало у шкільній програмі. Тому згодом почала мріяти про участь в історичному проєкті:

"Я побачила, що історія може дивувати. Там є і детективи, і мелодрами, і пригоди. Якщо заглибитися у тему, то можна знайти конфлікт, інтригу, кульмінацію і все, що треба для повноцінного сценарію.

Починаєте розуміти, як історію можна показувати на прикладі долі конкретних людей. Крім того, в "Історичній правді" я побачила для себе суспільно важливу справу".

Тяглість

Питання про можливість стабільних високих рейтингів історичної програми на українському телебаченні є дискусійним. Ольга Мовчан каже, що впродовж семи років керівництво ZIKу кілька разів думало закрити програму. Оскільки проєкт був радше іміджевим, то завжди перебував під загрозою. А Вахтанг пригадує цікаве:

"Був момент, коли нас збиралися закрити – грошей на каналі не багато, рейтинги не дуже високі. Нам сказали, що програма допрацює до кінця сезону і все.

Але так сталося, що "Історична правда" отримала Телетріумф і це була одна нагорода ZIKу в той рік. Було б якось нелогічно закривати єдину програму, яка здобуває нагороди. Нам пощастило".

При тому, на ZIKу ніколи не намагалися втручатися у роботу "Історичної правди". Ця свобода, крім особистого зацікавлення ведучого в програмі, була однією з передумов багаторічної тривалості.

"Ми робили те, за що я вдячний менеджерам каналу. Наш продукт – це результат роботи кількох груп журналістів, які протягом всіх цих років були причетні до програми. Мені щастило з тими редакторами, журналістами, з якими ми працювали.

Уся програма ділиться на всіх – це як акції, рівні пропорції вкладу операторів, редакторів, журналістів, ведучого, продюсерів. Якби одного з цих елементів не було, то програма так довго не проіснувала б. І не стала б явищем на українському телебаченні", — розмірковує Вахтанг.

Вітамін "І"

Вахтанг Кіпіані довго і пристрасно розповідає, нащо історична програма на українському телебаченні:

"Історія є частиною того, що вкладають у слово "ідентичність". Людина, яка не розуміє закономірностей, наслідків і ваги історичних фігур, яка не знає того, як зростала наша країна, не здатна робити громадянські вчинки.

Історію для громадянина — це як вітаміни для організму. Той, хто знає свою історію, краще опирається життєвим викликам. І розуміє, що війна з Росією не закінчиться через два тижні, а історія з Кримом обов'язково мала відбутися".

Вахтанг переконаний, що історія обов'язково має бути у телевізійному ефірі. Адже ця присутність дозволяє залучити суспільство до діалогу через програмні дискусії про складне минуле:

"Ми ж не ідеалізуємо минуле, не кажемо, що там все круто, що бандерівці молодці, а совєцькі погані. Ні, ми і совєцьких намагаємося показати об'єктивно, але і національну історію – як складний і неоднозначний процес. Людина, яка все це буде розуміти, дивитиметься і на внутрішню і на зовнішню політику більш об'ємно. Це одна з місій "Історичної правди"".

Принципи

На початку літа 2019 року стало відомо, що телеканал ZIK купив Тарас Козак, соратник російського пропагандиста Віктора Медведчука. Кіпіані одразу оголосив про припинення співпраці з медіа. Таким чином 15 червня на каналі вийшов останній випуск "Історичної правди".

"Медведчук – це ворог моєї країни, вбивця і минулого, і майбутнього", — написав Вахтанг на своїй фейсбуковій сторінці. І в наступні дні отримав близько десяти пропозицій надати платформу для "Історичної правди".

Домовилися, зрештою, з Еспресо, де вже вийшло майже двадцять випусків. Щоправда незабаром колектив значно скоротили, а програму повернули до початкового формату 2013-14 років: студійна розмова і кількахвилинний сюжет.

У процесі написання цього матеріалу стало відомо, що Еспресо призупиняє виробництво авторських проектів. Щоправда "Історична правда" і далі виходить. За період карантину вийшло вже три випуски програми, каже Вахтанг. І додає:

"Не відомо як буде далі, бо ми з каналом не домовлялися про терміни. Але ми і на ZIKу не домовлялися, а історія програми протривала шість років".