Вбивство за рішенням суду: справа Мілади Горакової

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.

Ченєк Крал був типовим представником середнього класу в Австро-Угорській імперії. Працюючи на фабриці з виробництва олівців під назвою Народне підприємство, Ченєк активно всотував політичні віяння свого часу.

Прага на зламі ХІХ-го і ХХ-го століть бурлила політикою. Національне відродження досягало свого піку, ідеї професора Карлового університету, а віднедавна й депутата Парламенту Томаша Ґаріґа Масарика витали у повітрі.

Антагонізм між чехами та німцями в Празі відчувався все виразніше. Ченєк ходив на демонстрації, цікавився політикою і захоплювався Масариком.

Окрім активного політичного життя, Ченєк Крал успішно просувався на службі. Незважаючи на те, що на роботу доводилося їздити в місто Чеське Будєйовіце на півдні країни, родина залишалася жити в новому районі Праги Королівські Виногради, який саме активно розбудовувався і поступово став символом модерної Праги.

Тут, на Виноградах, Ченєк жив зі своєю дружиною Анною. У 1897 році в них народилася перша дочка Марта, через чотири роки слідувала друга дочка Мілада, ще через шість років народився син Їржі. Попри часті відрядження батька, сім'я жила у відносному достатку та злагоді.

Ченєк Крал змалечку намагався дискутувати і пояснювати дітям політичні реалії. Буремний час початку століття сприяв цьому. Мова йшла не лише про чесько-німецький антагонізм, але й про загальні політичні процеси, права та рівність громадян.

У 1907 році в Австро-Угорщині було запроваджене загальне виборче право. Ченєк продовжував ходити на мітинги і дискутувати в сім'ї на політичні теми – чи то іронічно коментуючи політику Відня, чи то цитуючи черговий виступ професора Масарика.

Діти сприймали батька як найбільшого політичного авторитета. Мілада Кралова з самого дитинства виростала в домі, котрий був просякнутим демократичними ідеями Масарика.

Мілада була здібною дитиною. Вона не лише із зацікавленням слухала батьківські роздуми про політичну ситуацію, але й відмінно вчилася. В школі активно займалася грою на фортепіано та вивчала іноземні мови. На канікулах сім'я виїжджала на природу до котрогось зі своїх численних родичів за містом.

Спокійна рутина та сімейна ідилія родини Кралів розбилася на друзки, коли Міладі було лише 12 років. Спершу старша сестра Марта, а згодомй брат Їржі захворіли скарлатиною. Хвороба дала ускладнення. Обидвоє дітей померли протягом декількох днів.

Сестру і брата ховали в один день. Для 12-річної Мілади це був шокуючий досвід. Проте й пробудив в дівчині емпатію. Намагання допомогти ближньому стало для неї покликанням на все життя.

Невдовзі після сімейної трагедії, в Європі вибухнула Велика війна. Промінчиком світла для сім'ї Кралів в цей час стала нова вагітність Анни Крал. У 1915 році народилася дівчинка Вєра. На той час вже чотирнадцятилітня Мілада, після усіх пережитих травм, сприйняла як свій обов'язок опіку над новонародженою сестрою.

Прага бурхливо переживала заключний період війни –в місті бракувало продовольства, взимку було холодно. У місті постійно відбувалися мітинги, серед пражан поширювалися чутки про закордонні перемоги Т. Ґ.Масарика на дипломатичному фронті.

Мілада Кралова, отримавши неабияку політичну освіту від батька, жваво цікавилась поточними подіями. Зрештою, саме через участь в одній з демонстрацій Міладу Кралову виключили з гімназії, проте згодом вона завершила середню освіту в іншій школі.

Остаточне завершення війни, тріумф Т.Ґ. Масарика та заснування незалежної Чехословаччини стало для сім'ї справжнім святом.

Ще в час війни Мілада вступила до Червоного хреста. Прагнення бути корисною і служити людям обумовило й вибір вищої освіти. Сама Мілада хотіла бути лікаркою, проте батько, після смерті двох дітей, відчував недовіру до цієї професії, і переконав дівчину обрати юридичний факультет Карлового університету.

Кралова було однією з небагатьох студенток на факультеті, проте вирізнялася цілеспрямованістю в навчанні. Окрім вивчення історії, теорії права та набуття практичних навичок, дівчина захоплювалася античними філософами і передусім студіювала праці Масарика – тепер вже президента незалежної Чехословаччини.

В 1926 році в Карловому університеті відбулися промоції – Мілада Кралова стала доктором прав. Під час навчання юна юристка Мілада Кралова познайомилась із інженером Богуславом Гораком, одразу після завершення навчання батько дівчини благословив їхній шлюб. Перейшовши також до евангелістської церкви, Мілада взяла чоловікове прізвище – Горакова.

Франтішка Пламінкова. В боротьбіза права жінок

Ще у 1924 році відбулася доленосна для Мілади Горакової зустріч. На одному заході Червоного хреста в Празі Мілада познайомилася з Франтішкою Пламінковою.

Пламінкова належала до старшого покоління чеських гуманістів і була ключовою постаттю   руху за права жінок. За рік до їхньої зустрічі сенаторка Пламінкова заснувала Жіночу народну раду, яка цілеспрямовано боролася за жіночі права.

Пламінкова була особисто знайома з Масариком, весь свій час присвячувала боротьбі за рівноправ'я і мала визначальний вплив на світогляд Мілади Горакової.

Після завершення навчання Горакова знайшла роботу в соціальному відділі празької міської ради. Проте весь вільний від роботи час молода юристка присвячувала роботі в Жіночій раді, в якій заснувала юридичний відділ.

Відносини з Франтішкою Пламінковою переросли в сердечну дружбу. Юристка за фахом, Горакова брала участь у розробці нового сімейного кодексу, який, за задумом Мілади, мав вирівняти становище жінок та чоловіків.

Разом з Пламінковою Горакова багато подорожувала на різноманітні конгреси присвячені правам жінок. Так, юристка відвідала багато країн Європи, окрім безпосередньої роботи в міській раді та над законодавством, Горакова жодного разу не відмовила у проведенні лекцій та різноманітних зустрічей.

Принцип "малої праці" Т.Ґ. Масарика був близьким Гораковій, і служіння суспільству вона сприймала як очевидну для себе річ. Чоловік Богуслав підтримував бурхливу діяльність дружини.

Навіть після народження первістка – дочки Яни у 1933 році,сім'я Горакових оплачувала хатню робітницю, а Мілада зосереджувалася на круговерті суспільних та політичних заходів.

Діяльність молодої жінки не залишалася непоміченою. Її активна позиція, юридична та політична діяльність (у 1929 році Горакова вступила до Чехословацької народно-соціалістичної партії) викликали інтерес в найвищих державних колах, адже гуманістичні та демократичні засади, прагнення рівноправ'я для громадян – все це було співзвучним з ідеями президента країни Т.Ґ. Масарика.

У 1930 році відбулася знакова подія в житті Мілади Горакової. На запрошення дочки президента країни Аліції Масарик, Мілада відвідала Празький Град, де особисто зустрілася з президентом Масариком.

Багато років ТҐМ був зразком для Горакової, і можливість безпосередньо поспілкуватися з президентом, розповісти йому про рух за жіночі права та вислухати його підбадьорливі слова були для Горакової неабияким стимулом на майбутнє.

Війна

У життя Мілади Горакової, так само, як і всієї країни, радикальним чином вторглася війна. Ще в кінці 1930-років Горакова разом з Пламінковою взяли на себе частину дипломатичних обов'язків – під час усіх закордонних зустрічей, вони переконували західних політиків у необхідності допомогти Чехословаччині в разі німецької агресії. Проте на Заході їх не чули.

Європа все ще жила в ілюзії політики "умиротворення" агресора, і голоси активних жінок не могли достукатися до свідомості західних лідерів.

Сенаторка Пламінкова пішла ще далі – напередодні німецького вторгнення вона написала Гітлерові листа, в якому відкрито звинувачувала його в порушенні міжнародного права та відстоювала позицію президента Бенеша. Мілада Горакова теж була впевнена, що треба готуватися до війни.

Проте війни не було. В березні 1939 року німецькі війська увійшли в Прагу, Чехословаччина перетворилася на Протекторат Богемії та Моравії. Горакова, віддана ідеям демократичної Чехословаччинита власному покликанню – служінню своєму народові, вишукувала зв'язки з підпіллям.

Підпільний рух в Чехословаччині почав формуватися практично одразу після від'їзду президента Едварда Бенеша за кордон, де згодом в Лондоні було сформовано Чехословацький уряд в екзилі.

У самому ж Протектораті поступово формувалися різні підпільні організації: Політичний центр (Politické ústředí) та комітет "Залишимося вірними" (Věrní zůstaneme).

Чехословацькі офіцери заснували організацію руху опору Оборона народу (Obrana národa). На початку 1940 року всі ці організації та їхні підпільні мережі об'єдналися в розгалужену систему руху опору під назвою Центральне керівництво домашнього руху опору (Ústřední vedení odboje domácího– ÚVOD).

Мілада Горакова та Жіноча народна рада включилася в підпільну організацію "Залишимося вірними" - жінки займалися не лише гуманітарною допомогою постраждалим за окупації, але й розробкою державницьких юридичних програм, які мали бути застосовані після звільнення Чехословаччини.

Ядро Жіночої ліги в підпіллі становили Мілада Горакова, Анна Поллертова та Ружена Пелантова. Горакова передавала інформацію для підпілля, а квартира її сім'ї стала місцем конспіративних зустрічей.

Трохи більше року після початку окупації, в серпні 1940 року, в пенсіон Вршов, де відпочивала сім'я Мілади, приїхали гестапівці. Після нетривалого обшуку, Горакову з чоловіком арештували.

Богуслава Горака відвезли у в'язницю до міста Пардубіце, Мілада тимчасово опинилася в одній з в'язниць Праги. Семирічну доньку подружжя гестапо віддало дідусеві.

Більше року Горакова перебувала в декількох в'язницях Праги – в Петшковому палаці та тюрмі на Карловій площі. Періодичні допити та катування, життя в жахливих камерах – не давали розслідуванню видимих результатів.

Злам для Мілади Горакової та багатьох інших чехів відбувся в першій половині 1942 року. Після успішного атентату на Рейнгарда Гейдріха в травні 1942 року (тзв. операції Антропоїд), багатьох в'язнів німці відвезли до концентраційних таборів або в малу фортецю в Терезіні. Ця ж доля спіткала й Міладу Горакову.

Терезін

"Ми були запхані в маленьких камерах, брудні та повні бліх. Щодня когось забирали і спроваджували в останню дорогу. Чуємо німецьке улюлюкання та лайку. Ми повилазили на вікна, щоб побачити, що відбувається.

Ворота в'язниці розчинилися, і гестапівці з матюками пограли подвір'ям 14 жінок. Серед них я одразу впізнала жінку величавої постави з виразним обличчям. "Пламінкова!" - гукаю. Жінка підняла свій погляд і каже "о, і Горак вже тут!"

Так після війни пригадувала про перебування в Терезіні Мілада Горакова. Присутність найближчої подруги було неабияким підбадьоренням для ув'язненої юристки. Проте їхня дружба у фортеці тривала недовго.

28 червня 1942 року Пламінковій повідомили, щоб вона зібрала речі, бо повертатиметься додому. Горакова прощалася з подругою-наставницею з надією на зустріч вже на волі. Через два дні Франтішка Пламінкова була страчена нацистами.

В Терезіні навколо Горакової поширювалися чутки, що вона була ледь не особистим секретарем президента Бенеша, і таке реноме дорого вартувало. Юристку тижнями тримали в підвальних темницях. Деякий час Мілада Горакова провела в камері номер 8 – тій самій, в якій багато років перед тим перебував Гаврило Принцип.

В останній період перебування в Терезіні становище Горакової дещо покращилося. Завдяки своїм навичкам соціального працівника (дався в знаки досвід з Червоного хреста), Мілада стала помічницею-доглядальницею та опікувалася хворими у фортеці.

Завдяки своїй новій функції, юристка отримала можливість пересуватися табором. Цю можливість Горакова вирішила теж використати з користю для ув'язнених.

У таборі діяла підпільна мережа передачі листів на зовні. Проте її незабаром розкрили, а Міладу Горакову за участь в   цій схемі покарали – юристку посадили в бункер у тзв. малій фортеці.

"Я займалася цими справами (передачею листів – Р.М.) довший час. За це мене разом з 13-ма чоловіками кинули до тзв. чоловічих бункерів… я була в темниці десять днів. Там не було повітря, їсти давали раз на три дні."

Гораковій своєрідно пощастило, адже більшість ув'язнених з малої фортеці живими вже не поверталися. Проте в жовтні 1944 року Горакову мали судити, тому її життя зберегли. Потягнулися місяці в різних тюрмах – у Лейпцигу, Дрездені та околицях Мюнхена. В кінці 1944 року німецький суд засудив юристку до восьми років тюрми.

Обвинувачення не було задоволене таким вироком і вимагало перегляду справи та смертної кари для Горакової. Проте не судилося. В Берліні застрелився Гітлер, німецькі війська були розгромлені.

Тюрму, в якій на той момент перебувала Мілада Горакова, звільнили американці. Горакова поверталася додому – відбудовувати свою країну і допомогти своєму народу знову встати на ноги після усіх лихоліть війни.

Едвард Бенеш і нова країна

Майже п'ять років в тюрмах та концтаборах не зменшили запалу Мілади Горакової. Вона поновилася на свої посаді в міській раді Праги, займалася соціально політикою. Не забувала юристка й про своє чи не головне життєве покликання – боротьбу за права жінок.

В повоєнній Чехословаччині Горакова заснувала й стала главою Ради Чехословацьких Жінок, таким чином продовживши справу Франтішки Пламінкової.

Проте тепер Горакова усвідомлювала важливість й безпосередньої політичної роботи. За підтримки президента Едварда Бенеша Мілада Горакова стала членкинею Тимчасових народних зборів а після виборів у 1946 році була обрана й до Установчих народних зборів.

Юристка працювала в конституційному та міжнародному відділах. Її здібності досвідченої юристки, котра мала широкі контакти на Заході та знання мов були цінним надбанням для держави.

Комуністичний переворот

Повоєнна Чехословаччина так чи інакше тяжіла до Радянського союзу, проте Мілада Горакова не мала ілюзій щодо СРСР. Настрої суспільства, так само як і переконання президента Бенеша були спрямовані до СРСР як головного союзника.

Проте дедалі очевиднішим було, шо ця дружба є добровільно-примусовою. Мілада Горакова була членкинею "Союзу друзів СРСР" і декілька разів відвідувала Радянський Союз.Там вона бачила радянські повоєнні реалії на власні очі.

Фактично, примусова відмова чехословацького уряду від плану Маршала остаточно переконала навіть найбільших оптимістів, що нова Чехословаччина буде де факто підпорядкована СРСР. Усвідомлювала це й Мілада Горакова, і намагалася в міру своїх можливостей протистояти посиленню Комуністичної партії в Чехословаччині.

Вона відкрито виступала проти радянського способу колективізації та заведенню інших радянських практик в Чехословаччині. Горакова, так як й інші політики демократичного табору, усвідомлювали настрої суспільства і неминучість заведення певних соціалістичних елементів ("соціалізуючої демократії" за виразом президента Бенеша) в Чехословаччині.

Проте ключовим для них було збереження історичної тяглости демократичної, масариківської традиції. Тиск комуністичної партії посилювався, і демократичні сили не зуміли впоратися із ситуацією.

Поступова мілітаризація суспільства, арешти опозиційних політиків і деморалізація супротивника завершилися комуністичним переворотом в лютому 1948 року.

Читайте також: Лютнева драма президента Бенеша

Мілада Горакова викривала зрадників у власній партії, які починали співпрацювати з комуністами. В лютому на з'їзді народно-соціалістичної партії відбулася драматична сцена.

Партійці довідалися, що їх колега Алоїс Нойман домовився з комуністами та планує стати членом нового комуністичного уряду. Саме Мілада Горакова не побоялася назвати речі своїми іменами й привселюдно на зборах тричі питалася Ноймана, чи планує він зрадити їхню партію.

Зрештою, Нойман просто втік із засідання а згодом справді приєднався до комуністів. Мілада Горакова домагалася позачергового засідання парламенту для боротьби з загрозою комуністичного перевороту.

Коли комуністична партія намагалася залучити до свої ударних сил також Раду чехословацьких жінок, яку заснувала і в якій головувала Горакова, юристка категорично відмовилась підписувати будь-які рішення. Вже наступного дня її змістили з посади.

Зусиль Горакової було замало. У цій ситуації не впорався з тиском й президент Едвард Бенеш. Від лютого 1948 року Чехословаччина жила в новій реальності "диктатури пролетаріату", а демократична традиція Т.Ґ. Масарика була остаточно похована.

Після перевороту юристка не сиділа склавши руки. Вона проводила ряд зустрічей з людьми з оточення президента, зокрема з Петром Зенклом, лідером народно-соціалістичної партії, який згодом став ключовою постаттю опозиції в еміграції.

Зустрічалася Горакова й з міністром закордонних справ, сином першого президента, Яном Масариком. Ян Масарик, в силу свого характеру та різних об'єктивних та суб'єктивних обставин, в час перевороту повівся неоднозначно, залишившись в комуністичному уряді.

У багатьох демократів його поведінка викликала обурення та осуд. Зустріч з Масариком не додала оптимізму Гораковій, міністр був схильним до депресії та в силу свого характеру не міг стати стержнем для зосередження опозиційних сил.

Після комуністичного перевороту ряд опозиційних політиків були заарештовані, деякі виїжджали на Захід. За однією з гіпотез, еміграцію планував й Масарик-молодший.

Проте вже на початку березня 1948 року Прагу сколихнула трагічна звістка – на подвір'ї палацу, в якому знаходилося міністерство закордонних справ, було знайдене тіло Яна Масарика. Того ж дня Мілада Горакова склала з себе повноваження депутата чехословацького парламенту.

Читайте також: Таємниця смерті Яна Масарика

"Підпілля"

До кінця 1948 року Петр Зенкл та ряд його однодумців емігрували. Мілада Горакова теж розуміла, що рано чи пізно їй доведеться втікати за кордон, проте поки вирішила залишитися на батьківщині:

"Той, хто так довго сидів в німецьких концентраційних таборах, і навіть був засуджений нацистами до смертної кари, вже втратив страх від того, що може людина людині вчинити. Зрештою, мої власні співвітчизники не можуть бути гіршими за нацистів".

У цій своїй тезі Мілада Горакова глибоко помилилася. Протягом року вона працювала в тзв. "політичній шістці" - групі чехословацьких політиків, які підтримували опозиційну діяльність народно-соціалістичної партії.

Існували й спроби координуватися з іншими, де-факто підпільними політиками: у вересні 1948 року відбулася зустріч в містечку Вінорж, де опозиційні політики обговорювали пропозицію Мілади Горакової щодо спільної координації власних дій. Проте так і не дійшли згоди і вирішили лише інформувати один одного про власні кроки.

Мова йшла про суто демократичні механізми – утримання партійних осередків, підтримка громадських ініціатив ітд. У той же час Горакова листувалася з еміграцією (зокрема з Петром Зенклом) і намагалася координувати діяльність опозиційних сил всередині Чехословаччини та за її кордонами. Мету цієї діяльності Мілада Горакова сама чітко окреслила:

"Передусім мені йшлося про те, щоб політично озброїти людей. Тобто – ідейно озброїти людей. Оскільки я не погоджувалася з тим всім (комуністичним переворотом та встановлення фактичної монополії КПЧ – Р.М.), коли люди тонули в цій ідеології – моя мета була першочергово дати людям іншу ідеологію. Мені залежало на виготовленні такого програмного повідомлення".

Арешти опозиційників наростали і загрозвило немовби оточували подружжя Гораків. Черга Мілади Горакової настала 27 вересня 1949 року.

Офіційний протокол арешту сповіщав, що юристка була заарештована через підозру її співучасті в "операції N" (до сьогодні достеменно не відомо, що саме мала на увазі держбезпека), а взяття під варту було здійснене через, підозру вчинення кримінальної діяльності згідно закону 231/48 Sb".

Характерно, що в протоколі збереглася помітка, зроблена, очевидно, кимось з начальства держбезпеки: "Конкретно?". Проте це питання залишилося без відповіді.

"Директорія"

Така, здавалося б, незначна недбалість не була випадковою. Протягом осені 1949 року державна безпека арештувала десятки людей. Чіткого уявлення, в чому саме їх звинувачувати, як судити і які виносити вироки ще не було.

Проте в керівництві КПЧ були переконані, що необхідно зробити великий політичний процес. Причин для цього було декілька. По перше, КПЧ вже другий рік тримала в руках всю владу в країні, а комуністичний добробут все ніяк не з'являвся на горизонті.

Було необхідним знайти "винного", шкідників, троцькістів, шпигунів – ворога, який мав понести відповідальність за невдачі комуністичної влади. Друга очевидна причина полягала в залякуванні населення і знищенні будь-яких проявів опозиції та вільнодумства.

Тому процес готувався з розмахом і мав поновити сумнозвісні традиції політичних розправ в СРСР тридцятих років. Це все відбувалося в атмосфері зростаючої напруги між наддержавами та брязкання зброєю. Чутки про можливий початок Третьої світової війни драматизували і без того наелектризовану атмосферу в суспільстві.

Документи слідства свідчать, що первинний план слідства полягав у конструюванні підпільної організації "Директорії чехословацького руху опору". Ця "організація" мала на меті з'єднати оточення президента Бенеша із "імперіалістичною еміграцією", для проведення шпигунських дій та диверсійних нападів в Чехословаччині.

На чолі цієї організації мав бути Петр Зенкл, який після втечі в еміграцію залишив наступницею Ф. Земінову та Й. Неставала. Мілада Горакова в перших проєктах відігравала підрядну роль, так само як і решта діячів.

Насправді, жодної "Директорії" ніколи не існувало, а багато членів цієї "організації" навіть не були між собою знайомі. Так само як і "наступники" П. Зенкла від лютого 1948 року жодного разу з ним не контактували.

Процес над "Директорією" мав стати показовим, тому до його підготовки підходили вкрай ретельно. Для того, щоб вся справа відбулася на найвищому рівні, з СРСР прибули наглядачі – Ніколай Макаров та Міхаіл Ліхачьов.

Саме ці "інспектори" мали навчити чехословацьких, на разі ще недосвідчених агентів, правильно проводити слідство, допитувати обвинувачених та вибудовувати судову справу.

Новинки, які чехословаки переймали, зводилися до декількох головних пунктів. Передусім, місцеві агенти держбезпеки довідалися, що протоколи допитів варто готувати заздалегідь і компілювати на власний розсуд, а жертви повинні лише підписувати те, що вже було підготовленим.

Головний метод допитів тепер полягав у їхній тривалості. Саме безперервні допити мали цілковито виснажити обвинувачуваного. Агенти чергувалися, а жертва могла знаходитися на допиті безперервно десятки годин. Це мало зламати силу волі в'язня, і зазвичай цей метод працював.

Після декількох десяток годин допитів, ув'язнений або починав плутатися у відповідях, або ж просто був готовий підписати будь-що, лиш би йому дали перепочити.

Радянські колеги пояснили місцевим слідчим, що єдиний вагомий доказ – це сам підозрюваний. Ліхачьов з Макаровим наполягали, що вони мають справу з висококваліфікованими шкідниками та шпигунами, які вміло замітають всі сліди.

Тому сам факт, що їх вдалося затримати – це неабияка вдача. І зізнання необхідно отримати будь-якою ціною. Психологічний та фізичний тиск на в'язнів сприймався як щось само-собою зрозуміле.

Саме радянські керівники впровадили досі незвичну для чехословацького середовища річ – театральний судовий монстропроцес. Ліхачьов з Макаровим не були випадковими людьми – ще в 1949 році саме їх Йосиф Сталін вислав в Угорщину, де вони організували аналогічний процес над Ласло Райком.

У Чехословаччині віднайти власного "Райка" не вдалося, тому справу "Директорії" довелося вигадувати практично на рівному місці. Принципи таких судових процесів були незмінні. Суд мав відбуватися над розгалуженою системою ворожих організацій, які керувалися певним центром.

При цьому, така організація обов'язково мала становити смертельну небезпеку для працюючого люду. Методи таких уявних груп мали полягати у здійсненні терористичних актів, саботажах і, зрештою, повалення диктатури пролетаріату за сприяння "імперіалістичних шкідників".

До кінця року тривали безперервнідопити та збір доказів. Документація справи свідчить, що акценти у слідства постійно змінювалися. Ще до кінця 1949 року чи не головна ідея полягала у проведенні суду над найближчим середовищем президента Бенеша, проте згодом цю ідею відкинули. Найбільший інтерес для слідчих становив Й. Неставал та Ф. Земінова.

Поступово на передній план просувалася Мілада Горакова. З поступом часу давалася в знаки втома ув'язнених. З початком 1950-го року в протоколах допитів почали з'являтися формулювання "Моя антидержавна діяльність", "я – агент" ітд.

Вже в лютому було сформульовано нову концепцію фіктивної "Директорії". Слідчим вдалося поступово змалювати певну структуру підпільної організації, яка мала б об'єднувати різні політичні партії соціалістичного спрямування. Очолювати цю структура мала саме Мілада Горакова.

Про важливість цієї справи свідчить і факт, що в ЦК КПЧ була створена спеціальна комісія, котра мала працювати над обвинуваченням. Серед членів комісії були міністр внутрішніх справ В. Носек та міністр юстиції А. Чепічка, а також глава держбезпеки О. Заводський.

У квітні 1950 року все було практично готовим для судового театру. З десяток ув'язнених комуністи обрали 13 осіб для обвинувачення. Головною постаттю в судилищі мала стати Мілада Горакова.

Вона була відомою у суспільстві, різкою у висловлюваннях щодо комуністичної влади й справді мала численні зв'язки з "імперіалістичним Заходом" та еміграцією. Горакова мала представляти народних соціалістів.

Другим обвинуваченим був Йозеф Неставал, якого довший час слідчі профілювали як головного підозрюваного. Зрештою, йому була відведена роль заступника Горакової.

Їржіго Гейду звинувачували як економічного "ідеолога Директорії". Гейда був успішним підприємцем, отже мав виглядати на суді як "класовий ворог". Всі троє справді були учасниками "політичної шістки", проте ані цілі, ані методи, в яких їх звинувачували, не відповідали дійсності.

Франтішка Земінова, яка також належала до народно-соціалістичної партії, мала бути "головним ідеологом Директорії". Ян Бухал, ще один з обвинувачених, в чиїй особовій справі в графі "причини" було вказано лише "пучист з Острави".

Продемонстрували наявність регіональних відділень "Директорії" було вкрай важливим, так само як і підкреслити терористичний характер організації. Саме ця роль приписувалася Бухалові. Гіркою іронією був факт, що сам Бухал був знайомий лише з двома людьми з 13, які звинувачувалися в терористичній діяльності.

Завіш Каландра, колишній передовий комуністичний діяч, був звинувачений в троцькізмі. Певний час держбезпека зважувала можливість окремого судового процесу над Каландрою, проте, зрештою вирішила присвоїти йому звання "члена Директорії".

Таким чином, в кінці квітня 1950 року "Директорія" мала сформований особовий склад та керівництво, де були представлені основні опозиційні сили, а також троцькісти, терористи та зв'язкові з імперіалістами.

Тим часом влада ретельно обирала прокурорів та суддів для процесу. Остаточний вибір був зроблений на користь прокурора Йозефа Урвалека. Навесні 1950 року тривали останні підготовчі роботи для судилища.

Слідчі запозичили ще одну радянську специфіку – після того, як були підготовлені остаточні компіляції протоколів, обвинувачувані були змушені завчати напам'ять свої відповіді на запитання, котрі звучатимуть в суді.

Варто зазначити, що більшість ув'язнених, не маючи альтернативних можливостей і знаходячись під постійним психологічним та фізичним тиском, були змушені піти на цей крок. Прокурори разом із обвинувачуваними ретельно репетирували їхні діалоги в майбутньому суді.

Фінальна версія обвинувачення, яка була підготовлена прокуратурою разом з органами держбезпеки, підкреслювала зв'язки міфічної "Директорії" із Заходом, які спрямовувалися на "реставрацію капіталізму", "повалення державного ладу" та "сприянню агресивній війні проти Чехословаччини".

Тероризм та саботажі мали стати головними інструментами шкідників у боротьбі за повалення диктатури пролетаріату. Остаточна версія обвинувального акту ще протягом весни 1950 року дещо змінювалася, передусім стилістично. У кінцевому варіанті зник термін "Директорія", який був замінений "Керівництвом шкідницької змови проти республіки".

У кореспонденції між слідчими прокурорами та суддями використовувалося лаконічніше "Процес над Гораковою і ко.". 27 травня ув'язненим були зачитані звинувачення (кожному окремо лише ті частини, котрі стосувалися безпосередньо його).

Перше судове засідання було призначене на 31 травня 1950 року. Всі актори та репліки були готові – театр судового абсурду міг розпочатися.    

"Вимагаємо смертного вироку!"

Одним з найважливіших елементів та мотивів судового процесу над групою Мілади Горакової мала стати пропагандистська кампанія. Працюючий люд мав побачити перед собою втілення зла і підтримати його покарання. Державний апарат ретельно готувався не лише до судилища, але й до висвітлення народного гніву.

Певною пробою пера став судовий процес над католицькими священниками, який відбувся незадовго до суду над групою Мілади Горакової. Суд над католицькими священниками розпочався в березні 1950 року, і в результаті сфальсифікованихобвинувачень до різних термінів ув'язнення був засуджений цілий ряд священнослужителів.

Цей процес супроводжувався масивною медійною кампанією – газети рясніли карикатурами та глумливими заголовками. Новини повідомляли про католицькі зв'язки з Ватиканом та представляли священників як класових ворогів, котрі за стінами монастирів приховували нечувані багатства.

Чи не ключовим елементом антикатолицької кампанії мала стати справа Йозефа Тоуфара та "Чігоштського дива", проте священник помер від тортур агентів держслужби. Зрештою, Чігоштське диво було використано в пропагандистських цілях на новий лад – із замордованим священником зняли короткий фільм, який "доводив його вину" і широко транслювався в кінотеатрах.

Читайте також: Диво в Чігошті: право на віру за межами соціалізму

Проте комуністична верхівка визнала незадовільною пропагандистську роботу навколо "процесу священників". У справі Мілади Горакової було необхідно виправити недоліки.

Ще в листопаді 1949 року відбулася нарада в міністерстві юстиції із представниками Чехословацького союзу журналістів, на якій був озвучений механізм поширення інформації про судові процеси.

Кожна редакція повинна була обрати одного відповідального редактора, який мав відповідати за висвітлення процесів. Такі редактори були зобов'язані проходити інструктаж в міністерстві і перед публікаціями відправляти свої матеріали для схвалення міністерством.

У кінці березня наступного року на схожій нараді міністр А. Чепічка пояснював журналістам, що "важливі судові процеси проти представників реакції мають бути належно використані з метою пропаганди та виховання."

Згодом була заснована ще одна спеціальна комісія, котра прямо мала готувати для журналістів матеріали для статей. Для радіо та теле-трансляцій судових засідань у справі Мілади Горакової були засновані окремі спецкомісії.

Окрім ЗМІ, важливу роль мали відіграти глядачі. З цією метою регіональні осередки КПЧ отримали чіткі інструкції для відбору кадрів, які мали щодня відвідувати судові засідання. Припис у цих повідомленнях підкреслював важливість місії:

"Цей процес зриває маску зі злочинного обличчя внутрішньої та закордонної реакції, в цьому сенсі він повинен стати школою для нашого працюючого народу…"

Між центральними органами КПЧ та регіональними осередками відбувалося бурхливе і систематичне листування. Місцеві активісти звітували про проведені лекції та зустрічі з партактивом, відстежували реакцію людей.

У Празі контролювали виконання власних вказівок. За розпорядженням президента Клемента Ґоттвалда, до інформаційної кампанії залучили школи всіх рівнів. Вчителі розповідали дітям про імперіалістичних шкідників на чолі з Міладою Гораковою, а діти писали листи з вимогою покарати "зрадників".

На всіх можливих заводах, в робочих колективах та установах підписували масові петиції з вимогою "покарати зрадників Батьківщини". Зрештою, після тривалої підготовки комуністам вдалося викликати суспільну істерію – працюючий люд прагнув крові.

Суд

"Я не погоджувалася з методом, яким був вчинений лютневий переворот, оскільки я переконана, що він не був здійснений демократичним способом й не був у відповідності до волі народу…

Я не заперечую, що моя діяльність була спрямована на зміну державного ладу, оскільки теперішній лад я вважаю певною формою диктатури, але аж ніяк не демократією чи владою народу – це лише влада однієї партії."

Суд розпочався 31 травня 1950 року. На лаві підсудних опинилося 13 людей, які мали бути учасниками міфічної "Директорії", котру очолювала Мілада Горакова. Саме вона була однією з небагатьох, хто на суді недотримувався узгоджених сценаріїв.

Наведений приклад зі свідчень Мілади Горакової демонструє, що вона не приховувала факту своєї діяльності чи власної відрази до комуністичної диктатури. Проте заперечувала основні пункти обвинувачення – створення організованої групи, планування терористичних актів чи виконання наказів "імперіалістів".

Водночас, під час заключного слова підтвердила, що діяла свідомо, згідно того як вона розуміє демократію. А це розуміння до неї прийшло під впливом двох найвидатніших людей, яких їх довелося зустрічати – Томаша Ґаріґа Масарика та Едварда Бенеша.

Насправді ж свідчення Горакової та інших обвинувачуваних не відігравали жодної ролі. Щодня в зал судових засідань приносили цілі стоси резолюцій "працюючих колективів", котрі вимагали "стратити зрадників".

Загалом в залу суду було внесено неймовірних 6300 таких резолюцій. Комуністична влада вміло використовувала суспільний психоз, який сама ж і викликала. Протягом тижня розгляду справи у суді в залу суду також винесли цілий арсенал зброї як речових доказів.

Разом з автоматами був вивішений й нацистський прапор, який буцімто знайшли в одного з підозрюваних. Проте за мить до початку засідання його таки винесли з зали суду.

Багато обвинувачених за війни перебували в нацистських концтаборах, тому звинувачення у "симпатіях до фашизму" навіть в цьому театрі абсурду виглядало особливо цинічно.

Суд дуже швидко розібрався із цією складною та заплутаною справою. Вже восьмого червня суддя виніс вирок. Мілада Горакова, Завіш Каландра, Ян Бухал та Олдржіх Пецл були засуджені до смертної кари. Ще четверо були засуджені до довічного ув'язнення. Решта отримали терміни від 15 до 28 років ув'язнення.

Прокуратура подала апеляцію з вимогою посилення вироків. Четверо засуджених до смертної кари також подали апеляції. Вже 24 червня Верховний суд відмовив в апеляції і залишив смертні вироки в силі.

Рішення Верховного суду та формулювання, які в ньому були використані, можуть слугувати, мабуть, найкращою ілюстрацією логіки комуністичного правосуддя:

У випадку З. Каландри суд нагадував, що "встановлений державним судом попередній політичний розвиток обвинувачуваного однозначно вказує на те, що його кримінальна діяльність є лише логічним довершенням його політичних поглядів".

Про Міладу Горакову судді Верховного суду написали, що "керівна діяльність Горакової вказує на те, що вона не оцінила великодушності працюючого народу, який попри її виключення з органів, дозволив їй і надалі працювати на попередньому місці роботи".

О. Пецл, на думку суду, був "шкідником для працюючого класу … його шкідницька діяльність була лише логічним продовженням його попереднього життєвого шляху".

О.Бухал,на переконання суддів, "через своє намагання виділитися забув про своє робітниче походження та цілком запродався інтересам капіталістів".

Фінальним акордом вироку було твердження, що "жоден з обвинувачених в житті не пізнав бідності та безробіття, тому вони не цінували можливостей, які запропонувала працюючому класу народно-демократична республіка. Вони хотіли кинути народ у ярмо плану Маршала. Таким чином спричинивши бідність та безробіття нашому народові".

Мілада Горакова відмовилась просити президента про помилування, проте за неї це зробила родина. Світ немовби розколовся – в Чехословаччині на Празький Град десятками надсилали телеграми з вимогою стратити "шкідників".

Ще 12-14 червня до канцелярії президента надійшло й декілька телеграм від пересічних чехословацьких громадян з проханням помилувати бодай Міладу Горакову – відому юристку, учасницю антинацистського руху опору, маму неповнолітньої доньки.

Усі ці листи та телеграми канцелярія одразу ж передала в міністерство юстиції з приписом "переглянути особові справи авторів та зайнятися розслідуванням їхньої діяльності".

На Заході ж піднялася справжня лавина солідарності із засудженими в Чехословаччині. Численні університети та наукові товариства, правозахисні організації надсилали листи президентові Клементу Ґоттвалдові з проханням помилувати засуджених.

Особисто телеграми надіслали й всесвітньовідомі інтелектуали – Бертран Рассел та Альберт Ейнштейн. У Парижі петицію на підтримку засуджених підписав цілий ряд діячів культури, серед яких Макс Ернст, Сімона де Бовуар, Жан-Поль Сартр та Альбер Камю.

Проте комуністичний президент залишився вірним логіці та меті всього процесу. Підкресливши, що він, як президент країни, керується волею працюючого класу, Ґоттвалд відмовив у помилуванні.  

Камера смертників

Влада наполягала на якомога швидшому виконанні вироків. В камері смертників Мілада Горакова написала декілька листів. Зазначивши, що "вона пройшла крізь суд власного сумління" і впевнена, що "якби в нас була можливість переглянути свої вчинки – ми б чинили так само".

В останні дні перед стратою Гораковій дозволили зустрітися з близькими. На зустріч прийшла сестра Вєра з чоловіком та дочка Яна. Батько, Ченєк Крал, який протягом життя поховав дружину та двох дітей, дожив й до вбивства своєї третьої дочки.

Мілада не запросила батька на зустріч – Ченєк Крал був старою та хворою людиною, Мілада боялася, що батько може не пережити драматичної зустрічі в камері смертників.

Не було на побаченні й чоловіка та найближчого соратника Мілади Горакової – Богуслава. Йому вдалося втекти за кордон. Ця звістка, яку Мілада дізналася незадовго до страти, принесла їй радість та полегшення.

Проте найбільшою радістю для Мілади стала звістка про те, що її молодша сестра Вєра вагітна і чекає первістка. Засуджена до страти вбачала в цьому щось метафізичне, неначе вона передає естафету життя в руки цієї ще ненародженої дитини.

Побачення тривало лише 20 хвилин і наглядачі навіть не дозволили Гораковій поцілувати сестру. Проте ця коротка зустріч принесла умиротворення в камеру смертників, де очікувала на страту Мілада Горакова.

27 червня 1950 року, о 5.35 ранку Міладу Горакову вивели з камери на внутрішнє подвір'я празької в'язниці Панкрац. Мілада йшла четвертою – останньою в черзі на страту.

Кати затягнули зашморг на шиї Горакової, який протягом 15 хвилин душив жінку. Після констатування смерті зашморг був кинутий з труну з тілом Мілади Горакової і спалений разом з усіма речами. Після докторки Мілади Горакової немало залишитися ані сліду. До сьогодні достеменно невідома подальша доля її праху.

***

"Нас чекають злі часи – маю на увазі наш народ. Я боюся за характер наших людей. Демократія Масарика тривала лише двадцять років. А це жахіття буде тривати довго.

Що буде з напівмертвим народом? Молодь і моя донечка виростуть в брехні та демагогії, вони нічого не будуть знати. А з мене навіть попелу, мабуть, не залишиться."

Судова розправа над групою Мілади Горакової стала переламним моментом в історії чехословацького комуністичного "правосуддя". Це не був перший політичний процес, але саме він встановив "канон", за яким схожі розправи мали відбуватися надалі.

Окрім антикатолицької кампанії, слідували розправи над незручними політиками. Судові процеси на зламі 1950-х років в Чехословаччині відбувалися за радянським сценарієм судових розправ 1930-років.

Інсценовані судові процеси відповідали логіці повоєнного СРСР, де відновлювався терор та, зокрема, кампанія проти "космополітів". Чехословаччина була лише частиною мозаїки радянського терору – аналогічні процеси відбувалися й в інших країнах соціалістичного табору.

Окрім судової розправи з групою Мілади Горакової, найбільш відомим комуністичним судилищем став процес Рудольфа Сланського, колишнього генерального секретаря КПЧ, у листопаді 1952 року. Тоді смертний вирок отримали 11 осіб.

Цілковита реабілітація пам'яті про Міладу Горакову відбулася лише після вибуху Оксамитової революції у 1989 році.

На 70-ту річницю вбивства Мілади Горакової у 2020 році всі найбільші установи Праги вивісили траурні чорні прапори або плакати із зображенням Мілади Горакової та написами "Вбита комуністами".