Переможний бій Чорних Запорожців під командою латвійця Карліса Броже
"Гаряче було москалям не так від травневого сонця, як від вогню Чорних пластунів та від влучної стрілянини гарматчиків". 30 травня 1920 року відбувся переможний бій "Чорних запорожців" над більшовиками біля села Вербка поблизу Вінниці
Карл Броже (Kārlis Brože; 1887-1941) – латвієць, лютеранин, підполковник Армії УНР. Народився і працював у Латвії учителем. У першу світову мобілізований до лейб-гвардії 2-гої паркової артбригади. В Оренбурзькій школі прапорщиків навчався у одному взводі із майбутнім командиром "Чорних запорожців" П.Дяченком. Після старшинських кулеметних курсів – у 12-й кінній дивізії. На фронті отримав тяжке поранення від ручної гранати.
З 1918 року в Армії Української Держави, відтак у Армії УНР. У липні 1919 року захворів на тиф та лікувався у Проскурові, де його віднайшов П.Дяченко. Командир сотні "Чорних запорожців", у Зимовому поході Армії УНР – командир 2-го куреня (батальйону) полку. Заступник і певний час в. о. командира полку, зокрема в бою за м. Вознесенськ. У грудні 1920 року повернувся до Латвії, де служив у національній поліції і на адміністративних посадах.
Після окупації Литви – звільнився із служби. Арештований і, очевидно, страчений у 1941 році. Лицар українського Залізного хреста за зимовий похід і бої та латвійського Ордену трьох зірок.
В гущавині молодого дубового лісу перший дивізіон Чорних Запорожців примкнув очікуючи наказу про вимарш вперед.
З переду на краю ліса гукнули гомоном гарматчики поклали тяжкі подарунки москалям, які залягли під Вербою (тепер с. Вербка Крижопільського р-ну Вінницької обл. – Ю.Ю.).
Десь на кільометр від гармат Чорні Пластуни зовсім завзятим сотником [Гнатом] Стеценком розсипані в лаву біглим крісовим вогнем змагалися з ворогом; різке торохкотіння кулеметів з лави пластунів, в інтервалах вибуху гармат, пронизливо розлягалося, подільськими ланами, а долітаючи до ліса дзвінкою луною вишикувалися між дубками.
Гаряче було москалям не так від травневого сонця, як від вогню Чорних пластунів та від влучної стрілянини гарматчиків.
Ворожі гармати все намагалися намацати нашу півбатерею, але то їм ввесь час не вдавалося й їхні набої оминаючи півбатарею і кіннотчиків падали в більшості зправа від лісу й при вибухах підкидали високо вгору великі груди землі та робили на пшеничних і кукурудзяних ланах великі ями. Видно було, що москалі зовсім не передбачили відваги гарматчиків, які наставили свої польові гармати на позицію за невеликим бугром у безпосередній близькости пластунської лави.
Кіннотчики свобідно попасали осідланих коней.
Під лісом зо запільного боку пересувалася військова бричка, яка оминаючи місця де найбільше експльодували ворожі гарматні набої, швидко наближалася до Чорних. Бунчужний Грицько В-й приклавши від сонця руку над очима вдивившись в тім напрямку, скомандував:
— "Перша сотня. Розгнузди коней!".
З бричкою в щерть наповненою кукурудзою підїхав до кіннотчиків немолодий вже рудий Яшко, сотенний фуражер і бадьоро гукнув:
— "Перша бойова! Навались на подільський "папшой". Хай хоч ваші коники знають що сьогодні другий день Зелених Свят".
Хто в торбу, хто в чорну шапку понабирали козаки кукурудзу й на ходу підгодовували коней: впритул біля брички годували старшинських і своїх коней.
На малій віддалі від брички вставилося тісне коло козаків і коней. Посеред кола був помішник К[оманди]ра полку поручник [Карл] Броже, а перед ним наляканий подільський дядько якого привели на допит коли спостерегли, що цей підозрілий селянин безцільно вештався по лісу. Селянин бачучи, що він перед "начальством" по старій звичці вояка намагався балакати по російськи. Пор. Броже – латиш з походження – хоч і був свято переконаний, що сам балакає по українськи, мовою українською не володів, а лише російською якою балакав з латишським акцентом, виставляв поодинокі українські слова. А в цей же час поручник не любив російської мови. Тому він і при тому допиті селянина перервав його цілком поважною заввагою:
— "Дядька! Што ж ти палакаєш па масковськи? Палакай со мной как я – на рітнай мовє".
Веселий сміх козаків не образив поручника, бо він добре знав, що його Чорні любили і поважали за неустрашимість у атаках і добре уміння керувати боєм.
Після допиту селянина до поручника наближався звязковий кіннотчик і передав йому записку.
Перечитавши донесення поручник скомандував:
— "Чорні!...Па конам!"
Швидко зібралися кіннотчики й виладналися біля свого командіра дивізіону.
Пор. Броже кроком повів Чорних краєм ліса до гармат. На малій віддалі від півбатереї К-р зупинив дивізіон, а сам належним ґальопом підскакав до старшин гарматчика: коротко з ним перебалакавши пор. Броже вже повернув коня до своїх Чорних і рушив: аж на той момент ворожий гарматний стріл влучив між поручником і колесом гармати…Свиняче хрюхання набою умить ущухло коли він сильно але глухувато та тяжко вдарив у землю…Перелякані коні з гарматним передком підхватили. Кіннотчики Чорні в той блискавично-податний критичний момент витягнувши шиї з жахом на обличчях безпорадно очікували що в ту страшну секунду їх командир разом з конем від вибуху набоя полетить у повітря…
На щастя набой лише глибоко зарився, просичавши як гадюка в землю і не екпльодував.
Передні козаки перехрестилися.
— "Вот свінство!... Мнє їх жарти починають неподобатися… Чорні за мной!... Я їм пакажу, щоб ані дальше нє швирялість на мєня тяжелимі предмєтамі" - з серцем вимовив поручник Броже і бігом повів Чорних Запорожців у поле в напрямку стрілянини з лави пластунів.
Пластуни налягали на ворога й почали тиснути його під село Вербку.
Наближаючись до пластунів К-р дивізіону розсипав кінноту в лаву й кольоною повів у перед.
Минаючи лаву пластунів деякі кіннотчики дратували їх жартами:
— "Пузіньки! (пузіньками охрестив пластунів К[оманди]р полку полковник Петро Дяченко й так їх прозивали всі кіннотчики Запорожці – авт.) Підтягайте підпруги на ваших животах та за нами".
— "Пузіньки! Ану, гайда – алюр три хреста".
— "Пузіньки! Висолоплюйте заздалегідь язики, щоб не лишитись позаду". Пластуни не хотіли лишитись у боргу й гукали кіннотчикам навздогін:
— "Гей ви… Деревляна кавалєрія"…
— "Заткни пастку, бо ворожу кулю ковтнеш"….
— "Теж думають, що кавалєристи, а на конях сидять як собаки на перелазах"…
Але уїдливі відповіди пластунів не досягали ціли, бо кіннотчики швидко віддалювалися в напрямку на ворога.
Такий обмін компліментами між однополчанами двох родів зброї відбувався часто, коли вони перехрещувались в бою. Але не дивлячись на деякий антаґонізм кіннотчики шанували своїх пластунів за їх відвагу, як рівнож і за те, що вони зовсім не по-пластунськи оберталися в швидких бігців і що-духу летіли за кіннотою, щоб зайняти і закріпити, за собою якусь вигідну позицію здобуту блискавичним натиском й ударом кінноти.
Ворожа піхота не витримала наскоку Чорних Запорожців й не утрималася на вигідній для неї позиції в Вербці. А їх гармати не тільки замовкли, але й швидко зникали з поля бою, як тільки кіннота, зявилася на обрію; видно добре далося ворогові в знаки недавня славетна атака Чорних Запорожців на московську батарію під Китросами, де було захоплено в полон цілу батерію.
Поручник Броже зі своїми Чорними не вгамувався й після заняття села Вербки, щоб не дати ворогові отямитися, гнав здеморалізованих москалів полем у напрямку на село Вільшанку (тепер село у Крижопільскому р-ні Вінницької обл. – Ю.Ю.).
Розпорошивши й прогнавши ворога яких вісім кільометрів, поручник Броже зупинив кіннотчиків мовою в "кінному строю", на великому бугрі перед Вільшанкою й вичікував прибуття ґальопуючих позаду "пішо по кінному" пластунів.
Ворожі сили, які складалися частинно з утікачів, з під Вербки, а частинно зі слабого резерву, нашвидко заняли позицію на протилежному бугрі за селом Вільшанкою. Жваву чинність проявляв ворожий кулемет на тачанці, піддаючи духа розбитій піхоті.
Ворожий кулемет зайняв позицію на тому самому місці біля цвинтаря, де перед недавнім часом забитого Чорного Запорожця сотника [Григорія] Бурбу вже мертвого посікли большевики шаблями на шматки. Чорні Запорожці за тіло свого забитого сотника пропонували большевикам на виміну захопленого в тім бою в полон живого комісара, але лють московська до Чорних не мала границь і вони свою безмежну ненависть жорстоко виявляли як до живих, так і до забитих Чорних Запорожців, коли хтось із них попадав у большевицькі лабети. На большевицьку відмову Чорні Запорожці з боєм здобули розшматоване тіло сотника й з почестями поховали в селі Вільшанці.
Чорні просилися в К-ра дивізіону в дальший наступ, щоб якось захопити ворожу тачанку з кулеметом, але досвідчений командір вгамував запал козаків, бо бачив сильну перевтому коней, як рівнож і те, що пластуни не дивлячись на їх надзвичайну здібність бігати вовками-сіроманцями, ще були далеко позаду. Трохи затрималися бо поралися з ворожими недобитками, виловлюючи їх на полі.
Кіннотчики мали зі собою кулемет "Луїса", який у досвідчених руках старого Дорошенківця Данила Якименка примусив замовкнути й знятися з позиції ворожий кулемет на тачанці.
Коли пластуни добігли й до краю вимучені, займали позицію, то вже не кпили з них кіннотчики, а деякі навіть підбадьорували задиханих козаків словами:
— "Тримайтесь хлопці!"
— "Відпочините ви, а наші коні також, то як буде треба знову насиплемо москалям перцю в ніс".
В тому бою не мали Чорні втрат ні людьми, ні кіньми й тільки з 1-ої сотні був ранений юнак М-ко коли кіннота починала відходити з бугра лишаючи в бойовій лінії пластунів.
Петро Дорошенковець. Поміж Чорними // Український Робітник (Торонто). – 1937. – Ч. 48. - 3 грудня. – С. 3.
Текст для публікації підготував – Юрій Юзич
