Марта Богачевська-Хомяк: “Українці, які не бачать позитивних змін, не знають свого власного життя”

І по мамі, і по татові родина Марти Богачевської-Хомяк належала до священничих родів. Дідусь-священник помер дорогою на Сибір. Дядько – Костянтин Богачевський – перший Митрополит Української Греко-Католицької Церкви (у Філадельфії). Про нього у 2019 році пані Марта видала свою книгу "Ukrainian Bishop, American Church. Constantine Bohachevsky and the Ukrainian Catholic Church".

У 1940 році, коли Марті Богачевській-Хомяк було усього два роки, через переслідування батьки були змушені виїхати з містечка Рави-Руської (Львівщина), перші роки родина провела у таборах для біженців, а вже у середині 40-х – емігрувала у США.

У 1960 році пані Марта закінчила Пенсильванський університет, а згодом — аспірантуру в Колумбійському університеті. Викладала історію Східної Європи у провідних університетах США, а потім уже як професорка історії в університетах Нью-Йорка, Нью-Джерсі, Вашинґтона та у Гарварді. Як гостьовий професор викладала і в українських вишах та долучилася до розвитку Центру СУА з жіночих студій в Українському католицькому університеті.

– Якою є історія вашої родини, чому батьки були змушені емігрувати?

– Я є частиною покоління українців, котре самостійно, або під впливом утисків влади під час Другої світової війни, прийняло рішення емігрувати. Мій батько – адвокат, який хоч і виступав проти ультранаціоналістичних рухів, але боронив українських повстанців, як міг. Зрештою через переслідування радянської влади у 1940 році був змушений втікати разом з родиною.

Це були часи непевності. Ніхто не знав, куди кого закине доля. Напевне, якби батько залишився в Україні, то його б вивезли на Сибір, як і нашого дідуся-священника, котрий помер дорогою на заслання. Так моя родина опинилася у німецьких таборах для переселенців, а звідти – у 1954 ми поїхали в Америку. Мені тоді не було й десяти. Перші роки жили у Стенфорді, штат Коннектикут.

Я виростала у специфічній Америці – країні першого покоління другої хвилі еміграції – українському "гетто" в Америці, яке виховало певний тип людини. Деякі з нас залишились в цьому "гетто", не знаючи ані України, ані правдивої Америки.

І багато хто з мого покоління або розчинилися в новому середовищі, або тепер є активними в українському громадському життя. Я ж завдячую особливо мамі, але також батькові, що, попри навчання в українській школі, завжди намагалися показати мені решту світу.

Після закінчення школи я вступила в університет. Певний час вагалася між літературою та історією, але врешті обрала останню. Переїхала у Нью-Йорк, де українське життя було на міжнародному рівні. Там одружилася з журналістом з Канади, який підтримував мої наукові погляди.

А згодом – розпочала навчання в аспірантурі, спеціалізуючись на російській, східно-європейській історії. Так почалася моя кар'єра, але згодом, переїхавши разом з чоловіком у Вашингтон, довелось починати з нуля. І перша робота на новому місці – в американській державній фундації для підтримки гуманітарних наук.

Також американці обдумували розширення програми академічних обмінів імені Фулбрайта, чи ні. Я в той час якраз почала читати курси з історії України і виявилась тою людиною, яка могла б зайнятися розширенням програми на Україну. Так у 1999 мене призначили директоркою програми Фулбрайта у Києві, а з 2000 по 2006 очолювала програму в Україні.

Я вдячна обставинам, завдяки яким мені довелося займатися програмою Фулбрайт, через яку я дуже часто приїжджала в Україну і так об'їздила її вздовж і поперек. Я не робила поділів на кращі і гірші університети, а пробувала достукатися до дуже різних, і переконувала ректорів відправляти людей на навчання за кордон.

– Зваживши власний науковий і викладацький досвід, якими, на ваш погляд, є проблеми української університетської освіти?

– Їх багато, але назву дві, які мене особливо дивують: по-перше, нестача доброзичливої критики, а, по-друге, розділення дослідницької і викладацької гілки в університетах. Я переконана, що добрий професор обов'язково на певному етапі повинен стати адміністратором і зрозуміти, скажімо, що хтось мусить платити за електрику. Бути професором насправді дуже небезпечно, тому що часто доводиться знаходиться в групі людей, які знають менше. Це природно.

Але якщо професор викладає три роки поспіль якийсь "Вступ до російської імперії", то він зобов'язаний почати щось інше, або спробувати себе у адміністрації і податися на якогось, скажімо, віце-ректора. Тобто науковець, викладач є справді добрим тоді, коли він не мириться з цим тривалим комфортом знання у певній ділянці, а постійно шукає щось нове. В Україні мені здається за подібним принципом працює Український католицький університет і це творить здорову атмосферу.

– Розкажіть про враження від першого візиту до України і спроби розвивати тут жіночі студії?

– На відміну від інших американців українського походження, що приїжджали в Україну, я ніколи не сподівалася дуже великих змін. Під час мого першого візиту у 1980 році в Україні було непорівняно інша бідніша ситуація, аніж сьогодні. Тому, як мені хтось з українців каже, що немає позитивних змін, то виходить, що люди не знають свого власного життя і, очевидно, своєї історії.

Щодо жіночих студій, то увесь цей час я актино друкувалася і поступово наукові зацікавлення привели до цієї тематики. І коли українки в Америці попросили мене написати невелику книгу про жінок, то врешті я погодилася. Тоді ніде не було грунтовних досліджень про те, як розвивався жіночий рух в Східній Європі, зокрема в Україні, у порівнянні із Західною Європою та Америкою.

Так вперше в Україну я потрапила у 1980 році на три місяці. Тоді вже можна було отримати доступ до київських і навіть московських архівів. Хоч працівники архівів були переконані, що тема фемінізму мені для прикриття, мовляв, насправді мене цікавить історія родини і націоналізм. Особливо багато підозр було у Москві. Вони мене там довго тримали.

Марта Богачевська-Хомяк: "Білим по Білому". А все ж таки, ми феміністки

Також я працювала в релігійному архіві в Перемишлі, звідки довідалася, що серед українок ХІХ століття поширювалися жіночі організації – здебільшого місцеві, економічні і не інтелектуальні. Що цікаво, що жінки в цих організаціях до кінця заперечували, що вони феміністки і навіть мої подруги, які займалися жіночими справами, казали, що те, що я описую, – не є фемінізм.

Але так і не давали чіткої відповіді на моє зустрічне питання: то як же ж це назвати? В той час Союз українок Америки також активно співпрацював з міжнародними організаціями, відтак, я багато спілкувалася з індусами, ефіопками, і зрозуміла, що у них такий же ж фемінізм, як і в Україні – так би мовити фемінізм кооперативів.

Я назвала це "прагматичним фемінізмом" і на основі такого відкриття сконструювала книгу "Білим по білому. Жінки у громадському житті України 1884—1939", яку закінчила, повернувшись в США.

Потім шукала можливості, щоб знову приїхати до тодішнього Союзу на базі наукових пошуків і викладала жіночі студії у Київському університеті Шевченка та Києво-Могилянській академії, але не побачила великого зацікавлення. Пригадую, тоді навіть одна жінка з Союзу Українок Америки дала гроші на жіночі студії, але професори побоялися брати курси побудовані на специфічно жіночій тематиці, щоб їх не звільнили.

Вже багато років потому українки з СУА побачили, що в Україні все ж є добрий університет, на базі якого можна розвивати цю тематику і так у 2011 році в Українському католицькому університеті у Львові з'явився Центр СУА з жіночих студій, який активно діє і зараз. Це не була моя ідея, але я до неї радо пристала.

– Чи можете назвати себе феміністкою?

– Не люблю ярликів, особливо побудованих на сучасних "-ізмах". Я не одна герметично замкнена істота, а є частиною різних суспільств і завжди дещо аморфних груп. Запитаєте мене, чи я націоналіст — то і ні, і так – залежно хто і коли мене питає. Звинувачували мене і у націоналізмі, і у запереченні його. Також для когось я американка, а пересічному американцеві я вашингтонка, або і українка.

Якщо ви віруючий християнин, то певно заважили, що Христос проповідує притчами, оповіданнями про конкретних людей, конкретні події, де ближній є не статистичним середником, а людиною звідкись. Подібне з фемінізмом — важливий контекст. Фемінізм так само потрібен, як націоналізм і глобалізм в толерантних вимірах і з дозою здорового глузду. Треба, остаточно, знати себе, без зайвих прикрас.

Я себе не вважаю феміністкою, але і не вважаю антифеміністкою. Я знаю, що дівчат несправедливо виховують інакше, як хлопців. І коли свого часу я подавалася на дуже поважну стипендію вперше після навчання, то на комісії, яка складалася з чотирьох чоловіків, мені поставили питання: "А як ви думаєте поєднувати особисте життя з науковим?". На що я відповіла: "Я бачу, що ви усі маєте обручки. Якось же ж це вам вдається". Врешті я цю стипендію отримала.

До цього часу я ніколи не думала про фемінізм, тоді як мої американські товаришки повинні були пройти чимало, щоб вступити до університету. Більшість з них не йшли до доброго університету, бо туди відправляли їх братів.

В нашій родині ніколи не було сумніву, що я піду в університет, а моя сестра навпаки повинна була боротися, щоб вийти заміж без магістерки. Я ж ніколи не сумнівалася, що піду на вищі студії, що стану доктором. І ми не робили проблеми з того, що мій чоловік Ростислав не робитиме докторату, бо він йому не потрібен.

– У 2019 році вийшла ваша праця про Митрополита Костянтина Богачевського "Ukrainian Bishop, American Church. Constantine Bohachevsky and the Ukrainian Catholic Church". Чому вирішили взятися за таку складну тему, яка не входила у сферу ваших наукових зацікавлень? Все ж зіграв родинний фактор?

– Не я вирішила, мене заставили (сміється). У вступі до книги я кажу, що виявилася заслабка до цієї праці. Втім мій батько наполягав, щоб я взялася за це (і навіть сам написав невелику книжечку), я ж виправдовувалася, що не маю необхідних документів.

Тоді мене "притиснув до стіни" Митрополит Любомир Гузар, мовляв, Марто, ви повинні писати, бо як ви не напишете, то ніхто не напише, ви – останнє покоління, що до певної міри може відчувати Європу і знає Америку.

Тоді я вирішила почати, але робила це з великою неохотою: організаційні церковні справи мене ніколи не цікавили та й писати про свого рідного стрийка було важко, через загрозу надмірної суб'єктивності. З технічними речима було теж непросто: як таких архівів з цієї теми не існувало, натомість була купа паперів, в якій треба було довгими годинами і днями порпатися.

А ще у церкві до подібних документів було обмеження і до архівів Філадельфійської Метрополії я таки не отримала доступ, але, на щастя, отримала у Стенфорді. Також поїхала в архіви до Риму і там знайшла багато матеріалів, з якими можна було працювати…

Робота над книгою тривала 8 років, і результат – 600 болючих сторінок. Коли уже почала вичитувати книгу, то зрозуміла, що це добра робота. Перший раз в житті я є задоволена з того, що написала.

Під цим оглядом повинна сказати, що провела продуктивне життя, хоч завжди думаю, що треба було більше зробити, оскільки в Америці все ж були великі можливості. Ми не користали з тих можливостей через те, що наші батьки, а ми разом з ними мали фальшивий і примітивний погляд на Америку.

Мовляв, яка там історія у Америки – 300 років – що там можна вивчити, яка культура, наука? Латині не вміють, ледве одною мовою говорять... В той час як Америка могла дати нам набагато більше – силу бути відважними.

– Будучи з родини емігрантів, вам, мабуть, не раз доводилось чути дискусії про "український дух"? Що це для вас?

– Почну з дещо іншого… Пригадую, як у 1970 роках розпочалася одна з серій зовсім непотрібних дискусій, мовляв, чи можемо ми, українці, що виростали в Америці, приймати американське громадянство? Я вирішила прочитати, на що мені доведеться присягати і з'ясувала, що присяга на американське громадянство є така ж, яку складає і президент – присягає на вірність країні, конституції і законам Америки.

З усім цим я погоджуюся і не бачила підстав, чому не можу бути повноцінним громадянином країни, де я живу. Але я дуже-дуже боюся подвійних громадянств, а Америка почала їх видавати: спершу ізраїльцям, а потім ірландцям. На мою думку це є згубне, оскільки вся американська державна система побудована на сувернітетах.

Щодо українського духу, про який ви питаєте, то ми не можемо "вискочити з українства" як писала Мілена Рудницька. Український дух – це ми самі, але це точно не те, що нас обмежує, тому не можна сказати, що якісь видимі речі визначають, що таке є український дух. Я не граю на бандурі, не співаю, не декламую, маю алергію на вареники, не вмію і не хочу вміти їх готувати, але Україна мені дорога як і її люди…

Після декількох візитів в Україну я зрозуміла, що можу жити в тут, в Україні, але не можу бути українкою, хоч однаково добре почуваюся як у Києві так і у Вашингтоні. А коли мене питають, яке моє улюблене місто в Україні, то я відповідаю "південний Миколаїв". Всі одразу дуже дивуються, як, мовляв, можна любити зрусифікований південний Миколаїв. Але чомусь мені дуже подобаються люди, що там мешкають.

– Чого Україні варто повчитися у Америки?

– По-перше, різниця між Україною і Америкою у тому, що в Америці я можу сісти за обідній стіл, за яким сидітиме сантехнік, і я матиму з ним гарну розмову. В Україні це поки виглядає дико – як так професор може сидіти за столом з водієм чи сантехніком.

По-друге, Америка більш толерантна до іноземців, особливо освічені американці відкрито сприймають інакшість. Натомість частина Україні не лише не сприймає інших, але й не знає самих себе, через майже неіснуюче внутрішнє подорожування. Звідси і друга річ, що мене завжди боліла в Україні – це насмішкувате сприйняття решти світу, особливо тих, кого ти вважаєш є нижчі від тебе.

Тобто така глуха і непотрібна ієрархія, яка проявляється скрізь, наприклад у ставленні професора до студента чи до підлеглого. По-третє, американські діти більш самостійні, менше дбані, не так вимогливі. Їм не дають усе під ніс.

По-четверте, українці набагато більше жаліються. І я, коли чую нарікання, розповідаю про своїх батьків, про адвоката, який, приїхавши в Америку, був змушений возити трупів, і маму, яка не вміла навіть вишивати, – пішла працювати на швейну фабрику.

І, нарешті, по-п'яте, це щодо відмінностей в освіті: в Америці є більше різноманітних університетів. Поступивши в американський університет, ви не робите рішення на усе життя і легко можете змінити спеціальність. А якщо і зовсім залишите навчання, то ніхто не скаже, що ви програли, адже життя попереду. В Україні, якщо ви вже щось вивчили, то це вовіки вічні, а якщо не отримаєте диплома, – то це найгірше, що може статися.

– Що б ви хотіли побажали українцям?

– Це три речі: активізуватися політично, думати над своїм матеріальним забезпеченням та податися на короткий час за кордон, щоб навчитися співпрацювати з самим собою у різних країнах і різних містах. Зробивши це, ви побачите ширшу перспективу свого власного життя.