Вечір п'ятниці. Останні години перед Чорнобилем

Від редакції: у 2019 році у видавництві "Фоліо" вийшла друком книжка Сергія Плохія - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи". Ця книга є першою історією Чорнобильської катастрофи від вибуху 26 квітня 1986 року до закриття станції у грудні 2000-го.

Чим для України був Чорнобиль? Національною трагедією, величезною психологічною травмою, важкою ношею для економіки. Чорнобиль вибухнув не тільки через помилки персоналу, нехтування правилами безпеки і проблемами з конструкцією реактора, але також через систему, яка обгородила ядерну енергетику завісою секретності. Радянська система не дозволяла поширювати інформацію про попередні аварії навіть серед фахівців. Це зробило нову масштабну аварію неминучою.

Сьогодні реактори чорнобильського типу вже не будують, але авторитарні режими, які тримають повний контроль над інформацією, усе ще існують. Зрештою, і в Україні досі виробляють майже 50 % усієї електроенергії на атомних станціях. Нам є чим поділитися зі світом стосовно досвіду Чорнобиля, але є над чим задуматися і самим.

"Історична правда" в річницю Чорнобильської трагедії публікує розділ із цієї книги з люб'язного дозволу автора та видавництва.

У п'ятницю, 25 квітня, жителі Прип'яті вже чекали вихідних. Попередній вікенд аж ніяк не можна було назвати спокійним — партійні лідери зробили суботу, 19 квітня, неоплачуваним робочим днем, частиною щорічного ритуалу до дня народження Володимира Ілліча Леніна.

Якби батько радянської держави жив вічно як, якщо вірити ЗМІ жили його ідеї, 22 квітня йому б виповнилося 116 років. Звичайно, не кругла дата, однак це вже не так важливо.

І хоча робота у вихідні напередодні дня народження Леніна була ніби-то добровільною, насправді ж партійне керівництво зобов'язувало всіх.

Михайло Горбачов подію пропустив через офіційний візит у Німецьку Демократичну Республіку, де він пропагував ідеї своєї політики "прискорення", однак співвітчизники державного лідера не підвели. Політбюро в Москві відзвітувало, що того дня на роботу вийшло 159 мільйонів людей, тобто більшість зареєстрованого населення.

Якщо вірити прип'ятській газеті "Трибуна енергетика", громадяни особисто прагнули взяти участь у "Червоній суботі", як цей день називала влада. А міський чиновник у статті "Свято праці" стверджував, що понад 22 000 жителів Прип'яті вийшли на роботу в "Червону суботу" безоплатно.

Працівники атомної електростанції та інших підприємств міста виробили товарів і послуг на понад 100 000 карбованців, тоді як вклад людей, залучених у будівництво, перевищив 220 000 карбованців.

Зрозуміло, що основні зусилля були спрямовані на 5-й енергоблок, де, відповідно до внутрішньопартійних звітів, затримки лише збільшувалися. Газета писала, що будівельники буквально подвоїли свої зусилля.

Більше того, одній бригаді вдалося залити 30 кубометрів бетону, що, очевидно, було справжнім досягненням, вартим уваги: бригада отримала визнання у статті "Працюють, не покладаючи рук".

Наступні ж вихідні обіцяли бути позбавленими від турбот. Чимало молодих пар у Прип'яті готувалися до своїх весіль, призначених на суботу, 26 квітня, а в неділю зазвичай реєстрували новонароджених.

Комсомол (Комуністичний союз молоді) із задоволенням допомагав з організацією, орендуючи приміщення і даючи своє ідеологічне схвалення весільного ритуалу — раніше заснованого на церковних традиціях, а тепер не просто секуляризованого, а ще й глибоко ідеологізованого.

Так, від молодят очікували покладання квітів до пам'ятників Леніну та меморіалів пам'яті Героїв Великої Вітчизняної війни. І зважаючи на розгортання Горбачовим антиалкогольної кампанії, керівництво партії та комсомолу всіляко ратувало за "тверезий" відпочинок.

У Прип'яті бажаючих випити було мало. Влада буде задоволеною, якщо весілля не завершуватимуться п'яними бійками між працівниками АЕС і "рексами", тобто будівельниками із сіл.

Окрім запланованих подій, кожен радів довгоочікуваному поліпшенню погоди: у Прип'яті було не за сезоном тепло, а термометр показував вище 20-ти градусів за Цельсієм. Для багатьох жителів подібна погода означала дво- чи триденні туристичні походи, риболовлю і пікніки в лісах, що протягувалися уздовж річки Прип'ять та її приток.

Урешті-решт, недарма Чорнобиль увійшов в історію як князівські мисливські угіддя. До сезону полювання, як і раніше, ще потрібно було дожити, а ось рибальський сезон уже практично розпочали.

Тієї п'ятниці "Трибуна енергетика" розмістила на останній сторінці фото молодого жителя Прип'яті з величезним сомом у руках. Фотографія супроводжувалася підписом: "Такий улов заслуговує місця в "червоному куточку"".

Автор мав на увазі імпровізовані пропагандистські дошки, створення яких на робочих місцях ініціювали партійні представники. Судячи з кадру, сом важив щонайменше 20 кілограмів, і саме тому в тексті стверджувалося, що подібний приз заслуговує суспільного визнання.

Газета подавала всю важливу інформацію про рибальський сезон. Попри те, що загалом лов риби заборонявся до початку червня — завершення сезону нересту, — влада дала дозвіл на обмежену риболовлю в районах, де нересту не було.

У статті, яка доповнювала фотографію, описувалися місця на річках Дніпро, Прип'ять і Уж, де берегова риболовля вважалася легальною.

Членам риболовських і мисливських товариств дозволялося щоденно ловити до трьох кілограмів цінної риби (включаючи коропа і ляща) і до 10 кілограмів менш цінної або звичайної риби, на кшталт карася чи верховодки; зі свого боку, особам, які членами товариств не були, дозволялося ловити лише два кілограми цінної і п'ять кілограмів звичайної риби.

Про риболовлю в охолоджувальному резервуарі ЧАЕС, який Микола Фомін не так давно назвав ідеальним місцем для розведення риби, автор статті не сказав ані слова. Вилов риби там суворо заборонявся, однак водночас був широко популярним.

Немало працівників атомної електростанції ловили рибу з резервуара вночі, доки відповідний патруль спав, — ловили не з берега, а на човнах.

Якщо газета "Трибуна енергетика" у Прип'яті задовольняла інтереси містян, які готувалися до приємного вікенду, то чорнобильське видання "Прапор Перемоги", орієнтоване переважно на читачів із сільських районів, готувало останніх до напружених вихідних — а саме до збирання березового соку і садіння картоплі, одного з основних експортних продуктів регіону та найважливішої для селянина продовольчої культури.

Чорнобиль, розташований на відстані 16 кілометрів від Прип'яті, продовжував функціонувати як адміністративний центр традиційно сільського регіону. У суботньому випуску "Прапора Перемоги" було опубліковано цікаві статті, присвячені двом темам.

Як виявилося, у березових лісах поблизу населеного пункту Дитятки — села, що південніше від Чорнобиля, яке в майбутньму послужить назвою для головного в'їзду в Чорнобильську зону відчуження, — бригади місцевого лісогосподарства зібрали 90 тонн березового соку, доставивши все закупівельникам.

Місцеві ж колгоспи конкурували між собою в садінні картоплі. Ураховуючи назву, символічно, що лідером став колгосп "Перемога" з правлінням у селі Стечанка, яке доживало свої останні дні — його мешканців незабаром евакуюють.

Утім, найбільш важлива інформація, опублікована чорнобильською газетою, стосувалася різних сортів картоплі для садіння. Два спеціалісти, один — з київського науково-дослідного інституту, а другий — з чорнобильського центру насінництва картоплі, пояснювали переваги і недоліки кожного сорту.

Цікаво, що ця тема була не менш важливою й для багатьох жителів Прип'яті, частина з яких мала дачі за містом, займаючись садінням там картоплі та інших овочів.

Однак ще більша група жителів Прип'яті — переважно молодих хлопців і дівчат з бригад Василя Кизими — приїжджала у свої села, щоб допомогти батькам.

Цінні поради про найкращі для садіння сорти картоплі — найкраще, що вони могли б запропонувати і батькам, і собі, адже протягом довгих зимових місяців у своїх міських квартирах покладатися вони будуть саме на продукти, надіслані з батьківських ділянок.

Нарешті — найголовніше. Прийдешні вихідні мали стати початком затяжного святкового марафону: 1 травня було Днем міжнародної солідарності трудящих, офіційним святом в СРСР; православний Великдень, офіційно ігнорований владою, але не серед населення, припадав на 4 травня; тиждень після цього теж був коротким, адже дата 9 травня, що знаменувала перемогу у Другій світовій війні, вважалася офіційним святом, яке широко відзначала і влада, і звичайні люди.

Таким чином, п'ятниця, 25 квітня, була останньою можливістю вирішити всі незакінчені справи, доки святковий настрій не охопить місто, фактично відклавши роботу до середини травня.

***

Як і всі у Прип'яті, Віктор Брюханов із нетерпіння очікував спокійних вихідних. Хто-хто, а він точно потребував відпочинку. Після приїзду з Москви Брюханов працював не покладаючи рук, і додому повертався виключно для сну.

Тепер він матиме можливість насолодитися теплою погодою і природою. Якось одного разу, коли на початку квітня він і його дружина Валентина купалися в річці, вони побачили у воді двох лосів — досвід, відерто кажучи, незабутній.

Хто знає, можливо вони зустрінуть тварин знову. Та найголовніше, що їхня донька Лілія з чоловікіом уже їхали до батьків із Києва.

П'ятниця, як завжди, видалася складним днем для Брюханова, але жодних ознак неприємностей, що могли б зіпсувати вихідні, не було. Радіоактивні витоки тривали, та персоналові вдавалося тримати все під контролем.

Не було ніякої потреби зупиняти роботу будь-якого з реакторів для розв'язання проблеми, як це сталося кілька тижнів тому на Запорізькій АЕС, де працювали два енергоблоки, а ще один перебував на стадії будівництва.

Сьомого квітня диспетчери ЗАЕС виявили радіоактивність в охолоджувальній воді, що надходила з реактора, — норма перевищувалася в чотирнадцять разів.

Задля усунення неполадок адміністрація змушена була зупинити реактор на два тижні, заморозити будівництво незавершеного блока і взагалі припинити виробництво електроенергії, адже їхній третій енергоблок потребував ремонту.

Чим все це завершилось? Відсутністю електроенергії, премій і багатьма питаннями з боку партійних та державних управлінців.

Чорнобильська атомна електростанція працювало згідно з графіком. ЧАЕС вважалася однією з найкращих у галузі, маючи в середньому п'ять технологічних аварій або відмов обладнання на рік.

Адміністрація станції планувала зупинити 4-й реактор, однак це було зумовлено виключно регулярними перевірками системи і ремонтом відповідно до галузевих нормативних положень.

Залежно від стану реактора подібні ремонтні роботи могли розтягуватися на кілька місяців, а частота зупинок визначалася Міністерством. І оскільки новий всесоюзний міністр енерегетики та електрифікації Майорець був сповнений рішучості творити історію і прагнув добитися визнання партійного керівництва, інтервали між зупинками реакторів було збільшено, а час на ремонтні роботи скорочено.

Збільшення виробництва енергії мало б порадувати вище керівництво, адже 1985 року ЧАЕС перевиконала плани майже на 10 відсотків не в останню чергу завдяки скороченню часу, виділеного на ремонт, проте 1986-го тепер уже вкрай необхідні зупинки мали скоротити виробництво електроенергії порівняно з попереднім роком.

Місцевому партійному керівництву такий розвиток подій не подобався. Водночас усе ж існувала низка галузевих стандартів, яку не могли ігнорувати ані партійні чиновники, ані міністр.

У квітні настала черга 4-го енергоблока зупинитися для ремонту, і команда Брюханова була готова виконати свою роботу.

Як часто трапляється в таких випадках, зупинку реактора збиралися використати для перевірки на низькому рівні потужності його численних систем.

Одне з випробувань, яке планували провести перед припиненням роботи енергоблока, стосувалося парової турбіни і було розроблене для того, щоб знайти спосіб зробити реактор більш безпечним при АЗ-5 (аварійний захист 5-ї категорії. — ред.) — процедурі аварійного відключення ядерного реактора, під час якої всі керуючі стержні автоматично опускаються в активну зону реактора, припиняючи реакцію.

Ідея, покладена в основу експерименту, була доволі простою: у разі виникнення екстреної ситуації, яка б призвела до зупинки реактора, очікувалося припинення електропостачання, хоча блок ще потребуватиме енергії для перекачування холодоагента в перегрітий реактор і запобігання розплавленню останнього.

Аварійні дизельні генератори мали вирішувати цю проблему і забезпечувати постачання вкрай потрібної для перекачування води електроенергії, однак вони вмикалися лише через 40—45 секунд після зупинки реактора, що спричиняло розрив при поданні і створювало потенційно небезпечну ситуацію.

Проблему необхідно було виправити. Вирішення запропонували інженери науково-дослідного інституту Донецька.

Вони наголошували: подібно тому, як не охолоджується відразу після зупинки реактор, не припиняє свої оберти й турбіна, яка приводиться в дію залишковим тиском пари; енергію від обертання, яке ще продовжуватиметься, теоретично можна використати для виробництва електроенергії в кількості, достатній для покриття проміжку в 40—45 секунд.

Утім, скільки саме триватиме обертання, спричинене імпульсом турбогенератора, і як багато енергії воно може дати — невідомо. І це питання, відповідь на яке донецькі інженери хотіли знайти за підтримки своїх чорнобильських колег, — зупинивши 4-й реактор. У цьому полягала суть експерименту.

Складність же зумовлювалася тим, що для проведення тесту, який, зрештою, поліпшив би механізми атоматичного відключення, ці самі механізми потрібно було вимкнути, змоделювавши таким чином перебій в енергопостачанні і роботі станції.

Відповідно, існував ризик втрати контролю реактора безпосередньо під час випробування. Та ніхто не вбачав у цьому великої проблеми. Керівники станції були зацікавлені у проведенні випробування, оскільки його результати дозволили б їм освоїти ще один аварійний захист реактора, передбачений його конструкторами.

Більше того, проведення випробування від них вимагали в Міністерстві. Раніше персонал ЧАЕС уже намагався провести такий тест, але він провалився внаслідок несправності паротурбінного генератора. Проблему розв'язали, і тепер усе мало пройти добре.

Підготовка до випробування стартувала в березні і завершилася в середині квітня. І хоча тестування парової турбіни потенційно було найскладнішою частиною перевірки системи, запланованої на 4-му реакторі, очікувалося проведення ще кількох експериментів.

За підготовку графіка всіх випробувань відповідав один із найдосвідченіших інженерів Віталій Борець. У свої сорок років Борець мав за плечима досвід роботи на багатьох станціях Радянського Союзу, а до Прип'яті вперше приїхав у березні 1974 року.

На момент приїзду в місто він майже двадцять років працював у галузі ядерної енергетики — переважно в містечку Томськ-7, закритому адміністративно-територіальному утворенні, ядерному об'єкті поблизу сибірського міста Томська.

На відміну від самого Томська, Томськ-7 не було позначено на жодній із карт. Це місто стало прародителем першої радянської промислової АЕС, запущеної 1958 року, головним продуктом виробництва якої був збройний плутоній, а не електроенергія.

У грудні 1963 року Борець входив до складу команди, яка запустила четвертий реактор на станції — АДЕ-4. Як і реактор Чорнобильської станції, в АДЕ-4 для сповільнення нейтронів, які розщеплюють ядра збагаченого урану, використовується графіт.

Борець пропрацював на ЧАЕС протягом десяти років, доки не влаштувався на роботу до підрядника, відповідального за встановлення реакторів. Процес зупинки реактора також входив до сфери його компетенції.

Пропозицію підготувати графік експериментів Борець прийняв із задоволенням. Він був прекрасно ознайомлений із роботою Чорнобильської АЕС, 4-й енергоблок якої був найновішим і, як ввжали багато хто, найбезпечнішим на станції.

Цей енергоблок зводили в рамках другого етапу будівництва: на відміну від 1-го і 2 енергоблоків — окремих будівель, — його будували у своєрідному дуплексі з третім блоком.

Обидва енергоблоки характеризувалися виробничою потужністю до 1 000 мегават електроенергії, а для досягнення цього показника вони мали виробляти щонайменше 3 000 мегават термальної потужності.

Генеруюча ж потужність 3-го та 4 енергоблоків оцінювалась у 3 200 мегават термальної енергії. Третій блок почав функціонувати у грудні 1981 року, 4-й — у грудні 1983-го. Протокол комісії, яка інспектувала і вводила 4-й енергоблок в експлуатацію, Микола Фомін підписав 18 грудня 1983 року.

У протоколі описувались основні характеристики реактора: його корпус являв собою сталевий циліндр діаметром більше ніж 10 метрів і заввишки 7 м, виготовлений із високочистого графіту і поміщений у бетонний контейнер довжиною 22 метри, заввишки 26 м і шириною теж 22 м.

Циліндр складався з графітних блоків, які сповільнювали дію швидких нейтронів і сприяли підтриманню ланцюгової ядерної реакції, розщеплюючи атоми урану на менші атоми та вивільнюючи кінетичну енергію.

Зверху і на дні циліндра прикріплювалися дві металеві пластини, що слугували біологічним захистом. Верхня пластина — "Система Є", яку оператори називал просто "Єлена" — пронизувалася численними отворами для двох компонентів: керуючих і паливних стержнів.

Паливних стержнів у реакторі було 1 661 одиниць, — кожен довжиною 3,5 м, заповнений гранулами 2—3 % збагаченого урану-235 і природного урану-238; рухомих керуючих стержнів було 211 одиниць, при цьому кожен стержень виготовлявся з карбіду бору, який поглинав нейтрони і, відповідно, міг сповільнювати реакцію поділу, якщо був вставлений в активну зону реактора, або ж міг забезпечувати зростання швидкості реакції, якщо виймався з активної зони.

Контур теплоносія переганяв воду, перегріту за рахунок енергії, яка вироблялася ланцюговою реакцією від паливних стержнів, у барабани-сепаратори; останні ж відділяли пару і подавали її в турбіну для вироблення електроенергії.

Як це було з усіма реакторами РБМК, реактор 4-го енергоблока не мав ніякої захисної оболонки, окрім бетонного кар'єру. Комісія хоча й оцінила функціонування всіх систем як прийнятне, та без нюансів знову не обійшлося: інспектори вказали на проблеми з реактором, які потрібно було розв'язати в майбутньому.

Зокрема, вони рекомендували модифікувати конструкцію керуючих стержнів, адже, як виявилося, останні, якщо опустити їх в активну зону на глибину менше ніж два метри, могли збільшувати реактивність (або просто стимулювати реакцію поділу), що збільшувало потужність реактора (загальна довжина стержня — 6 метрів).

Рекомендації комісії, які нібито мали запобігти проблемам на кшталт тієї, що виникла на Ленінградській АЕС, уже впровадили на 3-му енергоблоці.

Річ у тому, що 1975 року на ЛАЕС зафіксували суттєве підвищення радіоактивності та дестабілізацію реактора, викликану позитивним пустотним ефектом — зростанням радіоактивності всередині реактора після втрати охолоджувача.

Від працівників інших атомних електростанцій деталі ленінградського інциденту приховали, але Борець особисто переконався, наскільки небезпечною була ситуація на Ленінградській станції.

30 листопада Віталій Борець, якого з ЧАЕС направили на Ленінградську АЕС для проходження підготовки під час роботи з реактором РБМК, випадково став свідком найсерйознішої аварії в історії станції.

Того дня він вирішив залишитися після своєї зміни, щоб поспостерігати, як поведеться реактор під час так званого "перемикання передач" — процесу, коли реактор зупиняють, переводячи в інший режим функціонування.

Про виникнення певних проблем Борець здогадався дуже швидко: на низькому рівні потужності реактора почав підвищуватися рівень потужності, хоча оператор зробив спробу сповільнити процес, опустивши додаткові керуючі стержні в активну зону реактора.

Зазвичай рівень радіації спадає відразу після додавання оператором керуючих стержнів, адже саме в активній зоні, де відбувається ядерна реакція, з паливних каналів виділяється ядерна енергія.

Однак РБМК на Ленінградській атомній електростанції повівся інкаше: навіть коли досвідчений оператор, чий професіоналізм вразив Борця, опустив додаткові стержні вручну, зростаючий рівень потужності не сповільнився. Реактор працював не так, як очікувалося.

Віталій Борець зрозумів, що РБМК фактично вийшов з-під контролю. Маючи досвід роботи з реакторами, він знав: якщо рівень потужності не буде зменшено, це може призвести до вибуху.

"Уявіть себе за кермом авто, — пояснював Борець наступного дня співробітникові КДБ, який малощо тямив у ядерній фізиці. — Ви вмикаєте двигун, починаєте рухатися, плавно набираєте швидкість, перемикаючи передачі. Ваша швидкість — 60 км/год.

Ви знімаєте ногу з педалі газу, але усвідомлюєте, що автомобіль продовжує розганятися автоматично — спочатку до 80 км/год, потім до 100, 130, 150 км/год. Гальма не працюють, а швидкість зростає. Як би ви почувалися в такій ситуації?"

Некерований реактор двічі зупиняли за допомогою системи аварійного захисту АЗ-5. Вибуху вдалося уникнути, однак унаслідок різких перепадів рівня потужності розплавився один із паливних каналів в активній зоні РБМК, що спричинило витік урану в активну зону.

Реактор закрили і наступного дня "очистили" азотом. Через димову трубу в навколишнє середовище потрапили радіоактивні відходи, що становили півтора мільйона кюрі радіонуклідів (1 кюрі дорівнює кількості радіації, яка виникає в результат розщіплення 37 мільярдів ядер атомів).

Цієї кількості достатньо, щоб забруднити більше ніж 10 мільярдів літрів молока, яке стане абсолютно непридатним до вжитку людиною. За даними МАГАТЕ, безпечний рівень радіоактивного забруднення території дорівнює 5 кюрі на квадратний метр.

Залишається тільки гадати, скільки кюрі було викинуто на території поблизу ЛАЕС, включаючи місто Ленінград, яке лежить менш ніж за 50 км від станції.

Пояснень причини аварії Віталій Борець ніколи не отримував. Більше того, він узагалі не мав доступу до інформації щодо цього грандіозного недоліку в конструкції реактора. Усі дані засекретили, але жодних суттєвих змін у проєктуванні РБМК конструктори не внесли.

Натомість експерти видали інструкції про те, що саме потрібно поліпшити у структурі керуючих стержнів, ніяк не пояснивши, навіщо це має бути зроблено. Їхні інструкції не могли не знайти свого відображення в рекомендаціях комісії, яка інспектувала 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС, хоча мало хто розумів — питання стержнів було абсолютно критичним.

Уроків ленінградської аварії не засвоїли. Безперечно, існувало безліч варіантів поліпшення роботи реактора, але, як наголошувалося, основним завдання персоналу станції є виробництво енергії, а не розробка нових реакторів чи модифікація вже винайдених. Ремонт зачекає.

У КДБ не зводили очей з ЧАЕС і, загалом, були задоволені станом двох нових енергоблоків. Агенти комітету, відслідковуючи прогрес у будівництві, вважали: 3-й і 4 блоки були безпечнішими, ніж 1-й і 2-й.

А станом на 1984 рік комітет зробив висновок: незважаючи на серйозні проблеми з безпекою на атомній електростанції, ситуація виправилася. Так, 1982 року на трьох енергоблоках було зафіксовано 16 поломок обладнання і три аварії, але вже за перші дев'ять місяців 1984-го сталося лише 10 поломок без серйозних аварій.

Судячи з усього, ні Віталій Борець, ні будь-хто інший, готуючись до випробування на 4-му реакторі, не мали підстав згадувати про ленінградський інцидент.

Борець виконав усе, що йому доручили: інженер зібрав інформацію відносно всіх пропонованих експериментів і склав відповідний графік, який передав групі спеціалістів, відповідальній за підготовку до зупинки 4-го реактора.

Повну зупинку Борець пропонував розпочати в четвер, 24 квітня, о 22 годині; після цього повний експеримент, включаючи моделювання відмови реактора, мали завершити в п'ятницю, 25 квітня, о 13 годині.

Відповідальна група, втім, заявила, що випробування має завершитись о 10-й ранку, адже в іншому разі рівень радіоактивності в реакторі знизиться до недопустимих рівнів.

Заперечень не було. Микола Фомін, головний інженер, підписав усі потрібні документи. Згодом він згадував: спочатку відключення планували на 23 квітня, але все ж вирішили провести у вихідні.

Свою програму на затвердження представниками Міністерства енергетики та електрифікації та виробниками реакторів адміністрація станції так і не подала, — це хоч і передбачалося інструкцією, та на практиці виконувалося рідко.

Останній квітневий вікенд Чорнобильська АЕС мала зустріти успішним відключенням 4-го енергоблока.

Підготовку до зупинки 4-го реактора розпочали не увечері 24 квітня, як це пропонував Борець, а рано-вранці 25 квітня, коли заступила нова зміна операторів.

До 4:48 ранку рівень потужності було зменшено удвічі і стабілізовано на позначці 1 600 МВт. Процедуру зупинки продовжив Ігор Казачков, начальник ранкової зміни 4-го енергоблока, який заступив на роботу о 8:00 ранку.

Казачков, якому було вже трохи за 30 років, вважався одним із найдосвідченіших начальників зміни на ЧАЕС. Приїхавши на роботу в Прип'ять 1974 року (незабаром після закінчення Одеського політехнічого інституту), він швидко дослужився до своєї нинішньої посади.

У грудні 1985 року регіональне видання навіть опублікувало матеріал про Казачкова, додавши його фотографію. Одягнений у білу шапочку і халат, у модних окулярах і з бородою-еспаньйолкою, Казачков стояв біля екрана в пультовому приміщенні станції.

Він здавався вдумливими молодим чоловіком, а в газетній замітці високо оцінювали його "виняткову скрупульозність і трудову дисципліну".

Від нічної зміни Казачков отримав реактор, у якому майже всі керуючі стержні були вставлені в активну зону задля зниження інтенсивності ядерної реакції.

Невикористаними залишалися менше ніж п'ятнадцять стержнів, — вони й перебували в розпорядженні Казачкова для регулювання роботи реактора. Інструкції виробника наголошували на необхідності зупинки саме за такої кількості, однак ані персонал нічної зміни, ані сам Казачков процедуру відключення не починали.

Таке рішення елементарно стало б порушенням програми, наданої їм керівництвом: випробування турбіни реактора, як і інші численні тести і замірювання, ще не провели.

Утім, що більш важливо: за винятком надзвичайної ситуації, реактор можна було зупинити і відключити від енергомережі тільки з дозволу керівництва атомної електростанції, яке, зі свого боку, потребували офіційного підтвердження від інспектора енергомережі в Києві.

Пізніше Казачков зауважував: "Чому ні я, ні мої колеги не зупинили реактор, коли кількість керуючих стержнів [маються на увазі стержні, ще не опущені в активну зону] скоротилася?

Тому що ніхто з нас навіть уявити не міг, що це може спричинити ядерну аварію. Ми знали, що це [відтягування] було заборонено [виробником], однак не задумувались [про це]. Водночас якби я зупинив реактор, я б точно отримав прочухана. Зрештою, ми виконували план".

На питання, якими б могли бути наслідки зупинки реактора, Казачков відповідав: "Думаю, мене б звільнили. Так, вони б точно мене звільнили. Не за це, звісно. Але вони б знайшли причину. Ніхто з нас не вважав цей конкретний параметр — число стержнів — вагомим".

Таким чином, не особливо стурбований недостатньою кількістю незадіяних стержнів, Казачков продовжував виконувати ухвалену програму і готувався до випробування, відключивши систему аварійного водопостачання реактора.

Процедура зупинки реактора повинна була тривати лише кілька годин, а тому Казачков вважав, що ймовірність відмови системи аварійного водопостачання еквівалентна ймовірності падіння з неба літака комусь на голову.

Відключення аварійної системи водопостачання — тривалий і складний процес, під час якого оператори мали закручувати клапани величезних труб вручну. На все про все пішло 40—45 хвилин, а над кожним клапаном працювали команди з двох-трьох чоловік. Систему відключили близько 14 години.

Зміна мала ще 15—20 хвилин до старту фактичної зупинки реактора, проте невдовзі надійшов дзвінок від адміністрації станції — там хотіли, щоб реактор продовжував залишатися на зафіксованому рівні потужності в 1 600 МВт. Зупинка і випробування, яке планували провести на рівні потужності в 700 МВт, довелося відкласти.

Плани ж адміністрації змінилися після дзвінка, отриманого з офісу управління, відповідального за розподіл і споживання електроенергії, що вироблялася на ЧАЕС, у Київській області. Фактично вони були єдиним замовником послуг Чорнобильської атомної електростанції.

Якщо тільки на станції не виникала надзвичайна ситуація, вказівку оператора енергомережі потрібно було виконувати. Як виявилося, на Південноукраїнській атомній електростанції, що в Миколаївській області, раптово вийшов з ладу один з енергоблоків, унаслідок чого оператор хотів, щоб чорнобильський енергоблок зберігав свій рівень потужності до вечора, коли попит на електроенергію спаде. Тоді й можна буде продовжити процес зупинки реактора.

Ніхто з працівників 4-гоенергоблока такому проханню не зрадів, — особливо з огляду на те, що дзвінок надійшов за 15 хвилин до початку випробування, а систему аварійного водопостачання вже відключили, але їм не залишалося нічого іншого, як просто виконувати інструкції київського оператора.

Електроенергії, виробленої лише одним енергоблоком ЧАЕС, вистачало для забезпечення функціонування цілого Києва, а тому на станції не могли просто відключити реактор, як вони планували. Персонал АЕС уже скаржився на подібні конфлікти раніше, однак усе безрезультатно.

У лютому 1986 року невдоволення персоналу Чорнобильської атомної електростанції київськими операторами енергомережі було відмічене у звітах КДБ, переданих у Москву.

Лише 1985 року зафіксували 26 випадків, коли оператори ЧАЕС мали змінювати вихідну потужність енергоблоків після запитів диспетчерів енергосистеми в Києві, а за перші три тижні 1986-го сталося дев'ять таких випадків, що призвело до загального спаду вихідної потужності.

Оператори реакторів нарікали на те, що тип РБМК-1000 призначений для функціонування на стабільному рівні вихідної потужності, а подібні перепади можуть спричинити відмову системи. Більше того, зміни вихідної потужності призводять до викиду в атмосферу радіоактивних матеріалів.

Утім, відповідь Москви показала, що КДБ практично не міг вплинути на стан справ — міністерства у Москві, відповідальні за галузь ядерної енергетики, просто взяли цю проблему до відома.

О 16:00 пульт управління енергоблока прийняла вечірня зміна, начальник якої, Юрій Трегуб, з програмою випробувань ознайомлений не був. Процес зупинки реактора мали завершити до початку його чергування, а тому Трегуб не був у захваті від вимоги київського диспетчера енергомережі, яка здалася йому невиправданою.

"Я був здивований подібним розвитком подій, — коли диспетчер бере на себе управління атомною електростанцією, — висловлював через кілька місяців Трегуб своє розчарування. — Врешті-решт, диспетчер може не дати дозволу на зупинку, навіть якщо на станції виникне аварія чи станеться перебій в електропостачанні.

При цьому ми говоримо не про теплоелектростанцію, де може вибухнути простий котел... Завжди складно мати справу з диспетчерами... Існує безліч аргументів".

Трегуб і його інженери змирились із ситуацією. На момент, коли він прийняв зміну, рівень потужності реактора скоротився вдвічі — з повної вихідної потужності у 3 200 МВт до 1 600 МВт.

Окрім того, Трегуб здивувався тому, що систему безпеки було відключено. "Тобто вони її відключили?" — запитав він у Казачкова. "У рамках програми випробувань, хоча я заперечував", — відповів останній.

Казачков також додав, що диспетчер енергосистеми мав дати дозвіл на зупинку реактора близько шостої години вечора. Відповідно, експеримент із паровою турбіною, що вимагав відключення системи аварійного водопостачання, було відкладено, але не скасовано.

З огляду на складність і трудомісткість процесу активації й відключення системи аварійного водопостачання Трегуб вирішив залишити все, як є, і чекати дозволу диспетчера енергомережі, після чого можна було б розпочати зупинку реактора.

Ситуацію він обговорив із своїм безпосереднім керівником — начальником вечірньої зміни АЕС: обидва погодилися, що не мають іншого вибору, окрім як дотримуватися затвердженої програми, яку Трегуб уже уважно вивчав.

Не все було зрозуміло, однак людини, з якою він міг би проконсультуватися, поряд теж не знайшлося. До того ж паралельно він займався проведенням інших тестів, прописаних у програмі Борця.

Більшість із них повної зупинки реактора не потребували, але перед одним Трегубом був пульт управління із близько 4 000 індикаторів активності, що потребувало його моніторингу і контролю.

Шоста година вечора минула без новин від диспетчера з Києва. Приблизно о восьмій годині стурбований Трегуб зв'язався з начальником вечірньої зміни АЕС — як і раніше, безрезультатно. Керівник порадив Трегубу не починати процедуру зупинки реактора до прибуття заступника головного інженера Анатолія Дятлова.

Саме Дятлов відповідав за функціонування реакторів, і коли справа стосувалася їхньої зупинки, він виступав найвищою інстанцією для персоналу. Трегуб зателефонував Дятлову: як виявилося, останній залишив свій кабінет о четвертій дня, щоб трохи перепочити. Трегуб застав Дятлова вдома.

"Я маю кілька питань, багато питань", — пролунав схвильований голос Трегуба. "Це не телефонна розмова. Без мене не починайте", — коротко відповів Дятлов. Ще через деякий час наче нізвідки зателефонував начальник Дятлова, сам Микола Фомін — він також наказав Трегубу не починати без Дятлова.

Однак Дятлов не збирався повертатися на АЕС до отримання ними дозволу від київського диспетчера на зупинку реактора. Той невдовзі вийшов на зв'язок, — процедуру зупинки можна було починати о 22:00.

Трегуб ще раз негайно зателефонував Дятлову, але дружина останнього, Ізабелла, відповіла, що Анатолій уже в дорозі.

Зміна нарешті була готова приступити до зупинки реактора. Ураховуючи, що це випробування мало зайняти трохи менше ніж дві години, Трегуб розраховував завершити все до кінця своєї зміни, тобто до півночі 25 квітня. Вони мали поквапитися. Та де ж був Дятлов?