Тамара Скрипка: Пам’ять, що долає океани й час
«Наше завдання — виробити спільну стратегію інтегрування здобутків діаспори в материкову науку», — Тамара Скрипка, хранителька фондів Музею-архіву імені Дмитра Антоновича УВАН у США
"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу авторки та видання "День".
ХХ століття часто сприймається тільки як період пригнічення української культури. Це ще раз підтверджує, як мало нам відомо про наш культурний та науковий спадок за океаном — спадщину, збережену й примножену українською діаспорою. Канадський інститут українських студій, Український науковий інститут у Гарвардському університеті, Українська вільна академія наук у США (УВАН у США)... — це ті інституції, які були опорою для української справи в ХХ столітті і лишаються форпостами українськості й нині. Чи багато нам про них відомо?
Зокрема, Музей-архів імені Дмитра Антоновича УВАН у США налічує 365 фондів. Серед них є документи відомих нам постатей, як Євген Маланюк чи Василь Кричевський, і набагато менш знаних, як, наприклад, Агапій Гончаренко (1832—1916) — священик, видавець першої у США української газети Alaska-Herald, чи Андрій Дараґан (1902 — 1987), автор пам'ятника Т. Шевченкові у Вінніпезі. Про цю нашу спадщину "День" поговорив із Тамарою Скрипкою, яка працює (на запрошення Марка Антоновича — сина директора Музею визвольної боротьби України в Празі) хранителем фондів Музею-архіву імені Дмитра Антоновича УВАН у США.
Можливість упорядкувати рукописи О. Лятуринської, М. Ореста, Т. Осьмачки, почути записані у 1953—1977 рр. на бобіни лекції дійсних членів УВАН у США, торкнутись меморіальних речей учасників Легіону УСС, Є. Маланюка, Ю. Шевельова — це тільки частина скарбів Музею-архіву; детальніше — в інтерв'ю.
ЗВ'ЯЗОК, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ ПЕРЕРИВАВСЯ
— Ви є хранителем одного з найбільших, якщо не найбільшого, українського архіву поза межами України. Розкажіть, будь ласка, як він формувався.
— 75-літня історія УВАН за межами України — приклад тяглості поколінь, які доклали багатьох зусиль, щоб утримувати цей зв'язок. Після поразки Українських визвольних змагань 1917—1920 рр. збереження вивезених пам'яток було одним із пріоритетів УНРівської еліти. Відтак, у Празі, де була найбільша українська громада, заснували Музей визвольної боротьби України.
Наприкінці Другої світової війни, залишаючи Україну, вимушені політичні вигнанці, яким вдалося пережити репресії 1930-х рр., спочатку оселись у Львові, плекаючи надію, що він не буде совєтським, і тут продовжували свою працю — наукову, мистецьку. Приміром, Ольга Косач-Кривинюк завершувала написання літопису життя і творчості Лесі Українки, відвідуючи бібліотеку НТШ, консультуючись із Марією Деркач, яка паралельно укладала свою хронологію. Виживати було складно, та попри все діяв театр, відкривалися мистецькі виставки, влаштовувалися літературні вечори.
З наступом Червоної армії не лише політичні вигнанці з підсовєтської України, а й місцева інтелігенція, якій уже були знайомі обставини життя під більшовицькою владою, виїхали на Захід. Шлях кожного з них проліг через Європу, табори ДіПі. А вже з Європи більша частина виїхала до США і Канади.
Скажімо, Олександр Оглоблин, Наталія Полонська-Василенко, Пантелеймон Ковалів, Ольга Косач-Кривинюк, Світозар Драгоманов, Володимир Міяковський обрали Прагу, бо там була чимала українська еміграція і можливість примістити й свої архіви в Музей визвольної боротьби. Адже кожен із них у далеку незнану путь узяв із собою найцінніше — архів. Дехто з них навіть дістав працю у цьому ж музеї. Ольга Косач-Кривинюк, оселившись у рідної сестри Оксани Косач-Шимановської, завершувала літописання Лесі Українки. Ймовірно, з намови В. Міяковського вона передала найціннішу частину родинного архіву, своє і М. Кривинюка листування. Зокрема, й листування Лесі Українки з Михайлом Кривинюком, у якому обговорювалося питання політичної незалежності України.
Тим часом совєтська армія "визволяла" Польщу, Чехословаччину, і біженцям довелось у надзвичайно складних умовах, часто під нальотами бомбардувальників, рушати далі у невідомість — до Німеччини, де для них облаштовувалися табори ДіПі. Саме в одному з них — Сомме Касерне в Аугсбурзі — на підставі мандату, виданого 12 квітня 1945 р. тодішнім головою товариства Музею визвольної боротьби України др. Володимиром Бірчаком (бо важливо зрозуміти, що цей зв'язок ніколи не переривався), 10 жовтня 1945 року було засновано Музей-архів Української вільної академії наук в Європі.
Чому саме Музей-архів, а не архів як складова наукової інституції? Оскільки музей у Празі на той час уже був під загрозою знищення, а його фонди вивозив СМЕРШ до Совєтського Союзу, то потреба в продовженні місії, яку протягом 1920—1945 рр. виконував Музей визвольної боротьби України у Празі, була самоочевидною.
"У ТІ СКЛАДНІ ЧАСИ УКРАЇНСЬКІ НАУКОВЦІ НЕ ВТРАЧАЛИ ВІРИ, ЩО УКРАЇНА НЕОДМІННО БУДЕ НЕЗАЛЕЖНОЮ"
— Метою новоутвореного Музею-архіву було нагромадження і збереження музейно-архівних збірок наукового і культурного значення, які через політичні обставини опинилися поза межами України. Ініціатива організації музею-архіву в повоєння належала В. Міяковському, який, власне, й придбав у травні 1945 р. перші експонати майбутньої інституції (українські календарі, видані І. Штайнбренером у Вімперку на початку ХХ ст., і рукописну збірку поета празької школи Юрія Чорного).
Саме тому головна мета В. Міяковського як досвідченого архівіста — сконцентрувати вивезені архівні документи та зберегти їх для України — знайшла підтримку в професійних музейників-архівістів, які перебували тоді в таборах ДіПі. Він організував біля себе відданих архівній справі ентузіастів — Л. Бачинського, І. Коровицького, В. Дорошенка, А. Животка, М. Марковського. Слід зазначити, що у ті складні часи українські науковці не втрачали віри, що Україна неодмінно буде незалежною. Тому у зверненнях і відозвах Музею-архіву до громади, до видавництв просили надсилати шість примірників друкованих видань, щоб кожен університет незалежної України був укомплектований цими книжками.
З переїздом більшої частини політичних вигнанців за океан архівну й бібліотечну колекцію Музею-архіву в 1952 р. за сприяння Злученого українсько-американського допомогового комітету перевезли з Німеччини до Нью-Йорка (США). У 1950—1970-х роках В. Міяковський уже на американському континенті зібрав багатющі матеріали, над описом яких працював разом з архівісткою Т. Іванівською.
Посвята Володимира Міяковського українському архівознавству, його одержимість — один із високих прикладів служіння нашій науці. Саме завдяки його подвижницькій праці архівна колекція УВАН у США нині є однією з найбагатших і найунікальніших з-поміж збірок україніки поза материковою Україною. В архіві зберігаються унікальні документи періоду Української революції 1917—1920 рр., а також особові фонди відомих науковців, громадсько-політичних та культурних діячів.
У нашій історії спостерігаємо лиховісний, драматичний шлях винищення еліти. Уже з перших днів революції 1917 року українська аристократія входила в епоху відкритого на неї гоніння. І зусиллями української громади у США вдається зберегти архіви представників як фамільної еліти, так і духовно елітарної.
"АРХІВ ЯК БАЗА МАТЕРІАЛІВ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ Є НАЙВАЖЛИВІШОЮ І ПРІОРИТЕТНОЮ СФЕРОЮ ДІЯЛЬНОСТІ УВАН"
— В УВАН у США 365 фондів, документи яких охоплюють період середини ХІХ—ХХ ст. Це й особові фонди, і фонди громадських і політичних організацій, і мистецькі колекції. Наскільки вони опрацьовані?
— Архів як наукова база матеріалів для української науки є найважливішою і пріоритетною сферою діяльності УВАН. Адже стан збереження документів спричиняє авторитет академії у світовій архівно-музейній системі. Тому архіву, який у 1965 році з ініціативи В. Міяковського названо ім'ям засновника і директора першого Музею на еміграції проф. Д.В. Антоновича, від початків заснування цієї установи було приділено якнайбільше уваги.
Тут належить згадати президентів УВАН, для яких архів був найважливішою сферою діяльності академії. Це Юрій Шевельов, з ініціативи якого у 1983 р. співробітники Канадського інституту українських студій прелімінарно описали 125 фондів. A Guide to the Archival and Manuscript collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the the U.S. — по суті, єдиний опис архівних матеріалів. А також — Марко Антонович, Олекса Біланюк, для яких збереження архівних колекцій також було пріоритетним у діяльності УВАН у США.
Їхню справу в умовах фінансової скрути продовжує Альберт Кіпа — нинішній президент УВАН у США. На жаль, робота над "Путівником Музею-архіву ім. Д. В. Антоновича УВАН у США" припинилася через відсутність коштів. Сподіваємося, що напередодні ювілею УВАН у США, який відзначатимемо у листопаді цього року, наші прихильники фінансово підтримають цей проєкт.
— Напевно, найбільш опрацьованими вами є архіви родини Косачів і Драгоманових (трьох сестер Лесі Українки; Світозара й Оксани Драгоманових — її двоюрідного брата й сестри). Чи могли б розповісти про свої наукові відкриття?
— Так, ці архіви входять у коло моїх зацікавлень, але першим я упорядкувала фонд Т. Осьмачки. Потому Є. Маланюка, О. Лятуринської, Ю. Клена й фонди інших письменників. Кожен архів — це і радість відкриття, і біль душі. Упорядковуючи документи, проходиш через усе життя людини, пропускаєш через своє серце. Ось цей почуттєвий момент є набагато важчим, ніж перенесення з полиці на полицю нелегких коробок, ніж шкідливі архівні порохи, що нищать здоров'я. Найтяжче було перейти життям родичів Лесі Українки та Євгена Маланюка.
"НАЙСТАРІШИМ Є ФОНД УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ"
— Які з фондів є найдавнішими, якими особливо пишаєтеся?
— У віковому вимірі найстарішим є фонд Українських січових стрільців (там здебільшого матеріали Української бойової управи). Ми його вже частково оцифрували, адже це дуже цінний архів, що містить щоденники І. Боберського від 1914 року, обширну іконографію, листування.
Ми пишаємось усією архівною колекцією. Починаєш описувати черговий фонд невідомого для тебе імені, наприклад, К. Даниленка-Данилевського, завершуєш опис і відкриваєш для себе яскраву особистість. От тільки журба, що відкриваєш лише для себе і ту ж Оксану Лятуринську, й Олексу Стефановича, і Леоніда Лимана.
За описом архівів Євгена Плужника і його дружини Галини Коваленко з'явилася ідея проєкту "Мірило життя — любов. Інтимне листування з архіву УВАН у США". Це листи Пантелеймона Куліша до Марка Вовча (уже повернуті в Україну), листи Євгена Плужника до Галини Коваленко, листи Євгена Маланюка до Ніли Пелехович, листи Юрія Шевельова і Людмили Коваленко-Івченко.
КОМПОЗИТОР, ЯКИЙ ЗАКЛАВ БУДИНОК ДЛЯ ПРЕМ'ЄРИ УКРАЇНСЬКОЇ ОПЕРИ У КАРНЕГІ-ХОЛ
— Збереглися також бобіни від 1953 року, на яких містяться записи доповідей і конференцій, які щотижня відбувалися у УВАН у США. Тепер ми їх оцифровуємо і маємо намір у якийсь спосіб оприлюднити. Це унікальні доповіді інтелектуалів-гуманітаріїв ХХ століття: Олександра Оглоблина, Левка Чикаленка, Дмитра Чижевського, Євгена Маланюка, Григорія Костюка, Юрія Лавріненка, Мирослава Лабуньки, спогади Ізидори Косач-Борисової про сестру — Лесю Українку. Охоплює дивовижне почуття, коли чуєш їхній голос, особливості мови, їхню манеру спілкування.
Є архіви, над якими ще потрібно працювати. Наприклад, композитора Павла Печеніги-Углицького, представника першої еміграції. Він на основі творів Шевченка написав оперу "Відьма". Заклав у банку свій дім і винайняв зал у Карнегі-Хол для прем'єри. Прем'єра була у січні, який, як і зима загалом, тут непередбачуваний. У той день випав сніг, ожеледиця, і зал був напівпорожній. Так композитор втратив будинок. Його архів — один із найбільших і, безперечно, дуже цінний. А його ім'я і спадщина в Україні відомі дуже обмеженому колу фахівців.
— Частину з архівних і музейних колекцій УВАН у США було передано в Україну...
— Так, ми передали мистецьку спадщину Володимира Винниченка і Шевченкіану, вивезену Андрієм Терещенком в роки Другої світової війни з першого в Києві Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка (був організований 1928 року Володимиром Міяковським, а нині це провулок Шевченка, 8-а).
ВАЛІЗА ЗІ... СКАРБОМ
— Чи могли б ви детальніше розповісти історію Шевченкіани?
— У 1941 році під час бомбардування Києва та пожежі, яка наближалася до будівлі, тодішні працівники музею — Андрій Терещенко, його дружина Любина та троє інших, імена яких невідомі, — врятували будинок від знищення. Залишаючи Київ восени 1943 р., подружжя Терещенків спакували експонати в ящики та скрині, щоб за першої нагоди евакуювати їх із Києва, маючи намір примістити до Наукового товариства імені Шевченка у Львові або ж до шевченківського відділу Музею визвольної боротьби України у Празі.
8 жовтня 1943 року, за відсутності музейних працівників, робоча група з евакуації під керівництвом Мансфельда самовільно забрала три скрині та вісім ящиків, відправивши їх на Захід. Згодом Терещенко довідався, що музейні речі потрапили до Познані, де були розміщені в будинку університету, в який влучила бомба. Відтак музейна шевченкіана була знищена. Та найцінніші шевченківські раритети А. Терещенко віз у шкіряній валізі, яку завжди тримав при собі. Таким чином валіза разом з Терещенками опинилася у США.
Про таємницю валізи Терещенки нікому не розповідали. І лише після смерті А. Терещенка (1977 р.) дружина передала її до Музею-архіву УВАН у США під опіку тодішнього директора В. Омельченка. У 1991 р. померла Любина Терещенко. А валіза все лежала в одній з архівних шаф. І лише після смерті В. Омельченка я в присутності Оксани Міяковської-Радиш відкрила валізу — ми обидві завмерли. У валізі виявився справжній скарб — перше видання "Кобзаря" (1840 р.), прижиттєві світлини поета, автографи поетичних творів Т. Шевченка — "До Основ'яненка" та "Іван Підкова", а також автограф листа поета до Платона Симиренка від 26 листопада 1859 року, Шевченкові офорти "Вірсавія" та "Приятелі", рукописна збірка 1861 р. зі статтею-передмовою до неї Пантелеймона Куліша та рукописна збірка 1862 р. Таке буває лише раз у житті. А мені трапилося вдруге (вперше я завмерла в кімнаті Ізидори Косач-Борисової перед родинним архівом Драгоманових-Косачів). Згідно з рішенням Управи та її президента Олекси Біланюка, я описала раритети, і УВАН у США повернула їх в Україну.
120 ТИСЯЧ ОЦИФРОВАНИХ АРКУШІВ
— Частину архіву уже оцифровано. Чиї саме це фонди? І чи є вони у вільному доступі?
— Варто віддати належну пошану фахівцям архівної справи на еміграції за їхню одержимість і самопосвяту. На жаль, ми надто мало знаємо про їхню діяльність і подвижництво. Та все ж не лише в минулому були люди, які дбали про збереження архівних цінностей, усвідомлювали їх значення для історії народу та плекали національну пам'ять.
У 2017—2018 рр. Фонд катедр українознавства (голова — Богдан Витвицький, екзекутивний директор — Роман Процик) ініціював концепцію демократизації зарубіжної архівістики, поглиблення й удосконалення якої має на меті створення загальноукраїнського електронного архівного інтернет-порталу. Пропозиція Фонду катедр українознавства зустріла підтримку членів Управи, зокрема президента УВАН Альберта Кіпи. За сприяння і фінансової підтримки ФКУ київська компанія "Архівні інформаційні системи" розпочала оцифровування фондів архіву УВАН у США.
У перспективі уванівські матеріали будуть збережені у цифровій версії та доступні ширшому колу дослідників. Оцифровування документів коштовне, адже використовується спеціальне обладнання, що не ушкоджує оригінали, а в процесі підготовки рукописів до сканування реставруються знищені часом аркуші. За три етапи проєкту оцифрували архів УСС, Володимира Винниченка, Євгена Маланюка, МУРу, Олександра Кошиця, Юрія Шевельова, П. Курінного — унікальні й найбільш затребувані архіви. З одного боку, ніби й багато — 120 тисяч аркушів, проте порівняно з тим, що в нас є, це був би, мабуть, 1 млн 200 тисяч аркушів — і це тільки основні фонди.
Ці матеріали поки що не можуть бути викладені у вільному доступі, бо для цього потрібна пошукова платформа, тобто опис кожного відсканованого аркуша. Навіть я ще не можу ними користуватися, бо тяжко зорієнтуватися, що під тим чи іншим номером ховається.
— А чи багато дослідників приїздять, опрацьовують ці документи?
— Відвідувачів у нас небагато. Хто може до нас приїхати? Тільки той, хто дістає стипендію. Приватно з України приїздило лише три науковці впродовж 25 років моєї праці. Вартість квитка, проживання, на жаль, — не для українських науковців. Тому здебільшого в архіві працюють дослідники з Канади, Польщі, США і стипендіати програми імені Фулбрайта, НТШа, Українського наукового інституту Гарвардського університету.
— Чи налагоджений зв'язок УВАН у США з Україною?
— Україна жодним чином нам не допомагає і не підтримує. І не тільки нас — зацікавлення держави не має жодна наукова інституція поза її межами.
— В Україні публікуються книжки з використанням матеріалів архіву, які частково підтримує УВАН у США...
— На всі запити ми відгукуємося, завжди надсилаємо фотокопії в електронному режимі, відмов у нас ніколи не було. Ми також частково підтримуємо видання, які базовані на наших архівах. Нині у нас заплановано вихід другого тому "Спогадів про Лесю Українку" і ще двох видань. На жаль, нам катастрофічно не вистачає ресурсів — і людських, і фінансових.
"НАША ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНА ПРОБЛЕМА: МИ НЕ ЦІНУЄМО НАЙБІЛЬШОГО БАГАТСТВА — АРХІВУ"
— А як саме фінансується УВАН у Нью-Йорку?
— Ми функціонуємо виключно на пожертви української громади. Причому емігрантів третьої хвилі, бо четверта хвиля, яку називають "заробітчанами", не цікавиться наукою і фінансово не підтримує нашу інституцію.
Ми видаємо бюлетень "Новини з Академії" як своєрідний щорічний звіт про роботу архіву, бібліотеки, канцелярії, нові видання і т. ін. Розсилаємо усім нашим прихильникам і жертводавцям напередодні Різдва. Кожна людина доброї волі може надати нам допомогу. Адже робота, яку ми виконуємо, стосується не тільки Академії. Однак наша загальнонаціональна проблема: ми не цінуємо найбільшого багатства — архіву. У нас не вироблена відповідна культура сприйняття минулого через документ, через артефакт, через пам'ять.
Мене особисто вразило саме ставлення засновників УВАН до пам'яті. Вони розуміли, що Україну неможливо перенести навіть умовно ні в подорожньому наплічнику, ні на підошвах власних черевиків. І болісною пам'яттю у серці кожного ворушилася полишена Батьківщина. Пам'яттю... Це слово було як молитва, як заклик (на рівні зі словом Україна).
Їхня пам'ять була звернена передусім до недавнього минулого: вона забрала на чужі береги знищені революцією і більшовицьким режимом коріння фамільної української еліти — аристократів національної духовності й культури. Вона, їхня пам'ять, стукала у численні тоді журнали та щоденні часописи, лишаючи на недовговічних сторінках емігрантських видань сліди назавжди минулого часу, що відходив разом із тим поколінням назавжди. А не ставало місця на сторінках тих часописів — лягала рядками споминів, листів до друзів, щоденних нотаток, записів.
Пам'ять була активною, постійно озираючись у бік України, усе приміряючи до неї. Вони вірили, що пройде час — і стануть набутком української незаангажованої науки їхні праці. І архіви я сприймаю як пам'ять, що спочила в архівних течках, реліквіях-святинях на полицях нашого архіву. І в кожної течки своя історія, своя доля, свій трагізм.
Коли ми відчуємо у собі оту генетичну любов до всього свого?! На жаль, у нас відсутня ця культура навіть на рівні роду, дому. Ми не усвідомлюємо, що фамільні світлини, реліквії — це найбільша цінність. Я вже чверть століття живу в Америці й спостерігаю, як вони дослівно плекають свою історію, організовуючи вуличні антикварні аукціони (Antiques Roadshow) у кожному штаті, на яких люди стоять у черзі, щоб довідатись в експерта вартість тої чи іншої реліквії, автографа, успадкованих від бабусі чи прабабусі. І кожна річ, що продукована в США чи належить до її історії, коштує в кілька чи й надцять разів більше, ніж коштовність із Європи. Ось таким, на перший погляд, дивним чином кожен починає цінувати виключно своє. А в нас навпаки.
— Сподіваюся, це поступово буде змінюватися. Підсумовуючи, на вашу думку, чи інтегрований спадок української діаспори загалом у сучасній незалежній Україні? Згадати б праці Омеляна Пріцака, Ігоря Шевченка та багатьох інших дослідників. Газета "День" часто пише про них, деякі з есе Івана Лисяка-Рудницького вийшли у нашій серії "Бронебійна публіцистика". Та, напевно, це завдання для всієї України...
— Недостатньо інтегрований. Усе залежить від нас усіх — і тих, хто в Україні, і тих, хто тут. У нас спільна Україна, спільна наука, і наше завдання — виробити спільну стратегію інтегрування здобутків діаспори в материкову науку. Властиво, це завдання й виконує УВАН у США. Зокрема, Григорій Грабович, член Управи. Не можу не згадати спільних видань або на матеріалах наших архівів, які готували науковці з України — Надія Миронець, Ігор Гирич, Олесь Федорук, Галина Бурлака, Тетяна Осташко, Інна Старовойтенко, Тетяна Шестопалова, Надія Баштова. На жаль, не такими темпами, як бажалося б. Без підтримки держави силами виключно української громади неможливо такий об'ємний процес інтеграції реалізувати. Але вірити треба, як вірили наші попередники — і їм збулося.
