Година папуги. 13 квітня та інші нещасливі дні

Ми продовжуємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди". Попередні два розділи - "Діти пишуть Сталіну" та "395".

У квітні 2020 року ми відзначаємо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши на брудершафт незалежну польську республіку.

Розділ 13

13 квітня та інші нещасливі дні

Осяяння професора Свяневича — Козловський на краю прірви — Листи і Щоденники — Молитва — Складний вибір Юзефа Мацкевича — Цифри не збігаються — Де решта? — Калібр 7,65

1

13 квітня 1943 року застало Свяневича на Близькому Сході. Не йшлося про відвідання Святих місць напередодні Страсного тижня. Після низки конфліктів між Кремлем і командуванням польської армії, її евакуювали з місць формування на Оренбуржчині та у Середній Азії.

Спочатку — в Іран. Андерсу вдалося вивести із СРСР разом із солдатами 25 тисяч членів їх сімей: дітей, жінок, старих — усіх, хто вже повною мірою наситився радянським раєм, де "все є і всього досить".

Серед біженців було багато бабусь, які за усе своє попереднє життя жодного разу не виїжджали за межі власної ґміни. А тут – верблюди, намети, дитячий гамір! Усе це навіювало біблійні образи Виходу з єгипетського рабства, хоч і пустеля, і море були інші.

Потім цивільне населення розосередили на поселення до британських колоній — до Індії та Африки.

Армія Андерса йшла на з'єднання з Карпатською дивізією у Єгипет. Так поручик Свяневич опинився в Єрусалимі як керівник польського інформаційного центру.

І ось до Свяневича зайшов підполковник, який відав службою радіоперехоплення, у його руках був папірець:

"Зі Смоленська повідомляють, що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів.

Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття.

Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів.

Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв'язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці. (...)".

Повідомлення німецького радіо, 13 квітня 1943 року.

І коли Свяневич читав рядки радіоперехоплення, в його уяві поставала картина того, що він спостерігав крізь шпаринку в'язничного вагону в квітні 1940 року і про що писав у своїй записці рік тому:

"З тієї позиції вдалося побачити, що площа перед колією була досить часто обставлена вартою НКВД. Моїх колег висаджували з поїзда і пересаджували до автобусів із забіленими вікнами.

Автобус повертався за наступною партією десь за пів години. З того я зробив висновок, що колег перевозять до табору, що знаходиться досить недалеко від залізниці".

З рапорту Станіслава Свяневича від 28 травня 1942 року.

Свяневич запам'ятав і назву станції — Гнєздово.

Отже, 10 хвилин туди, 10 хвилин сюди — тобто відстань до місця, де вивантажували колег Свяневича, мала бути не більша за 8—10 кілометрів.

От тільки не було на тій відстані від Гнєздово жодних таборів. На цій відстані від станції були Косогори та Катинь.

Це пояснювало багнети і грубість конвою, таємність перевезень у Козельську з табору на станцію, забілені вікна воронка у Гнєздово, і врешті-решт "чайок" того-таки полковника НКВД.

"Колись мені трапилося оповідання про засудженого на смерть, — згадував згодом Свяневич — і ось, коли у момент страти мотузка під його вагою не витримала, усі — і публіка, і кат, — стали його друзями, всі намагалися йому якось допомогти.

То риса людської природи — милосердя.

Ось і моя доля, дивовижний порятунок від розправи під Катинню, в очах енкаведистів була наче мотузка, що увірвалася під час страти".

У ХХІ столітті повірити у те, що хтось з катів НКВД здатний на якісь людяні порухи душі, є чимсь занадто фантастичним, але для професора Свяневича той "чайок" був доказом здатності людської душі до милосердя, навіть якщо то душа ката.

Отже, у свідомості Свяневича все склалося до­ купи.

З Єрусалима до Лондона полетіла шифрограма. І незабаром Черчилль почув від Сікорського:

"Я маю докази того, що Радянський уряд вбив 15 тисяч польських офіцерів і інших військовополонених, які знаходилися у радянських таборах, і що вони були поховані у величезних могилах у лісах, насамперед, неподалік Катині".

2

Леон Козловський стояв на краю прірви: там, у рову була смерть — спластована, вкладена штабелями, з простріленими потилицями і зв'язаними руками.

Він міг лежати у цій самій могилі, якщо зі Львова його відправили би не на Луб'янку, а в Козельськ.

Він міг лежати в іншій могилі, десь під Москвою, якби на початку липня 1941 року був виконаний той — його — смертний вирок.

Як доля вирішує, кому жити, кому помирати?! Оцьому хлопцю... скільки, якихось 25? — Козловський глянув на фото. На спеціальному столі були розкладені особисті речі, фотографії, якісь папери, нотатники. Сторінки позлипалися, але дещо прочитати було можна:

"...Цілий час думаю про тебе, кохана, і про Боженку. І зичу тобі, Марисенько, усього найкращого, швидко побачити мене, а іще, щоб наше життя склалося краще і лагідніше, аніж до сьогодні. А Боженці — щоб здорова була і виросла нам на втіху..."

Щоденник Добеслава Якубовича обірвався 22 квітня записом: "О 1:30 годині поїзд рушив, 12 година Смоленськ..."

"...Прекрасно виспався. По радіо погані новини про клин (Володимир­-Волинський), обід, прощання із синами. О 15:40 прощання із Ніною — остання зустріч. У небі — великий хрест...

(...)

Сьогодні п'ятий день народження Януша. Скарби ви мої! Не писатиму про це більше, щоб не плакати. Ой, ви! Бог з Вами!.."

Щоденник Анджея Ріґера обірвався 23 квітня словами: "Вночі буря і дощ..."

 

"...Прагну, щоб Бог уможливив моє повернення (разом з усіма) до Польщі, до нормальних умов праці, щоби закінчив право, міг реалізувати свої наміри стосовно родини, а потім працювати науково, хоч би і у вільний час, а, як буде така можливість, то і фахово.

А до того життя моє так влаштувати, щоб воно мені давало максимум користі моральної, фізичної, матеріальної, щоб міг розвивати і свій характер, свій інтелект, своє тіло, і щоб одружився з чарівною, доброю, коханою жінкою, щоб мав з нею дітей — таких, про яких не раз мріяв — прошу Тебе, Господи, і про те, щоб мати шматок землі своєї десь у своїх коханих краях синьооких, де міг би відпочити від ґвалту міського.

Щоб той дім свій і його обійстя відповідали моєму омріяному ідеалові, щоб у домі була прекрасна велика бібліотека, яку я зібрав би...

Господи! Прошу Тебе про те, щоби батьки мої, брат мій і сестра також продовжили своє життя у відповідності до своїх найпрекрасніших намірів, прагнень і волі.

Але понад усе інше прошу тебе про те, щоби все це сталося тільки — якщо то можливо, Боже, — у межах Великої, Нової і Потужної Польщі!"

21 квітня автор тієї молитви Збіґнєв Пшисташ встиг занотувати: "О 8 г. ранку..."

9 квітня Вацлав Крук записав: "...вечір, проминули Смоленськ, доїхали до станції Гнєздово..."

12 квітня Влодзімеж Вайда, як завжди, лаявся:

"...Ніч мали холерну. Місця дуже мало. Їсти, звичайно, досі не дали. А я і не сумнівався! Холєра! З папірців, які знайшли, знаємо, що вивантажуватимуть за Смоленськом близько 10 км. Побачимо."

Ім'я власника іще одного нотатника лишилося невідомим:

"17 квітня. (...) станції Єльня, Колодня, Смоленськ. Година 17-та за Смоленськом 5 км... приготовлений автобус..."

9 квітня Адам Сольський закінчував свої нотатки вже просто у лісі:

"П'ята ранку. Від світанку день почався бурхливо. Від'їзд у в'язничному фургоні, у клітках (страшно!).

Привезли кудись в ліс, схоже на дачу. Тут докладний обшук. Забрали годинник, на котрому була 6:30 (8:30). Питали про обручку, яку... Забрали рублі, ремінь, складаний ніж..."

Далі у нотатниках записів не було, лише порожні сторінки…

3

Юзеф Мацкевич мав сумніви.

Коли німецька влада почала збирати польських громадських діячів, журналістів і просто "звичайних" людей у Катинь на пропагандистські "екскурсії", Мацкевич зрозумів, що справа може бути небезпечною.

Така "екскурсія" мала гіркий присмак колаборації. А "влада підпільна" такі речі не толерувала і карала дуже суворо. Аж до смерті.

Німці теж не дуже любили, коли їм не підкоряються. І коли Мацкевич довідався, що німці розшукують його, і з'ясував для чого, він мусив замислитися.

Питання було хоч і коротке, але складне: "як бути?"

Звичайно, Мацкевич шукав контактів із місцевим осередком спротиву, щоб отримати санкцію на поїздку до Катині. Отримав. Поїхав.

У Катинському лісі все було добре підготовлено: тіла, документи, свідки.

І те, що говорили свідки, справляло враження не стільки завченого на_пам'ять, скільки багато разів повтореного.

Тим не менш, між свідками кілька разів у присутності Мацкевича виникали дискусії: чи воронків було три, чи чотири, і чи машина з енкаведистами супроводжувала воронки тільки ззаду чи з обох боків?

Професор Бутц, який відповідав за розслідування з німецького боку, справив на Мацкевича приємне враження добре освіченого європейця, настільки щирого, наскільки дозволяли обставини.

Бутц, наприклад, не став приховувати, що пострілів ніхто з навколишніх мешканців не чув, окрім не по-радянському балакливого діда Кисельова.

Поміж соснами були розкидані якісь папірці. Мацкевич збагнув, що весь ліс усіяний грошима, польськими банкнотами, переважно по 20 і 100 злотих.

Тут-і-там траплялися уривки паперів, шматки газет. Мацкевич зауважив на деяких дати: квітень 1940 року.

Подекуди помітними купами громадилися залишки мундирів і фляги.

Сморід стояв нестерпний.

Вміст розкопаної могили несвідомо породжував порівняння із вмістом бляшанки із сардинами.

Тіла були складені рівнесенько: то ногами, то головами, так, щоб вирівняти штабель.

Частина трупів була в стані значного розкладу, частина — повної муміфікації.

Де-не-де можна було розрізнити риси обличчя.

Рот одного був широко відкритий. Здавалося, він кричав.

4

"Німецька комісія судмедекспертів вказує на типово більшовицький спосіб вбивства — постріл у потилицю! Місце виходу кулі знаходиться на чолі або у верхній частині черепа жертви", — так потім диктор коментуватиме кадри кінохроніки.

Поруч із Мацкевичем стрекотали камери. Німецькі офіцери ввічливо ділилися своїми спостереженнями, обережно підіймаючи голову чергової жертви.

Шкіра місцями вже відійшла від черепної кістки. Вхідні і вихідні отвори було видно дуже добре.

Лізти у_середину шкільною указкою, як це робив супроводжуючий групу медексперт, було зовсім необов'язково, але виходило більш ніж наочно.

Мацкевич мав право вільно пересуватися територією розкопок.

Він підійшов до працівника Польського Червоного Хреста і запитав в лоб: Що тут не так?

— А про що йдеться? — не відразу збагнув той.

— Чи можуть бути сумніви, що то зробили більшовики?

— Нема сумнівів.

— А щось такого, чого німці не розказали, що приховують?

— Насамперед кількість.

Мацкевич завмер від здивування: "Тобто як так — нема 10 чи 12 тисяч офіцерів?!"

— Але звідки?! Можу пану сказати з точністю до 200 — 300. У Катині лежить від 4200 до 4500 убитих польських офіцерів. Цю кількість німці приховують, бо спочатку бовкнули про 10 тисяч. Як пан бачить, навколо працюють радянські полонені, власне розшукують тих, кого "не вистачає". Знаходять інші трупи, але не польських офіцерів.

Наступного дня той самий працівник ПЧХ сам підійшов до Мацкевича і поскаржився, що вони (Польський Червоний Хрест) хотіли розкопати й останню могилу, але німці забороняють: ідеться про те, щоб не всі могили були розкопані і точна кількість загиблих залишилася невідомою...

Врешті-решт, в остаточному звіті професора Бутца йшлося про те, що було ексгумовано 4143 трупи, з яких вдалося ідентифікувати 2815 — 68 % знайдених.

Мацкевич повертався до рідного Вільна із сумнівами та запитанням: де решта?

У Кракові, Варшаві та інших містах Польщі по радіо почали виголошувати сумний список...

У тому списку поруч стояли два прізвища: Кароль Вайда, чиє ім'я спричинило сум'яття мами Анджея Вайди, та Добеслав Якубович... Підпоручик Якубович мав ідентифікаційний номер 0836, а капітан Вайда — 0844.

Такі самі номери були проставлені на конвертах з їхніми документами, і... на них самих.

До кожного була прив'язана металева бирка з номером.

Був іще один момент, який бентежив Мацкевича. У Катині знайшли 1650 листів, 1640 листівок та 80 телеграм. Усі без винятку — із Козельськом в адресі і датами 1939 — 1940 років.

Уривки газет теж мали дати від березня до початку травня 1940 року.

Серед особистих речей знаходили саморобні дерев'яні мундштуки та портсигари із різьбленим написом "Козельськ".

І мало то такий вигляд, що у Катині лежали бранці тільки Козельського табору.

Якуб Вайда та колишні бранці Старобільська Адам Дибчинський та Зиґмунт Бартницький були або неопізнані, або знаходилися десь в іншому місці... Де?

5

Отже, доктор Бутц стверджував у своєму звіті, що розстріли відбувалися прямо на місці, навесні 1940 року, бо тіла були одягнені у теплі речі і не були пошкоджені комахами.

Розстрілювали професіонали:

"...Окрім того, було встановлено постійне місце входу кулі — у суворо визначеній області потилиці, а також напрям кульового каналу.

Зважаючи на величезну кількість вбитих пострілом у потилицю, можна із впевненістю стверджувати, що страта відбувалася за планом, серійно, і здійснена досвідченими людьми".

Але був іще один момент, який замовчувала ґеббельсівська пропаганда і про який не став мовчати доктор Бутц: кулі були німецькими Geco 7,65 D.

То хто були ті "досвідчені люди" з німецькою зброєю?