Доктор медицини Розалія Ліфшиць-Винниченко
Володимир і Розалія. Він – відомий письменник, вона – студентка медичного факультету Паризького університету. Познайомилися в Італії на відпочинку. Потім він став українським премʼєр-міністром. А доживали віку у фінансовій скруті на чужині
У час і після Української революції 1917-1921 років багато українських політичних, державних, військових і громадських діячів та їхні родини вимушено перебували на еміграції.
Одні залишалися вигнанцями. Так і не змирившись з обставинами, вони жили мріями про відродження української держави. Інші поступово вростали у новий ґрунт, заводили майно та народжували дітей.
Дружини, переважно залишалися вірними помічницями, забезпечували, наскільки то було можливим, щоденний побут.
Свої особливості мав шлюб (спочатку громадянський, а згодом і формалізований) голови Директорії УНР Володимира Винниченка і лікаря Розалії Ліфшиць.
Еміграційний період життя подружжя, особливо в останні два десятиліття, був фінансово складним, навіть бідним. Невдале господарювання та прорахунки у ведені фінансових справ, як також нездійснені сподівання на стабільні літературні заробітки, час від часу приводили до критичних ситуацій.
Сам Володимир Винниченко, особливо після Другої світової війни, практично не мав літературних заробітків. Але принципово не йшов на поступки життю і вперто розводив на кам'янистій французькій землі городину, пробуючи забезпечити себе й дружину.
Чому ж його дружина Розалія, як професійний медик, як доктор медицини, до того ж з освітою отриманою у Франції, не працювала за фахом? Чи то вона, як дружина колишнього прем'єр-міністра не могла "понизитися", а чи обставини не дозволяли ?
***
Розалія (Рейзель) Ліфшиць народилася в російському місті Орел 26 липня 1886 року в майновитій єврейській родині підприємців, що згодом жили в Москві. Батько Яків (Яша) Ліфшиць, мати – Фаїна (Фаня) Видріна.
Згідно автобіографії, написаної 1947 року, що зберігається в Архіві ВУАН (США), Розалія народилася у Москві (Росія). Хоча в заповнених нею або з її слів документах періоду навчання в Парижі, місцем народження вказувалося російське місто Орел.
У Москві отримала освіту в жіночій гімназії, після чого ще два роки вивчала "природничі науки", як вона зазначає "вищого рівня".
Вищу освіту на початку ХХ ст. у Москві жінки могли отримати на недержавних платних Вищих жіночих курсах (ВЖК; існували у 1872-1918 рр.), що мали історико-філологічний та фізико-математичний відділ, а з 1906 і природничо-медичний.
Курс навчання тривав три роки, а з часом чотири. Правила вступу і навчання на Вищих жіночих курсах визначали, що "особи іудейського віросповідання можуть бути прийняті в кількості 3% від загального числа слухачок курсів".
Схоже на те, що Роза Ліфшиць два роки вивчала "природничі науки" на ВЖК, але не завершила навчання. Її прізвища у списках випускників Вищих жіночих курсів немає.
На той час жінці (тим більше єврейці) в Росії отримати вищу медичну освіту було проблематично. Тому, Розалія, маючи від заможних батьків фінансове забезпечення, поїхала до Франції, де вступила на медичний факультет Паризького університету.
Врахуємо, що її сестра Віра з чоловіком на той час жила за кордоном в Італії і також користувалася активною фінансовою підтримкою батьків. В університеті Розалія навчалася у 1907-1914 роках, завершивши складанням іспитів та здобула диплом доктора медицини.
Число жінок-студентів на початку ХХ ст. в Паризькому університеті поступово зростало. Цікаво, що більшість з них були іноземками. З одного боку це пояснюється тим, що тоді у Франції дівчата не мали де отримати середню (гімназійну) освіту, і, відповідно, вони не могли вступати до вишів.
Одночасно в багатьох європейських країнах жінок з гімназійною освітою не приймали до університетів чи інститутів, поширеною була також заборона на отримання жінками вищої освіти, зокрема й в галузі медицини.
Більшість іноземців-жінок походили з Центральної та Східної Європи. Із загальної кількості іноземців у Паризькому університеті на початок ХХ ст. жінки складали половину.
Хоча загальний відсоток жінок на студентській лаві наближався лише до 10 %. Число жінок на студентській лаві помітно зросло з початком Першої світової війни і досягло майже чверті загального складу студентів.
Ось саме в цей період на медичному факультеті Паризького університету училась Розалія Ліфшиць.
***
Університетська справа Рози Ліфшиць - це стандартний документ. На обкладинці вписано прізвище та номер справи – "UA 6949", вказано, що це досьє докторанта. По діагоналі напис олівцем – "Дисертація 2 квітня 1914".
Перша сторінка із заголовком "Медичний факультет Парижу" містить таку інформацію: Розалія Ліфшиць народилася 19 червня 1884 року в місті Орел, Росія. Далі записано, що батьки живуть в Москві і займаються бізнесом чи, як тоді казали, комерцією. Адреса проживання студентки – Париж, вул. Феятин, 7.
Наступна сторінка "Освіта". Тут у графі про освіту зазначено, що студентка не має диплому бакалавра,. Але вона 17 лютого 1906 року склала додаткові іспити з фізики, хімії та біології, і їй дозволено навчатися в університеті.
Окремо вписано адреси та дати, здогадно вони фіксували зміну адреси проживання, за якими мешкала Розалія Ліфшиць, навчаючись в університеті: вул. Ліанкур, 48, авеню дю Мен, бульвар Монпарнас, 51, вул. Ретьє, 11-біс, далі вул. Фобур, вул. Сен Жак, вул. Марі Роз. Наступна сторінка містить записи про навчальні дисципліни.
Остання сторінка справи Р. Ліфшиць має заголовок "Дисертація". "2 квітня 1914 року ми, професори та інші викладачі факультету медицини Паризького університету заслухали дисертацію пані Ліфшиць Розалії "Тетанія у дорослих та її паратифозне походження". (тетанія - це хвороба, коли знижується кількість кальцію в організмі через недостатню функцію паращитоподібних залоз).
Комісія на чолі з мікробіологом, академіком медицини, членом Ради директорів Інституту Пастера Андре Шантемесом оцінила дисертацію з оцінкою "добре" і запропонувала надати Розалії Ліфшиць ступінь доктора медицини.
Формально ступінь надає рада викладачів факультету, а затверджує рада професорів університету. Але це формальність. фактично саме іспитова комісія визначала чи відповідає дисертація і рівень знань докторанта визначеним вимогам і критеріям.
Протягом навчання Роза Ліфшиць проходила практичне стажування у кількох паризьких лікарнях: клініка Неккер, що спеціалізувалася на дитячих хворобах, лікарня Божон, лікарня Кочен, психіатрична лікарня Сент-Анн, лікарня Пітіє.
Таким чином, Роза Ліфшиць, пройшовши повний курс навчання на медичному факультеті Паризького університету, у квітні 1914 р. отримала ступінь доктора медицини.
Вона не була кращою студенткою факультету. Її оцінки були досить посередні. Можливо, що на те усе мав вплив її роман з Володимиром Винниченком.
Познайомилися вони влітку 1909 року в Італії, в приморському містечку Каві, неподалік Генуї (там мешкала родина її сестри Віри), а одружилися, точніше почали жити цивільним шлюбом з березня 1911 року.
Точну дату – 28 березня, Володимир Винниченко вказує в своєму "Щоденнику". Цивільний шлюб протривав п'ятнадцять років і завершився офіційною реєстрацією 29 квітня 1926 року у мерії 15 паризького району.
Зробивши свого часу вибір на користь союзу з Розалією він нотує "Дружина моя відповідає тим вимогам, які я завжди ставив своїй жінці. Вона – кінчає медичний факультет в Парижі, єврейка, але вчить українську мову і охоче згожується, щоб наша сім'я була українською".
Згодом Володимир Винниченко в листах до дружини і у щоденнику ласкаво називає її "Коха", інколи в щоденнику заміняє її ім'я значком ◊.
Завершивши навчання в університеті Роза Ліфшиць повертається до Росії. Незабаром почалася Перша світова війна і молода лікарка, згідно її автобіографії, працює у військових шпиталях Москви, а потім і Києва.
Цікаву характеристику дає їй Михайло Грушевський. Він писав у спогадах, що коли його дочка Катерина захворіла (Грушевські тоді жили в Москві), то "задзвонили до пані Винниченко, й вона дуже людяно відізвалася на се, приїхала, часто відвідувала під час усієї хвороби Кулюні… Розалія Яківна робила на нас дуже добре враження своєю лікарською діловитістю і серйозним відношенням до українства".
В кінці березня 1917 року Володимир Винниченко (здогадно разом з Розалією Ліфшиць) переїздить до Києва. З червня 1917 року до кінця січня 1918 року очолює уряд УНР, потім - Директорію УНР (грудень 1918 - лютий 1919 р.). В кінці лютого 1918 року вони разом виїздять за кордон, спочатку до Австрії, по тому до Німеччини, а вже звідти до Франції.
По виїзді з України якийсь час їхнє матеріальне становище було досить непоганим (тому міг сприяти доступ до частини партійної каси, яку ЦК УСДРП доручив був Володимирові Винниченкові "рятувати").
Частину бюджету складали надходження за театральні вистави в європейських театрах (головно в Німеччині) та окремі публікації його творів.
У липні 1923 року Володимир Винниченко купив віллу в селі Рауен на південь від Берліну, неподалік м. Фюрстенвальде, яку він називав "Хутором". Щоб мати ширші засоби до існування, він здавав свою віллу в оренду.
Проте, Володимир Винниченко виявився досить кепським бізнесменом. Тож десь через рік змушений був продати "Хутір" і, з надією на більші можливості, весною 1925 року переїхав з дружиною з Німеччини до Франції.
Перебуваючи з Володимиром Винниченком за кордоном, Розалія Ліфшиць не працювала в медицині, власне вона ніде не працювала.
Проте в "кризові" періоди усе ж робила спроби, кількаразово проходила додаткові медичні курси, разом з чоловіком розробляла проекти створення приватних медичних установ.
У жовтні 1925 року вона пройшла двотижневий курс удосконалення з гінекології на медичному факультеті Паризького університету в клініці Брока.
Володимир Винниченко нотує у "Щоденнику", мовляв у травні 1926 року Розалія активно шукала будь-яку "медичну працю або в лабораторії, або в клініці", одночасно він уважав, що нагально "треба закласти фундамент для праці Кохи".
Але 1926 року в харківському кооперативному видавництві "Рух" розпочато випуск 23 томового зібрання творів Володимира Винниченка. Окремі твори перекладалися російською і видавалися у Москві. Фінансовий стан поліпшився і справа працевлаштування Розалії на якийсь час втратила актуальність.
В цей час Винниченки купують земельну ділянку в передмісті Парижа (20 дільниця) на вулиці Еміля Дево (північно-східна околиця міста) і розпочинають будівництво власного будинку. Правда, як виявилося, це було невдале вкладення грошей. Будинок довелося спочатку здати в оренду, а по тому й продати.
Нову спробу Розалії Винниченко (після реєстрації шлюбу вона частіше вживала прізвище Винниченко, інколи Ліфшиць-Винниченко) робить 1928 року намагаючись організувати приватний заклад – "гіпноаналітичний інститут", але також невдало.
Володимир Винниченко пише у щоденнику: "треба здобути незалежність, треба знайти якусь працю чи службу, чи справу, яка давала б певний і сталий заробіток. Організувати клініку ? Нема снаги".
Для ведення приватної медичної практики потрібно було Розалії Винниченко скласти додаткові іспити. А тут все уперлося в те, що Винниченки не мали французького громадянства. Прийняти його, за словами Володимира Винниченка, є "річ абсолютно неможлива".
Винниченки купують нову земельну ділянку на південному заході Парижа на вулиці Сквер Вержен (це між Булонським лісом і Люксембурзьким садом неподалік Сени). Знову беруться за будівництво вілли, але будівельні роботи затягнулися, так, що вселилися вони лише у червні 1930 року.
На це будівництво і земельну ділянку гроші в основному зібрано з розрахунку регулярного надходження гонорарів з Харкова від видавництва Книгоспілка, що розпочало 1930 року друк зібрання творів письменника у 28 томах.
На Сквер Вержен прожили до кілька років. Місце розташування будинку виявилося дуже невдалим. Поруч було приватне підприємство, машини якого створювали дратівливий шум. Довелося продати і цей будинок.
1929 року Розалія Винниченко зробила чергову спробу працювати за фахом. Вона додатково проходить курс навчання у приватній платній паризькій "Французькій школі ортопедії і масажу" і 28 грудня 1929 року отримує відповідний диплом.
Останні роки Винниченки на довший літний період виїжджали на південь Франції до моря і активно шукали можливість перебратися в тихе і дешевше для прожиття місце.
Отож, у жовтні 1934 року вони купили кілька земельних ділянок та старий будинок біля Канн в сільці Мужен, якому В. Винниченко дав назву "Закуток". Тут Винниченки прожили решту свого життя.
Ще однією перепоною для офіційної лікарської практики Розалії Винниченко була необхідність отримати сертифікат для медичної практики, заплативши відповідний податок.
Отримавши сертифікат, можна було організувати і обладнати власний приватний медичний кабінет. Усе те потребувало коштів, але їх не вистачало навіть на прожиття.
Остання спроба працевлаштування Розалії Винниченко була зроблена у травні 1940 року, коли на її запит з Паризького університету надійшла довідка, що Розалія Винниченко (тоді ще Ліфшиць) 1914 року отримала ступінь доктора медицини.
Це співпало, фактично з початком військової кампанії гітлерівської Німеччини проти Франції, що розпочалася 10 травня 1940 році та наступним створенням на частині Франції Французької держави (Віші) на чолі з маршалом Філіппом Петеном.
Здавалося б, що війна викликала додаткові потреби у лікарях. Але з невідомих нам причин Розплії Винниченко так і не вдалося отримати формальний дозвіл на медичну практику. Не знайшла вона роботи і у медичних структурах.
Після Другої світової війни Розалія Винниченко полишила спроби працювати за фахом. В перші повоєнні роки певну матеріальну підтримку Винниченки почали отримувати від міжнародної допомогової організації біженцям ІРО (International Refugee Organisation), а згодом - від української діаспори Північної Америки.
Довший час подружжя дотримувалося вегетаріанства і навіть сироїдіння. Але, складається таке враження, що вегетаріанство власне було прикриттям складного фінансового стану, простіше – бідності.
У своїх щоденниках Володимир Винниченко раз по раз нотував щось подібне до цього запису – "я не можу купити собі книжки потрібної для праці, не можу піти в театр на концерт … одежа наша пошарпана, білизна подерта, черевики протікають". До кінця свого життя Винниченки так і не змогли виплатити банківські позики на купівлю будинку і землі в Мужені.
По смерті чоловіка стало ще скрутніше. Розалія Винниченко 1952 року прийняла до себе художницю Іванну Нижник-Винників. Вона незабаром погасила банківські борги, а після смерті вдови, що сталася 6 лютого 1959 року, залишилася доглядати "Закуток".
З часом садиба Винниченків перейшла у руки французького власника. Частину майна, рукописи, тощо вдалося врятувати. Вони зберігаються в Україні, США і частково у Франції.
У Франції, у тому Мужені, залишилися і могили Володимира та Розалії Винниченків. Час від часу хтось кладе на ті могили квіти…
