“Какая разніца” і штрафи за російські вивіски: мовні пристрасті в Україні сто років тому
Мовне питання в Україні, здавалося б, остаточно вирішене та законодавчо врегульоване, знову з’являється на порядку денному – з подачі вже нової влади. Паралельно бачимо спроби назвати мову “причиною громадянської війни”, чинити опір подальшій українізації тощо. Нічого нового за останні 30 років? Насправді такі “мовні срачі” трусили Україну і після проголошення незалежності більше 100 років тому!
"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу видання "Новинарня".
Перший "мовний закон" зайшов у банки
Із падінням царизму Україна отримала реальну змогу будувати власну державність та, відповідно, вирішувати "мовне питання". Однак попервах, у 1917 році, воно не розглядалося серед першочергових. Кілька великих російськомовних міст (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Єлисаветград, Полтава та ін.) потопали в морі україномовного селянства, і в дрібних повітових містечках у публічному просторі домінувала російська. На цьому тлі виділялася Центральна Рада, засідання якої проходили українською мовою. Також українською проводилися публічні заходи представників Центральної Ради у регіонах. На цій хвилі почалися перші, дещо сором'язливі спроби відкриття українських шкіл та гімназій.
Серйозних конфліктів це не викликало. Поки не почалася війна з більшовиками. Червоногвардійці нищили по селах "хохляцькі" символи – портрети та книги Шевченка, а в захопленому військом Муравйова Києві під час червоного терору легко можна було отримати кулю лише за українське прізвище.
"Русская зима" ледь не стала останньою для київського більшовицького лідера Володимира Затонського, який у січні 1918-го щойно прибув із Петрограда після зустрічі з Леніним. Солдатня вже готувалася розстріляти україномовного партійця, але Затонського врятував мандат з особистим підписом лідера ВКП(б).
У березні 1918 року, коли влада УНР поступово відновилася на більшій частині території України, ситуація змінилася. Українські національні сили, травмовані війною із "братніми" російськими соціалістами, взялися провадити чітку мовну політику.
24 березня – рівно 102 роки тому – Центральна Рада ухвалила закон про впровадження української мови у банківській і торгівельній сфері. Відтепер усі банківські та фінансові установи в Києві й регіонах мали вести документообіг українською, а також українізувати вивіски.
У цьому законі чітко зазначалося, що українська мова є "державною".
Встановлювалися строки впровадження мовного закону. Але, за нашою давньою державотворчою традицією, він так і не був реалізований до кінця. Багато де банківські установи не позбулися характерних для тогочасної російської мови твердих знаків у написі "банкъ".
Мовний нейтралітет гетьмана
Мовна мітла почала мести по-новому після державного перевороту гетьмана Павла Скоропадського. Зрощений у російськомовному колі, гетьман і на чолі Української Держави був достатньо ліберальним до російської мови, російських ділових кіл та залучення їх до України.
У своїх спогадах Павло Скоропадський писав, що в українському русі він вбачав ту силу, яка вбереже суспільство від розбещеного більшовизму. З іншого боку, "монарх" 1918 року не приховував скепсису щодо "галицького" націоналізму. Але ці, здавалося б, взаємовиключні позиції не завадили йому взяти в команду Дмитра Донцова: ідеолог українського націоналізму в червні очолив Українську телеграфічну агенцію (УТА, нинішній Укрінформ) при уряді гетьмана, а також Бюро української преси (БУП).
Українізація Скоропадського досить точно відображала і саме ставлення гетьмана до цього питання. Де-факто вона була поставлена на державний рівень, але при цьому всіляко зневажалася проросійською та власне російською елітою, що в той період їхала в Україну пересидіти нестабільні часи.
Засідання уряду велись російською мовою, але протоколи обовʼязково перекладали українською та на наступному засіданні затверджувались міністрами.
У регіонах почали готуватися до відкриття українських шкіл. А вчителів навіть із глибоко провінційних містечок на період літніх канікул відправляли на навчання українській мові до столиці або губернських центрів. Державна скарбниця сплачувала їм компенсацію за дорогу й добові витрати.
У вересні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два україномовні державні університети.
Втім, українізація за гетьмана не проходила гладко. Чиновники на місцях багато в чому саботували цей процес і ламали собі мізки лише коли доводилося відправляти "бомагу" в Київ.
Особливо це відчувалося в армії, де більшість офіцерів були проросійськи налаштовані та чекали моменту, коли гетьман закінчить гратися в незалежність і почне відбудовувати "єдіную і нєділімую Росію".
Так, наприклад, один із майбутніх білих офіцерів пізніше згадував свою службу у складі 8-го Катеринославського корпусу ЗС УД, де йому дуже допомагало складати рапорти знання… польської. Офіцер писав звіти польсько-російським суржиком, який командування частини сприйняло за українську мову.
Зазначимо, що з початком повстання проти Скоропадського 8-й Катеринославський корпус майже в повному складі скине синьо-жовтий прапор, вивісить триколор та оголосить себе частиною Добровольчої армії Денікіна.
Дискусія про двомовність та реванш російської
Українська Держава так і не схвалила якогось окремого мовного закону. Ресторани, театри, вар'єте були переповнені біженцями з Росії, князями та промисловцями. В Україні знімалася кінозірка колишньої імперії Віра Холодна.
У цих колах гетьманат зміг просунути лише один, як би зараз сказали, глянцевий журнал "ОКО", який був уже двомовним.
Цікаво, до речі, що в українських вихідних даних друга мова називалася "моск." – "москальська".
Натомість в урядових колах різні сили почали створювати суспільну дискусію через ЗМІ. За визнання російської мови другою державною виступала газета "Кіевская мысль", яка наводила аргументи, нібито українська мова через свою нерозвиненість лише "гальмує" процес державотворення.
Це "мнєніє" підтримав російський кадет Павло Мілюков – міністр закордонних справ скинутого Тимчасового уряду, надалі член Донської громадянської ради, який переїхав до Києва та був вхожий у гетьманські владні кабінети. "Рівні права обох мов – найбільш справедливе та задовольняюче потреби місцевого державного будівництва й загальноросійського, в якому Україна має взяти участь", – заявляв він.
За двомовність виступили міністр освіти Микола Василенко, академік Володимир Вернадський, який готувався заступити на посаду глави ще не відкритої Української Академії наук, міністр судових справ Олексій Романов.
У дискусію влилася українська газета "Відродження". Вона навела думку філологів Агатангела Кримського, Володимира Науменка і Сергія Єфремова, які заявили, що українська мова має достатній словник термінів з різних сфер життя, а незнання мови є проблемою перш за все тих людей, котрі її не знають.
А 30 жовтня в мовний батл включилося Міністерство закордонних справ. В пресу потрапила спеціальна записка на ім'я міністра, складена главами всіх департаментів установи, в якій ті запевняли, що й надалі вестимуть документообіг українською. Враховуючи, що міністр Дмитро Дорошенко теж був палким прихильником курсу на незалежність та опонентом "двомовних" міністрів, можемо сміливо припустити, що сама "ініціатива" департаментів та "злив" записки у ЗМІ не могли обійтися без його участі.
Ця дискусія тривала до 14 листопада, коли гетьман оголосив курс на федерацію з Росією та змінив уряд на абсолютно проросійський.
Адміністративна та військова влада впала в руки Сергія Гербеля – російського дворянина й крупного землевласника.
Офіційна газета Української Держави виходила українською мовою навіть після розвороту до федерації з Росією. Однак чорносотенці в Києві взялися громити українські бібліотеки та редакції газет.
Але це тривало недовго. Проукраїнське військове керівництво в апараті Держави перейшло на бік Симона Петлюри, Володимира Винниченка та Директорії. Після повстання 14 грудня була відновлена УНР, гетьман утік із Києва та з України.
Сувора директивна українізація 1919 року
У перший день 1918 року українська мова оголошувалася державною за новим законом УНР. Вона визначалася як обов'язкова "в армії, на флоті, в усіх урядових та загальних громадських публічно-правних установах".
При цьому приватним особам дозволялося звартатися до цих установ своєю мовою.
Більше того, комендант Київського гарнізону, командир Січових стрільців Євген Коновалець підписав "наказ по осадному корпусові" про заборону всіх вивісок російською мовою в Києві – як на державних, так і на приватних установах. Написи українською натомість мали з'явитися до 18 січня.
Штраф за порушення припису сягав від 10 тис. до 80 тис. гривень, залежно від заможності порушника.
У самому суспільстві цей акт сприйняли неоднозначно. Так, наприклад, редактор проукраїнської "Нової Ради" Андрій Ніковський, який ще місяць тому переховувася від чорносотенців та радо зустрів прихід Директорії, в кількох номерах своєї газети власноруч описував негативні наслідки радикальної українізації.
Особливо колоритною була історія власника красильні, що розташовувалася в одному дворі з редакцією "Нової Ради".
"Коло нашої редакції є красильня. І вивіска. Вчора приходжу, бачу красильщика і з ним маляра. Вони замастили останні дві літери "ня" і пильно дивляться одне на одного.
– Для чого це ви замазуєте свою вивіску. Адже і українською мовою буде "красильня".
– Да? Вы думаете я не бегал на Крещатик и не купил словник за 8 рублей? Так вовсе не красильня, а… что? Как вы думаете?
– Може, фар… фар…
– Так вы не умеете выговорить?! Фарбарня!
– Але можна й красильня!
– Что значит можно? Мне сказано: наведи справки, купи словник и малюй. Но я вас спрашиваю, кто знает, что это ("фарбарня") значит и кто ко мне будет приходить красить вещи? Я же пропал!
– Але для чого ви замастили "ня". Нехай фарбарня, але "ня" в кінці зостається.
– А черт его знает! Разум за разум заходит и я уже все перепутал.
– Знаєте що. Я – письменник. Я можу видати вам посвідку, що по-українському можна і "красильня" сказати.
– Извините. Когда заходят трое, и у всех в руках винтовки, и говорят: "Мі записіваем твою фамилию" – так ну его к черту с вашей посвидкой. Лучше я напишу так, чтоб было непонятно – пусть они тоже словарь покупают".
Цей діалог Ніковський підсумував висновком, що українізація все ж має вестися демократичними методами і без серйозних ризиків для підприємців.
Незважаючи на опір, українська мова залишалася єдиною державною в УНР. Аж до загибелі Республіки.
