Родина Вадонів. Французи в місті солодких снів
1793 року із марсельского порту вийшов вітрильник із родинами французів, які не хотіли лишатись у якобінській Франції. В Росії їх чекала приваблива обіцянка - земля із правом вічного користування. Дуже скоро Вадони відкрили кілька потужних виробництв, зокрема, у Херсоні. Більшовики заводи націоналізували, власників - репресували.
"Історична правда" публікує уривок з книжки "Iсторii успiху: видатні українські бізнесмени ХІХ ст." з люб'язного дозволу авторки та видавництва "Фоліо".
Ця книжка про історії людей, вдача та праця яких надихають і сьогодні. Маючи різні освіту й походження, багато хто з них пішов наперекір долі. Вони були з різних куточків України: Харкова, Херсона, Києва, Одеси, Катеринослава, Єлисаветграда — заробити можна було всюди, а на історіях побудови бізнес-імперій можна й сьогодні навчатися у таких підприємців ХІХ ст., як Ізраїль Бродський, брати Роберт і Томас Ельворті, Стефан Кульженко, Олексій Алчевський.
Підприємці нової генерації, що самі себе зробили, змінюючи світ довкола себе, творили не лише промислові підприємства чи потужні фінансові імперії, а й традиції меценатства та доброчинності, нехай і політично вмотивовані.
Особисті історії покажуть ці масштабні процеси зсередини, допоможуть зрозуміти реальних людей, які помилялися, були слабкими, обирали негідних партнерів, неправильно оцінювали власні можливості й перспективи. Так, деякі з них побачили крах своїх дітищ. Не всі історії мають щасливий кінець, але всі вони про віру, успіх, натхнення та спадок.
Французькі підприємці не були рідкістю на українських теренах. Вони доклали руку до становлення чотирьох цукрових заводів у Подільській губернії та одного у Харківській.
Французи опинились в степовій Україні наприкінці XVIII століття. Катерина ІІ нещодавно перемогла Османську імперію й стала володаркою неозорих степів на півдні, тож їх треба було наново колонізувати, заселити лояльним Росії населенням. Цю функцію мали виконати колоністи, грецькі, болгарські, німецькі і – французькі.
1793 року із марсельского порту вийшов вітрильник із родинами французів, які не хотіли лишатись у якобінській Франції. Натомість в Російській імперії на них чекала обіцянка Катерини ІІ – земля із правом вічного користування.
Іншою причиною переселення підданих Франції була комерційна привабливість регіону, а також присутність французів на керівних посадах в регіоні. Так, Новоросійським генерал-губернатором був герцог Рішельє, а після нього – граф Ланжерон.
…Серед пасажирів судна, яке прямувало з Марселя до Росії були родини Кулонів, Васалів, Алларі та Вадонів. Родина Вадонів мала давні ремісничі корені (найдавніший на сьогодні відомий Вадон – Антоній був бл.1687 року народження) складалась із Жозефа та Вікторії Вадонів та їхнього сина – теж Жозефа (1783-1857 рр.).
Батько Вадон був слюсарем. На судні сталась трагедія – пасажири захворіли на чуму. Батьки Вадони помирають, а сина лишають у Стамбулі на кораблі – боялись заразитись від нього.
Втім, за якийсь час про хлопця згадала родина Кулонів, з чиєю донькою Софі (1790-1886 рр.) він заприятелював під час морської подорожі. Згодом Софі Кулон стане його дружиною. Завдяки Кулонам у 1797 році Жозеф Вадон опиняється в Російській імперії, в Умані, пізнавши вже життя та опанувавши слюсарне ремесло.
В Умані Вадон отримує виховання та продовжує освіту, в тому числі за сприяння родини Васал. У шлюбі з Софією народилось четверо дітей. Про долю двох нам нічого не відомо, але от Олександр та Євген (Ежен) Вадони (1833-1914 рр.) увійдуть в історію підприємництва півдня України.
Ежен був молодшим і переїхав з родинного гніздечка в Умані в Одесу – працювати на завод сільськогосподарського машинобудування О.Гена. Після кількох років праці та навчання він повертається в Умань з ідеєю – чому б не перебратись південніше?
Логіку Ежена Вадона зрозуміти легко. У південних губерніях почалась масова оранка цілинних земель для вирощування зернових на експорт. Це потребувало залізних знарядь праці (плуги, борони, сівалки), в тому числі машин – лобогрійок, жаток, віялок, трієрів тощо.
Тож рішення розпочати бізнес в Херсоні було стратегічно вірним. Так на початку 1850-х років Вадони осіли у Херсоні.
Спершу була невелика кузня на березі річки Кошової в Херсоні, відкрита Жозефом Вадоном з синами. Далі у 1853 році була механічна майстерня (з локомобілем – пересувним паровим двигуном, і це для Херсона була дивина).
Послугами енергійних та майстровитих французів користуються все більше мешканців навколишніх сіл та хуторів, підприємці нарощують своє виробництво. Під час Кримської війни завод виконував державні замовлення на 60 лафетів до гармат для Очаківської фортеці.
Ежен Вадон, на той момент голова родини та власник підприємства, отримав медаль, а сімейний бізнес - поштовх до подальшого розвитку. Адже для виконання замовлення виробництво треба було розширити і на це Вадони отримали урядову позику за лояльними умовами.
В результаті, в 1855 році було побудовано чавуноливарний (за тодішньою термінологією, за сучасною – механічний, машинобудівний) завод.
За кілька років Жозеф Вадон помирає, а його сини вирішують іти кожен своїм шляхом. Старший Олександр отримує свою частку сімейної справи (готівкою) та вирушає до Миколаєва. Власної справи він там вочевидь не відкриває, але напевне допомагає херсонським родичам у справах.
Очевидно, завдяки йому 1891-го було відкрито лісопильню і млин у Миколаєві. Один з представників миколаївської гілки родини, Олександр Вадон (очевидно, це сімейне ім'я) був викладачем французької мови в Одеському комерційному училищі і вчив майбутнього письменника Ісаака Бабеля:
"…учителем французского языка был там mr Вадон … Он обучил меня своему языку, я затвердил с ним французских классиков, сошелся близко с французской колонией в Одессе и с пятнадцати лет начал писать рассказы на французском языке".
Ежен Вадон залишається в Херсоні і розбудовує завод. Бізнес розширювався. У 1857 році, на початку підприємницької діяльності, засновник справи Ежен Вадон мав капіталу на 2 тис. рублів. У 1907 році сімейний бізнес оцінювали у 160 тис. рублів, а у 1912 році – аж у 750 тисяч.
Кількість робітників на заводі зросла з 96 осіб у 1884 році до 154 у 1896 році і до 500 у 1912 році. Завод постачав обладнання до міської водогінної контори, лісопильного та олійного заводів тощо. Поруч із підприємством було споруджено невелику електростанцію, яка забезпечувала енергією завод та будинки спеціалістів французьких сімей.
Ежен Вадон мав двох синів – теж Олександра та Євгена. Він приділив освіті спадкоємців сімейної справи серйозну увагу та не пошкодував на це коштів - сини отримали дипломи інженерів в Ліоні, аби на вищому рівні продовжити сімейну справу. Фактично вони спочатку стали кваліфікованими інженерами, а вже потім ефективними власниками.
Важливо, що Ежен Вадон зумів вписатись у херсонську еліту. Він отримує доволі високий соціальний статус – спадкового почесного громадянина. Його обирають гласним (депутатом) міської думи, а він, слідуючи неписаним правилам, займається доброчинністю в міру можливостей.
За обладнання механізмів сцени, підйомників декорацій та лаштунків херсонського театру на честь його відкриття Ежену Вадону було вручено абонемент у ложу бенуар.
Участь в засіданнях міської думи Ежен Вадон намагався використати не так на благо міста, як на користь своєму бізнесу. Він і його колега по суднобудуванню Спозито переслідували спільну мету – лобіювали питання підняття цін на оренду на пристані "Русалка", співвласником якої сам Вадон і був.
Брати Вадон також пропонували місту спорудити водогін за 23 тисячі рублів у 1879 році. Був також ще один проект, але він був дорожчим Тож водогін в Херсоні – французького походження.
Так само важливим аспектом в плані інтеграції в міську спільноту була релігійна толерантність Вадонів. За віросповіданням вони були римо-католиками, неухильно дотримувались релігійних обрядів та традицій. У католицькі релігійні свята на заводі та у костьолі завжди правився молебень.
Але з такою ж повагою Вадони ставилися і до православних релігійних свят і ці дні на підприємствах оголошувалися вихідними.
Важливу роль у налагодженні партнерських стосунків між робітниками та відігравали корпоративні традиції. Так, у родині херсонських підприємців Вадонів такі традиції склалися: наприклад, святкування разом з робітниками дня заснування заводу (9 травня) і Дня взяття Бастилії (14 липня).
Вадони загалом піклувалися про робітників як важливу складову процвітання своєї справи. Щодня вівся особистий прийом для вирішення непорозумінь. Тому робітники вадонівської верфі не брали активної участі у революційних виступах.
1895 року провели реконструкцію – завод було електрифіковано і замінено деякі ручні операції машинами. Тоді ж завод пристосував своє виробництво для кораблебудування.
***
Однією з традиційних галузей міської економіки Херсона було суднобудування. Вадони орендували Карантинний острів (один з островів дельти Дніпра у межах Херсону) у міста, спорудили власну верф – єдину в місті, на якій будували повністю металеві судна.
У 1894 році держава замовила підприємцям пароплав. На початку ХХ століття чавуноливарний і суднобудівний завод, єдиним власником якого був Олександр Вадон, будував невеликі пасажирські пароплави, катери, буксири, плавучі елеватори, забезпечені зерноочисними машинами з паровим двигуном, і навіть пожежні судна.
Завдяки високій якості робіт успішно конкурував із миколаївськими верфями, що забезпечувало йому постійний і дешевий кредит в провідних банках імперії. А з 1911 року велись переговори з правлінням Путиловського та інших заводів про збір есмінців. Навесні 1913 році почалось будівництво ескадрених міноносців (есмінців) типу "Новік".
На той момент Ежен Вадон підприємства родини передав в спільне управління старшому брату – Олександру, який керував ними до моменту більшовицької націоналізації у 1919 році.
Олександру Вадону пощастило потрапити в державну програму переозброєння Чорноморського флоту, прийняту у 1912 році. Будівництво есмінців було її ключовим елементом – вони були дешевші за лінійні кораблі (2 мільйони рублів проти 30), а будувати їх було швидше (аж у 2,5 рази) та простіше (не вимагало величезних верфей, яких імперському суднобудуванню не вистачало).
А новий клас есмінців "Новік" володів чудовими властивостями – він був швидшим та технологічно новішим, порівняно з турецькими кораблями, мав серйозне озброєння. Есмінці були надзвичайно ефективний класом кораблів і могли виконувати найрізноманітніші функції – від участі в конвоях до боротьби з підводними човнами.
Понад те, потенційний суперник – турецький флот – не мав сучасних лінкорів і навряд чи збудував їх для Чорного моря.
Власники суднобудівних підприємств побачили в цій програмі шанс підзаробити і загалом були праві. В лютому 1912 року уряд заключив перші контракти на будівництво есмінців з п'ятьма суднобудівними заводами, серед них був і завод Олександра Вадона.
При цьому херсонському підприємству відводилась суто допоміжна роль – тут мали збирати есмінці, аби врешті спустити їх на воду для подальшого добудування на воді та випробувань. Закладка кораблів "Счастливого", "Быстрого", "Пылкого" на херсонській верфі відбулась в жовтні 1913 року.
16 березня перший корабель серії "Счастливый" був спущений на воду. 25 травня відбувся спуск "Быстрого", а 15 липня зі стапелів благополучно зійшов "Пылкий". Але роботи на кораблях тривали ще певний час. Остаточно їх було завершено наприкінці 1914—на початку 1915 років.
Історія з будівництвом есмінців – доволі показова і у багатьох аспектах. Перш за все, верф Вадона потрапила у програму розширення флоту і це безумовна "перемога" власника.
Але спеціалісти столичних заводів, які прибули на місце для контролю та допомоги у будівництві, були трохи розчаровані побаченим. На них очікував безлюдний піщаний берег з трьома стапелями, невелика дерев'яна двоповерхова будівля контори і кам'яна споруда з навісом, що була суднобудівною майстернею.
Поруч під відкритим небом стояли діропробивні преси та свердлильні верстати. І це було найкраще суднобудівне підприємство в місті. За рік тут виросло потужне технологічне підприємство, практично нова верф з майже тисячею робітників.
Залізничної лінії до верфі проведено не було. Тому всі деталі відправляли в Херсон морем з Петербурга, довкола Європи.
Коли почалась Перша світова війна, есмінці ще готові не були, а можливість морського транспортування одразу закрилась. Доводилось розвантажувати вантажі в Миколаєві. Там же завершували будівництво есмінця "Счастливый", розпочате в Херсоні.
Втім, заради справедливості варто зазначити, що це була системна проблема Російської імперії. Попри десятиліття залізничного будівництва та модернізації, якість та швидкість залізничних сполучень все ще була далекою від досконалості. Підприємства столиць були набагато більш потужними за провінційні.
Але вони були на іншому потенційному театрі бойових дій – Балтійському морі. Суднобудівна ж промислова база в Миколаєві була перевантажена замовленнями, зокрема лінкорів і крейсерів. Власне, тому вибір і був зроблений на користь верфі Вадона.
В Херсоні також виявилось замало кваліфікованих робітників і частина працівників (близько 300) була доставлена з Петербурга, з Путиловського заводу. Їхня кваліфікація була вищою, як і готовність працювати не зважаючи на свята та вихідні:
"Путилівські фахівці і робітники працюють на відповідальних роботах, чого не можна сказати про херсонців. Коли херсонці відмовляються працювати в Двунадесяті свята, путіловці пропонують свої послуги, навіть на Новий рік і Різдво. Путіловці працюють щодня понаднормово, щоб швидше закінчити і поїхати", - зазначав у своїй доповіді фабричний інспектор.
А отже вищими і були заробітки – робітники-путиловці заробляли 4-4,5 рублі за добу, а херсонці – 2,5-3 рублі. Місцеві робітники цього не зрозуміли і не сприйняли. Тож конфлікти між ними були питанням часу. Неминучі страйки гальмували процес кораблебудування.
Тож виробничі потужності верфі Вадона не могли забезпечити високотехнічного кораблебудування.
Але, попри всі складнощі, кораблі були спущені на воду та успішно пройшли випробовування. І це було небачене досягнення для херсонського підприємця. Після такого успіху херсонською пресою навіть циркулювали чутки про майбутнє будівництво підводного човна на вадонівській верфі, але вочевидь це були не більше, ніж припущення.
***
Після встановлення у Херсоні більшовицького режиму завод і верф Вадона були націоналізовані. Націоналізація підприємств коштувала життя їх власнику – Олександр Вадон не пережив цього. Частина родини емігрувала до Франції, частина – залишилась. Зокрема, брат власника – Євген (Ежен) Вадон.
Він працював на родинному підприємстві, хай воно вже не було у родинній власності, до 1924 року. В епоху нової економічної політики проявились родинні підприємницькі якості та ліонська освіта. Євген Вадон засновує артель "Металіст".
Разом із колишніми працівниками родинного заводу (і це вельми показово – адже вони повірили колишньому власнику, в його здібності та перспективи) артіль випускала машини для сільського господарства.
Євген Вадон зумів завоювати авторитет в перше десятиліття радянської влади в Херсоні. Його фото висіло на міській дошці пошани. Але це не убезпечувало членів родини Вадонів від дискримінації за ознакою соціального походження.
Незважаючи на визнання у місті, його не раз арештовували і ЧК, і НКВС. Син Борис довго не вступити до музичного технікуму чи навіть знайти роботу. А у 1937 році їх обох арештували.
Євгена Вадона розстріляли 13 березня 1938 року, син отримав вісім ув'язнення. У 1957 році батька посмертно реабілітували, але не Бориса. Він повернувся додому, але жив навіть не в Херсоні, а в селі в Одеській області.
Близько тридцяти років працював в Одеському українському музично-драматичному театрі віолончелістом. Реабілітували його 1989 року. Наприкінці життя разом з дружиною імовірно виїхав у Францію.
***
Промисловий спадок Вадонів в Херсоні – чавуноливарний завод та верф – слугували більшовикам так само як і есмінець "Быстрый". Щоправда, трохи довше за військовий корабель.
Чавуноливарна частина підприємства Вадона стала заводом імені Старостіна – згодом на цій промисловій площі було відкрито кондитерську фабрику, яка працює і досі. А про чавуноливарний завод Вадона нагадує тільки вулиця Ливарна. Суднобудівна верф - заводом імені Комінтерну. Завод працює до сьогоднішнього дня як суднобудівний і судноремонтний.
В чому ж рецепт успіху французької родини імігрантів? І чим вони та їх справа такі важливі для Херсона?
Назагал підприємці-іммігранти не були носіями іноземних інвестицій. Зазвичай вони починали з нуля, вже на українських теренах заробляючи капітал, необхідний для відкриття власної справи.
Це був імпорт людського капіталу, так необхідного імперії, де до епохи реформ не було прийнято "крутитись" та заробляти. Комерційні та технічні знання, навички, сам дух капіталістичного підприємництва – ось у чому внесок іммігрантів, байдуже "своїми" чи "чужими" вони врешті стали. Вадони змогли стати "своїми".
Родина Вадонів демонструє поширений шлях розвитку бізнесу та ставлення родини власників до сімейної справи. Перші покоління починали справу без освіти, але не їх нащадки. Освіта створювала можливості для індивідуального вибору життєвого шляху.
Тож у підприємництві залишались ті представники умовно другого чи третього покоління, для кого це було справді важливо, хто мав до цього не лише хист, а й відповідні знання.
Успішна справа трималась на традиціях, готовності вийти за межі свого міста та інвестувати у іншому, сміливості братися за масштабні проекти. Майже всі члени родини – близько 40 осіб, в тому числі зяті, – працювали на сімейному підприємстві.
Важливо, що про родину Вадонів в Херсоні пам'ятають. Нарешті французькі підприємці повернулись із забуття – на хвилі декомунізації. Рішенням Херсонської міської ради від 21 лютого 2016 року провулок Сергія Лазо названий на честь сім'ї Вадонів.
