Як відбувалися парламентські вибори в Галичині 100 років тому?

На зміну так званій курійній системі (депутатів обирали у межах чотирьох курій (стани), де визначальну роль відігравав майновий ценз) за посередництвом колегії виборців (правиборів) було запроваджене загальне виборче право.

Насправді воно було відносно загальним, оскільки право голосу отримали лише чоловіки віком від 24 років, а право обиратися - від 30 років. Проте це значно розширило політичні права значної кількості громадян імперії Габсбургів.

Скористатися цим новим законодавством вдалося лише два рази - під час національних виборів до нижньої палати бікамерального Віденського парламенту (рейсхрату) у 1907 і 1911 роках. Він обирався терміном на 6 років, проте Перша світова війна усе змінила.

Кількісний склад Палати послів збільшився з 393 до 516 депутатів. Парламентські вибори відбувалися в регіональних мажоритарних одномандатних виборчих округах, у межах яких (регіонів) була закріплена певна кількість мандатів.

У Королівстві Галичини та Володимирії обиралося 106 депутатів, що становило 20% від усього складу парламенту. Цей край був найбільшим з-поміж 15 територіальних одиниць імперії, який населяло 8 млн. з-поміж 28 млн. усього населення австрійської частини імперії - Цислейтанії.

Коронні краї Австро-Угорської імперії: 1. Богемія, 2. Буковина, 3. Каринтія, 4. Крайна, 5. Далмація, 6. Галичина, 7. Примор'я, 8. Нижня Австрія, 9. Моравія, 10. Зальцбург, 11. Сілезія, 12. Штирія, 13. Тіроль, 14. Верхня Австрія, 15. Форарльберг; 16. Угорщина, 17. Хорватія і Славонія; 18. Боснія і Герцеговина

Вікіпедія

В усій Австрійській імперії у виборчих округ обирали одного депутата, і лише в Галичині також утворювалися двомандатні округи у сільській місцевості, неофіційною метою чого було зменшення кількості українських представників у парламенті.

По суті в Галичині використовувалася мажоритарна виборча система трьох видів:
1) одномандатні міські округи з відносною більшістю
2) одномандатні сільські округи з відносною більшістю для українців
3) двомандатні округи з абсолютною та відносною більшістю для змішаного українсько-польського населення (для отримання першого мандату необхідно було набрати 50% голосів, а для другого - 25%)

По факту територіальна організація виборів в Галичині була предметом маніпуляції зі сторони австрійської та польської влади, зокрема намісництва краю. Навряд чи тоді знали про джерімендерінг, проте прекрасно розуміли як на практиці реалізовувати принцип диспропорційністі представництва.

В результаті одного депутата віденського парламенту обирало 109 тис. українців (русинів), тоді як німці – 44 тис., італійці – 45 тис., словенці – 51 тис., румуни – 57 тис., поляки – 66 тис.

Загалом 106 депутатів обирали у 70 виборчих округах, серед яких 34 були міськими одномандатними, а 36 - сільськими двомандатними. Для наочності схематично відобразив на карті нарізку округів в Галичині станом на 1910 рік.

Виборчі округи в Галичині станом на 1910 рік

Міські округи. Лише Львів поділявся на 7 округів, а Краків - на 5 округів, тоді як інші міські округи утворювалися у межах одного населеного пункту (Перемишль, Станіславів (тепер Івано-Франківськ), Тернопіль, Тарнув, Коломия).

Або шляхом об'єднння від 2-х до 20-ти населених пунктів (наприклад, Стрий два міста, Жешув три, Дрогобич чотири, Сянік п'ять, Броди сім, Снятин вісім, Розділ двадцять тощо). Загалом міські округи налічували 221 тис. виборців, що становило у середньому 6,5 тис. виборців у міському окрузі.

Сільські округи були надзвичайно великими. Вони були диспропорційними не лише у порівнянні з міськими, але також у порівнянні між собою. Вони могли утворюватись у межах як одного повіту (району), так і в межах 4-х повітів.

Загальна кількість виборців у сільських округах становила 1 млн. 260 тис. осіб, що у середньому становило 35 тис. виборців, які обирали по два депутати. При цьому у західній частини Галичини (переважно населяли поляки) середній розмір сільського округу налічував 24,7 тис. виборців, тоді як у східній частині краю (переважно населяли українці) середня кількість виборців у сільському окрузі становила 44,4 тис. осіб.

Принцип нарізки округів також суттєво відрізнявся у межах самої Галичини. У Західній Галичині (більша частина теперішніх Підкарпатського і Малопольського воєводств) було створено 30 округів – 13 міських одномандатних і 17 сільських двомандатних (у яких праткично не було українського населення).

У Східній Галичині (теперішні Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області) було 40 округів - 21 міських одномандатних та 19 сільських двомандатних округів (де поляків було відносно небагато).

В усіх міських округах Галичини по факту депутатами обирали виключно поляків, оскільки міста були полонізованими. Натомість у 9 з 19 сільських округах Східної Галичини, де переважали українці обирали депутатів-українців, а у 10 округах із змішаним населенням - одного українського і одного польського депутата.

Вибори у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) 24 травня 1907 року

Як результат, завдяки лише механізму нарізки округів, перш за все польській владі вдалося суттєво збільшити представництво польського населення за рахунок українських виборців.

За цих умов під час парламентських виборів українське населення могло розраховувати не більше, аніж на 28 (26,4%) представника з-поміж 106 галицьких депутатів у Віденському парламенті, тоді як польське - на 78 своїх обранців, що становило 73,6%.

Таким чином, станом на 1911 рік поляки, які налічували 4,9 млн. осіб мали майже утричі більше представництво у Віденському парламенті, аніж українці, які налічували 3,5 млн осіб.

Перелік виборчих округів в Королівстві Галичини і Володимирії, у яких перемагали українські депутати

На практиці за підсумками парламентських виборів 1907 року у межах Королівства Галичини та Володимирії було обрано 28 українських депутатів, а у 1911 році – лише 24 українських депутатів. Усі вони були обрані у сільських двомандатних округах Східної Галичини у межах округів номер 51 – 70.

У 1907 році більшість з 28 українських обранців увійшли до так званого Руського клубу (Ruthenenklub), який об'єднував 20 українських представників націонал-демократів.

П'ятеро русофілів, які під час виборів створили спільний політичний союз з польськими східногалицькими консерваторами з Польського клубу (так званими "подоляками"), об'єдналися у власний парламентський Всеруський клуб, куди увійшло четверо з них.

Українська соціал-демократична партія здобула два мандати, яка формувала власну маленьку фракцію. Ще двоє українських депутатів у Віденському парламенті були позафракційними.

У 1911 році до Рейхсрату було обрано лише 24 українські депутати з Галичини. Переважна більшість з них, а саме 21 обранців об'єдналися у власну фракцію – Українську парламентську репрезентацію (Ukrainische parlamentarische Vertretung).

Її основі формували представники Української націонал-демократичної партії, а також поодинокі представники радикальної партії та українські депутати з Буковини. Інші троє українських депутатів були позафракційними, серед яких був колишній русофіл, соціал-демократ і націонал-демократ.

Головою Української парламентської презентації було обрано Костя Левицького, його заступниками Миколу Лагодинського, Миколу Василька і Теофіла Окуневського, а секретарем – Євгена Левицького.

Голова Української парламентської репрезентації Кость Левицький

Фракція поставила собі за мету вирішення для українців краю питання заснування українського університету у Львові і проведення виборчої реформи до Галицького сейму (один з 17 регіональних парламентів – ландтаґів, які також обирали у межах Цислейтанії).

На початку 1914 року українським депутатам вдалося досягти згоди з польською більшістю щодо відкриття українського університету, а також узгодити питання щодо утворення двомандатних виборчих округів у Галичині під час виборів до Галицького сейму.

Проте події Першої світової війни не дали можливості українцям реалізувати на практиці досягнуті ними важкою багаторічною політичною боротьбою поступок зі сторони польської адміністрації та офіційного Відня.

Обмежене представництво українців у Віденському парламенті було результатом не лише технології нарізки виборчих округів, але також маніпуляцій, підкупу та залякування зі сторони польської адміністрації краю. Словосполучення "галицькі вибори" стало синонімом численних порушень і нечесних виборів в Австро-Угорщині.

Для цього використовувався тиск за посередництвом влади на місцях, використання бюджетних ресурсів, здійснення податкового тиску на виборців, погрози українським делегатам, приховування часу й місця голосування, підкуп виборців й продаж свого голосу (так зване "хрунівство") та інше.

Марко Каганець, кандидат в депутати, вбитий 6 лютого 1908 року

Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник. Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто: НТШ, Український архів, 1972. с. 397

Під час виборчої кампанії 1908 року на мітингу у селі Коропець (округ 60) поліція вбила кандидата від УНДП Марка Каганця. Незадовго до смерті він отримав два листи від намісника Галичини з вимогою не брати участь у виборах.

На знак помсти за утиски українців і протесту проти фальсифікації виборів до австрійського парламенту студент 3-го курсу філософського факультету Львівського університету Мирослав Січинський застрелив у Львові намісника Галичини Анджея Казімєжа Потоцького.