Ян Палах: Смолоскип №1

Від редакції. "Історична Правда" у співпраці з Чеським центром в Києві розпочала новий авторський проєкт. На сайті в рубриці "Czech-in" щомісяця публікуватимуться статті про чеське двадцяте століття.

Історичні та культурні зв'язки України та Чехії є загальновідомими: від українських академій та університетів, які діяли в Чехословаччині в міжвоєнний період, крізь Празьку поетичну школу і до драматичних подій Празької весни 1968 року. Водночас, при акценті на "українських" слідах в історії Чехії, подекуди недостатньо уваги приділяється історії самої Чехії, чеським визначним діячам та віховим подіям.

Czech-in покликаний заповнити ці прогалини та ознайомити українського читача з ключовими подіями та особистостями новітньої чеської історії – від Томаша Масарика до Мілана Кундери, від проголошення незалежності у 1918 році до Оксамитової революції 1989 року. Пріоритетом проекту є безпосередньо чеський погляд на власну історію та дискусії в чеському середовищі щодо історії власної держави.

Сім'я Палахів була цілком звичайною, згідно з тодішнім словником, сім'єю "дрібної буржуазії". Глава родини, Йозеф Палах, успадкував будинок у містечку Вшетати.

Йозеф був власником невеликої пекарні та магазину солодощів. Тут він у 1939 році одружився із Лібушею Костомлатскою. Через два роки в них народився перший син Їржі, а ще через дев'ять років другий син Ян.

Комуністичний переворот у 1948 році мав очікувані наслідки для сім'ї Палахів – пекарню та магазин нова влада відібрала, Йозеф продовжував працювати в пекарні – але тепер уже державній. Проте ці зміни не сприймалися в сім'ї як щось драматичне, радше як даність часу.

Сини виростали під визначальним впливом батька. Йозеф Палах був дитиною першої "масарикової" республіки – принципи демократії та гуманізму прививалися дітям змалку.

Особливий вплив батько мав на молодшого сина Яна – допитливий хлопець захоплювавсяісторією і годинами слухав розповіді батька про Яна Гуса та Яна Жіжку. Ці зацікавлення юного Яна Палаха відобразилися й у школі.

Палах не належав до найкращих чи найбільш здібних учнів – але з історії та громадянського виховання завжди мав відмінні оцінки. Батько вчив синів критично мислити, і це, подекуди, викликало проблеми у школі – Ян цікавився темами, які виходили за межі офіційної ідеології.

В дев'ятому класі поведінка Яна Палаха стала предметом дискусії на загальних зборах вчителів – директорка школи переймалася, що Ян задає "делікатні" питання.

Дитинство Яна Палаха проходило у тепличних умовах невеличкого містечка та люблячої родини, проте цій ідилії скоро настав кінець – у 1962 році раптово помер батько. Для юного Яна це стало непоправною втратою.

Після закінчення школи Ян Палах продовжив навчання в гімназії в районному центрі у місті Мєлнік. З характеристики, яку йому видали по закінченні навчання, ми дізнаємося, що Ян Палах був студентом "різної успішності з різних предметів". Палах мав найвищі оцінки з історії, біології та хімії. Водночас, наприклад, вивчення російської мови для юного студента було неабиякою проблемою.

Мрією Яна Палаха було вивчати історію на філософському факультеті Карлового університету. І вже у 1966 році він впритул наблизився до неї – Ян успішно склав вступні іспити, проте через надмірну кількість абітурієнтів не був прийнятий. Довелося тимчасово задовільнитися навчанням у Празькому економічному інституті. Проте мрію вивчати історію Ян не облишив.

Зі вступом до Інституту для Яна Палаха починалося доросле життя – студентські гуртожитки та столичне життя з усіма його принадами. Друзі Палаха згадують його як серйозного, інтелігентного та "надміру" культурного молодого чоловіка.

Ян був коректним та толерантним, рідко брав участь у студентських посиденьках та практично не вживав алкоголю. Навпаки, намагався привчати своїх друзів до культури спілкування, найбільш поширеними словами у його словнику були "перепрошую" і "дякую".

Характерною рисою студента-першокурсника було загострене відчуття справедливості та цілковите несприйняття насилля. Палаха важко назвати антирадянщиком, хоч брати й посміювалися з матері, яка вступила в партію у 1957 році (старшому братові виповнилось 16 років і він хотів продовжувати навчання, тому мамина "партійність", насправді, мала дуже практичні причини – Р.М.).

Ян перечитував Маркса і у своїй уяві будував демократичне і космополітичне суспільство майбутнього. У гуртожитку на стіні біля ліжка були наклеєні фотографії президента Чехословаччини Лудвіка Свободи та Будди.

В шухляді робочого столу – вирізки з газет про події у В'єтнамі, вбивство Кеннеді, та про Мартіна Лютера Кінга. Ян Палах був типовим молодим студентом-ідеалістом, який активно цікавився політикою та історією. Ніщо не видавало в ньому потенціалу до радикальних вчинків.

Між Казахстаном і Прагою

Початок 1968 року став знаковим для Чехословаччини – з приходом до влади А. Дубчека почалися демократичні реформи: вільні зібрання, скасування цензури, пожвавлення громадянського життя.

Юний Ян Палах зі своїми уявленнями про демократичне суспільство та гуманістичними засадами став палким прихильником "соціалізму з людським обличчям".

Попри те, що вже влітку над Чехословаччиною почали збиратися хмари можливого радянського вторгнення, Ян Палах, як і багато інших студентів, продовжував жити звичним життям.

У липні студенти економічного інституту поїхали на роботу в СРСР, був серед них і Ян Палах. Це був не перший його візит в Радяський Союз – минулого року хлопець вже був у Казахстані, в рамках посилення "дружби народів" чехословацькі студенти допомагали із будуванням птахоферми. Тоді ж Ян відвідав Ленінград та "білі ночі", про що писав мамі у своїх лаконічних листах.

Листи Палаха із Радянського Союзу далекі від ідеалізації радянської дійсності. В 1967 році студент описував дійсність їхнього табору як "військову муштру".

Тоді ж він став ініціатором невеличкого бунту – студенти домоглися покращення харчування та дозволу купатися в озері неподалік. Наступного ж року в листі до матері Палах в кінці додав промовисте P.S.:

"Мене здивувала та занепокоїла атмосфера страху та переляку, яка тут панує між людьми (наприклад знайомий, перед тим як почати розмову, увімкнув голосно радіо). Деякі радянські представники наполегливо намагаються ізолювати своїх людей від решти єретичного світу, до якого тепер належимо й ми".

Ян Палах не помилявся. Він повернувся до Праги з СРСР 17 серпня 1968 року і поїхав до мами у Вшетати. Через чотири дні в ранішніх годинах сім'ю розбудило гудіння радянських танків.

21 серпня Палах вирушив до Праги. Поведінка Палаха того дня в Празі є цілком характерною – він не був тим, хто кидав коктейлі Молотова, натомість розмовляв із солдатами, намагався пояснити окупантам несправедливість та абсурдність їхньої присутності в його країні. З цього ж дня залишилися фотографії танків на вулицях Праги, зроблені Яном Палахом.

Окупація справила на молодого студента величезне враження. Ян не терпів насильства і мав гостре відчуття справедливості. Акт брутального вторгнення в його рідну державу став травматичним для Палаха, у пізніших розмовах з однокурсниками він неодноразово повторював: "Те, що скріплене кров'ю є святим".

Празька Осінь

Мілан Кундера свого часу писав, що Празька Осінь – це не менш цікавий феномен, аніж Празька Весна. Після вторгнення 21 серпня і підписання Московського протоколу, фактичної капітуляції погодженої керівниками Чехословаччини під тиском у Москві, боротьба ще тривала.

Протягом наступних місяців політики маневрували і по-своєму боролися, хоч і прихильники реформ були змушені тримати глуху оборону. Протестували окремі політики – протестувало й суспільство.

У цей буремний час в Яна Палаха був привід і для особистої радості: ще в липні 1968 року йому дозволили перейти на філософський факультет Карлового університету, де він нарешті мав би змогу вивчати історію.

Восени 1968 року життя в Чехословаччині не зупинилося. Не зупинилося воно й для самого Палаха – перед тим, як розпочати навчання на омріяному факультеті, у вересні Ян вирушив до Франції. Цей виїзд планувався ще в економічному інституті до серпневого вторгнення, тож Палах вирішив діяти згідно плану.

Майже місяць Ян Палах провів у Франції, зокрема працював на виноградниках неподалік Діжону. Поверталися студенти різними шляхами та автостопом, тож таким чином новоспечений студент-історик окрім Франції помандрував й Німеччиною.

Повернення в Прагу ознаменувало й початок нового життя. Ян Палах став студентом факультету, який традиційно вирізнявся своєю активністю. У жовтні 1968 року парламент, фактично, легітимізував присутність окупаційних військ на території Чехословаччини, схваливши "тимчасове перебування" радянський військ в країні.

А вже в листопаді пленум правління ЦК КПЧ виступив з критикою Празької весни. Студенти відреагували оголошенням окупаційного страйку – молоді люди зайняли факультет і цілодобово в ньому господарювали.

Новачок на факультеті, Ян брав активну участь у листопадових подіях – чергував на вахті біля входу, розносив пледи для страйкарів і брав участь у безкінечних нічних дискусіях в аудиторіях факультету.

Проте ентузіазм протестів поступово згасав – жодні страйки чи демонстрації не досягали ефекту. Мітинги розганялися силовиками, політики Празької весни один за одним йшли у відставку.

Все це супроводжувалося масивною пропагандою, окрім традиційних комуністичних видань чільну роль відігравала газета "Новини" (Zprávy). Люди поступово втрачали надію, в Чехословаччині запанувала гнітюча атмосфера капітуляції.

Палах продовжував навчання на факультеті, водночас шукав можливості для активних дій. В грудні-січні Палах декілька разів розмовляв зі священником місцевої церкви.

Ці розмови, за спогадами отця Якуба Трояна, були характерні для Палаха – мова йшла про історичні постаті – Яна Жіжку та Яна Гуса, про їхню важливість для самоусвідомлення народу.

У січні, в дорозі потягом додому, Ян зустрів свою шкільну вчительку, з якою довго розмовляв про політичну ситуацію в країні. Наскрізною була теза: "Необхідно щось зробити!".

На початку січня Палах написав лист своєму колезі-страйкарю на факультеті, в якому пропонував захопити будинок Державного радіо та оголосити загальнодержавний страйк.

Водночас, у самому листі зазначав, що якщо така ідея видається надто фантастичною, то не варто сприймати його серйозно. Все свідчить про те, що протягом останніх місяців життя Ян Палах відчайдушно шукав можливості для спротиву, молодого ідеаліста гнітила покірність його співвітчизників.

В січні 1969 року в сім'ю Палахів знову прийшла біда – помер дядько Яна, мамин брат Фердінанд. Похорон мав відбутися 15 січня в сусідньому містечку Лібіш, тому Ян приїхав посеред тижня додому у Вшетати, щоб супроводжувати матір на похорон її брата.

Ввечері Палахи разом з маминими сестрами повернулася додому, повечеряли і рано пішли спати. Ян попросив матір, щоб вона розбудила його о пів на шосту ранку – в четвер він мав бути на парах в університеті.

16 січня 1969

-         "Мамо, в нас є папір для листів?"

Палах стояв у дверях будинку, в сумці були конспекти та сніданок – хліб з маслом та чотири грушки, які мама приготувала в дорогу. Як Ян і просив, в четвер 16 січня його розбудили вдосвіта, студент поспішав на ранковий потяг. Запитання сина здивувало пані Палахову:

-         "Так, папір є, в кімнаті. Але там ще сплять тітки…"

-         "Добре, я куплю папір на вокзалі."

-         "А кому ти писатимеш?"

-         "Мамо…"

Ян попрощався з мамою і вийшов. Лібуше Палахова вирішила ще подрімати, адже була геть рання година. Через декілька хвилин Ян повернувся – він забув ключі від гуртожитку. "Па-па, мамо!", син посміхнувся і вийшов з будинку.

Опинившись через декілька годин в кімнаті празького гуртожитку, Палах присів на своє ліжко і взявся за написання листів. "Союз письменників, Народний проспект, Прага 1", "Лубош Голечек, Філософський факультет, Прага 2", "Ладіслав Жіжка, гуртожиток Яров, Прага-Жіжков".

Два листи друзям і один в союз письменників. Четвертий лист залишився без адресата. Ян попрощався з сусідами по кімнаті і вийшов в морозний празький день.

Трамваєм Палах доїхав в центр міста, прямо на Вацлавську площу. На годиннику було близько 11.30. Звернув праворуч до поштамту, вкинув щойно написані листи у скриньку.

Після цього Ян пішов обідати у студентську їдальню на вулиці Оплеталовій, саме тут він завжди обідав у свої студентські роки.

Пообідавши, хлопець зайшов в магазин господарських товарів, де купив дві невеликі пластмасові посудини (1,5-2 літри) для рідини. На тій ж вулиці знаходилася заправка, де Палахі купив декілька літрів бензину.

Ян Палах піднявся до будинку Природознавчого музею, який височіє над Вацлавською площею. У фонтан поклав папку з листом. Зняв куртку. З хвилину спостерігав за людьми, що миготіли перед очима своєю рутинною зайнятістю. Потім різко вилив на себе бензин і одразу ж запалив сірник. Ян спалахнув миттєво.

Палах перебіг через трамвайні колії та перестрибнув через огорожу праворуч на тротуарі. Зробивши ще декілька кроків, Ян впав горілиць біля продуктового магазину зверху площі.

Перехожі кинулися на допомогу, на хлопця накинули декілька плащів та курток. Лежачи на спині Ян прошепотів спаленими губами: "Папка, у фонтані папка, там лист…".

За збігом обставин водій швидкої, яка відвозила на сусідню вулицю пацієнта з інфарктом, бачив вогонь на площі і одразу ж вирішив повернутися.

За декілька хвилин Яна Палаха вже везли в машині швидкої допомоги в лікарню неподалік на вулицю Легерову. На місці лікарі встановили 85 % опіків тіла. Перше, що Ян сказав у лікарні було "Я не самогубець!".

"Ваш Ян – герой!"

Інформація про самоспалення розлетілася миттєво – ще того ж вечора по радіо передавали повідомлення про самоспалення "студента Я. П.", додавалося, що мотиви вчинку поки не з'ясовані. Цю моторошну інформацію у четвер ввечері чула з приймача й мама, Лібуше Палахова.

Наступного дня пані Палахова знову вставала вдосвіта, адже вона домовилася зустрітися з сином в Празі і піти по магазинах – Ян хотів купити собі нового капелюха, окрім того мама обіцяла привезти йому трохи одягу з дому.

В ранковому потязі Лібуше Палахова сіла в купе навпроти чоловіка зі свіжою газетою. Прочитавши першу сторінку, чоловік розвернув газету і зачитався спортивною рубрикою. Перша сторінка газети опинилася перед очима пані Палахової.

На ній була невелика замітка під назвою "Трагедія доби": "Вчора на Вацлавській площі 21-річний студент філософського факультету Я. П. полився займистою речовиною і підпалив себе". Під заміткою була надрукована невелика фотографія Яна Палаха. За якусь мить мама впізнала сина.

Пані Лібуше розридалася, висмикнула газету в ошелешеного чоловіка і вибігла з купе. В сусідньому вагоні їхали її знайомі. Поки подруга пані Бружкова марно намагалася заспокоїти матір, інший сусід, інженер Бартонічек прочитавши газету лише сказав: "Ваш Ян – герой!".

Пані Палахова була змушена зійти з потяга, на проміжній станції їй надали медичну допомогу. Але вже через декілька хвилин мама рішуче заявила: "Я їду за ним в лікарню".

"Смолоскип №1"

Лист Яна Палаха, який він залишив у фонтані, був чітким та продуманим:

"З огляду на те, що наші народи опинилися на межі безнадії, ми вирішили висловити свій протест та розбудити народ цієї країни наступним чином. Наша група складається з добровольців, які сповнені рішучості вчинити самоспалення для досягнення нашої мети.

Мені випала честь витягнути перший жереб, таким чином я отримав право написати перші листи і діяти як перший смолоскип.

Наші вимоги наступні:

1.      Негайне скасування цензури.
2.      Заборона розповсюдження "Новин".

Якщо наші вимоги не будуть виконані до п'яти днів, тобто до 21 січня 1969 року, і якщо народ не виступить з відповідною підтримкою (тб. безстроковим страйком), спалахнуть наступні смолоскипи.

Смолоскип н.1

P.S. Згадайте про серпень. В міжнародній політиці з'явився простір для ЧРСР, використаймо його."

Існування можливої законспірованої групи стало неабиякою загрозою для правлячого режиму, тому першочерговим завданням держбезпеки було встановити імена змовників.

Проте ані подальше розслідування, ані пізніше розсекречення документів не довело існування будь-якої групи. У Чехії до сьогодні можна зустріти суперечки – чи існувала "Група Смолоскипів", чи Ян Палах попросту блефував?

На користь перших говорить той факт, що за Палахом справді слідували наступні самоспалення – найвідомішими стали Йозеф Главати (20 січня), Ян Заїц (25 лютого) та Евжен Плоцек (4 квітня).

Проте жодного зв'язку, чи тим більше домовленості між цими цілком різними людьми з різних міст не вдалося встановити.

Водночас, Ян Палах вже в лікарні декілька разів повторив: "Скажіть їм, нехай цього не роблять…". Чи мав він на увазі когось конкретного, залишиться загадкою. В будь-якому разі, Ян Палах став натхненником наступних самоспалень.

Ніхто зі знайомих та рідних Палаха навіть приблизно не підозрював, що в нього в голові народився такий план. Те, що Палах діяв продумано і раціонально не викликає сумнівів – про це свідчить як його підготовка до самоспалення, так і подальша поведінка в лікарні.

Водночас, старший брат Йозеф, з яким першим зв'язалися відповідні органи, не здогадувався, чому йому терміново дзвонять з Праги. Мама, навіть почувши по радіо повідомлення про самоспалення "студента Я.П." і подумати не могла, що мова може йти про її сина.

Колеги з факультету, дізнавшись, що хтось зі студентів вчинив самоспалення, зібралися в гуртожитку щоб вияснити деталі. В кімнаті бракувало лише Яна:

"А уявляєш, якщо це наш Гонза?" (дружня форма імені "Ян" чеською – Р. М.)

"Та дурниця… Чого б йому це робити?"

"Ну, він такий, що міг би…"

Сумніви взяли гору, друзі відкрили шухляду Янового столу. Після недовгих пошуків, серед університетських нотаток вони знайшли чернетки листів до місцевих газет підписаних "Смолоскип н.1". Слідчі та органи держбезпеки прийшли з обшуком лише наступного ранку.

"В історії настає мить, коли щось мусить трапитись"

Наступного дня, в п'ятницю 17 січня, Ян Палах лежав в палаті опікового відділення в лікарні на вулиці Легеровій. Попри суворий карантин, до Яна на декілька хвилин впустили матір з братом. Ян практично не міг говорити, єдину фразу, яку він сказав мамі була: "Для життя людині потрібен простір".

Протягом наступних трьох днів Ян Палах був в центрі уваги всієї країни. Під лікарнею збирались співчуваючі, Янові надсилали листи та квіти. Медсестри читали вголос газетні статті про його вчинок, попри вкрай важкий стан здоров'я, Палах постійно цікавився реакцією політиків і суспільства.

Вчинок Палаха справді не лише розбудив суспільство, але й налякав правлячих політиків. Президент Свобода виступив із закликом не чинити наступні самоспалення, а самого Яна в лікарні оточили "опікою" органів держбезпеки: за свідченнями медперсоналу, в сусідніх кімнатах постійно чергували агенти, а в палаті встановили записуючі пристрої.

Розмова з психологом, яка, теоретично, мала б покращити емоційний стан потерпілого, більше нагадувала допит слідчого держбезпеки.

Завдяки такій пильній увазі з боку органів, історики мають в розпорядженні достатньо матеріалу про останні дні Яна Палаха – від фото та короткого відео до аудіозапису розмови з психологом 17 січня. Весь медперсонал пройшов сито допитів з боку держбезпеки.

Ці матеріали дають можливість прояснити й логіку самого Палаха. Зокрема, Ян декілька разів згадував про В'єтнам: "У В'єтнамі це допомогло!" - тож, сама форма протесту, очевидно, була перейнята Палахом у буддійських монахів, які чинили самоспалення в 1960-х.

Ключовим для Палаха було пояснити мотиви свого вчинку, було вкрай важливим, щоб його правильно зрозуміли, звідси оте "Я не самогубець!". Самогубство Яна Палаха – лише інструмент, спосіб боротьби: "Злу потрібно протистояти, боротися всіма можливими методами".

На третій день в лікарні стан Палаха погіршувався. Він попросив, щоб до нього покликали студентського активіста, координатора студентського страйку Лубоша Голечка.

Колега разом з подругою Евою Беднаріковою встиг відвідати Яна, вони спілкувалися протягом 20 хвилин. В неділю 19 січня, о пів на четверту, пообіді – Ян Палах помер у лікарні.

Символ

Здавалося, що Чехословаччина прокинулася. Вже 20 січня на центральних площах Праги збиралися багатотисячні мітинги з фотографіями Яна Палаха та національними прапорами, на місці самоспалення Палаха студенти встановили декілька наметів і оголосили голодування з вимогою виконати Палахові вимоги.

В університетах проходили страйки, студенти філософського факультету вимагали перейменувати площу перед факультетом з Червоноармійської на Яна Палаха (в грудні 1989 року площу офіційно перейменували і сьогодні філософський факультет Карлового університету знаходиться на площі Яна Палаха – Р.М.).

В школах учні тримали хвилину мовчання, а вчителі пояснювали мотиви самоспалення. Політикам залишалося мало простору для маневрів, ще 19 січня Лібуше Палахова отримала телеграму-співчуття з підписами перших осіб держави включаючи президента Лудвіка Свободу та Александра Дубчека.

Проте в консервативних комуністичних колах наростало занепокоєння. У своєму листі з Кремля Л. Брєжнєв висловив сподівання, що партія та відповідні органи нададуть "відповідну оцінку" діяльності антирадянських сил, у зв'язку з "провокаційною кампанією" навколо інциденту на Вацлавській площі.

Риторика про "провокацію імперіалістів" вжилася серед палких прихильників СРСР. Депутат Вілем Нови декілька разів у свої виступах та інтерв'ю стверджував, що Палаха використали і підставили, мовляв, він не мав наміру вчинити самоспалення, а справжній бензин йому в останню мить підсунули замість безпечної речовини, яка мала викликати лише "холодний вогонь".

За ці висловлювання на депутата подали до суду – остаточне рішення було прийняте наступного року. Суддя встановила, що депутат Нови "мав не лише право, а й обов'язок" інформувати про вчинок Яна Палаха саме таким чином, а позивачів суддя назвала "ворогами соціалізму".

Таке судове рішення символічно вказувало на загальні суспільні процеси. Попри величезний емоційний сплеск, викликаний смертю Яна Палаха і його похороном, коли на вулиці Праги вийшли десятки тисяч людей, Чехословаччина поступово впадала в летаргічний сон "нормалізації".

Палахів тиждень

Ян Палах повернувся у свідомість людей через двадцять років. 15 січня 1989 року опозиційні групи вирішили вшанувати пам'ять відважного студента.

Попри умовну "відлигу" пізнього соціалізму, демонстрації були офіційно заборонені. Пражани збиралися на площі попри заборони, влада ж реагувала стандартно – із застосуванням спецпризначенців та водометів. Мітинг розігнали, а багатьох опозиційних лідерів арештували.

Саме тоді, при вшануванні пам'яті Яна Палаха, потрапив за грати ще мало відомий в широких колах чехословацького суспільства драматург Вацлав Гавел.

Попри арешти, дисидентам вдалося значно розхитати систему. Саме після арештів підчас "Палахового тижня" опозиційні петиції збирали вже не сотні підписів, а десятки тисяч.

Саме тоді до Вацлава Гавела була прикута найбільша увага Заходу і виникла ідея його висунення на Нобелівську премію миру. Через декілька місяців після арешту Гавел вийшов на волю, а в кінці того ж року став президентом Чехословаччини.

Так Ян Палах, нехай і символічно, але домігся свого – він розбудив всій народ. І з точки зору історії його відчайдушна жертва таки перетворилася на перемогу.