Андреа Халупа, авторка сценарію фільму «Ціна правди»: «це історія, яку розповів мені дідусь»

"Історична Правда" публікує це інтерв'ю із люб'язного дозволу авторки та видання "Наше Слово".

- Пам'ятаєш, як ти вперше дізналася про Голодомор? І коли це стало ідеєю для сценарію для фільму?

- Я була маленькою дівчинкою. Думаю, що як українка в Америці я росла у середовищі, де всі знають про Голодомор. І я дуже рада, що моя сім'я говорила про цю жахливу історію. Мені було тоді 7-9 років, мабуть.

Потім, вивчаючи історію (Андреа Халупа навчалася в Українському науковому інституті Гарвардського університету – ред.), я почала цікавитись Волтером Дюранті. Мене захопила історія його багатого і розпусного життя в Москві. Це – ідеальна тема для прокрастинації, коли потрібно вчитися (сміється).

Чим більше я дізнавалася, тим більше розуміла – це буде крутий фільм! Ідея з'явилася у мене в 2003 році. Перший сценарій я написала у 2006 році. А фільм знімався у 2018 році. Шлях цього сценарію до втілення був довгим.

- Твій дідусь переїхав з України до США. А де народилися твої батьки?

- Мої бабуся і дідусь втекли з Радянського Союзу після Другої світової війни. Сім'я моєї мами – з Донбасу, а сім'я батька – зі Львова. Вони втекли в Німеччину, у табір для біженців з СРСР. Мої батьки народилися вже в цьому таборі. Вже пізніше вони переїхали з іншими біженцями до Нью-Йорка.

Дідусь Андреа Халупи – Олексій Кейс, Гайденау, Німеччина, 1946 рік

Фото з сімейного архіву

- Твій дідусь говорив українською?

- О так, звісно. Це показує також, як Голодомор змінив Донбас. Важливо знати, що російськомовні люди з'явились там лише впродовж останніх поколінь.

- Що було найскладнішим в роботі над сценарієм фільму?

- Зараз важко повірити, що був такий час, коли західний світ захоплювався Сталіним. Зараз ми розуміємо, що Сталін і Гітлер були двома монстрами.

Але був момент, коли люди на Заході сприймали Сталіна як противагу Гітлеру, особливо у 1933 році. Вони думали, що Гітлера можна контролювати. Тоді це протиставлення виглядало реальним.

- Повертаючись до Голодомору, ти вважаєш, що варто використовувати щодо нього термін "геноцид"?

- Так, беззаперечно. Польський юрист єврейського походження Рафал Лемкін, який запровадив термін "геноцид", використовував Голодомор як класичний приклад. Тоді цілеспрямовано вбили 5 мільйонів людей – це дуже велика частина українців.

Саме українці виступали проти колективізації, саме вони боролися за свою свободу під час Російської революції 1917 року. І цього Москва не забула – вона хотіла зруйнувати суть української національної ідентичності.

Ще за кілька років до Голодомору більшовики вбивали українських лідерів, нищили культурні інституції. Вони замінили українську мову на російську в школах. Русифікаційна кампанія була агресивною, вбивчою, і вона стала передумовою трагедії 1932-1933 років. Голодомор був атакою на національну ідентичність.

Андреа Халупа

Фото: Христини Заник / "Наше слово"

- Цікаво, як реагували американські глядачі (фільм уже показали у двох штатах – ред.), які ніколи не чули про ці події.

- Я скажу з позиції акторів. Джеймс Нортон, Ванесса Кірбі, Пітер Старсгаард – вони сказали "так" сценарію, бо були шоковані, що раніше не чули про цей геноцид. Багато з тих, хто погодився взяти участь у проекті, зробили це, щоб показати правду.

Нортон говорив: "Чому я не чув цього в школі? Я мусив знати про це раніше!". Тому мені здається, що американський і британський глядач подумають: чому я ніколи не чув/не чула про це?

Зараз в Америці українці і поляки об'єдналися через агресію Кремля. А тепер і американці раптом побачили, що Дональд Трамп став президентом за сприяння Росії. Вони бачать, що Трамп і республіканці, які його підтримують, залежать від кремлівської пропаганди, використовують її, щоб атакувати ворогів нинішнього президента і демократію в США.

Тепер більшість американців хоче імпічменту Трампа. Америка потрапила у "клуб обранців", у якому є українці, поляки, прибалтійські держави і шведи – усі вони постраждали від радянської пропаганди.

Зараз, дивлячись мій фільм, американці бачать те, що відбувається в США. Я ніколи не думала, що ця стрічка – історія мого дідуся – буде так добре зрозумілою громадянам США.

- Ти якось долучаєшся до українського життя в США?

- Я думаю, що Америка – горда емігранська країна, як і Канада. І українці Америки та Канади горді бути собою. У наших будинках є традиційні вишиті сорочки, на Великдень ми маємо писанки.

Відзначаємо свої свята, багато людей відвідує українські церкви. Ми готуємо вареники, борщ. Я часто варю борщ – на цілий тиждень. Потім додаю сметану. І можу їсти його щодня.

Це важливо – пишатися своїм походженням. Україна дає світу стільки надії. Після усіх страждань її мало би вже не існувати, але вона досі є. Бо українці сильні і креативні – вони вижили та не втратили свою ідентичність упродовж стількох століть.

Меморіал Голодомору у Вашингтоні, США

Митці – Леся Українка, Іван Франко, Тарас Шевченко – дозволили Україні витримати навіть російську окупацію. Тому я думаю, що ви маєте чому навчити світ. Наприклад, своїми революціями на Майдані.

- Ми вже згадали про Революцію Гідності. Ти створила онлайн-рух "Діджітал Майдан" (в оригіналі – "Digital Maidan"), який посприяв тому, щоби протести в Україні 2013-2014 років стали темою номер один у Твіттері по всьому світу. Минуло шість років від початку революції.

Як думаєш, чи можна порівняти методи пропаганди і маніпуляції, які сьогодні використовує Росія у гібридній війні проти України, і ті методи пропаганди, які використовувалися під час Голодомору?

- Абсолютно. Російська пропаганда не була успішною, але західна корупція допомогла їй такою стати. Росія залежить від журналістики у західних країнах. Наприклад, говорячи про війну в Україні, американські журналісти кажуть про "проросійських повстанців", у той час як насправді – це російські солдати.

Ця війна – військовий наступ Кремля. І, на жаль, Росія дуже добре будує свою пропаганду.

Наприклад, називаючи вторгнення у Крим "референдумом". І тут західні журналісти так само використовують словосполучення "кримський референдум". Це не був референдум, це було військове захоплення влади. Людей вбивали, викрадали і катували. Це було вторгнення.

- Вперше ти приїхала в Україну у 2005 році. Які були враження?

- Я одразу закохалася в Україну і в тамтешніх людей. Я почувалася як удома. Це була найкраща країна для мене. Мені навіть снився красивий сон, що я потрапила в обійми Бога.

- У яких містах ти була?

- Я жила в Україні 5 місяців. Спочатку я поїхала до Львова, везучи з собою мемуари дідуся. На той момент його вже не було серед живих; до смерті він устиг описати історію всього свого життя, це був рукопис українською мовою.

Він пережив те, що Джордж Орвелл зобразив у "Колгоспі тварин". Мій дідусь бачив Російську революцію, ще коли був маленьким хлопчиком. Юнаком він пережив Голодомор, а під час сталінських репресій був молодим батьком.

Він втік з СРСР після Другої світової війни. Дідусь залишив мені ці мемуари, і я поїхала в Україну, знайшла перекладача, щоби все зрозуміти.

Обкладинка першого видання книжки Дж. Орвелла. "Колгосп тварин" — це притча, алегорія на революцію 1917 року і наступні події в СРСР під час становлення та існування епохи сталінізму перед Другою світовою війною

Потім я поїхала до Києва. Я дуже рада, що жила там. Пізніше я приїхала знову, через кілька років, коли ми робили фільм. Кожного разу, коли я повертаюся туди, Київ змінюється; тепер він схожий на Бруклін.

Колись усе було по-іншому, трохи у радянському дусі, обслуговування не завжди було якісним. А тепер приходиш в кафе, офіціантка – привітна дівчина (з тату на всю шию), модна їжа, хіпстери.

Я щаслива, що відчула цю зміну, справді пишаюся тим, що Україна "відбулася". Коли друзі посадили мене в таксі до аеропорту, було дуже сумно.

- А чому ти поїхала з Києва?

- Він був задорогим для мене (сміється). Я була молодою дівчиною, починала свою кар'єру. Тоді виглядало, що Нью-Йорк простіший для такої мети. Я дуже хотіла купити квартиру і думала: о, це ж має бути легко, це ж країна, яка розвивається. Але ні, це було неможливо.

- Ти також досліджувала історію першого українського перекладу повісті-антиутопії "Колгосп тварин" (англ. "Animal Farm") Джорджа Орвелла. Вона дуже цікава і також пов'язана з табором для біженців, у якому перебували твої дідусь і бабуся. Для тих людей книга, мабуть, була особливою?

- Так, вони отримали український переклад "Колгоспу тварин" у таборі і відразу зрозуміли, що ця книга – про Радянський Союз. Це був не лише перший переклад повісті українською, але й узагалі перший переклад "Колгоспу тварин" іноземною мовою. І зробив його молодий українець, також біженець – Ігор Шевченко (під псевдонімом Іван Чернятинський – ред.).

У нього дуже цікава особиста історія, пізніше він став співзасновником Українського наукового інституту Гарвардського університету. А переклад книги Орвелл оплатив самостійно.

Під час навчання у Гарвардському університеті я читала інтерв'ю з Шевченком і те, що про нього говорили. Казали, що він як "прибулець з іншої планети" – таким був розумним, володів 19 мовами. Він проводив дослідження і виявив, що Київська Русь була значно впливовішою, ніж вважалося раніше.

Ігор Шевченко виростав у Варшаві, його батьки підтримували діяльність Української Народної Республіки. Коли почалася війна, він переїхав на Захід, опинився у Мюнхені.

Ігор Шевченко

Щоби вижити, писав українсько-англійські словники і давав їх біженцям в обмін на їжу. Також він перекладав цікаві статті з лондонських газет польською мовою і таким чином натрапив на Орвелла (який дописував у "Tribune" – ред.).

До видання "Колгоспу тварин" українці зробили дуже красиву обкладинку. Молодий біженець, який її намалював, потім став ілюстратором у "The Washington Post". Тобто всі люди, які були залучені до українського перекладу твору Орвелла у таборі, пізніше робили великі справи в Америці.

- А твої родичі, які були у таборі, пам'ятають щось про цей переклад?

- Так. Більше того, пізніше я випадково довідалася від свого дядька, що він має цю книгу досі – привіз її в Америку. Хоча вони не могли взяти з собою багато речей, ця книжка мала для нього велике значення.

- Чи Гарет Джонс та Джордж Орвелл і справді були знайомі?

- Що ми знаємо точно – це те, що в них був один літературний агент. Знаєш, через свого літературного агента я також знайомлюся з людьми. Джонс і Орвелл товаришували з іншим британським журналістом, який писав про голод – Малкольмом Маггеріджом.

Вони були з одного покоління, оберталися в тих самих колах. Орвелл був в курсі того, що відбувалося. Ми знаємо точно, що він прочитав блискучі мемуари Юджина Лайонса "Відрядження до Утопії" ("Assignment in Utopia"), де згадується голод.

Там є цілий розділ, що описує, як у Москві журналісти разом пишуть статті в газети, називаючи Гарета Джонса брехуном. Орвелл написав рецензію на цю книгу.

- Як ти познайомилася з Аґнєшкою Голланд?

- Через соціальні мережі, зокрема через проект "Діджітал Майдан", я познайомилася з істориком Тімоті Снайдером, а він знав Аґнєшку.

Після Майдану вони мали у Києві конференцію. Я написала йому і попросила адресу її електронної пошти. Надіслала свій сценарій, і вона одразу відповіла "так". Мої знайомі казали: не розраховуй на це. Але я робила своє.

Аґнєшка Голланд

- І як із нею працювалося?

- О, феноменально. Під час першої зустрічі вона сказала мені: "Це дуже важливо – знімати фільм в Україні". Вона завжди відштовхувалася від особистої історії, а її власна біографія – неймовірна.

Аґнєшка виростала у соціалістичній Польщі. Її батьки були журналістами. Батько помер – за офіційною версією – вчинивши самогубство. Це сталося після допитів поліції.

Коли вона, молода жінка, поїхала вчитися у кіношколу в Празі, у Чехію увійшли російські війська. За свій активізм Аґнєшка сиділа у в'язниці. Пізніше у Радянському Союзі її арештовували лише за те, що вона робила фотографії. Тобто вона жила у радянській репресивній реальності.

Коли ми працювали над сценарієм, Аґнєшка порадила: зроби солдата в селі трохи розгубленим; тоді у Празі радянські солдати не мали уявлення, де вони, це ми їм сказали. Вони були розгублені.

І те ж саме трапилося в Україні: російські солдати, які відбували свою службу, самі не знали, де опинилися. Репресії повторилися з тією самою жорстокістю. Тож багато з особистого досвіду Аґнєшки Голланд потрапило до сцен фільму.

- Як ви прийшли до рішення показати Голодомор через так звані "історії простих людей" – не через масовість, а через кілька образів?

- Це дуже гарне запитання. Ми не можемо передати всього жаху тих подій. Ми показали лише окремих людей, щоби можна було зрозуміти, наскільки жорстоко це було.

Я думаю, що нам вдалося передати жахіття, але ми не робили цього так довго, щоб люди не могли витримати. Глядач бачить лише фрагменти, і може уявити, як виглядала ціла історія.

Багато сцен було зроблено в стилі Альфреда Хічкока. Створюючи сцену вбивства, він показує пістолет, ніж, а не знівечене тіло. Він показує глядачу деталі, щоби той зрозумів задум.

Андреа Халупа

Фото: Христини Заник / "Наше слово"

- Чи багато змінювалося в сценарії у процесі зйомок?

- Так, я зробила кілька версій, тому що історія сама по собі цікава, було дуже багато героїв з реального життя, через призму яких можна розповісти цю історію. Я хотіла показати її через розповідь про групу чоловіків – західних репортерів у Москві, і їхнє особисте сприйняття.

Чия це історія? Як Орвелл працював над своєю книгою? В одному з варіантів сценарію була навіть дружина Орвелла, я думаю, що в житті вона була неймовірною. Оскільки ця історія – така велика та захоплива, вповні показати її було дуже важко.

І ось що сталося – я зробила сценарій настільки простим, наскільки це було можливо. І чим простішим я його робила – тим більш історичним він ставав.

Гарет працював у Лондоні, потім він поїхав у Москву. Він використав свої "круті" зв'язки з колишнім прем'єр-міністром, щоби переконати радянську владу, що йому можна поїхати в Україну, куди ніхто не міг дістатися.

Він втік під час поїздки, побачив села, людей. Пізніше розповів про це на прес-конференції. Усі ці моменти – це правда. Навіть героїня, яку зіграла Ванесса Кірбі, – реальна, справді була молода жінка, яка працювала на Волтера Дюранті й потім залишила цю роботу.

- Чи була якась реакція на фільм з боку Росії?

- Були російські дистриб'ютори, які зустрічалися з нашими агентами з продажу, цікавилися проектом, але вони сказали: ми не зможемо купити цей фільм для російського ринку. Але він їх справді зацікавив.

І ще ми мали одну дивну пропозицію від російського кінофестивалю в Лондоні. Вони повідомили, що включили в свою програму показ фільму в Росії у 2020 році.

- Над яким проектом ти працюєш зараз?

- Батько мого чоловіка брав участь у студентському повстанні в Румунії у 1956 році. На це їх надихнуло угорське повстання 1956 року, яке розпочалося маршем студентів та інтелігенції у Будапешті (придушене радянськими військами – ред.).

Але учасників арештували, і батько мого чоловіка відсидів 6 років, ставши лідером-повстанцем у в'язниці. Я би хотіла розповісти про нього. Я прагну показати, що брехня Радянського Союзу була величезною. Є дуже багато таких історій.

- Ми зараз спілкуємось англійською, але я знаю, що ти також говориш українською. Де ти її вивчила? Від батьків?

- Мої батьки трохи вчили мене української, але недостатньо. Я краще вивчила її у Гарварді – в Українському дослідницькому інституті. Після того я досить непогано говорила українською.