Кшиштоф Чижевський: Джадт мав абсолютний слух на живі ідеї
"Якщо ти був Нобелівським лауреатом, але говорив нудно, то твоя позиція і дискусії завмирали. Це окрилювало людей справді на рівних говорити одні з одними та створювало іншу ієрархію, не таку, яка була раніше. Тоні мав той авторитет, щоб скасувати існуючі ієрархії".
Кшиштоф Чижевський – постать для польської та загалом східноєвропейської історії й культури знакова. Поет, есеїст, публічний інтелектуал, який після падіння залізної завіси опікується одним із найцікавіших культурних проектів Польщі – Міжнародним Центром Діалогу, який функціонує у відремонтованому подвір'ї родини Чеслава Мілоша в селі Красноґруда на польсько-литовському кордоні.
Під час своїх публічних виступів Кшиштоф неодноразово наголошує, що в час страху перед зближенням із чужими культурами важливо не замикатися в собі, а бути готовими до діалогу.
Тоді є шанс подолати цей страх, не перетворити його на агресію та ненависть до Іншого. Для нього діалог – це нагода на порозуміння та співпрацю.
Одним із тих, у кого Чижевський вчився культури розмови, був британський та американський історик і публічний інтелектуал Тоні Джадт.
Про своє знайомство з Джадтом, про важливість діалогу та пошуку ідей в сучасному світі, про те, чому українцям важливо читати твори Тоні Джадта, зокрема його книгу розмов із Тімоті Снайдером "Роздуми про ХХ століття", яка нещодавно вийшла друком українською мовою у видавництві "Човен", Кшиштоф Чижевський розповідає для "Історичної правди".
***
Із Джадтом я познайомився ще в 1990-ті. Тоні запросив мене на семінар, який відбувався у Флориді у White Oak Plantation, найкомфортнішому місці, де я коли-небудь бував. Кожен із нас, учасників цього семінару, мав власну віллу, автомобіль, прислугу. Це центр, де іноді зустрічаються президенти. Такою була умова, яку поставив Тоні Джадт, створюючи Remarque Forum.
Це була перша зустріч Remarque Forum. Тоні знайшов у Нью-Йорку таких банкірів, які підтримали його ідею організувати зустріч людей із Європи, і Східної, і Західної, та з Америки, щоб створити спільний діалогічний форум. Ремарк — письменник, який об'єднує Схід і Захід.
Оскільки Remarque Forum – це розмова про ідеї, Тоні вважав, що потрібно створити найкомфортніші умови для учасників, це найголовніше. Така була його тверда позиція: не бізнесмени мають говорити в суперкомфортних умовах, а гуманітарії, які дискутують про ідеї, не про хліб і воду, бо головне — це ідеї.
Remarque Forum потім відбувався багато років, то з одного, то з другого боку Атлантики. Ми зустрічались і на Французькій Рив'єрі, і в інших цікавих місцях, але це було промовистою рисою характеру Тоні, для нього розмова — найважливіше в світі.
Тому ті, хто зазвичай фінансує фестивалі, зустрічі політиків тощо, мали звикнути до думки, що величезні кошти так само мають виділяти й на це. Ще один дуже цікавий для мене аспект: тоді темою форуму була культурна політика.
Мені здавалося, що американці взагалі не знають такого поняття, у них, скажімо, немає Міністерства культури. Тому ця перша американсько-європейська зустріч була для мене величезним сюрпризом.
По-перше, тому що американці так серйозно до цього підходять, а по-друге, тому що між нами була суттєва відмінність — ми в Європі мислимо про культурну політику радше як про збереження культурної спадщини, а в Америці, що також було сповнене духом Тоні, думали про те, що буде завтра, що нас чекає, які нові виклики.
Культура й гуманітаристика мають бути відкритими до авангардних речей, до того, що буде в найближчому майбутньому. Мене тоді ця різниця американського й європейського дискурсів шокувала.
***
Не знаю, звідки Тоні про мене дізнався, мені ніколи про це не казав. Він просто питав людей. За таким принципом було запрошено й Івана Крастєва з Болгарії, Мартіна Шімечку з Чехії, Александра Качоровського з Варшави, Кріса Кулеманса з Амстердама й багатьох інших.
Для Тоні Джадта також було дуже важливо, щоб це були люди різних дисциплін. Він довго був просто професором університету то в Англії, то в Америці, і академічний світ його суттєво обмежував.
Тоні потребував більше простору, вільної думки, вільного обміну думками, необмеженого професіоналізмом спеціалістів тієї чи іншої галузі. Тому він потребував простору для дискусії, у якій поети, економісти, політики, науковці, громадські активісти беруть участь на одному рівні.
Тому й концепція Remarque Forum полягала в тому, що ми зустрічаємося не для того, щоб був якийсь продукт. Це також стало для мене дуже важливим досвідом.
Адже якщо ми маємо таку концепцію, то стаємо вільнішими, не мислимо інструментально, що це повинно мати якусь суспільну користь, ми набагато вільніші у творенні думки. Звичайно, кожен із нас багато чого з цього почерпнув. Так само, як і Тоні. На багато елементів наших розмов я пізніше натрапляв у його книжках. Ми осмислювали обговорене кожен по-своєму.
Найчастіше форум тривав три дні. Тоні був у своїй стихії, він був досконалим модератором дискусії. Якщо диригент має абсолютний слух на звуки, то Тоні мав абсолютний слух на живі ідеї, на неконвенційну думку, яка відкриває і спрямовує дискусію.
Тому іноді він був досить автократичний, іноді йому уривався терпець, але не тоді, коли сам щось хотів сказати, а коли відчував, що відбувається щось неживе.
Ще один аспект форуму, що Тоні насправді створив щось надзвичайне: кожен із нас приходив із якимось бекґраундом, хтось міг бути вже Нобелівським чи Пулітцерівським лауреатом, американським сенатором чи послом, а хтось був представником громадської організації або ще нікому не відомим в Америці поетом, але це не мало жодного значення під час дискусії.
Тобто ти був тим, що ти говориш. Якщо ти був Нобелівським лауреатом, але говорив нудно, то твоя позиція і дискусії завмирали. Це окрилювало людей справді на рівних говорити одні з одними та створювало іншу ієрархію, не таку, яка була раніше. Тоні мав той авторитет, щоб скасувати існуючі ієрархії.
***
Ми були друзями. Завжди, коли я приїжджав до Нью-Йорка, приходив до нього в гості на Вашингтон-сквер. Ми мали спільні плани, тому й він приїжджав до мене в Красноґруду.
Ми мали спільну мрію про Красноґруду як про педагогічну провінцію, де можна заснувати новий тип академії із програмою, що частково відсилала б до "Гри в бісер" Германа Гессе, коли люди з різних дисциплін творять спільну програму, що ґрунтується на мистецтві зведення мостів.
Тож ми обдумували спільні мрії, коли ще тут була руїна. Втім Тоні був заангажований. У себе – в Інституті Ремарка – він організовував мені зустрічі з бізнесменами чи людьми, які могли б допомогти в ідеї самої Красноґруди.
Це був один аспект нашої співпраці. Другий — і в цьому полягає вся шаленість Тоні, особливо коли він написав "Після війни", тобто став великим авторитетом для політичного класу, як американського, так і європейського, і вони часто просили його організувати щось на кшталт think tank — щоб вів дискусії, дебати, наприклад, семінари в Зальцбурзі.
Тоді шаленство Тоні полягало в тому, що до міністрів закордонних справ, прем'єр-міністрів він запрошував, наприклад, мене чи Кріса Кулеманса, який теж працює у сфері культури, чи Пітера Джукса, автора сценаріїв для ВВС та інших. Тобто людей з іншого світу, щоб вони розмовляли на рівних із тими високими чиновниками.
Він просував нас. Але також вважав, що їм необхідна наша думка, бо вони надто закриті у своєму світі. І те, що ми приходимо з іншим досвідом, з іншим баченням Європи, іншим баченням громадської діяльності, для них важливо.
***
Я колись написав про Тоні текст, у якому назвав його старшим братом по вірі. Християни часом використовують таке означення.
Тоні Джадт був для мене старшим братом у мисленні, для мене це була велика школа мислення, яку він створив. Він відчував у мені людину пограниччя, яка дбає про пам'ять і спадок євреїв Центрально-Східної Європи, звідки родом частина його родини.
Для нього дуже цінною була книжка "Сусіди" Яна Томаша Ґросса, яку ми видали. І що старшим він ставав, то важливішим для нього був цей єврейський спадок. Якийсь час Тоні був сіоністом, навіть воював в Ізраїлі.
Це в нього швидко минуло, він став критично про це мислити, написав відомий текст, завдяки якому його прізвище опинилося зовсім в іншому контексті ізраїльської справи, що Ізраїль повинен стати двонаціональною державою, що це б розв'язало проблему, через що на нього обрушився цілий водоспад критики, особливо в Америці.
Цю думку краще сприйняли в самому Ізраїлі, ніж у США. Але будучи євреєм-бунтівником, він був людиною, яка відчувала велику відповідальність за єврейський спадок, за пам'ять. І в цьому ми теж знаходили спільну мову.
***
Якщо говорити про "Роздуми про ХХ століття", то тут є такий аспект, про який досить скромно говорить Тімоті Снайдер: його друзі мають розуміти, що Тоні була потрібна будь-яка розмова.
У самої книжки від початку не було якоїсь великої, наперед визначеної ідеї, невідомо було, як вона скінчиться і чим буде. Для Тіма було важливо дати Тоні шанс говорити й дати йому співрозмовника.
З іншого боку, для мене книжка стала черговим наріжним каменем у спадку Тоні Джадта, настільки ж важливим, як і "Після війни", яку він написав як історію післявоєнної Європи.
Натомість його задумом було написати історію європейських ідей. І цього задуму через погіршення здоров'я він так і не здійснив. Натомість ця книжка — якоюсь мірою історія європейських ідей. Чудово розказана в діалозі.
Тож частково це виконання заповіту Тоні, нереалізованого проекту, який завдяки цій розмові, завдяки появі Тіма Снайдера як супутника його думок в останні роки, зміг втілитися.
Снайдер і Джадт належать до тих істориків, які дивляться в майбутнє. Це відбувається саме тому, що вони дуже заангажовані в нинішню ситуацію, для них це матерія, за яку вони відчувають відповідальність.
Тоні публікував свої тексти у The New York Times, був публічним інтелектуалом. Це те слово, яке ще не зовсім освоєне в наших традиціях. Бо в нас інтелектуал походить ще з післяромантичного періоду.
Але вони творили формат заангажованого публічного інтелектуала, який незалежно від того, поет він чи історик, чи літературознавець, висловлює думку щодо громадських справ і почувається за них відповідальним.
Досі я часто це бачив на прикладі Тоні, тепер бачу на прикладі Тіма. Професійні історики їм дорікають через залученість в актуальну політику. Втім вони мали інший темперамент і розуміння своєї ролі, того, як вони писали книжки.
Тому ця книжка не тільки досконало підсумовує все ХХ століття, але і є дороговказом. Думаю, великою мірою завдяки тим роздумам, що показують актуальність соціал-демократичної течії нашої традиції, яка для багатьох уже, може, застаріла. Тоні Джадт до кінця життя був людиною, яка намагалася відновити ідеї соціал-демократії.
Повертаючись до тих перших зустрічей: для мене як для інтелектуала з Центрально-Східної Європи було зрозуміло, що ми повинні зробити все, щоб обмежити роль держави, щоб ми були незалежні й вільні, щоб була можливість творити незалежні громадські організації.
І раптом ми зустрічаємося з Тоні, який каже: чекайте-чекайте, без держави дикий капіталізм просто зжере вашу свободу, ви будете ще більш поневолені, що треба змінити мислення про державу і що це завдання соціал-демократії.
Держава — це той організм, який будує спільноту, відповідає за некомерційні сфери нашого життя — освіту, культуру, творення надійних довготривалих інституцій, а не одноразових ґрантових проектів, що держава — це посередник, коли формується глобальний ринок, то між людиною, між мною і цим світом глобальних корпорацій є буфер, який може захищати мої інтереси як громадянина, і таку роль може виконувати держава.
Звісно, усвідомлюючи всі загрози, тенденції до авторитаризму, які може мати держава.
Як це врівноважити? Це було надзвичайно важливо для Тоні, що держава, наприклад, може дбати про нашу пам'ять. Тоні вважав великою помилкою соціал-демократії те, що вона надто легко піддалася міфові прогресу, займаючись тільки розвитком, але відкинула померлих предків і пам'ять.
Він часто любив посилатися на Берка, який писав про революцію, вказуючи на помилку, що так легко перекреслено доробок минулих поколінь. Тож революція, зміна взагалі, повинні полягати не у відстороненні, запереченні й перекресленні того, що наші предки зробили, а в тяглості й пам'яті.
За всі ці елементи, на думку Тоні, могла бути відповідальна держава, і соціал-демократія повинна повернути цю роль держави.
***
Щоб зрозуміти, що відбулось у ХХ ст., і щоб це розуміння було корисним у тому, що ми сьогодні маємо будувати, треба читати Джадта. Маємо створити альтернативу силам, які загрожують нам поневоленням, новою формою поневоленого розуму. Тоні Джадт у Красноґруді написав есей про актуальність поневоленого розуму в західному світі.
Лібералізм вводить нову необхідність, як марксизм вводив історичну необхідність, так лібералізм вводить ринкову і що це чергове поневолення.
"Роздуми про ХХ століття" варто читати, якщо ми шукаємо антидот, альтернативу цьому, бо на цьому ґрунтувалась історична необхідність марксистів — що немає альтернативи.У цій книжці Тоні Джадт показує, що є альтернатива, є способи, як люди можуть організуватися, будувати демократію, громадянське суспільство, завдяки чому можна уникнути цієї пастки чергового поневолення.
З цієї точки зору книжка дає серйозний фундамент для будівництва нинішньої нової альтернативи, коли нам часто знову здається, що there is no alternative.
Кшиштоф Чижевський — польський поет, есеїст, публічний інтелектуал, культуртрегер; один із засновників Центру "Пограниччя — мистецтв, культур, народів" і Фонду "Пограниччя".
Головний редактор часописів "Krasnogruda" та "Almanach Sejnenski", очолює видавництво Pogranicze.
Під час воєнного стану в Польщі у 1980-х став у Познані засновником і редактором підпільного видання "Czas Kultury". Співпрацював із паризьким часописом "Kulturа", активно публікується в польській та закордонній пресі.
Спільно з колегами із "Пограниччя" 2011 року у відремонтованому подвір'ї родини Чеслава Мілоша в селі Красноґруда на польсько-литовському кордоні заснував Міжнародний Центр Діалогу.
Автор книжок есеїв "Стежка пограниччя" та "Лінія повернення. Записки з пограниччя".
Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.
Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.
Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції. Найвідоміша книга Тоні Джадта – "Після війни: історія Європи від 1945 до нашого часу".
Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історії України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.
Українською мовою опубліковано декілька книг Тімоті Снайдера, зокрема "Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним"; "Чорна земля. Голокост як історія і застереження"; "Українська історія, російська політика, європейське майбутнє"; "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь"; "Червоний князь".
"Роздуми про ХХ століття" — книжка розмов Тімоті Снайдера з Тоні Джадтом, світовий інтелектуальний бестселер, остання прижиттєва книга Тоні Джадта та перша книга історика, яка цього року побачила світ українською мовою у львівському видавництві "Човен".
Один із співавторів "Роздумів" американський історик Тімоті Снайдер зазначає, що "ця книжка є історичною розвідкою, біографією та етичним трактатом". У фокусі його розмов із Тоні Джадтом – "історія сучасних політичних ідей у Європі та Сполучених Штатах; влада і справедливість у розумінні ліберальних, соціалістичних, комуністичних, націоналістичних і фашистських інтелектуалів від кінця XIX до початку XXI століть".
На думку Т. Снайдера, одними із найважливіших у їхніх розмовах із Т. Джадтом стали "роздуми про обмеження (і здатність до відродження) політичних ідей, а також про моральні поразки (і обов'язки) інтелектуалів у політиці".
Водночас "Роздуми про ХХ століття" — це також і біографія історика й есеїста Т. Джадта, який народився в Лондоні в середині XX століття, після катаклізму Другої світової війни та Голокосту, у час, коли комуністи утверджували владу у Східній Європі.
Дослідниця історії Східної Європи, професорка інтелектуальної історії Європи Єльського університету Марсі Шор вважає "Роздуми про ХХ століття" чи не найвдалішою із книжок, над якими працював Т. Джадт, бо "через діалог, розмову між собою ці двоє визначних істориків приходять до ідей, до яких, певно, ніколи не прийшли б поодинці".
Записав Юрій Опока
Переклала з польської Олена Шеремет
