Як стати колонією. Практичний «курс держави і права» для маорі

Бойовий танець хака відомий сьогодні в усьому світі. Він, мабуть, найкраще передає національний характер маорі. 

Цей народ не пізніше XIV століття заселив до того безлюдну Нову Зеландію (маорійською – Аотеароа), а згодом, вже на початку XIX сторіччя, захопив ще й сусідні з нею острови Чатем. 

Вже тоді цей народ був відомий своєю хоробрістю і войовничістю, яку багато хто з іноземців вважав агресивністю. 

Ці риси нікуди, звісно, не зникли. Проте минуло зовсім мало часу і землі маорі стали колонією. Чому так відбулося – в невеличкій розвідці для "Історичної правди".

Архіпелаг, який нам відомий під назвою Нова Зеландія, європейцями був відкритий в XVII сторіччі. Першим його берегів у 1642 році дістався голландець Абель Тасман. 

Але маорі  зустріли прибульців відверто вороже, тож голландці навіть не наважилися зійти на берег. 

Сміливішими, хоча й не такими квапливими, були британці. 

У 1769 Джеймс Кук не лише встановив на новозеландській землі "юніон джек", а й оголосив архіпелаг володінням британської корони. 

Ще через два роки пропозицію колонізувати Нову Зеландію висловив американець Бенджамін Франклін. 

Маорі вже встигли уславитися своєю войовничістю. І достатньої кількості бажаючих переселитися на край світу ані в Європі, ані в Північній Америці не знайшлося. 

Тож навіть коли британський парламент вирішував, куди найкраще буде вислати "своїх" злочинців, яких небезпечно було утримувати "вдома", перевагу зрештою віддали Австралії. 

Мабуть, це була унікальна сторінка в історії колоніалізму – кілька десятиріч метрополію буквально вмовляли колонізувати Нову Зеландію, а з Лондона відповідали відмовами. 

У 1829 році тодішній прем'єр Артур Веллінгтон навіть заявив черговій делегації, що, мовляв, "у нас достатньо колоній".

Звісно, прем'єр навряд чи був до кінця щирим. Саме в цей час співвітчизники Веллінгтона вели одразу кілька загарбницьких війн, намагаючись розширити розміри своєї імперії. 

А ще наполегливо "cтукали" у двері Цінського Китаю, використовуючи, як таран, бенгальський опій – єдиний британський товар, який мав постійний попит на ринку Піднебесної. 

У випадку Нової Зеландії йшлося не стільки про небажання, скільки про ціну колонізації: вочевидь упокорення маорі здавалося британцям справою надміру затратною і при цьому малоприбутковою.

Згодом войовничість новозеландських тубільців зіграла проти них самих. 

Але спочатку європейці і американці трималися на поважній відстані, тому і їхній вплив був цілком мирним та, так би мовити, суто культурним. 

Першою зброєю іноземців, як і в китайському випадку, була рослина. І не агресивно-контраверсійний опійний мак, а миролюбна і цілком прозаїчна картопля. 

З нею маорі познайомив вже згаданий Джеймс Кук, що відвідував архіпелаг двічі – у 1769 і 1773 році. 

Подарунок європейців здавався маорі справжньою знахідкою. Насамперед тому, що картопля є невибагливою культурою. 

Вирощувати її могли і на Північному, і на суворішому за кліматом Південному острові.  До того ж була вона набагато врожайнішою за звичний для тубільців корнеплід кумару. 

З картоплею маорі не лише забули про голод, що раніше був в їхніх краях частим гостем, а й змогли створювати чималі запаси їжі в своїх поселеннях. Та забезпечувати провіантом своїх вояків під час далеких походів. 

Була і ще одна, специфічно новозеландська обставина. 

За звичаями тубільців кумару могли вирощувати лише чоловіки, а от щодо запозиченої картоплі жодних обмежень не існувало. 

Тому з нею могли поратися і жінки, а чоловіки в цей час могли воювати. 

Так поширення картоплі сприяло військовій мобілізації та мілітаризації суспільства маорі.

Культурою, втім, справа не обмежилася. Вже невдовзі настала черга цивілізаційних здобутків європейців. 

Роль товару, на який і мешканців Нової Зеландії був постійний попит, і який вони могли отримати лише від чужинців, зіграли рушниці. 

Маорі швидко оцінили переваги вогнепальної зброї. Настільки, що правдами і неправдами намагалися придбати якомога більше рушниць для себе. 

Починаючи з 1807 року вогнепальна зброя почала використовуватися не лише для полювання, а й у міжплемінних сутичках, які швидко перетворилися на масштабні війни, що в британців отримали назву "мушкетних". 

Звісно, мова йшла не про справжні мушкети, що вийшли із вжитку задовго до XIX сторіччя. Їх до Нової Зеландії не постачали. 

Можливо, європейці просто намагалися висловити цією назвою свою зневагу до спроб тубільців використовувати зброю, притаманну "цивілізованішим" народам. 

З іншого боку – відомо, що й самі маорі віддавали перевагу рушницям старих моделей. А в новіших – власноруч розширювали їхній вихідний отвір: це трохи зменшувало швидкість кулі, але полегшувало перезаряджання, хоча сама зброя набувала трохи старомодного вигляду і справді чимось нагадувала мушкети.

Як там було, але використання вогнепальної зброї змінило характер новозеландських війн, що стали набагато кривавішими. 

Племена маорі у сутичках просто знищували одні одного, і деякі з них за кілька десятиріч просто зникли. 

Загальна кількість населення Нової Зеландії за цей час скоротилася  вдвічі – і це, зрозуміло, не могло не послабити потенціал спротиву маорі прибульцям. 

За іронією долі, британські рушниці зрештою звели нанівець приріст населення, заохочуваний появою британської ж картоплі.

До того ж потреба у зброї стимулювала контакти тубільців із іноземцями. 

Якщо раніше до них ставилися вороже, або принаймні насторожено, то тепер в кожному європейці чи американці бачили потенційного продавця зброї. 

Чужинці теж були зацікавлені в торгівлі з маорі, адже за ті готові були платити щоразу більше. 

Лише за 1814-1819 роки ціни на рушниці зросли в два-три рази, і за один ствол аборигени іноді погоджувалися віддати 25 свиней.

Більша відкритість маорі дозволила британцям і американцям використовувати бухти Нової Зеландії для стоянок своїх кораблів, що полювали в південних водах на китів. 

Триваліше перебування на островах чужинців не обійшлося і без побічних наслідків – загалом притаманних будь-якому процесу "зустрічі світів". 

На архіпелазі з'явилися нові хвороби, від яких тубільці не мали імунітету і тому помирали. В приміських селищах розквітають пияцтво та проституція. 

Звісно, прибульці не вважали себе винними ані в епідеміях, ані в поширенні розпусти, списуючи їх на "дикість" і "відсталість" маорі. 

Ба більше – вважали своїм обов'язком рятувати аборигенів від "грішного способу життя". 

Слідом за купцями і китобоями в Новій Зеландії з'явилися місіонери, які не просто навідувалися до потенційної пастви, але й мали намір жити поруч з нею. 

Щоправда, переселенці одразу зіштовхнулися з однією проблемою – в маорі не було приватної власності не лише на сільськогосподарську землю, а й угіддя загалом. 

Територія Нової Зеландії була, звісно, розподілена між племенами, проте в межах одного племені земля вважалася спільним надбанням. Просто так купити її було неможливо. 

Вихід зрештою знайшли, хоча він містив у собі справжню бомбу уповільненої дії. 

Землю прибульцям тубільці віддавали у використання. 

За це звичайно платили. Але маорі і надалі вважали віддану ділянку власністю племені за місцевими звичаями, а переселенець - своєю приватною власністю за британським правом. 

Саме так, скажімо, Семюел Марсден придбав землю для першої християнської місії в Бей-оф-Айлендс на Північному острові. 

За 200 акрів землі він віддав місцевим племінним ватажкам 12 сокир. 

Певний час таке "подвійне володіння" не викликало заперечень – прибульців було небагато, землі вдосталь, неписьменні тубільці вірили більше усному слову, аніж написаному документу. 

Але зрозуміло, що довго так тривати не могло.

Тим більше, що кількість колоністів почала зростати. І переселення набувало більш організованих форм. 

У 1825 році британський уряд дав нарешті згоду на створення Новозеландської компанії - з метою християнізації маорі (куди ж без неї), налагодження торгівлі деревиною і льоном та обробки землі, купленої в тубільців. 

Ініціатива ця була приватною (держава все ще відмовлялася перетворювати Нову Зеландію на колонію), тож для її здійснення в Британії набрали 60 добровільних переселенців. 

Щоправда, варто було прибульцям побачити запальні танці маорі – як абсолютна більшість з них вирішила повернутися на батьківщину.

Тим часом аборигени змушені були познайомитися не лише з британським правом, а й з британською державою. 

І хоча йшлося про державу, як на ті часи, дуже ліберальну, уособлювали її все одно чиновники. І не просто чиновники, а митники. Зустрічатися з ними не поспішали навіть їхні співвітчизники. А тут з ними зіштовхнулися "бездержавні" маорі. 

Зустріч ця була неминучою. Рано чи пізно тубільцям мало набриднути купувати рушниці в заїжджих торговців, і вони повинні були спробувати придбати зброю там, звідки її постачали до Нової Зеландії. Не в Європі чи Америці, звісно, а хоча б у найближчій до них Австралії. 

У 1830 році маорі таки вирішили спорядити до Сіднея власний корабель. Як тільки судно прибуло до австралійських берегів, його одразу затримали місцеві митники. 

Бо новозеландці ж не знали, що кожен корабель має ходити під якимось прапором, інакше його вважатимуть піратським судном і зобов'язані будуть арештувати. Разом з екіпажем і вантажем.

Звісно, якби Нова Зеландія була британською колонією, тубільці б підняли "юніон джек". І ватажки племен маорі, не без впливу місіонерів, почали схилятися до такого варіанту. 

Принаймні, в наступному році до Сіднея привезли лист, підписаний 13 вождями, в якому вони просили короля Вільгельма IV взяти їхні острови під свій патронат. 

Натякаючи, що інакше їхні землі захоплять інші європейці – військові кораблі під французьким прапором і справді бачили в цей час біля новозеландських берегів. 

У Лондоні вирішили про всяк випадок надіслати до Нової Зеландії свого резидента – ним став австралієць Джеймс Басбі. 

Його одразу попередили, що про державний протекторат над архіпелагом не йдеться і жодної влади над британськими підданими він не має. 

Але Басбі ставився до своєї місії серйозно і відповідально. 

Вже у 1834 році він зміг зібрати ватажків тубільців і домогтися утвердження спільного прапору – це дозволило, принаймні, звільнити новозеландський корабель з-під арешту в Сіднеї.

Тим часом неквапливістю британців спробував скористатися відомий авантюрист Шарль де Тьєррі. 

Він примудрився не лише виміняти у ватажків маорі 40 тисяч акрів землі за 500 рушниць, а й "викупити" у голландського уряду "права" на архіпелаг, який тому вже давно не належав (утім, це не завадило голландцям взяти гроші). 

У 1835 році де Тьєррі прибув до Маркізьких островів і проголосив себе новозеландським королем. 

Басбі вирішив діяти на випередження. 

Він знову зібрав знайомих йому ватажків і запропонував їм... проголосити незалежність своєї країни. 

Декларація незалежності була затверджена голосами 35 вождів 28 жовтня 1835 року.

Новостворена держава отримала назву "Об'єднаних племен Нової Зеландії" і вже затверджений раніше прапор. 

Звіт про свої дії Басбі одразу надіслав до Сіднея, а австралійський губернатор повідомив про події на архіпелазі до Лондона – обидва отримали зі столиці цілковиту підтримку. 

Британія визнала незалежність архіпелагу цілком офіційно. 

Невдоволеними, однак, залишилися британські переселенці, які вважали, що резидент підтримав не власних співвітчизників, а вороже налаштованих до них маорі. 

Часи, коли тубільці могли розігнати чужинців танцями, вже минули. 

Колоністи прибували до Нової Зеландії не лише з Британії, а й з Франції та Сполучених Штатів. І активно скуповували не лише землю для будівництва власних домівок, а й сільськогосподарські угіддя.

Вже згаданому раніше Шарлю де Тьєррі, який дістався таки Нової Зеландії, щоправда, замість 40 тисяч акрів виділили лише 300. 

Сусіди до самої смерті знущально називали його "королем без королівства".  

Натомість Едвард Вейкфілд придбав у ватажків маорі аж 20 мільйонів акрів землі – і все це в обмін на 200 рушниць 200 сокир, 300 ярдів тканини  та кілька десятків ящиків дрібного краму на загальну суму 9 тисяч фунтів.

Минуло зовсім мало часу і аборигени зрозуміли, що їхньою власністю прибульці не просто користуються, а розпоряджаються нею, як своєю. І забили на сполох. 

Тубільці наполягали на тому, що у вождів ніколи не було права віддавати спільне майно племені чужинцям. Переселенці натомість вважали, що придбали власність цілком законно. 

Переселенці навіть знайшли "благопристойне" виправдання: мовляв, після того, як колоністи почали скуповувати землю, ціна на неї почала збільшуватися, відтак земля, що залишилися в руках тубільців, коштувала дорожче, аніж уся земля Нової Зеландії до продажу. 

Не дивно, що ватажки тубільців продовжували продавати колоністам  все нові й нові ділянки нібито "нічийної" території. 

Скупники земель відверто зізнавалися, що для впливу на місцевих князьків застосували усі можливі засоби – від підкупу до залякування. 

Іноді варто було просто продемонструвати їм гроші чи дати їх торкнутися, щоб "зачарувати" покупця.

Утім, не варто переоцінювати "магічні властивості" грошей: зрештою, земельні оборудки досить швидко перетворилися на головне джерело статків корумпованої маорійської аристократії, яка стрімко відокремлювалася від решти співплемінників. 

Ті, хто виявляли стійкість, скаржилися резиденту і місіонерам, серед яких траплялися й ті, хто щиро співчував маорі. 

Та й в Лондоні були не в захваті від жадібності власних колоністів. 

Прихильникам "освоєння" Нової Зеландії проштовхувати в столиці вигідні для себе рішення було дуже непросто. 

Впертість британських урядовців можна пояснювати по-різному, і передбачливість, не кажучи вже про турботу про далеких тубільців, швидше за все не були головними мотивами дій чиновників. 

Проте чимало маорі справді сподівалися на втручання Лондона, чи хоча б готовність бути арбітром в суперечках між переселенцями і аборигенами. 

Колоністи постійно посилалися на те, що вони, як піддані королеви (Вільгельма IV на той час вже змінила Вікторія), разом із своєю власністю знаходяться під британським захистом. А майно тубільців захищали лише місцеві звичаї, не визнані ніким у світі. 

Відтак, не без впливу місіонерів, звичайно, серед маорі почало ширитися переконання, що для того, щоб протистояти зазіханням прибульців, їм самим слід стати британськими підданими. Ці настрої, як міг, підігрівав і Басбі.

Зрештою, в Лондоні вирішили "піти на зустріч" аборигенам. І в 1840 році відправили до Нової Зеландії нового представника, Вільяма Гобсона. 

Він мав змінити Басбі і стати першим губернатором островів – одразу після того, як ватажки тубільців дадуть згоду на перетворення їхнього архіпелагу на британську колонію. 

Гобсон, щоправда, ледь не поховав справу, бо поквапився заявити про своє губернаторство ще до початку перемовин з маорі. 

Не дивно, що ватажки, які прибули на зустріч, почали з того, що запропонували британцю забиратися геть. 

Басбі, який теж брав участь у перемовинах, намагався заспокоїти маорі. 

Тоді тубільці почали запитувати, чи повернуть їм відібрані в них землі. Гобсон намагався уникнути прямої відповіді. 

А коли викручуватися вже було неможливо,  пообіцяв, що в разі, якщо з'ясується, що земля була придбана обманним шляхом, ділянку віддадуть їх законному власнику.

Проте колоністи, що також були присутні на перемовинах, із запалом додали, що обман ще треба буде довести. 

І маорі розцінили це, як відмову від перегляду вже укладених оборудок.

Під кінець першого дня перемовин здавалося, що угоди з аборигенами не буде. А без неї Гобсону заборонили оголошувати Нову Зеландію колонією. 

Та за ніч місіонерам вдалося переконати маорійських ватажків, і наступного дня майже усі вони підписали документ, який до історії увійшов як "Договір Вайтангі"  - за назвою річки, на березі якої його уклали. 

Першим його пунктом "об'єднані племена" поступалися верховної владою над островами британській королеві. 

Натомість наступні параграфи проголошували власність тубільців на усі їхні землі недоторканою, а маорі та переселенців – рівними у правах британськими підданими. 

З точки зору метрополії це була справді унікальна поступка – в жодній іншій колонії аборигени не мали рівних прав з британськими колоністами. 

Але сподівання, що це захистить маорі від втрати їхніх угідь, були заздалегідь марними. 

Прибульці  почали скуповувати землі навіть активніше, аніж до укладання "Договору Вайтангі". А суди, створені тими ж колоністами, неодмінно ставали на бік покупців. 

Згодом кількома судовими рішеннями було навіть встановлено, що й сам договір, попри твердження про рівні права усіх підданих корони, не може застосуватися при вирішенні приватних майнових суперечок. 

Але переглядати колоніальний статус Нової Зеландії на цій підставі ніхто, звісно, не збирався – не для того британці його запроваджували.

Маорі зрозуміли, що їх вчергове ошукали. 

І для захисту своїх прав – вже як британських підданих – взялися за колишній британський подарунок, вогнепальну зброю. 

За п'ять років після укладання "договору Вайтангі" земельні суперечки переросли у справжню війну, яка з перервами тривала кілька десятиріч. 

І чи не найголовнішим заходом, який колонізатори запровадили для її припинення і остаточного упокорення тубільців, була заборона маорі мати рушниці. 

Звісно, цей крок пояснювали міркуваннями гуманізму – зрештою, як ми пам'ятаємо, в "мушкетних війнах" між самими аборигенами з початку XIX сторіччя і справді загинуло дуже багато маорі. 

Запровадження смертної кари за придбання вогнепальної зброї тубільцями підтримали навіть деякі племінні ватажки. Вони щиро прагнули "цивілізувати" своїх співплемінників і зробити їх "зразковими британськими підданими". 

Не дарма довірливість і досі вважають національною рисою маорі. Такою ж самою, як і їхню легендарну войовничість.