Година папуги. Ґеббельсівська пропаганда

У квітні 2020 року ми відзначатимемо 80 роковини одного з найкраще задокументованих комуністичних злочинів - Катинського розстрілу. У квітні-травні 1940 року НКВД розстріляла без суду і слідства десятки тисяч ні в чому не винних людей. Польські військовополонені опинилися в радянському полоні, бо Сталін виступив на боці Гітлера у вересні 1939 році, розгромивши вдвох із нацистами незалежну польську республіку. В пам'ять про ці події ми починаємо публікувати книжку Олександра Зінченка "Година Папуги. Українські сторінки Катині", яка стала у 2011 році першим томом "Бібліотеки "Історичної правди".

Розділ 1. Ґеббельсівська пропаганда

Що пам'ятає Анджей Вайда — Повідомлення 13 квітня — Прем'єр Сікорський іде до прем'єра Черчилля — Директиви Міністерства пропаганди — ТАРС уповноважений заявити — Нові директиви доктора Ґеббельса — Війна заяв — Остання надія Анєлі Вайдової

З оскарівським лауреатом Анджеєм Вайдою я познайомився за сумних обставин: над могилою його батька, капітана Якуба Вайди, у католицький день Всіх Святих.

У цей день поляки поминають своїх близьких. Тільки-но відлунала свята меса.

Як на мене, для знайомства був не той час і не те місце, але навколо всесвітньо відомого режисера кублилися журналісти польських і українських медіа, численні оператори і фотокореспонденти.

Їх нав'язлива метушня без сліду знищила всю інтимність моменту, коли син кладе квіти на могилу батька.

То ж я вирішив, що гірше вже бути не може, пробився скрізь той тлум до Метра, врешті-решт, наважився представитися і пояснити мету знайомства.

Пан Вайда поставився до мого прохання прихильно: лишалося тільки узгодити дату і місце інтерв'ю.

"Пан режисер буде за кілька хвилин, прошу влаштовуватися якнайзручніше", — помічниця завела нас до кабінету і зникла у передпокої.

Інтер'єр був вкрай простий. Шпалери кольору світлої рожевої цегли. Темно-коричневий, майже чорний великий робочий стіл. Лампа з японським паперовим абажуром. На стінах — кілька старих кіноафіш.

Я потай сподівався, що позолочена фігурка Оскара, яку Вайда отримав у міленіум за внесок у кіномистецтво, буде стояти десь поруч, але, вочевидь, американський мечоносець тішить око метра в якомусь іншому покої.

Про наближення пана Вайди свідчило пожвавлення у коридорі та передпокої.

Увійшов. Сивий. Імпозантний. У шарфику Берлиналє, що дуже пасував кольорам кабінету. Цей артистичний аксесуар так і лишався все інтерв'ю на шиї нашого господаря: "Можемо починати?"

Ми почали з того, що найгостріше врізалося у його пам'ять.

"Напевно, той момент, коли читають катинський список. Бо це було найстрашніше: ті жінки, які завмерли під гучномовцями на вулиці... Чи вже сьогодні прозвучить його прізвище? Чи завтра? Чи прозвучить? Чи ні?" — згадував Вайда.

Однією з тих жінок була мати пана Анджея — Анєля. Так само на вулиці вона дослухалася радіоповідомлення 13 квітня 1943 року.

"Із Смоленська повідомляють, що місцеве населення вказало німецьким владним установам місце таємних масових страт, здійснених більшовиками, де ГПУ винищило 10 000 польських офіцерів.

Представники німецької влади вирушили до місцини Косогори, у колишню радянську здравницю, що розташована у 16 кілометрах на захід від Смоленська, де і зробили жахливе відкриття.

Вони виявили братську могилу 28 метрів завдовжки і 16 метрів завширшки, в якій були зариті у 12 пластів 3 000 трупів польських офіцерів.

Вони були у повному військовому обмундируванні, деякі зв'язані, у всіх були пістолетні рани у потилиці.

Упізнання трупів не завдасть великих утруднень, оскільки вони знаходяться у стані муміфікації внаслідок особливостей ґрунту, а також через те, що більшовики залишили на тілах особисті документи.

Вже сьогодні встановлено, що серед вбитих знаходиться генерал Сморавінський з Любліна. Офіцери перебували спочатку у Козельську під Орлом, звідки у лютому — березні 1940 року були перевезені у вагонах для худоби під Смоленськ, а звідти на вантажівках у Косогори, де більшовики їх всіх перебили".

Повідомлення німецького радіо,

13 квітня 1943 року

"Ми знали тільки, що наш батько був у радянському полоні, адже дістали дві вістки: першу приніс якийсь солдат (бо солдатів відпустили, а офіцерів Совєти затримали).

Отже, приїхав солдат, який бачився із моїм батьком, і привіз листа, де батько писав, що він у радянському полоні в Шепетівці. І прислав мамі гроші, оскільки офіцерам виплатили останнє грошове утримання, а батько знав, що мама не має ані гроша.

Прислав їй гроші, яких нам вистачило пережити… пережити ту страшну зиму. Найпершу.

Потім не було жодних відомостей, а за кілька місяців з'явилася вістка, що нібито він у таборі в Козельську. Але то була така новина, що, так скажу, достовірно ніц не відомо було.

Спочатку по радіо, а потім, наступного дня вже й у газетах той список надрукували. Всі слідкували пильно, хто на тих шпальтах буде.

Очевидно, було розуміння, що 25 тисяч людей... що той список не обійме всіх. Кожний боявся за себе, боявся почути прізвище своїх близьких — батька, брата…

У тих списках було прізвище — Вайда. Але Кароль, натомість також капітан. Збігалося звання, збігалося прізвище — ім'я було іншим.

Отже, чи був то наш батько, чи ні — у тому ми вагалися.

Але мама вважала, якщо ім'я інше — то має бути хтось інший.

Були вагання. Бо те все було, як з неба! — згадував пан Вайда, — А якщо Ґеббельс за всім тим стоїть, за катинським вбивством?!

Бо то був такий момент, коли всі думали: може, це німці зробили? Ми усвідомлювали, що вони робили.

Ми бачили, що коїться на вулицях: усі ті екзекуції, концтабори — усе це було в нашій свідомості. Що робилося по той бік радянського кордону — того ми не знали".

 

2

Навряд чи стане коли-небудь достеменно відомо, що відчував прем'єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчилль у середині квітня 1943 року.

Коли пролунало горезвісне повідомлення, до його лондонської резиденції на Даунінг-стріт, 10 завітав глава Польського еміграційного уряду генерал Владислав Сікорський.

Снідали. Говорили про Катинь.

Черчилль потім згадував ту зустріч:

"Він сказав, що має докази того, що Радянський уряд вбив 15 тисяч польських офіцерів і інших військовополонених, які знаходилися у радянських таборах, і що вони були поховані у величезних могилах у лісах, насамперед навколо Катині. Він стверджував, що має масу доказів.

Я сказав: "Якщо вони мертві, ви нічого не зможете зробити, щоб їх воскресити"

Очевидно, Черчилль мав сумніви.

Визнай він, що поляків у Катині вбили більшовики, — і далі стосунки Британії і СРСР стають непередбачуваними.

А раптом Сікорський усе ж помиляється? Раптом Ґеббельс тільки для того і розпочав свою пропагандистську акцію, щоб пересварити союзників?

 

3

"Центр тяжіння нашої пропаганди у найближчі дні буде й надалі зосереджений на двох темах: атлантичний вал і більшовицьке огидне вбивство.

Світу треба вказати на ці радянські звірства за допомоги безперервної подачі все нових фактів.

Особливо у коментарях треба, як це частково вже було, показати: це ті самі більшовики, про яких англійці та американці стверджують, що вони нібито змінилися і змінили свої політичні переконання.

Це ті самі більшовики, за яких моляться у так званих демократіях і котрих благословляють в урочистому церемоніалі англійські єпископи.

Це ті самі більшовики, які вже отримали від англійців абсолютні повноваження на панування і більшовицьке проникнення у Європу.

Нарешті, можна також наголосити, що тут, у масових похованнях, лежать не тільки польські офіцери, яких розшукує так звана польська емігрантська кліка у Лондоні, що подає у Кремль все нові й нові клопотання.

Про це є хороше повідомлення у 46 закордонних агентствах, згідно з яким у Лондоні мають обґрунтовану надію знайти незабаром поляків, що давно зникли без вісті.

З цього приводу ми можемо тільки сказати: ми знайшли їх вбитими більшовиками у безкінечних масових похованнях".

Директиви

міністра просвіти і пропаганди Йозефа Ґеббельса,

14 квітня 1943 року

Іще 6 квітня Ґеббельс визначив Катинське питання як найважливіше, як таке, що потребує доповіді особисто фюреру.

Для нацистів не було таємницею, що поляки інтенсивно розшукують своїх зниклих офіцерів, адже їх родичі зверталися із запитами і до німецької влади.

Ґеббельс усвідомлював, що це було надзвичайно вразливе питання.

Невідомо було тільки те, як сильно ця інформація вразить. І кого більше — поляків, московське керівництво чи світову спільноту.

СРСР тримав паузу. Через 48 годин Москва реагує повідомленням ТАРС. Наступного дня воно було опубліковано в радянській пресі:

"Ґеббельсівські наклепники протягом останніх двох-­трьох днів поширюють огидні наклепницькі вигадки про те, що навесні 1940­-го року в районі Смоленська нібито мав місце розстріл радянськими органами польських офіцерів.

Німецько-­фашистські негідники у цій своїй новій потворній вигадці не зупиняються перед найбезсоромнішою і підлою брехнею, якою вони намагаються прикрити нечувані злочини, які скоєні, як це тепер є очевидним, ними самими.

Німецько-­фашистські повідомлення з цього приводу не залишають жодних сумнівів у трагічній долі колишніх військовополонених, що знаходилися у 1941 році у районах на захід від Смоленська, на будівельних роботах, і потрапили разом із багатьма радянськими людьми, жителями Смоленської області, до рук німецько­фашистських катів влітку 1941 року, після відступу радянських військ з району Смоленська.

Не підлягає жодним сумнівам, що ґеббельсівські наклепники брехнею та наклепами намагаються тепер замазати криваві злочини гітлерівських розбійників.

У своїй незграбно зладженій брехні про чисельні могили, нібито розкриті німцями біля Смоленська, ґеббельсівські брехуни згадують село Гнєздово, але вони шахрайські замовчують про те, що саме біля села Гнєздово розташовані археологічні розкопки історичного "Гнєздовського могильника".

Гітлеревські сих діл майстри вдаються до найгрубішої підробки і підтасовки фактів, поширюючи наклепницькі вимисли про якісь радянські звірства весною 1940 року, і намагаючись таким чином відвести від себе відповідальність за скоєні гітлерівцями звірські злодіяння.

Патентованим німецько-фашистським вбивцям, що обагрили свої руки у крові сотень тисяч безневинних жертв, що систематично винищують населення окупованих ними країн, не жаліючи ані дітей, ані жінок, ані старих, що винищили у самій Польщі багато сотень тисяч польських громадян, нікого не удасться обдурити своєю підлою брехнею і наклепом.

Гітлерівські вбивці не втечуть від справедливої та неминучої відплати за свої криваві злочини".

"Ізвєстія", № 89,

16 квітня 1943 року

Зміст цього повідомлення негайно став відомий ґеббельсівському міністерству. Сам міністр не стримував емоцій в його обговоренні: "Не віриш очам своїм, коли бачиш заяву ТАРС!"

Ґеббельс дивувався, мовляв, як це так: дивним чином більшовики не знали про те, що "польські офіцери, які перебували на будівельних роботах" потрапили у полон?!

"Англійці їх місяцями атакували запитаннями про долю тих офіцерів, а більшовики відповідали, що ті стали радянськими громадянами!

Тоді їм не спало на думку сказати, що їх затримали німці! Два роки поляки, союзники Совєтів, розшукували цих офіцерів офіційно, і Кремль жодного разу не сказав, що вони були у таборі під Смоленськом, а потім потрапили у полон до німців.

Тепер, коли ми, німці, показали, що вони були вбиті, вони кажуть, що вони потрапили до німецького полону.

І коли могили були розкриті, а польських офіцерів упізнали за їх уніформою, паспортами, паперами і т.п., тепер вони кажуть, що ґеббельсівські брехуни забувають, що поблизу Гнєздово проводилися археологічні розкопки.

За яких дурнів вважають ці нахабні єврейські йолопи європейську інтелігенцію?! — Ґеббельс не утримувався від образ та антисемітизму. — Вони кажуть про "археологічні розкопки"!

Подивіться на знімки вбитих польських офіцерів у "Вохеншау". Може, московські євреї почнуть після цього стверджувати, що ми одягли в польську форму 12 тисяч скелетів 200-го року до Христа!"

Ґеббельс накреслив план наступних кроків свого відомства.

У ті дні світова преса висловлювала недовіру до німецьких повідомлень, але й сумнівалася у щирості СРСР.

І міністр пропаганди чітко розставляв акценти: пишуть "нібито знайдені" — покажемо фото і кінозйомку, відправимо до Катині американських та англійських військовополонених, відомих особистостей!

Наступного дня Ґеббельс уже відверто зловтішався:

"Якби ми тепер продовжували працювати виключно уміло і точно, […], то можна було б сподіватися, що ми катинською справою зможемо спричинити досить серйозний розкол у фронт супротивника".

Катинська справа отримала такий розмах, якого міністр спочатку не очікував.

Радість Ґеббельса спричинили події того дня — 17 квітня.

Уряд Сікорського якийсь час стримувався від реакції. Але зберігати мовчання надто довго — то було б неповагою як до тих, хто зник, так і до тих, хто чекав на їх повернення. Отже, 17 квітня польський кабінет у Лондоні оприлюднює комюніке.

Його текст не починався із сурової одповіді нацистам, але містив її у своєму змісті:

"Не для того Польща приносить незмірні жертви, бореться і терпить нелюдські страждання, щоб німці висували нахабні вимоги охорони християнської та європейської культури".

Але насамперед ця заява оголошувала, що польський уряд звертається по допомогу у розслідуванні до міжнародних інституцій:

"Нема поляка, котрий не був би глибоко вражений новиною, яка з якнайбільшим розголосом була поширена німецькою пропагандою, новиною про відкриття братської могили під Смоленськом із закатованими залишками польських офіцерів, що загинули в СРСР.

Уряд Польщі доручив 15 квітня ц.р. своєму представникові в Швейцарії звернутися до Міжнародного Червоного Хреста з проханням організувати делегацію, яка б вивчила на місці дійсний стан речей.

Належить прагнути, щоб без найменшого зволікання були опубліковані результати роботи цієї установи, встановлена відповідальність винних.

Водночас Уряд Польщі від імені польського народу заперечує право німців використовувати факт вбивства для власного відбілювання".

Декларація Ради Міністрів Польщі,

17 квітня 1943 року

Того ж дня з окремою заявою виступив польський міністр оборони генерал Марян Влодзімєж Кукєль:

"Ми звикли до брехні німецької пропаганди і цілком усвідомлюємо її цілі.

Одначе, з огляду на точність німецької інформації, що стосується знайдення кількох тисяч тіл польських офіцерів поблизу Смоленська, а також з огляду на категоричність заяви, що офіцери були вбиті Совєтами весною 1940 року, — ми вважаємо за необхідне, щоб віднайдені братські могили були досліджені і факти були встановлені компетентними міжнародними організаціями такого роду, як Міжнародний Червоний Хрест".

Польськомовне лондонське радіо підхопило того дня ці тези:

"Битва, яку веде німецька пропаганда у Катинському лісі і на терези якої вона кидає більше 10 тисяч вбитих, може мати більше значення для перебігу війни, аніж будь-яка з битв, у якій беруть участь тисячі живих.

Не можна, щоб німці виграли цю битву.

Цим ми не хочемо сказати, що цю битву не треба вести і що у її перебіг не варто втручатися.

Для цього втручання є тільки один шлях: ланцюг німецької брехні може бути розбитий тільки правдою!"

Здавалося б, польські коментарі мали б засмутити Ґеббельса.

Були певні сумніви, але щодо союзників з польського боку не було ані зневіри, ані звинувачень. Принаймні публічних.

Але Ґеббельс тріумфував: "Це саме те, чого ми хотіли! Ми примусили ворога плескати язиком і маємо підтримувати те базікання висуненням нових стверджень".

Німці відправляють в Женеву до Міжнародного Червоного Хреста свою ноту, подібну до польської.

За іронією долі німецький посланець примудрився випередити польського.

Для поляків це було дуже погано: тепер дії польського уряду за бажанням можна було виставити як надто двозначні, як спільний із нацистами демарш.

Навряд чи буде правильно сказати, що наступні події були непередбачуваними. Черчилль усвідомлював таку небезпеку.

А Ґеббельс зробив усе, щоб події розвивалися саме у такий спосіб.

4

Черчилль тільки-но дістався до свого котеджу у Чартуеллі.

Такі поїздки були рідкістю. Більшість часу прем'єр Британії мусив перебувати у підземному бункері на Кінг Чарльз-стріт, неподалік СентДжеймського парку.

Але цього разу спокійно відпочити від задухи бункера не вдалося. Черчиллю повідомили, що радянський посол Іван Майський вимагає термінової зустрічі і вже виїхав.

З'явився Майський. Він був збентеженим.

Радянський посол привіз британському прем'єру особисте послання Сталіна.

У тому посланні йшлося, що після огидних звинувачень, що були опубліковані з ініціативи польського уряду у Лондоні, в тому, що росіяни вбили польських військовополонених офіцерів, угода 1941 року між польським урядом і СРСР буде негайно денонсована.

Черчилль потім занотував:

"Я сказав, що, на мою думку, поляки вчинили нерозумно, коли поширювали або брали участь у поширенні такого повідомлення, але, як я щиро сподіваюся, такого роду помилка не призведе до їх розриву із Совєтами".

Прем'єр швиденько склав проект телеграми Сталіну із подібними миротворчими зауваженнями.

Але Майський продовжував доводити, що звинувачення на адресу СРСР є суцільною брехнею, і намагався переконати, що радянські органи фізично не могли здійснити того злочину.

Напруга зростала.

Черчилль мав іншу інформацію з інших джерел.

Сказати зараз, що він і сам має сумніви щодо невинуватості Совєтів?

У той момент британський прем'єр опинився перед дилемою. Він міг сказати про свої сумніви, бути щирим, але опинитися перед загрозою розвалу антигітлерівської коаліції. Або промовчати, зберегти коаліцію і врешті-решт перемогти Гітлера.

Черчилль зробив свій вибір. І навіть не намагався щось обговорювати: "Ми повинні розбити Гітлера, — сказав він, — і зараз не час для чвар і звинувачень".

З тим Майський і пішов. Що коїлося у душі Майського, можна тільки спробувати уявити.

Адже справжнє ім'я цього радянського дипломата — Ян Ляховецький.

Він також був поляком.

5

У 1943 році католицький Великдень припав на неділю, 25 квітня. Польський посол у Москві Тадеуш Ромер навряд чи сподівався на спокійне свято.

Він не міг не відчувати, що ось-ось має щось трапитися. Щось, що може зіпсувати не тільки великодній настрій.

Іще у вівторок, 20 квітня, "Правда" опублікувала статтю "Польські поплічники Гітлера", звинувачуючи уряд Сікорського у співпраці із нацистами. Того ж дня статтю передрукували також "Ізвєстія".

А у Страсну п'ятницю, 23-го, неприємні новини долетіли із Швейцарії.

Міжнародний Червоний Хрест оголосив, що готовий організувати підбір нейтральних експертів для вивчення залишків польських офіцерів у Катині.

Але за умови, що на це погодяться всі зацікавлені сторони. Очевидно, що згода польської сторони, як і німецької, у МЧХ була. Вочевидь, третьою зацікавленою стороною був СРСР.

Багатьом тоді здавалося, що СРСР мав би із задоволенням прийняти допомогу Червоного Хреста.

Участь шанованої міжнародної організації давала шанс СРСР позбавитися від обвинувачень, довести несправедливість ґеббельсівської пропаганди, врешті-решт довести, що саме німці вчинили те, у чому звинувачували СРСР.

Натомість години спливали, складалися у дні, а відповіді не було.

26 квітня, просто за чверть години по тому, як Кремлівські куранти відрахували початок нової доби, посла Ромера викликали до Комісаріату закордонних справ.

Нарком Молотов уголос зачитав довгу ноту, але тут досить було першої і останньої фрази:

"Пане Посол, Від імені Уряду СРСР маю честь повідомити польському уряду наступне: (…) Радянський Уряд постановив розірвати стосунки із польським урядом".

Повний текст ноти навряд чи був для Ромера несподіваним, адже більшість її пунктів близько перетиналися за змістом і виразами із вже відомими повідомленнями ТАРС, "Правди" та "Ізвєстій".

У ноті йшлося про те, що польський уряд став на шлях порозуміння із Гітлером, що слідство в умовах нацистського терору на підвладній гітлерівцям території не може піти іншим шляхом, аніж шляхом брехні та фальсифікації, що, врешті-решт, замість того, щоб звертатися разом із Гітлером до Міжнародного Червоного Хреста, польському уряду було б варто звернутися для консультацій до СРСР.

Остання претензія могла викликати у Ромера хіба здивування: щодо долі тих офіцерів польський уряд або його представники в СРСР направили вже 42 запити до різних радянських урядових установ.

Остання нота із проханням з'ясувати долю польських військовополонених була прийнята польським урядом іще 17–го і вручена послу СРСР в Лондоні 20-го квітня.

Отже, посол Польщі не втримався: "Відмовляюся прийняти ноту і заявляю, що вона містить образи та брехню".

За 24 години до цього голова польського уряду Владислав Сікорський був підданий дипломатичному тиску.

За дорученням Черчилля міністр закордонних справ Британії Ентоні Іден звернувся до Сікорського із вимогою, щоб той "в ім'я спільної справи" та для блага польських громадян, які перебували на території СРСР, зробив заяву, що він не вірить, що це вбивство скоїли більшовики, і щоб відкликав звернення до Міжнародного Червоного Хреста.

Цих вимог Сікорський виконати не зміг.

Тож Великдень того року почався погано, а закінчився ще гірше.

Через кілька днів, 4 травня, Іден заявив у Палаті Общин:

"Уряд Її Величності здійснив усі зусилля, щоб переконати як поляків, так і росіян, у необхідності не допустити, щоб німецький маневр мав хоча б видимий успіх. Британський уряд з жалем дізнався про те, що радянський уряд у відповідь на звернення польського уряду до Міжнародного Червоного Хреста почув себе змушеним розірвати дипломатичні стосунки з польським урядом…"

Зусилля, про які говорив Іден в Парламенті, по суті зводилися до публічної підтримки позиції СРСР та тиску на поляків.

Польські урядові кола, які були утаємничені у зміст непублічних рухів радянської і британської дипломатії, які мали більше інформації, що надходила із різних джерел, ще могли зрозуміти що до чого.

Але "звичайні" поляки, які опинилися під прицілом ґеббельсівської пропаганди або чули московські спростування тих заяв та спостерігали публічну підтримку СРСР з боку урядів Британії та США — усі вони були абсолютно дезорієнтовані канонадою цієї інформаційної війни.

Так, як це було з родиною капітана Якуба Вайди.

6

"Були вагання. Бо те все було як грім з неба! — згадував Анджей Вайда, і з кожною хвилиною паузи між його словами ставали довшими, — А якщо Ґеббельс за всім тим стоїть, за катинським вбивством?!

Бо то був такий момент, коли всі думали: може, це німці зробили? Ми усвідомлювали, що вони робили. Ми бачили, що коїться на вулицях: усі ті екзекуції, концтабори — усе це було в нашій свідомості.

Що робилося по той бік радянського кордону — того ми не знали.

Але в короткому часі зорієнтувалися, що німці не брешуть. Цього разу вони кажуть правду.

Я з батьком бачився останній раз у 1939 році… То було в серпні. Полк, в якому батько служив (то 72-й Піхотний полк з Радома), був перебазований до німецького кордону і там почав свою воєнну історію…

Пам'ятаю дуже красиву сцену прощання моєї мами з батьком, бо бачив це на власні очі… Разом із моїм братом ми це бачили. Моя мама мала таку невеличку ікону — хіба з долонь за розміром — із Богородицею Остробрамською.

Знаєте, були дві святині в Польщі: Богородиця Остробрамська з Вільна і Богородиця Ченстоховська з Ченстохови.

Моя мама вклала батьку той образ до кишені, на серце і… то було таке… таке символічне, таке надзвичайне, поперше… А по-друге…

То було саме в тій старовинній традиції: коли чоловіки йшли на війну, жінки давали їм або образок на шию, або якусь іншу святиню, яка мала їх урятувати, щоб повернулися…

Мільйони протягом усієї війни загинули десь, десь пропали, а потім раптом з'являлися. Уся Європа перемішалася в тому гармидері…

У зв'язку із тим мама, напевно, вважала, що, може, батько не зміг дістатися до армії Андерса чи перебуває в якомусь іншому таборі і ще повернеться із Сибіру.

Тобто тішилася ілюзіями, як і кожна жінка, що не може примиритися із смертю власного чоловіка. І жила тією надією.

Але вже по війні, коли з'ясувалося, що решта тих зниклих офіцерів не повертаються, не подають вістей про своє існування, а всі ті, хто був в Англії з Андерсом, всі ті, хто до Андерса не зміг долучитися, коли всі почали повертатися — то від того часу ми все краще починали розуміти, що батько наш загинув…

Але мама тішилася ілюзією… Мама померла у 1950-му році і весь час сподівалася, що, може, іще якесь чудо станеться.

Але чуда не сталося.

Потім, через багато років, ми дізналися, що інші табори були в інших місцях винищені. Мій батько був вбитий у Харкові, у підвалах НКВС".