Віра, мова, зрада у Карфагені

Конфлікти між державами існують стільки ж, скільки існують самі держави. Є серед них зовсім нетривалі, які завершуються за кілька днів або тижнів. Інші ж тягнуться десятки, а іноді й сотні років.

Саме таким було протистояння двох стародавніх міст-держав – Карфагена, заснованого фінікійцями на півночі Африки, та грецьких Сиракуз, розташованих на сході острова Сицилія.

Кожне з міст прагнуло підпорядкувати собі усю Сицилію.

Проте ані греки не могли остаточно витіснити супротивника з острова, ані фінікійці не мали сил "скинути греків у море".

Війни спалахували одна за одною, кордони зсувалися то в один, то в інший бік, і з часом конфлікт перетворився на суто позиційний.

Мешканці обох держав поступово до нього звикли, але він продовжував впливати на внутрішнє життя кожного міста, де весь цей час точилася напружена внутрішня боротьба.

З кінця V сторіччя до Р.Х. владу над Карфагеном утримували Магоніди – сини, а потім і онуки Магона Великого.

Змінючи один одного на посаді головнокомандувача і спираючись на віддане їм наймане військо, вони диктували свою волю і народним зборам, і олігархічній за своїм складом карфагенській Раді (фінікійською мовою її іменували адіра – О.М.).

Проте після катастрофічної поразки під Мотією в 398 році до Р.Х. і знищення цього міста сиракузьким тираном Діонісієм, останній головнокомандувач з Магонідів – Гімількон Молодший з відчаю вкоротив собі життя.

А в самому Карфагені, скориставшись заворушеннями підкорених африканських племен і втомою співгромадян від багаторічної війни та пов'язаної з нею економічної кризи, владу перебрала до своїх рук "партія миру" - тісно пов'язана з міською знаттю і торгівельною олігархією (власне, в Карфагені це були зазвичай ті самі люди – О.М.).

Заможні власники і купці були не лише зацікавлені у відновленні торгівлі, якій заважала війна. А й в послабленні впливу військових.

Саме тому представники знаті поквапилися прибрати з посад усіх прихильників Магонідів і дискредитувати їхню "занадто войовничу" політику.

Поширювали навіть чутки, що й військові поразки є нічим іншим як розплатою за блюзнірську поведінку карфагенських вояків, які під час бойових дій не зупинялися перед спаленням грецьких храмів.

Відтак містян переконували не лише замиритися з супротивником, а й спокутувати провину перед "ображеними" богами чужинців.

Зрештою "партія миру" наполягла на запровадженні і в самому Карфагені еллінського культу Деметри та Персефони, жерцями якого одразу ж стали "найповажніші" з громадян – тобто представники все тієї ж знаті.

Проблема, однак полягала в тому, що навіть таке, в дечому навіть демонстративне зближення із греками не розв'язало, та й не могло розв'язати конфлікт із Сиракузами. Адже не не містило відповіді на ключове питання – "чия Сицилія?".

До того ж сиракузький тиран Діонісій аж ніяк не збирався замирюватися з карфагенцями і лише чекав слушної нагоди, щоб викинути їх не лише з Сицилії, а за можливості – і з Африки.

Громадяни Карфагена, звісно, Діонісія не любили. Проте провину за продовження конфлікту покладали на власну владу.

"Миролюбство" якої лише спочатку сприймали як перевагу. Тепер "братання з греками" в кращому випадку карфагенців дратувало, із кожним роком все більше.

Звісно, олігархічна Рада залишалася справжнім бастіоном "партії миру" і намагалася попереджувати опозиційні виступи, проте й в прихильників реваншу залишалися можливості для самоорганізації.

Справа в тому, що в тогочасному Карфагені було чимало напівтаємних чоловічих союзів або братств – фінікійці називали їх мізра. Серед їхніх членів були й вояки, колишні і чинні.

Вони з ностальгією згадували часи Магонідів, коли карфагенці не підлаштовувалися під грецькі забаганки, а здобували над сиракузцями славетні перемоги.

І саме мізра перетворилися на головну опозиційну силу і прихисток войовничо налаштованих громадян.

У 379 році до Р.Х. Карфаген пережив епідемію якоїсь важкої хвороби.

Влада виявилася неготовою до такого "удару з тилу".

Невдоволення неспроможністю урядовців, помножене на звинувачення у зраді, вилилося зрештою у вуличні заворушення.

Під час яких, за словами історика Діодора, карфагенці "боролися один проти одного, як противорогів, деяких вбили, а інших ранили".

Скориставшись нестабільністю в столиці, знову повстали підкорені африканські племена, а потім – і мешканці Сардинії, яка теж належала Карфагену.

Ціною надзвичайних зусиль і з використанням вже звичних релігійних "аргументів" та закликів "не розгойдувати човен" олігархії вдалося утриматися при владі.

Можливо тому, що у опозиціонерів не було визнаного ватажка і чіткої програми. Але перемога дісталася важкою ціною і становище "партії миру" ставало все менш певним.

Саме в цей час зійшла політична зірка Ганнона, що згодом отримав прізвисько Великого.

Насправді він не був "людиної нізвідки". За статками Ганнона вважали однією з найзаможніших людей Карфагена.

Проте спільної мови з олігархією він не знайшов. Можливо тому, що прагнув одноосібної влади. І використовував для цього усі можливі і неможливі засоби. Навіть найекзотичніші.

В ті часи, звісно, не було сучасних медіа, соцмереж і ботоферм. Тож винахідливий самолюбець вирішив використовувати для агітації… пернатих.

Як повідомляє Еліан, римський збирач анекдотів і легенд, Ганнон придбав безліч співочих птахів, яких тримав у своєму домі і змушував повторювати своє ім'я та гасла на кшталт "Ганнон – бог".

Експеримент, щоправда, виявився невдалим.

Відпущені на волю, потенційні агітатори одразу ж забули "науку" і повернулися до звичних співів.

Але Ганнон руки не склав. Лише повернувся до більш звичних способів боротьби за владу. Насамперед він надавав всебічну підтримку мізра – зрештою, його статки дозволяли це робити – і швидко став для них "своїм".

Вже невдовзі члени братств охоче агітували за свого спонсора як за майбутнього командувача, здатного взяти реванш і здолати таки ненависних греків.

Не меншу щедрість Ганнон виявляв і до пересічних карфагенців. І вони віддячували йому взаємністю.

Олігархічна Рада з тривогою спостерігала за активністю опозиції, але вдіяти нічого не могла.

Ватажком адіри (римські джерела іменують його "принцепсом", у Римі так називали сенатора, що головував на засіданні – О.М.) в той час був Сун'ятон, людина впливова і віддана "партії миру". Але навіть його можливості були обмежені.

Бо простолюд був на боці свого благодійника – і в разі відкритого конфлікту владі б точно прийшлося не солодко.

Зрештою, народ домігся обрання Ганнона головнокомандувачем і початку нової війни з греками.

А Сун'ятонза наполяганням Ради став суффетом (ця посада чимось нагадувала римського консула, і суффетів в Карфагені теж було два, щоб жодний не міг узурпувати всю повноту влади – О.М.) і мав стежити, аби військовий керманич чітко виконував надані йому урядові інструкції.

Контроль і справді виявився ретельним.

Суффет звинувачував головнокомандувача у неквапливості і лінощах. Ганнону це, звісно, не подобалося, він скаржився на те, що Сун'ятон обмежує свободу його дій і цим допомагає ворогу.

Військове щастя спочатку і справді було на боці сиракузців. Діонісій захопив Селінунт і взяв в облогу Лілібей, який після знищення греками Мотії став головною карфагенською базою на острові.

Втім, Ганнон зрештою виявився непоганим полководцем.

Відмовившись узгоджувати кожен свій крок із Сун'ятоном, він у 367 році до Р.Х. із флотом у 200 кораблів атакував греків під Ерікою і здобув блискучу перемогу.

Заскочений Діонісій невдовзі помер (втім, за легендою не від гіркоти військової поразки, а від радощів – бо якраз отримав звістку про те, що афіняни визнали кращою серед інших написану ним трагедію – О.М.). А син тирана поквапився укласти з карфагенцями мир на умовах відновлення статус-кво і кордону по річці Галик.

Ганнон теж часу не гаяв. Повернувшись до Карфагена як переможець, він одразу ж звинуватив свого головного опонента Сун'ятона у державній зраді.

Мовляв, із заздрощів до талантів і популярності Ганнона той вирішив цілком добровільно відкрити військові таємниці ворогу. І надсилав Діонісію листи, в яких повідомляв про плани пересування військ та ведення кампанії проти сиракузців.

Ганнон навіть продемонстрував ці листи на засіданні Ради.

Сун'ятон, звісно, намагався захищатися і навіть стверджував, що листи підробні і написані самим Ганноном або за його дорученням.

Але на користь версії звинувачення вочевидь зіграли епітети, якими автори листів (ким би вони не були – О.М.) "нагороджував" карфагенського головнокомандувача – мовляв, сам Ганнон навряд чи би погодився назвати себе лінивцем чи нездарою і вже точно пом'якшив би образи на свою адресу.

Утім, шпигуни в ті часи ні в кого не викликали співчуття, та й члени Ради навряд чи хотіли бути запідозреними в співучасті в змові і співпраці з ворогом – тому проголосували за арешт та страту суффета. В історії він так і залишився зрадником.

А карфагенські народні збори пішли ще далі.

За інціативою якихось патріотично налаштованих ораторів, а може й самого Ганнона, вони ухвалили закон, за яким карфагенцям заборонили... вчити грецьку мову.

Автори, мабуть, були впевнені, що знайшли справжню "протиотруту проти шпигунства" - адже позбавили потенційних зрадників можливості повідомити ворогу державні таємниці зрозумілими для нього словами.

Зрозуміло, що закон цей залишився лише патріотичним побажанням.

Ніхто не кинувся забувати "мову ворога", яка в ті часи була вже мовою не лише розвідників і дипломатів, а й торгівців – торгівлю с греками народні збори заборонити не додумалися, зрештою і процвітання Карфагена залежало від торгівлі. Та й невідомо, які санкції загрожували порушникам заборони.

Втім, патріотичне піднесення вже зробило Ганнона найвпливовішою людиною в державі.

Як головнокомандувач, він вже невдовзі вирушив у нові походи – і відзначився перемогами в Африці та Іспанії, за які й отримав прізвисько Великий.

А потім повернувся до Сицилії, щоб завершити справу, яка виявилася непідйомною для усіх карфагенських полководців до Ганнона, - здобути нарешті Сиракузи.

Перелякані греки звернулися по допомогу до своєї метрополії – Коринфа – і звідти їм надіслали вправного, хоча й знеславленого братовбивством воєначальника, славетного Тимолеонта.

З'ясувалося, що Ганнон отримав гідного суперника, який міг завдавати карфагенському головнокомандувачу дошкульних ударів.

Олігархічна Рада, яка тільки й чекала нагоди, щоб помститися народному ватажку, відкликала Ганнона на батьківщину. Командування передали Магону.

З тим, однак, Тимолеонт впорався ще швидше, змусивши згодом зняти облогу Сиракуз. Ганнон був ображений і обурений. І вирішив... вбити усіх членів Ради одночасно.

А щоб зібрати їх усіх в одному місці для розправи, запросив на весілля власної доньки.

Та план змови був розкритий.

Зраджений Ганнон змушений був тікати з Карфагена до власного маєтку. Там за власні кошти він озброїв 20 тисяч рабів.

Можливо, звісно, що джерела і перебільшують розміри його "приватної армії", проте в будь-якому разі вона була чималенька для того, щоб налякати карфагенців. І не лише членів адіри.

Від вчорашнього улюбленця відвернувся і простолюд, який побачив що за "народолюбством" і "патріотизмом" ховається лише нестримне прагнення влади.

А без підтримки народу Ганнон був приречений.

Бунт швидко придушили.

Колишнього головнокомандувача схопили і жорстокостратили – як державного зрадника, що прагнув до тиранії.

Вбили і більшість його родичів. Живим залишився лише молодший син Ганнона Гісгон – вочевидь він не приєднався до заколоту, і карфагенці пам'ятали про його військові звитяги.

Гісгона відправили у заслання. А вже через рік повернули на батьківщину.

Бо Карфагену були потрібні здібні і досвідчені полководці. Зрештою, війна з Сиракузами тривала й надалі. Незалежно від того, представники якої партії – "партії миру" чи "партії війни" - були у цей час при владі у місті.