Операція «Запад». Перевиконання плану з депортацій українців
Серед залізничників кружляли чутки, що операцію контролює сам Сталін. У Тернополі та Чорткові концентрували криті вагони. Казали, що будуть виселяти рештки євреїв. Але цього разу МҐБ готувалося перевиконати план з депортації українців.
О 2-й годині ночі 21 жовтня 1947 року у Львові розпочалася масова операція примусового виселення українців. Через п'ять днів – о 16:05 26 жовтня зі станції Заболотів у Станіславській (Івано-Франківській) області вирушив у дорогу на Схід ешелон № 20040. Це був останній ешелон операції "Запад".
До 58-и вагонів цього ешелону, який прямував до Караганди в Казахстані, по станції Львів додали ще 4 вагони. Ешелон № 20040 розтягнувся більше, ніж на півкілометра.
Впродовж шести днів з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської (Івано-Франківської), Тернопільської та Чернівецької областей було насильно вивезено до Сибіру та Казахстану 26 332 сім'ї – 77 791 особу.
З них четверту частину складали чоловіки – 18 866 осіб. Решту жінки — 35 685 осіб та діти до 15 років — 23 240 осіб.
28 квітня 1947 році, за півроку до початку депортації "Запад", розпочалося примусове виселення українців із Закерзоння — сучасної східної частини Польщі на так звані "повернені землі" на заході сучасної Польщі.
Кодовим ім'ям цієї операціїв проекті її плану зазначили криптонім "Схід". Потім ця операція увійшла в історію як "акція Вісла". В операції "Захід" ешелони йшли на Схід, у операції "Схід" - людей везли на Захід.
Метою обох операцій з примусового виселення українців – чи зі сходу на захід, чи із заходу на схід – було знищення українського визвольного руху.
28 березня того ж року українські повстанці із засідки вбили заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського. Це і стало приводом для початку депортації "Вісла".
Для початку операції "Запад" таким приводом став спільний лист замміністра держбезпеки СССР Сергія Огольцова та міністра держбезпеки УССР Сергія Савченка, надісланий 24 травня 1947 року до міністра державної безпеки СССР Віктора Абакумова.
У цьому листі два генерали зазначали про ефективність використання такого засобу репресій як виселення сімей оунівців оскільки це:
"…сприяло розкладанню підпілля і банд, викликало явку з повинною, ускладнювало оунівським ватажкам вербування нових членів ОУН і бандитів, штовхало тих, котрі з'явилися з повинною на активну боротьбу з бандами, скорочувало базу пособників".
Ось два генерали і зверталися з проханням дозволити продовжити депортаційну кампанію.
Савченко та Огольцов зазначали, що депортація сімей українців допоможе виконати інший наказ МҐБ СССР № 00207 від 22 квітня 1947 року "Про посилення боротьби з націоналістичним підпіллям і його озброєними бандами в Український ССР".
Не забули обидва генерали надати і кількісну характеристику депортаційної кампанії, яка розпочалася з виданої 31 березня 1944 року у Москві директиви НКВД СССР № 122.
Так, впродовж 1944–1946 років було виселено зі західних областей підсовєтської України 14 729 сімей або 36 609 осіб.
Та ще до моменту написання листа з проханням продовжити депортації українців зі Західної України, міністр держбезпеки Сергій Савченко видав директиву МҐБ УССР № 50 датовану 14 травня 1947 року.
Директива вимагала відновити призупинене виселення сімей, члени яких були в українському підпіллі, або підтримували визвольний рух:
"В загальному комплексі чекістських заходів, які ми проводимо по боротьбі з оунівським підпіллям і його озброєними бандгрупами важливе значення має виселення сімей активних учасників ОУН-УПА.
Успішне проведення цього заходу підриває пособницьку базу оунівських бандитів, спряє їх моральному розкладанню, а також є попередженням для тих осіб, які хотіли б спробувати піти в банди".
Ця директива можливо стала одним із наслідків наради секретарів обкомів КП(б)У та начальників обласних УМҐБ за участі Микити Хрущова та Лазара Кагановичаяка відбулася 23 квітня 1947 року у Львові.
На цій нараді, також обговорювали недоліки виконання депортаційної роботи совєтськими спецслужбами на території західних областей України.
Чекістське керівництво інформувало про проблеми, що виникли у зв'язку із передачею справ з МВД до МҐБ, а також із затягуванням оформлення справ на виселення.
Учасники наради погоджувалися, що для ліквідації повстанської бази необхідно продовжувати масові виселення.
Микита Хрущов гаряче підтримав продовження депортацій, заявивши, що потрібно активізувати цю роботу та виселити більше активних "поплічників ОУН".
На цей момент керівництво компартії та совєтських спецслужб повинно було вже знати про плановану операцію "Вісла".
12 квітня 1947 року начальник 1-го управління МҐБ УССР повідомив чекістське керівництво у Києві про планування майбутньої польської масовоїоперації.
Саме директива № 50 стає базовим документом для підготовки депортації "Запад".
Чекісти продовжували використовувати цю директиву навіть після виходу наказу № 00430 від 22 серпня 1947 року, відповідно до якого і було проведено операцію з масового примусового виселення мешканців Західної України.
Для активізації підготовки депортаційної операції у липні 1947 року Савченко видає чергову директиву № 75 в якій вимагає:
"Прийняти найрішучіші заходи для форсування оформлення облікових справ на сім'ї оунівського підпілля, бандгруп та їхніх поплічників, що підлягають виселенню".
Оформлення цих облікових справ мало відбуватися в таємниці від місцевого населення, а всі необхідні документи мали здобуватися чекістами у суворій конспірації.
Виданий у Москві цілком таємний наказ № 00430 "Про виселення сімей засуджених, вбитих і тих, що знаходяться на нелегальному становищі, активних націоналістів та бандитів с території Західних областей України" за підписом міністра державної безпеки Абакумова містив ряд додатків та прямих вказівок про проведення майбутньої операції.
Документ встановлював і час проведення депортації — з 10 по 20 жовтня 1947 року зі забезпеченням конспірації всіх підготовчих дій.
Перш за все, наказ визначав безпосередньо відповідальних як за всю операцію на території Західної України, так і генералів — уповноважених МҐБ СССР по кожній із семи областей.
Додатково були визначені три генерал-лейтенанти МҐБ, які командирувалися до України та мали керувати операцією поряд з міністром Савченком: Блінов, Бурмак і Вадіс.
Загальне керівництво депортацією мали здійснювати замміністра державної безпеки СССР Огольцов та Савченко.
Для проведення примусового виселення виділялися додаткові військові сили — 24 мотострілковий полк, 2 батальйони 260 стрілкового полку 5-ї дивізії, 26 стрілковий полк 4-ї дивізії, батальйон 284 стрілкового полку 7-ї дивізії, 2 батальйони 8 мотострілкового полку, 2 батальйони 13-го мотострілкового полку і Саратовське училище військ МҐБ.
До цих сил мали також долучити роти сформовані із трьох тисяч офіцерів і сержантів корпусу і дивізії охорони на залізничному і водному транспорті.
Окремо було передбачено направлення на Західну Україну трьох з половиною тисяч оперативних співробітників МҐБ з цілого Союзу.
Таку депортації українців взяли участь чекісти з Молдови, Вірменії, Грузії, Азербайджану, Чечні, Дагестану, Ростовської та багатьох інших областей Росії та решти України.
Поява великої кількості чекістів з високими офіцерськими званнями, одягнутих у нову форму відразу ж призвела до численних чуток про майбутню депортацію.
Сприяла цьому й поведінка декотрих приїжджих, які замість ознайомлення з ситуацією на місцях вели розгульне життя.
Наприклад – капітан Васільєв, який був відряджений із МҐБ Карело-Фінської ССР до села ОлешаТлумацького району.
Замість підготовки виселення, після чергової пиятики зі старшим лейтенантом Даниловим з місцевого райвідділу МҐБ, він розповів про плани місцевим партійцям, при цьому обурювався недиференційованим підходом до депортування.
19 вересня, інформуючи про хід виконання наказу № 00430 Тернопільське УМҐБ доповідало своєму керівництву приклади проблем з конспірацією і навело слова агента"Тихого", який заявив:
"Якщо ви справді готуєте виселення то чому ви не одягнули цих офіцерів в повсякденну форму рядового і сержантського складу. Це була би найкраща зашифровка ваших заходів".
Українські підпільники також здогадувалися про депортаційні плани чекістів.
У криївці, яку виявили у Підволочиському районі, знайшли повстанський документ, в якому зазначалося:
"…серед залізничників ходять чутки, що в Тернопільському парку і на інших ділянках дороги — Чортків та інших концентрується велика кількість критих пустих вагонів, говорять, що контролюється самим Сталіним".
Прибуття вагонів та формування з них ешелонів ще більше посилило ці чутки.
У Чернівцях, наприклад, подейкували, що планують виселяти в Сибір тих євреїв, які подали заяви на виїзд в Румунію та Палестину.
Натомість в навколишніх селах, люди більше схилялися, що виселятимуть куркулів.
Цю версію посилювало й те, що так само як і під час депортації місцевого населення Буковини у 1941 році, в 1947 році чекісти брали в сільрадах довідки про склад сім'ї.
Попри це, на момент початку операції, чекістам вдалося більш-менш забезпечити конспірацію.
Кількість підготованих до депортування облікових справ перевищувала визначені планом квоти. Тобто чекісти підготували резервні сім'ї, які мали бути виселені у випадку, якщо котроїсь із планованих родин не вдасться виявити.
Частина обласних УМҐБ, у кращих комуністичних традиціях, прозвітували про перевиконання плану — понаднормове виселення українських сімей.
Наприклад УМҐБ у Рівненській області прозвітувало про те, що замість 3 810 сімей, які мали бути виселені, в результаті операції було депортовано 3 829 родин.
У зв'язку з тим, що на момент виселення не вдалося застати на місці 320 сімей, ще 44 сім'ї було відсіяно у зв'язку з оперативним міркуваннями, а ще 8 сімей через інфекційні захворювання, замість них було депортовано з резерву 391 родину.
У більшості областей чекістам вдалося провести депортаційну операцію за один день — 21 жовтня.
Лише в гірських районах Станіславської області, через снігові замети, виселення сімей затягнулося на три дні.
Чекістам прийшлося йти на допомогу своєму райвідділу в Жаб'є (сьогодні Верховина Івано-Франківської області), відправивши з Яремче колону, яка мала пробити дорогу до райцентру і доставити на станцію погрузки у Заболотові 100 сімей.
Перший ешелон № 20066 з депортованими вирушив зі станції Ковель до станції Усяти (тепер Прокоп'євськ Кемеровської області Росії) о 6:38 ранку 22 жовтня, наступного дня після початку операції.
У 58-и вагонах він віз 670 сімей або 2 304 осіб, понад дві третіх з яких складали жінки та діти: 1 069 жінок, 736 дітей та лише 499 чоловіків.
Наступні десять ешелонів з Львівської, Волинської, Тернопільської та Рівненської областей також повезли депортованих до тієї ж станції Кузбасу на півдні Західного Сибіру.
Совєтський режим сподівався, що за допомогою депортації вдасться повністю розгромити український визвольний рух. І в перших звітах та рапортах про результати операції "Запад" комуністи так і писали:
"ЦК КП(б)У відзначає, що в результаті заходів, проведених органами МҐБ УССР і Обкомами КП(б)У західних областей УССР, українсько-німецькі націоналісти і озброєні бандитські групи розгромлені і дезорганізовані".
Та ця оцінка була помилковою, вже 9 грудня 1947 року в доповідній на ім'я Хрущова, замміністра державної безпеки Совєтської України Дроздов писав про боротьбу українських повстанців:
"…після виселення сімей бандитів і націоналістів із західних областей УССР, українсько-німецькі націоналісти різко активізували свою бандитську діяльність, направляючи її, головним чином, на зрив заходів, які проводить партія та уряд з колективізації і підготовки до виборів в Ради депутатів трудящих".
Побороти українське підпілля депортаційною операцією не вдалося.
Та чекісти і Москва не відмовилися від використання такого інструменту протиповстанської боротьби як примусові виселення.
Незабаром на першій сторінці наказу № 00430 олівцем було дописано номер його наступника — наказу № 00386 "Про виселення з території західних областей Української ССР сімей бандитів, націоналістів та бандпособників, у відповідь на здійснені бандитами диверсійно-терористичні акти" виданого в Москві 20 жовтня 1948 року.
Депортації продовжилися, вже як щоденна чекістська робота, а не як окремі масові операції.
У результаті з 1948 до 1952 року було депортовано ще 22 308 сімей або 80 209 осіб.
