Пропаганда «Золотого вересня». Навіщо комуністи переклали на «мову» народних пісень заяву Молотова?

Радянська пропагандистська машина нахабно втручалася у процес виникнення українського фольклору. У тридцяті роки таке явище набуло масштабів епідемії. За наказом комуністичної партії працівники "ідеологічного фронту" старалися видалити з усної народної творчості незручний "антирадянський" зміст, а водночас поширювали неоковирні, ідеологічно вмотивовані підробки "під фольклор".

На думку радянських пропагандистів, така "народна" творчість могла ефективно впливати на уявлення української нації, в культурі якої фольклорна традиція була досить сильною. Таким чином, пропаганда у псевдофольклорних шатах мала переконати українців у правильності навіть найбільш аморальних дій сталіністів.

Однією зі злочинних акцій радянської влади, яку комуністична влада намагалася виправдати і опоетизувати через "народну" творчість, було вторгнення СРСР до Польщі у вересні 1939 р. Українські радянські фольклористичні часописи, а також антології фольклору, особливо опубліковані в сталінський період, рясніють творами, що вихваляють напад Червоної Армії на польську державу.

Вторгнення як "священний обов'язок" Кремля

Вторгнення Червоної Армії на східні терени Республіки Польща у вересні 1939 р. в офіційній нарації СРСР функціонувало як визвольний похід. Понад 50 років радянська історіографія повторювала тезу про визволення, внаслідок якого народи Західної України та Західної Білорусі були звільнені з "неволі польських панів".

Така риторика народжувалася в тих самих кремлівських кабінетах, де приймали рішення про підписання та реалізацію пакту Молотова-Ріббентропа. Відповідний понятійний апарат був частиною продуманої стратегії легітимізації вторгнення до Польщі в очах радянського суспільства.

Про це свідчать відомі документи. Зокрема, про "братів", яким загрожує війна, згадується в урядовій ноті, яку намагалися вручити послові Польщі в Москві Вацлаву Ґжибовському на світанку 17 вересня. У документі, підписаному наркомом закордонних справ СРСР В'ячеславом Молотовим, головний наголос робився на долі українців і білорусів.

У цій ноті зокрема сказано: "Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишалися беззахисними. Зважаючи на ці обстановини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії".

За словами авторів урядової ноти, польський народ також потрібно звільнити "від злощасної війни", оскільки він нібито став заручником політики "нерозумних керманичів".

Тези неврученої ноти послові Ґжибовському публічно повторив нарком Молотов. Вони прозвучали в його радіозверненні до радянських громадян 17 вересня. Молотов заявив, що уряд СРСР не може залишатися байдужим до долі "єдинокровних українців і білорусів". Нарком наголошував, що надання допомоги українським та білоруським "братам" є "священним обов'язком" радянської влади.

За словами українського історика Владислава Гриневича, легітимізуючи військову агресію, радянська пропаганда підняла статус червоноармійців до ролі "месників за народні страждання". У цих стражданнях звинувачено поляків, що знайшло своє відображення у тодішніх медіях та пропагандистських гаслах, де етнічна приналежність рівнозначна належності до класу експлуататорів.

Не без рації українська дослідниця Ірина Захарчук поєднання таких елементів у пропаганді "визвольного походу" називає макабричним.

Непрошені "визволителі" рятують "братів" від панського гніту

Ідея агресії проти Польщі як визвольної місії Червоної армії була використана пропагандистською машиною СРСР ще до появи радянських солдатів у східних польських воєводствах. Про це свідчать вересневі – опубліковані на "звільненій території" – випуски газети "Красная Армия". Кореспонденти цього друкованого органу Київського військового округу просувалися за армією, яка вторглась до Речі Посполитої.

Вже перший "фронтовий" випуск від 17 вересня рясніє характерними гаслами та заголовками. На передовиці видніє заклик, який прямо стосується окупації територій сусідньої з СРСР країни.

"Звільнимо наших українських та білоруських братів від гніту польських панів!" – таке звернення до радянських офіцерів та солдатів, мабуть, мало представити вторгнення до Польщі як шляхетний та героїчний вчинок.

Те, що напад на Польщу був не лише результатом політики Кремля, але виражав волю широких верств радянського суспільства, мав підтверджувати vox populi, якому присвятили другу та третю сторінки газети. Там розміщено листи солдатів, офіцерів та дружин червоних командирів.

Як зазначав один з редакторів газети, "у всіх листах говорилося про готовність виконувати велике визвольне завдання". У свою чергу дружини офіцерів у листах, опублікованих газетою, "вимагали від своїх чоловіків повернутись з фронту героями".

Випуск газети "Красная Армия" від 18 вересня ряхтить гаслами, що підкреслювали ідеї "визволення": "Військам Українського фронту випало особливе щастя та велика честь – першими нести прапор визволення від панських утисків братам-українцям"; "Ми входимо на землю Західної України не як завойовники, а як визволителі"; "Не на завойовану, а на свою рідну землю вступає Червона Армія".

Міф про те, що "визвольний похід" СРСР мав широку підтримку серед населення східних воєводств Польщі, мало підтвердити висвітлення пресою радісного привітання радянських солдатів у перші дні вторгнення.

Цікавими в цьому контексті є публікації у часописі "Пропагандист и агитатор РККА", який був пропагандистською трибуною Червоної армії. Випуск з початку жовтня 1939 р. майже повністю присвячений темі звільнення "братів українців та білорусів" від "рабства польського імперіалізму".

Ось як журнал описує зустрічі мешканців "звільнених" регіонів із солдатами Червоної армії: "Населення Західної України та Західної Білорусі вітало Червону Армію із захопленням та радістю. Кожен якось намагається допомогти військовослужбовцям. Зворушливі сцени відбуваються на вулицях міст, куди входить Червона Армія. Натовпи жителів оточують солдатів, щоб потиснути їм руки. Багато хто просить червоноармійців подарувати червону зірку як дорогоцінний подарунок".

Позитивний образ "визволення" мали підсилити описи конкретних "зворушливих" епізодів вітання місцевими жителями червоноармійців. Радянська преса на межі вересня-жовтня багата на ось такі епізоди: "В одному з сіл солдатів та командирів Червоної Армії обступили селяни. Вони попросили дати їм газети. Один із моїх знайомих вийняв із сумки випуск газети "Красноармейская правда" від 16 вересня. На першій сторінці надруковано великий портрет товариша Сталіна.

Старий селянин схопив газету, притиснув до уст, окропив сльозами радості дорогі риси вождя всіх пригноблених. Солдати, які мужньо билися з польськими військами, не могли спокійно дивитися на цю сцену. Багато хто з них крадькома витирав мокрі очі".

"Коліна тремтіли мені з сорому перед поляками"

Те, що картина подій осені 1939 року, представлена радянськими пропагандистами, має мало спільного з дійсністю на даний момент підтверджується численними дослідженнями істориків, а також спогадами очевидців подій. І. Захарчук вважає, що входження Червоної армії на територію Польщі відбувалося за принципами політичного сценарію, розробленого радянською владою.

У свою чергу В. Гриневич, описуючи "Золотий вересень", зазначає, що низький рівень культури представників більшовицької влади був шоком для львів'ян. Натомість радянських солдатів шокував розрив, який існував між рівнем життя в СРСР та "звільненими" регіонами Польщі. Згідно з даними, використаними, Гриневичем, серед червоноармійців у результаті зустрічі з ситим світом капіталізму траплялися крадіжки, пограбування та навіть самогубства.

Цікавою ілюстрацією конфлікту української пам'яті з образом "визволення" у радянській пресі є спогади львів'ян, написані по гарячих слідах подій осені 1939-го. Через два роки після радянської навали на Польщу їх зібрала відома українська діячка міжвоєнного періоду Мілена Рудницька.

Варто навести опис першої зустрічі з "визвольною армією", зробленої греко-католицьким священиком Гавриїлом Костельником, якого важко звинуватити у нехіті до "братів" зі Сходу, адже він протягом багатьох років виступав за зближення греко-католицької церкви із православною.

Костельник описує свої враження після зустрічі з бійцями Червоної армії як великий неприємний сюрприз: "Перше, що нас вразило, це "пролетарський" вигляд большевицького війська й дуже простий одяг, навіть у "командирів", дальше, неінтеліґентні, некультурні обличчя та простацькі рухи".

Український священнослужитель зізнається: "Коліна тремтіли мені з сорому перед поляками, бо, все ж, це було військо тієї держави, якої складовою частиною була й моя батьківщина".

Культура як знаряддя агресії

Висвітлення агресії на сусідню країну як героїчного та шляхетного визвольного походу швидко знайшло своє відображення в радянській літературі та мистецтві.

Події вересня 1939 р. в українській соцреалістичній культурі представлялися під евфемістичною назвою "Золотий вересень". Цей термін мав на меті опоетизувати військову операцію і, зрештою, закріпити міф про героїчний похід проти польських гнобителів поневолених братських народів.

Тема радісної зустрічі гнобленого польськими панами українця з червоноармійцем-визволителем стає поширеною в соцреалістичній літературі, на плакатах, у живописі, народній творчості та кіно. Як повідомлялося у звітах з виставок радянського мистецтва, де тема "визволення Західної України" з'являється вперше, художників на цей вид робіт "надихали" обласні будинки народної творчості.

Розповідаючи про одну з таких виставок, організовану 1940 року в Києві, журнал "Народна творчість" вказує, що жодна із представлених картин не була створена випадково, "але була глибоко продумана і свідомо створена".

Автор репортажу з виставки наголошує: "Відчувається, що багатьом митцям допомагав Будинок народної творчості". У статті досить красномовний опис картини художника-аматора Х. Ярмоленка "Привітання Червоної армії на Західній Україні".

У ній описана канонічна в радянській нарації сцена з "визвольного походу" 1939 року: "В центрі картини жваві, веселі бійці, а з боків їх зустрічають в святковім убранні з квітами радісні обличчя жінок і чоловіків Західної України. В постатях червоноармійців відчувається, що вони подолали ворога, звільнили своїх братів від панського гніту, який не вернеться, що підкреслюють і яскраві кольори картини".

У цьому контексті варто згадати найбільшу тогочасну радянську кінопродукцію про вторгнення Радянського Союзу на терени Польщі. Її створили на основі подій вересня-жовтня 1939 р. Це пафосна кінохроніка "звільнення" українського населення від влади "панів" під красномовною назвою "Визволення" (Київська кіностудія, 1940).

Цей фільм талановитого українського кінорежисера Олександра Довженка відображає найважливіші ідеологічні кліше, що увійшли до радянської концепції агресії проти Польщі. На самому початку документа є заява про штучну природу польської держави та штучність кордону на Збручі. Диктор неодноразово наголошує несправедливий характер устрою країни, якою керують пани-експлуататори.

Полонені роззброєні солдати польської армії фігурують у фільмі як жалюгідні невдахи, які стали заручниками неефективної та лицемірної польської влади. У той же час сильний наголос зроблено на шляхетному характері дій Червоної армії, яка перейшла Збруч на світанку 17 вересня. Камери операторів показують обличчя доброзичливих усміхнених "визволителів" і щасливих зворушених "звільнених".

У світі, представленому знімальною групою, в опозиції свій-чужий роль чужого була чітко відведена "польським панам". Вони згадуються як колонізатори, розлючені землевласники та жандарми, злодії, люди зарозумілі та підступні. У свою чергу, стосовно червоноармійців використано лексику з однозначно позитивним забарвленням.

Радянський солдат приносить на звільнені землі радісну звістку про краще майбутнє життя, підтримує народження "нового світу", завдяки йому місцеві жителі можуть взяти участь у веселому святкуванні об'єднання з СРСР (у фільмі чимало епізодів, де показано співаючих, радісно танцюючих людей).

Визнання в любові до Сталіна з псевдофольклорного конвеєра

Утім, не лише в пропагандистському "високому мистецтві" відображена тема "Золотого вересня". Вдалим форматом для офіційної розповіді про "визволення" стала усна народна творчість. Наприкінці 1930-х років у Радянській Україні діяла розгалужена мережа установ зі створення псевдофольклору, який оспівував сталінізм.

Пісні, прислів'я та "народні" оповідання створювалися у тісній співпраці з придворними фольклористами, письменниками, композиторами та деякими фольклорними виконавцями. Процес створення та популяризації так званого радянського фольклору формалізувався шляхом заснування мережі регіональних центрів культури та будинків народної творчості.

Як зауважив Вільям Нолл, американський дослідник української культури сталінського періоду, всього за кілька років радянська влада розпочала в Україні величезний проект, в якому брали участь тисячі людей. За словами Нолла, завданням установ, які в той час займалися народною творчістю, було закріплення політичної культури сталінізму.

Роман Кирчів, дослідник історії української фольклористики в XX столітті, наголошує, що її поганий стан у 1930-х роках був наслідком справжнього погрому в цій галузі.

Особлива увага пропагандистського апарату до усної народної творчості була важливою частиною широкої програми радянізації культури народів СРСР. Максим Горький говорив про важливість фольклору у вихованні нової, тобто радянської людини на першому з'їзді радянських письменників у Москві (1934 р.). На думку цього письменника, творця основ т. зв. соціалістичного реалізму, фольклор може бути важливим джерелом натхнення для поетів і композиторів.

Слова Горького, одного з найближчих до влади літераторів, багато фольклористів сприйняли буквально. Досить поширеним явищем серед діячів культури в СРСР 1930-х років стає інтерес до усної народної творчості, який не обмежується лише її збиранням та вивченням, а йде у напрямку штучного створення "нового" або т. зв. радянського фольклору.

В результаті такої діяльності в репертуарі українських фольклорних колективів, що функціонували при будинках культури, з'явилися сотні пісень, які прославляли радянський устрій та його "вождів". Однією з найбільших тематичних груп радянського фольклору в тоталітарний період була т. зв. сталініада, тобто пісні, легенди та оповідання, присвячені Сталіну.

Р.Кирчів, аналізуючи український радянський фольклор 1930-х років зауважив: "Весь цей матеріал вражає очевидною робленістю "на замовлення", поверховою стилізацією під фольклор, часто примітивізмом і штучністю". Як він зазначає, псевдофольклор "продукували" численні збирачі усної народної творчості, тому що до цього заохочувала влада, як морально, так і матеріально.

Чимало цікавих відомостей про те, як виник радянський фольклор, було включено до звітів про етнографічні експедиції. Наприклад, з доповіді експедиції краєзнавців на Житомирщину в 1939 році дізнаємось, що найбільше пісень про Леніна та Сталіна було записано від колгоспних хорів завдяки керівникам цих колективів.

Збирач народної творчості зауважує: "Цікава деталь: де учительство бере жваву участь в клубній роботі, керує хоргуртками, там значно легше збирати фольклорні матеріали на сучасні пожовтневі теми.

У селі Старосільцях колгоспники з участю учителя т. Струтинського колективно склали текст і мелодії двох пісень про Леніна та про Сталіна (...). Всі ці пісні і частушки тепер стають масовими, бо їх співають не тільки у своєму селі, але й у сусідніх".

На думку Кирчіва, наприкінці 1930-х років за кількістю псевдофольклорних творів радянська Україна "може й перегнала інші радянські республіки".

Пісні про "польських панів", тобто калька з виступу Молотова

Пропагандистська машина, яка "штампувала" український псевдофольклор, швидко відреагувала на події вересня 1939 р. Перші приклади "народної творчості", які прославляли "визвольний похід" Червоної армії, були опубліковані через кілька тижнів після початку агресії.

Варті уваги публікації у найбільшому тодішньому українському радянському фольклорному журналі "Народна творчість". Це видання мало двох видавців – Інститут українського фольклору АН УРСР та Управління в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР.

Вторгнення Червоної армії на польську територію часопис привітав редакційною статтею "В єдиній сім'ї вільних народів", яка відкриває випуск датований вереснем-жовтнем 1939 р. У ній використано "народне оповідання" парубка Василя Козицького із села Плотича на Тернопільщині, серце якого було сповнене ненависті до "панських інквізиторів".

Прихід зі сходу до краю над Збручем "озброєної людини" пояснено поразкою польської держави і турботою про долю місцевого населення: "Під ударами перших же невдач у війні з Німеччиною ця держава розпалась, як трухлявий пень". Тоді, наголошує анонімний автор, настав час помсти для Василя Козицького, який, нарешті, міг би відплатити "польській шляхті" за заподіяну йому шкоду.

Тому він охоче допомагає Червоній армії "викорінити недобитки банд білопольського офіцерства". Взагалі про Польщу в цитованій статті йдеться не інакше, як про країну деспотичних, вироджених "панів".

Такий образ Польщі в українському радянському фольклорі не був чимось геть новим. У псевдофольклорній творчості, присвяченій подіям польсько-більшовицької війни 1920 р., полякам традиційно відводилася роль чванькуватих та облудних "панів". Однак наприкінці 1930-х, водночас із загостренням польсько-радянських відносин, образ Польщі в пропагандистських піснях геть демонізовано.

Можна припустити, що таке змалювання польської держави було синдромом наступальної війни, яким жило в той час радянське суспільство. Як влучно висловився російський історик Олександр Гогун, у 1930-х громадяни та силовики СРСР чекали "священних боїв" – марксистського Армагеддону.

За кілька тижнів до нападу СРСР на Річ Посполиту у серпневому випуску 1939 р. "Народна творчість" опублікувала "Пісню про західний кордон". Згідно з редакційним коментарем, вона прозвучала в другій половині серпня на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві під час "великого народного видовища Українська сюїта".

Текст "народної" пісні звучить як повідомлення про близький збройний конфлікт з Польщею: осідлані коні чекають наказу армії вирушити в напрямку Збруча та Дністра і вибити впень "панів", які от-от дізнаються, що таке радянські танки та літаки:

На Дністрі і на Збручі,

Де збираються тучі,

Де гудуть під вітрами дуби,

На західнім кордоні

Ржуть осідлані коні

Ждуть бійці бойової труби.

Як заграють сигнали

Ми згадаєм як гнали

Як упень ми рубали панів, –

Знов на землі радянські

На недобитки панські

Упаде наш озброєний гнів.

Опублікована в серпні 1939-го маршова пісня наголошує, що конфлікту з Польщею не уникнути: "На Дністрі і на Збручі, де бої неминучі". А вже через три місяці після її публікації журнал "Народна творчість" оприлюднив текст "масової" пісні, яка корелює з вище наведеною пісенною обіцянкою швидкої війни з Польщею.

Однак у пісні, автором якої начебто був якийсь червоноармієць Лепехін, про кінну атаку на Польщу та "рубання ворогів" сказано вже в доконаному виді:

Ми мчалися по схилах,

По килимах лугів,

Шаблюками щосили рубали ворогів,

І в день такий веселий

І в день такий простий

Вітали нас по селах,

Радіючі брати.

Неможливо не помітити, що автори цитованого фольклористичного журналу, пишучи про події вересня 1939 р., постійно посилаються на згаданий радіовиступ В'ячеслава Молотова (уривки з цієї промови вміщені у № 3, 4, 1939 р. та № 1, 2, 1940 р. "Народної творчості"). Більше того, посилання на промову, яка виправдовує агресію проти Польщі, з'являються безпосередньо в радянському фольклорі – наприклад, у піснях "Ой тікали вражі ляхи" та "Жили-були у Варшаві".

Перша пісня, приписувана кобзареві Федору Кушнерику, вперше була опублікована наприкінці листопада 1939 року в районній газеті "Ленінський шлях". Значною мірою вона є поетичною інтерпретацією промови Молотова:

...по всій нашій батьківщині вістка пролунала:

По радіо сам сам Молотов урочисто мовив,

Щоб полки товариш маршал до бою готовив,

Що полки червоні підуть, будуть визволяти,

Братів наших, що за Збручем страждали від шляхти.

Загуділи грізні танки, заіржали коні, –

То бійців колони дружні ішли у поході.

Наслідуючи традицію народного епосу, автор пісні підсумовує свою розповідь про радянський напад на Польщу похвалою герою, в даному випадку Сталіну. Щасливі "брати за Збручем" дякують йому за те, що він звільнив їх з рабства: "Славлять партію велику і Сталіна-друга, вождя, вчителя трудящим, найпершого друга".

У свою чергу, у пісні "Жили-були у Варшаві", приписуваній бандуристу Іванові Галинському з Києва, сильний наголос робився на негативному представленні польської влади. Її показано як безтурботне "польське панство дурнувате", яке пиячить, об'їдається і постійно розважається. Автор пісні кепкує над поляками, які сподівалися, що у разі небезпеки їм допоможуть союзницькі країни: "З панством Франції братались та на лордів покладались".

Цікавим є пояснення мотивів СРСР напасти на Польщу. Як стверджує радянський піснетворець, це була спроба з'ясувати, чи вміють поляки воювати. Мовляв, про це у своєму радіозверненні говорив Молотов: "Ну подивимось поляки, що то є ви за вояки, Молотов сказав в промові, повоюйтеся панове!"

Канонічні атрибути "Золотого вересня": втеча "панів", сльози зворушення

Загалом у публікаціях фольклорного журналу "Народна творчість" 1939-1940 рр. Польща та поляки представлені у вкрай негативних барвах. Як стверджують автори коментарів до пісень, що прославляють Червону армію та її похід на Річ Посполиту, польська держава – це країна-банкрут із поганою армією та нерозумною владою, яка втекла "як стадо переляканих зайців", коли почалася війна.

Однак найпоширенішим негативним поняттям у радянських псевдонаукових статтях та підробках під фольклор було слово "пан" у різних конфігураціях (панська Польща, пани і підпанки, вражі пани). Це мало змусити реципієнта провести паралелі з далеким історичним минулим і поставити Польщу в однозначну роль гнобителя та експлуататора.

На особливий зв'язок між міжвоєнною польською державою та колишньою "панською Польщею" мали вказувати твори, що корелюють з історичною піснею "Ой кувала зозуленька" (про скасування кріпосного права в Галичині в 1848 р.). У радянській переробці цієї старої пісні українців із "панської" неволі звільняють "товариші":

Ой кувала зозуленька та й буде кувати,

Ми хочемо давнім панам співанку співати.

Вже пропала панська влада, не їй панувати (…)

Пани пили та гуляли, добре собі жили,

Аж поки нас товариші з лиха визволили.

Як зазначено у "паспорті" цієї пісні, її нібито записали від аматорського гуцульського ансамблю під час виступу на сцені міського театру в Станіславові. У місці, де в старій галицькій співанці була подяка цісареві за свободу, радянська переробка висловлює вдячність за "нове життя" Сталіну: "А любий наш батько Сталін всім нам помагає, і про всіх нас про гуцулів щирим серцем дбає".

Канонічна у радянській нарації про "Золотий вересень" сцена зустрічі місцевого населення з Червоною армією знайшла своє відображення і в псевдофольклорі. Обов'язкові атрибути цього "канону" – сльози зворушення, обійми, квіти, хліб-сіль присутні у багатьох піснях створених у той час.

Часто тексти такого типу – як наведений нижче – вражають кострубатістю та граматичними формами, непритаманними українській мові, а також надмірним солодкавим пафосом:

Українці красне військо квітами стрічають,

Українські красні війська фруктами вгощають,

На вишитих рушниках хліб-сіль підношають.

Українці красні війська дуже поважають,

Червоними прапорами доми украшають

Та Леніна та Сталіна дуже величають.

Те, що українське населення хотіло звільнитися від влади "панів" та ввійти до складу до СРСР, повинні були підтвердити т. зв революційні пісні Західної України, які у 1939-1940 рр. з'явилися друком поруч із піснями, що прославляють "визвольний похід". У номерах журналу "Народна творчість" на межі 1939-1940 рр. фольклорові "підпілля Західної України" присвячені цілі розділи.

У багатьох випадках досить легко помітити, що ці пісні були не результатом народної творчості, а продуктом діяльності фольклористів-пропагандистів. На це вказують мова та форма цієї псевдофольклорної творчості. У свою чергу, полонофобія у цих "народних піснях" подекуди може заскочити.

У пісні, яку нібито записано у жовтні 1939 р. від учениці 7 класу в прикарпатському селі Синевидсько-Віжне, є слова, які можна вважати своєрідним попередженням про масові репресії, спрямовані проти польських "панів": "Я рад би того діждати, як ви прокляті будете конати, вас будуть вішати на одну гілляку – проклятого ляха-пана як тую собаку".

Неможливо не помітити подібності між цими типами текстів та агресивними гаслами комуністичної пропаганди періоду "визвольного походу".

Мотивом, який повторюється у псевдофольклорі 1939-1940 рр. є вихваляння "нових", тобто радянських пісень. У творах, що прославляють "Золотий вересень", такі пісні згадано як вияв позитивних змін, тому звільнений народ співає їх охоче і радісно (пісні вільні, нові).

У деяких псевдофольклорних текстах є згадки про те, яким чином "нові пісні" поширювалися. Приносили їх із собою "визволителі", які перетнули кордон на Збручі "верхи" на танках.

Нас танкісти научають

Славні хлопці бойові

Тих пісень, що їх співають

У Полтаві, і в Москві.

Ой піду я вулицями,

Та й зберу усіх дівчат,

Будем новими піснями

Нашу волю величать.

Про те, як на приєднаних до СРСР територіях виникала "народна" творчість, що оспівувала Сталіна можна здогадуватися на підставі звітів тодішніх фольклористів.

Одна з цих історій, вміщена у "Народній творчості" досить курйозна (1940 р., №6). За словами автора звіту про фольклорну експедицію до "звільненої" Галичини, 60-річна жінка, яка ніколи не писала віршів, була настільки зворушена виглядом "визвольних полків", що раптово стала поеткою.

Результатом її творчого осявання стали, за словами фольклориста, високопоетичні пісні, присвячені "вождеві Сталіну" та виборам до ради народних депутатів. Щоб не бути голослівним фольклорист цитує фрагмент поезії, яка його глибоко вразила: "Хай живе наш батько Сталін – те яснеє сонце, що пустило луч проміння у наше віконце".

Фольклоризований "визвольний похід" тривав півстоліття

Коментуючи пісні "Золотого вересня", радянські фольклористи послідовно наголошують на їхній автентичності. Вони твердять, що радісна творчість "народних поетів" відображає справжній настрій широких мас українського народу.

У "науковому" коментарі до збірки пісень про "армію-визволительку" зазначено: "Фольклор про Червону Армію, як усна художня література завжди був і є відображенням народних почуттів, поглядів, настроїв мас і показником їх політично-культурного рівня та світогляду".

Фольклористи сталінської епохи не забувають повідомляти про те, як "масові радянські пісні" поширювалися на територіях, щойно приєднаних до СРСР. Досить точна інформація з цього приводу міститься у звіті про перший конкурс самодіяльних колективів Львівської області, організованому навесні 1940 року.

Член журі конкурсу наголошує особливі заслуги у розвитку радянської культури в Галичині щойно створеного обласного будинку народної творчості. Автор звіту з гордістю каже, що місцеві артисти-аматори дуже цінують радянські пісні. Він перелічує одну за одною "улюблені" пісні музичних колективів Львівської області: "Про батька народного, про Сталіна рідного", "Кантата про Сталіна", "Гімн партії більшовиків" та ін.

За словами члена журі конкурсу, одночасно із першими звуками пісні "Про батька народного, про Сталіна рідного", виконавців та слухачів охопив такий надзвичайно радісний настрій, що він не залишав їх до кінця концерту.

Як пояснює автор тексту, оду Сталіну виконував хор із 250 осіб, який складався з представників різних районів області. Він наголошує: "Варто зазначити, що цей потужний колектив, організований Львівським обласним будинком народної творчості був створений спеціально для конкурсу".

Перерваний радянсько-німецькою війною процес створення та розповсюдження псевдофольклорних творів про "Золотий вересень" продовжився після того, як Червона армія знову прийшла на землі Західної України. З середини 1940-х до кінця 1980-х років тексти, що прославляють "визвольний похід" Червоної Армії в державу "польських панів" були невід'ємним елементом антологій та збірок українського радянського фольклору.

Пісні, оповідання, прислів'я про переможний марш червоноармійців за Збруч мали виправдати та узаконити вторгнення до Польщі в очах радянського суспільства. Натомість створення в масовій культурі, зокрема у псевдофольклорі, вкрай негативного образу Польщі як країни ненависних "панів" слугувало дегуманізації провідних прошарків польського суспільства, що мало впливати на настрої радянських громадян.

Такий зміст радянських підробок фольклору співпадав з пропагандою 1939-1940 років, яка готувала ґрунт для масових репресій, спрямованих проти колишніх польських чиновників, політичних та громадських активістів, а також членів їхніх сімей. Пісні, що лунали на мітингах та концертах про збанкрутілу Польщу, про зарозумілих "панів", які покинули своїх підлеглих напризволяще, мали переконати радянських громадян в правомірності агресивної політики Кремля.

Псевдофольклорна творчість сталінської епохи, яка оспівувала "Золотий вересень", зникла з репертуару українських фольклорних колективів одночасно з розпадом СРСР. На початку 1990-х в численних антологіях, а також на сценах та в українських ЗМІ з'явився антирадянський фольклор, який раніше був заборонений. Значною мірою це свідчить про справжнє ставлення українців до комуністичної пропаганди, перебраної у фольклорні шати.

"Історична правда" публікує цей текст із люб'язного дозволу автора та видання Culture.pl.