Непомічена революція. Чи зробила Полтава Швецію вільною

За радянських часів школярів і студентів – у суворій відповідності до настанов "єдино правильного вчення" - привчали бачити в історії суцільну класову боротьбу, повстання пригноблених та криваві революції.

Але цікаво, що при цьому підручники досить докладно розповідали про Англійську і Французьку революції, про Американську війну за Незалежність і навіть про звільнення Нідерландів від іспанської влади, проте ані словом не повідомляли про справді революційні зміни, які відбувалися майже в той самий, "ранньомодерний" час, скажімо, у Швеції.

Може тому, що не вписувалися ті події в сценарії, звичні для більшовиків, не супроводжувалися відчайдушними класовими боями, виступами народних ватажків і стратами королів. Та й "скандинавські свободи", вочевидь, не вважали по інший бік "залізної завіси" прикладом,гідним для наслідування.

 

Про "шведський шлях" швидше можна було дізнатися з популярних "краєзнавчих" журналів на кшталт "Вокру гсвета". Або з такого ж типу книжок, які для мешканців СРСР писали закордонні кореспонденти радянського телебачення.

З них дехто міг навіть почути, що Швеція нібито змінилася до невпізнаваності лише після того, як Карл XII зазнав поразки під Полтавою. От і виходило, що шведи мали ще й дякувати Петру І за розгром.

Щоб зрозуміти, чи має ця версія хоч якійсь підстави, або ж йдеться про чергову легенду, варто трохи відступити у минуле. Швеція кінця XVII сторіччя насправді мало нагадувала сьогоднішню.

І була мало не зразковою абсолютною монархією. Власне, саме тому нею так захоплювались і Готфрід Лейбніц, і вже загаданий цар Петро (який із завзятістю учня насправді запроваджував в своїй державі саме "шведські" порядки – так, звісно, як він розумів їх сам – О.М.).

Усі середньовічні вольності шведської шляхти та міських громад були остаточно скасовані за правління Карла XI, якому представники станів цілком добровільно віддали усю повноту влади – як за доби війни, так і в мирний час.

В 1680 році риксдаг – парламент Швеції – офіційно проголосив, що король не зв'язаний в своїх діях жодними законами чи рішеннями уряду і юридично не відповідає за них ні перед ким, окрім Господа та власного сумління. За собою депутати залишили лише право давати згоду на стягнення податків, але лише тоді, коли немає війни.

До того ж риксдаг своїм рішенням освятив переслідування урядовців, що насмілювалися ухвалювати рішення "за спиною монарха" (зручний спосіб перекласти на власних призначенців відповідальність за непопулярні рішення – О.М.).

Вплив вищої знаті був підірваний так званою редукцією – тобто поверненням королю земель і маєтностей, що колись були подаровані їй або віддані в користування за вірну службу.

Звісно, шляхта зберегла чимало приватних привілеїв, та й вищих сановників добирали лише з її лав, проте як і будь-які інші королівські призначенці вони зберігали свою владу лише до того моменту, доки цього бажав монарх.

Навіть уряд за Карла XI був перейменований з державної ради на королівську раду і складався не з членів ради, а з секретарів та уповноважених короля. Цілком підпорядкована володарю була навіть церква.

Поступливість шведських станів не варто пояснювати виключно підлабузництвом їхніх представників. Так відбувалося майже в кожній країні тодішньої Європи.

Та й Карл XI в більшості випадків діяв в інтересах шляхти, торгівців та промисловців, які тільки-но почали з'являтися в країні. Перші шведські мануфактури взагалі з'явилися за державною ініціативою, і монарх дбав про їхній розвиток.

Наприкінці XVII сторіччя саме Швеція постачала залізо до Англії, а не навпаки. У 1686 році король наполіг на запровадженні захисних мит – щоб захистити вітчизняну промисловість від іноземної конкуренції.

Син і наступник Карла XI, Карл XII, попри свою молодість (він став на чолі Швеції у 15-річному віці – О.М.), абсолютизм лише зміцнив. Сучасники вважали юного володаря навіть авторитарнішим і свавільнішим за батька.

А Північна війна, яка почалася через два роки після його коронації, і в якій від самого початку Швеції довелося воювати одночасно проти Данії, Саксонії, Речі Посполитої та Росії (до яких згодом доєднувалися то Пруссія, до Ганновер, то Англія – О.М.), ще більше посилила ці його нахили та сприяла зосередженню влади в монарших руках.

Молодий король, щоправда, одразу залишив Стокгольм і більше не до столиці не повертався. Але керував державою через радників і призначенців, не рахуючись із депутатами риксдагу і підданими загалом – від слова "зовсім".

Іронія долі полягала в тому, що за кордоном – у Польщі, Литві, Україні – Карл XII намагався опертися саме на станові традиції та на тих, хто їх втілював – шляхту, старшину, козацтво.

Так, польська шляхта за підтримки шведського монарха створила конфедерацію, позбавила королівської корони Августа II Сильного й обрала на його місце Станіслава Лещинського.

Козацька старшина і січовики в своєму протистоянні з Петром I також апелювали до своїх давніх привілеїв, захищати які Карл XII зрештою пообіцяв наступнику Івана Мазепи, Пилипу Орлику, вже після їхньої спільної поразки.

А ось про права і свободи станів на своїй батьківщині шведський король і чути не хотів. І розгром під Полтавою не лише не зробив його поступливішим в цьому питанні. Навпаки – Карл XII прагнув ще більшої концентрації влади.

Якщо Полтава і справді щось змінила у Швеції, так це настрої самих станів. Про необхідність обмеження королівської сваволі на одній з парламентських комісій заговорили вже в 1710 році.

Піти на поступки володаря вмовляв й керівник уряду Арвід Горн. Свого часу саме він, за дорученням Карла XII, переконував польський сейм згадати шляхетські свободи і обрати королем Лещинського. Проте для того, щоб змінити думку власного володаря, навіть неабякого дипломатичного хисту Горна не вистачило.

В 1713-1714 роках опозиція заявила про себе вже відкрито, на засіданні риксдагу. І серед невдоволених цього разу були не лише представники старої знаті, які пам'ятали про часи, коли державна рада змушувала рахуватися із собою монархів.

А й нове чиновництво, виховане Карлом XI. Та навіть деякі призначенці самого Карла XII – вже згаданий нами Арвід Горн, а також Якоб Юлленборг, Фабіян Вреде, державні секретарі Карл Піпер та Томас Полус.

Фронда, однак, завершилася, ледь почавшись. Горн сам пішов з посади. А за ним король усунув від влади всіх критиків його політики, навіть поміркованих. І якщо не знищив опозицію остаточно, то змусив її замовкнути.

Повернувшись до Швеції з турецьких володінь, де він перебував у стані напівзаручника, Карл XII не лише привіз з собою звичку до кави і м'ясних кофте (відтоді їх під назвою шотбуллар вважають національною шведською стравою – О.М.), а й переконання, що державою треба керувати так, як це роблять османські султани.

Надалі він опирався на людей, взагалі не пов'язаних зі шведською політичною традицією і культурою, таких, як Георг фон Герц. Цей одноокий гольштейнець подобався королю своїм невичерпним оптимізмом, готовністю виконати будь-який наказ і талантом знаходити вихід з будь-якою ситуації.

А його авантюризм – в тих умовах, в яких опинилася на той час Швеція, - видавався не недоліком, а вагомою перевагою. Тому Карл XII поставив Герца на чолі "депутації у справах постачання" і надав йому по суті необмежені повноваження.

Фаворит короля почав з того, що випустив від імені станів, без жодної їхньої згоди, державні облігації, гарантіями яких оголосили державне майно. Досить швидко ці облігації почали ходити на рівні з грошима.

Потім дефіцит бюджету почали покривати, карбуючи дрібну монету з завищеною номінальною вартістю. Натуральні податки замінили грошовими виплатами. Міста зобов'язали купувати товари, потрібні держави.

Рекрутські набори на словах скасували, але це не завадило розпочати загальну мобілізацію – до того ж з поясненням, що треба "закінчити війну, а не продовжувати її".

Фантазія Герца і справді здавалася незмірною, але країна була знесилена, і невдоволення, разом із втомою, швидко зростало. І хоча "крайнім" в очах підданих, звісно, був гольштейнець, роздратування зрештою почав викликати і сам король.

До 1718 року, за свідчення сучасників, "прагнення змін" стало загальним, хоча про чітке розуміння, яких саме, що вже казати про конкретний план перетворень, ще не йшлося.

Втім, Карл XII, здавалося, цього просто не помічав. В тому ж році він вирушив в черговий військовий похід до Норвегії. Поповзли чутки, що король планує проголосити своїм спадкоємцем небожа – Карла Фрідріха, герцога Гольштейнського, співвітчизника Герца.

Це аж ніяк не влаштовувало іншого претендента – Фрідріха, принца Гессенського, що був чоловіком молодшої сестри Карла XII Ульріки Елеонори. Він, схоже, вирішив, що варто скористатися відсутністю біля короля його фаворита, зайнятого в цей час перемовинами з росіянами.

Вночі 30 листопада Карл XII був вбитий. Підданим оголосили, що в монарха поцілив ворожий стрілець – в той момент коли король інспектував шведські траншеї.

Як можна було з такої великої відстані влучити в точно в скроню володаря, ще й з такою силою, щоб розкроїти йому череп, звісно, не уточнювали. Але про всяк випадок офіцерам роздали військову касу. І майже одразу заарештували Герца, який навіть не встиг доїхати до королівської ставки вчасно.

Суд над ним був швидким. На гольштейнця поклали відповідальність за усі зловживання останніх років правління Карла XII. І згодом стратили. Карл Фрідріх ще раніше поквапився залишити країну.

До певного часу події нагадували звичайну палацову інтригу. Проте зручною нагодою заявити про себе скористалися ображені покійним королем аристократи й посадовці, найспритнішим з яких був колишній керівник уряду Арвід Горн.

Його вважали одним з ватажків "гессенської" партії, тобто прихильників Фрідріха Гессенського, та насправді він проводив власну політичну лінію.

Спочатку переконав повернути уряду назву і статус державної ради, яку одразу ж очолив. А потім вивів на авансцену риксдаг, здавалося б позбавлений Карлом XII залишків політичного впливу.

І тут з'ясувалося, що обмежуватися заміною одного короля на іншого стани не збираються. А абсолютизмом насправді незадоволені всі – і селяни, на плечі яких лягли витрати на війну, і підприємці та торгівці, що тільки й підраховували збитки, викликані занепадом зовнішньої торгівлі, і шляхта, яка болісно пережила редукцію та усунення її від державних справ на користь королівських призначенців.

Хіба що зі смертю Карла XII невдоволення вже не треба було ховати і воно вихлюпнулося на публіку. Ба більше – оскільки померлий король не мав синів і не залишив чітких розпоряджень щодо того, хто має успадкувати престол, вирішувати питання про наступного монарха мали саме стани – через своїх представників у риксдазі.

Тож депутати тепер самі могли диктувати умови будь-якому з претендентів.

Однією з перших несподіванок – яку насправді міг добре підготувати той же Горн – стало небажання станів віддавати корону ані герцогу Гольштейнському, ані принцу Гессенському.

Найкращим варіантом для себе вони визнали коронацію сестри Карла XII Ульріки Елеонори. Але й вона перед цим мала усунути від влади призначенців останніх років правління попередника і погодитися правити разом з державною радою і риксдагом.

Прийняти ці умови Горн переконав майбутню володарку особисто. І лише після її згоди – у січні 1719 року риксдаг офіційно визнав Ульріку Елеонору королевою. В свою чергу королева оголосила про припинення редукції та надання якнайширших привілеїв шляхті, зрівнявши в правах дрібних шляхтичів з вищою знаттю.

Обмеження абсолютної влади монарха на ті часи само по собі вже було справжньою революцією. Але шведським станам цього було замало. Після певних вагань риксдаг перебрав на себе ще й повноваження встановити новий устрій держави.

21 лютого 1719 році депутати ухвалили підготовлену за участю Горна "Форму правління" - фактично першу на європейському континенті конституцію, яка визначила повноваження короля, риксдага та державної ради.

Подейкували, що шведи при цьому надихалися прикладом англійської "Славної революції" 1688 року, але в тому й справа, що вігі, торі та обраний ними королем Вільгельм III Оранський обійшлися взагалі без конституції.

А от шведським ноу-хау став саме юридично оформлений розподіл повноважень – проведений ще за кілька десятиріч до Монтеск'є.

"Форма правління" визначала, що король надалі мусить керувати державою виключно за "порадами" державної ради, яка в свою чергу складалася з представників, призначених риксдагом.

Король на засіданнях уряду мав одразу два голоси і в разі рівного розподілу голосів його слово було вирішальним. Але в разі, якщо представники станів діяли одностайно, вони завжди мали перевагу над монархом.

Риксдаг мав збиратися раз на три роки. Йому належала законодавча влада і право визначати розміри податків.

Юридичне оформлення здобутків революції виявилося не зайвим. Ульріка Елеонора за вдачею була схожа на свого померлого брата. І не ставилася до обмежень своїх прав як до чогось вирішеного раз і назавжди.

Погодившись спочатку з Горном, вона, втім, і "форму правління" сприймала як тимчасову поступкута шукала способів повернути собі владу. Зрештою, це призвело до сварки королеви зі своїм радником. Який сам склав повноваження керівника державної ради, а потім був взагалі виключений зі складу уряду Ульрікою Елеонорою.

Проте капітуляція була не у звичках Горна. І він почав вибудовувати нову інтригу – зі зведенням на престол чоловіка королеви, того самого Фрідріха Гессенського, якому донедавна з його ж подачі стани відмовлялися віддавати корону.

Як дивно, але в цьому плани Горна цілком співпадали з прагненнями Ульріки Елеонори – вона справді кохала свого чоловіка і вважала його володарем, кращим за себе.

Тож минуло зовсім небагато часу і в 1720 році риксдаг погодився на коронацію Фрідріха – за умови відмови Ульріки Елеонори від усіх владних повноважень (вона, втім, до самої смерті залишалася королевою і дружиною Фрідріха – О.М.). А новий король одразу ж повернув Горна до керівництва державною радою.

Зміна монарха при цьому призвела до ще більшого обмеження королівської влади. Фрідріх, щоправда, намагався хоча б закріпити престол за гессенською династією, але риксдаг навіть на це не погодився.

Натомість володарю довелось взяти на себе відповідальність за принизливі мирні договори з Британією і Ганновером, Пруссією, Данією та Росією, кожний з яких передбачав втрату чергових заморських територій та давніх шведських привілеїв.

Коли ж король відмовився й від традиційної для Стокгольма підтримки Гольштейна, багато хто з підданих взагалі запідозрив, що зробив він це не заради примирення з Данією, а щоб помститися конкуренту – Карлу Фрідріху, який так і не облишив претензій на шведський престол.

Як наслідок, в риксдазі, скликаному в 1723 році, з'явилася опозиційна, "гольштейнська" партія. Прагнучи послабити супротивників - "гессенців", "гольштейнці" домоглися наступних, не менш революційних кроків. Хоча формально діяли під цілком консервативними гаслами.

За їхньою ініціативою риксдаг обмежив владу не лише короля, а й державної ради. І запровадив парламентський контроль над урядом. Тепер саме депутати визначали його склад та напрям урядової політики. А якщо посадовці діяли всупереч вказівкам риксдагу – їх не лише могли усунути з посади, а й притягнути до відповідальності.

Щоб зміцнити свої позиції, саме "гольштейнці" задовольнили головні вимоги станів. Дрібну шляхту остаточно зрівняли у правах з вищою знаттю. При цьому вищі урядові посади могли обіймати лише шляхтичі.

Священики та міщани відстояли своє право володіти землями, що раніше належали шляхті. Селяни отримали можливість перетворювати ділянки державної землі на свою повну власність – і за кілька десятиліть саме в їхніх руках опинилася більшість земель у Швеції.

Держава взяла під свій захист торгівлю та підприємництво. Найрішучішим кроком в цьому напрямку стало ухвалення в 1724 році так званого Продукт-плакату, який передбачав, що іноземні судна могли привозити до Швеції лише товари із своєї країни, всі інші перевезення мали здійснюватися виключно шведськими кораблями.

Ухвалений за зразком англійського Навігаційного акту, цей закон міг, щоправда, не так захистити вітчизняну промисловість, як посварити Стокгольм із його головним торгівельним партнером, Британією. До того ж в той самий момент, коли Горн намагався створити з нею союз.

Керівнику уряду довелося використати усю свою дипломатичну спритність для того, щоб в Лондоні проковтнули цей випад на свою адресу – зрештою, англійцям в той час було дуже потрібне шведське залізо і вони зробили вигляд, що прийняли пояснення.

Взагалі, здається дивом, що весь цей час, попри всі заходи "гольштейнців" Горн залишався при владі. Проте він не просто втримався у кріслі, а й перейшов згодом у наступ. Послабивши опонентів в риксдазі і вичистивши усіх їхніх прихильників з уряду.

За кілька років "гольштейнська" партія була повністю розгромлена. Але більшість рішень, ухвалених за її ініціативою, залишилися в силі.

В дечому Горн навіть продовжив лінію, започатковану опонентами – в 1731 році, скажімо, була заснована шведська Ост-Індська компанія, а в 1734 – ухвалений Орслаг, тобто Цивільний кодекс (за сімдесят років до наполеонівського, нагадаємо – О.М.).

Та головне – зберігся компроміс між станами, що став основою політичної системи Швеції на десятиріччя. Власне ці революційні десятиріччя і увійшли до історії під назвою "доби свободи" - ставши унікальним експериментом парламентського правління в майже цілком абсолютистській континентальній Європі.

Для мешканців сусідніх країн обмеження влади короля тоді дорівнювало послабленню держави. Можливо тому "шведський експеримент" вони сприймали зі скепсисом (ті, звичайно, хто про нього знав – О.М.). Швеція в цей час і справді була послаблена.

Проте революція була швидше наслідком, аніж причиною такої слабкості. Головною ж її причиною була поразка в Північній війні, якої Швеція зазнала якраз за доби абсолютизму. Горн та інші ватажки парламенту лише намагалися подолати наслідки цієї поразки та замиритися з сусідами. І за це їх, до речі, постійно критикували опоненти всередині самої Швеції.

Зрештою, із залишків "гольштейнської" партії та деяких нових груп виникла нова опозиційна сила, чи не найголовнішою вимогою якої був реванш за поразку і відновлення імперської величі Швеції.

Політику Горна вона вважали надто миролюбною, тому називала його прихильників "нічними ковпаками". Себе ж опозиціонери гордо називали "партією капелюхів", головних уборів "справжніх шляхтичів", готових битися за батьківщину за будь-яких обставин.

Лідером нової сили став один з колишніх ватажків "гольштейнців" Карл Юлленборг, який за часів Карла XII був послом у Лондоні.

Загострення політичної боротьби, до речі, сприяло розвитку в Швеції публіцистики та журналістики. В 1730 в країні з'явився перший часопис, подібний до англійських, - "Шведський Аргус", Олафа Даліна.

Починаючи з 1734 року "капелюхи" здобували одну позицію в риксдазі за іншою. Зростанню їхньої популярності сприяла не лише реваншистська риторика, а й вимоги послідовніше захищати інтереси шведської промисловості і торгівлі. Це не могло не тішити містян і підприємців загалом.

Після отримання більшості в секретному комітеті опоненти Горна почали перемовини з послом Франції і майже одразу отримали від нього "субсидії" на впровадження ідеї союзу із Версалем.

Це дозволило "франкофілам" у 1738 році домогтися відставки Горна, на цей раз остаточної, та розслідування діяльності його кабінету. Новий уряд очолив Юлленборг, і влада остаточно перейшла до рук"капелюхів".

Слід зазначити, що свої обіцянки – і виборцям, і спонсорам – вони почали втілювати в життя з усією можливою на той час сумлінністю. Заохочували заснування і розвиток мануфактур. Надавали підприємцям державні позики і сплачували їм особливі премії за експорт товарів.

Франція перетворилася на головного союзника Швеції. Розпочалася підготовка до війни з Росією заради відвоювання земель, втрачених після Північної війни.

Але при цьому і мови не було про відмову від парламентського правління чи хоча б часткового повернення влади королю. Попри публічне захоплення звитягами Карла XII, чинна за Горна політична система "капелюхів" цілком влаштовувала.

І зрештою, саме вона врятувала їх під час кризи, викликаної поразкою у новій війні з Росією, до якої Швеція так і не підготувалася як слід.

В провінції Даларна в цей час спалахнуло справжнє повстання селян, робітників і солдатів, які вимагали покарання депутатів та генералів, відповідальних за поразки, відновлення сильної королівської влади та оголошення спадкоємцем бездітного Фрідріха I данського принца.

Король підіграв повстанцям і навіть дозволив їм отаборитися просто у Стокгольмі. Але парламентські ватажки виявилися спритнішими. Повстання було придушене. Спадкоємцем престолу під тиском Росії змусили зрештою визнати Адольфа Фрідріха з династії гольштейнських герцогів.

За російської ж підтримки позиції у владі почали відвойовувати "ковпаки". "Капелюхів" це, звісно, аж ніяк не влаштовувало. Їхній новий ватажок Карл Густав Тессін наполегливо шукав і зрештою знайшов спільну мову з Адольфом Фрідріхом.

Що він при цьому обіцяв принцу – так і залишилося таємницею, але мабуть чимало. На сесії риксдагу, скликаній у 1746 році "капелюхи" звинуватили опонентів у державній зраді на користь Росії.

Розслідували звинувачення із демонстративною жорстокістю. Звинувачених допитували, використовуючи тортури. Мету не приховували – в "ковпаків" не мало й виникати думки, щоб повернутися до влади. Патріотична публіка дії уряду гаряче підтримала.

Щоправда, сподівання Адольфа Фрідріха повернути за допомогою "нових друзів" колись втрачені королівські повноваження не виправдались. Це він зрозумів одразу після свого сходження на престол у 1751 році.

Після кількох років марних нагадувань Тессіну про необхідність віддячити володарю за минулу підтримку, прихильники короля навіть зробили відчайдушну спробу влаштувати державний переворот. Але змовники були викриті ще до початку будь-яких активних дій.

Це була кульмінація приниження королівської влади. Після заколоту повноваження монарха були скорочені до суто номінальних. Він все ще міг заперечувати проти урядових рішень, але тепер не мав права не лише заборонити їм вступити в законну силу, а й навіть відмовитися їх підписати.

Лише одного разу Адольф Фрідріх наважився заявити, що не ставитиме свій підпис, але тоді державна рада сама завізувала документ королівською печаткою з факсиміле монаршого підпису.

Повноваження риксдагу натомість були майже необмежені. Він самостійно ухвалював закони, визначав розмір мит та податків, призначав суддів і навіть втручався в судочинство.

Депутати ретельно стежили за кожним кроком уряду, мали право переглядати протоколи його засідань і в разі, якщо бачили будь-яке відхилення від інструкцій риксдагу, могли притягнути урядовців до відповідальності за узурпацію влади чи навіть державну зраду.

Будь-яка критика на адресу парламенту відкидалася за принципом "ідея, що стани можуть помилятися, суперечить основному закону держави".

Система здавалася непохитною і "капелюхи" почували себе дуже впевнено. Тессін поводив себе як справжній "господар держави", збирав колекції творів мистецтва, патронував науки і літературу, та й сам писав у власне задоволення.

От тільки політика його уряду виявилася не такою ефективною як його особистий талант політичного інтригана.

Якщо в перші роки парламентського правління, завдяки справді революційних заходам уряду Горна, були створені умови для відносно вільного розвитку шведського сільського господарства, промисловості і торгівлі, то тепер система меркантилізму, прихильницею якої були "капелюхи", швидше обмежувала економічні можливості країни.

Останніми корисними новаціями в сільському господарстві були поширення картоплі і загальне розмежування земель, яке дозволило селянам перетворити окремі клаптики земель, віддалені один від одного, на єдині ділянки.

Що ж до промисловості, то досить швидко стало зрозуміло – підтримка "вітчизняного виробника" була штучною, а допомогу від держави отримували на найефективніші, а найближчі до влади підприємці. Як наслідок вироблені товари часто були неякісними і при цьому дорогими.

Нестримний друк паперових грошей для покриття державних витрат завершився злетом інфляції і загальним розладом грошового обігу. Відсутність реальних успіхів часто-густо замінювалася банальної пропагандою.

Все це викликало щоразу більше невдоволення – як широких мас, так і підприємців, насамперед дрібних і середніх, які не мали шансів потрапити до кола "обраних владою".

Своєрідним маніфестом їхніх поглядів став памфлет Андерса Хіденіуса "Національний дохід", багато позицій в якому перегукувалися з ідеями, пізніше висловленими шотландцем Адамом Смітом.

Широкі верстви чиновництва обурювалися привілейованим становищем державних призначенців з кола шляхти. Так поступово почали вимальовуватися контури новітньої опозиції до влади "капелюхів". Вона отримала назву "нових" або ж "молодих ковпаків".

І навіть намагалася переосмислити давнє прізвисько – згадували, наприклад, що в давнину ковпаки носили звільнені раби і тому їх можна вважати символами свободи (французькі революціонери про фрігійські ковпаки теж згадають, але пізніше – О.М.).

Певні надії на "нових ковпаків" покладало й королівське оточення, яке сподівалося з їхньою допомогою помститися "капелюхам".

Відновлення гострої політичної боротьби, знову ж таки, сприяло розширенню меж свободи слова. В 1765 році поруч із друкованими агітаційними листками, поширюваними владою, з'явилися такі ж листки опозиційного спрямування.

А 2 грудня наступного року, за ініціативою того ж Хіденіуса, депутати ухвалили перший в світі Акт про свободу друку, завдяки якому Швеція і сьогодні залишається однією з найвільніших для преси країн світу.

В риксдазі, обраному в 1765 році "капелюхи" вже не мали більшості. І "нові ковпаки" одразу ж скористалися цим, щоб помститися їм за знущання над попередниками. Так само, як в 1746 році "капелюхів" звинуватили у державній зраді (на цей раз на користь Франції – О.М.), допитували і катували.

Економічна політика уряду "нових ковпаків" була спрямована на оздоровлення фінансів, припинення корупції і заохочення розвитку економіки без надмірних державних дотацій.

Але король, якщо він ще сподівався на повернення повноважень, знову впіймав облизня – "нових ковпаків" парламентська система влаштовувала не менше, аніж попередників.

Зрештою, в 1768 році король просто закрив засідання риксдагу. І повернув "капелюхів" до влади в обхід парламенту.

Ті погодилися на загалом протизаконну комбінацію, і тим самим припустилися фатальної помилки. Адже фактично повернули в руки королівської влади зброю, якої вона була позбавлена з 1719 року. І при цьому не отримали нічого взамін.

На наступних виборах до риксдагу, що відбулися в 1771 році, "капелюхи" були розгромлені просто вщент. Опоненти звинувачували їх не лише в зраді, а й в узурпації влади вузьким колом вищої шляхти.

На противагу їм "нові ковпаки" йшли на вибори з вимогою визнання рівних прав усіх шведських підданих, що мають власність незалежно від їхнього походження. І це забезпечило їм якнайширшу підтримку виборців. А вже в самому риксдазі Александр Кеплер запропонував поширити права й на тих, хто не має власності або працює в наймах.

Декого такі вимоги налякали. Дехто втомився від постійної міжпартійної боротьби. Як би там не було, але новий король Густав III вирішив, що час брати відповідальність на себе.

В серпні 1772 від здійснив державний переворот, особисто заарештував керівника уряду "нових ковпаків" Туре Рудбека, розпустив риксдаг і повернув собі повноту королівської влади.

"Доба свободи" і пов'язаний з нею експеримент із парламентським правлінням був таким чином перерваний. І перерваний силою. Проте повністю поховати здобутки революції і відновити "каролінський" абсолютизм навіть Густав III зрештою не наважився.

Він і справді казав про наміри реставрації "старого ладу" (в цьому шведська реставрація нічим не відрізнялася від англійської та французької Реставрацій – О.М.), але при цьому завбачливо згадував лише Густава II Вазу, а не Карла XI чи Карла XII.

Скасувавши "форму правління" 1719 року і заборонивши в подальшому навіть згадувати про "ковпаків" і "капелюхів", Густав III тим не менше продиктував власну конституцію. І за нею Швеція була перетворена на конституційну – принаймні формально – монархію.

Чинними залишилися більшість постанов революційних парламентів, зокрема Цивільний кодекс і Акт про свободу друку.

Цікаво, що чимало сучасників і сам переворот 1772 року іменували революцією, а медаль, якою Густав III нагородив його учасників, залишилася в історії як "революційна". Вочевидь, в XVIII сторіччі це слово і справді розуміли зовсім інакше, аніж сьогодні.