Щорс. Таємниця смерті та початок міфу

Іванові Дубовому ця історія коштувала життя. Інфаркт у Довженка трапився після того, як Дубового заарештував НКВД.

На руках Дубового Щорс сконав після смертельного поранення 30 серпня 1919 року.

І саме Іван Дубовой був ключовим консультантом Олександра Довженка під час роботи над сценарієм фільма про Щорса.

"Довженко… справляє враження психічно хворої людини", – про це доносить "Альберт", один із радянських агентів у оточенні генія.

"Монтує. Потім падає на ліжко. Плаче", – повідомляє агент 17 січня 1939 року. Міф про Щорса створювався в муках, що тривали кілька років.

Олександр Довженко працював над фільмом "Щорс" 4 роки. Це було особисте замовлення Сталіна.

27 лютого 1935 року "всесоюзний староста" Михайло Калінін вручає Довженкові орден Леніна. За фільм "Аероград".

Довженко вже повертався на місце, як його наздоганала репліка Сталіна: "За ним борг – український Чапаєв!"

На той момент Сталін передивися "Чапаєва" 27 разів. Довженко мусив зробити фільм не гірший за улюблену кінострічку вождя.

Проте тільки сценарій забрав майже рік роботи. А потім – заарештували Івана Дубового.

Іван Дубовий був ключовим консультантом Довженка. Він служив заступником начдива Щорса у 1-й українській дивізії імені Богуна.

Дубовий був арештований просто під час зйомок "Щорса" 21 серпня 1937 року.

Довженко наляканий. Зашморг Великого Терору затягувався чимдуж. Довженку здається, що його можуть заарештувати у будь-який момент.  

Про це постфактум доносить вже інший агент – "Грінвальд": "… тепер він не дослухається до кроків на сходах, а раніше він дуже боявся…"

На арешт Дубового реагує гостро навіть через рік після події: "гад, зрадник!". 4 вересня 1938 року агент "Стріла" (письменник Юрій Смолич) доносить НКВД, мовляв, Довженко був п'яний та нарікав, що вже "перестає розуміти, де вороги, а де радянська влада".

"Що це за нація – українці?! Зрадник на зраднику!?" - розридався Довженко Смоличу в груди, згадуючи той арешт.

Дубовий був автором канонічної версії про героїчну загибель Щорса.

У 1935 році виходить невеличка книжечка його спогадів про бойовий шлях червоного начдива.

Як свідчить Дубовий, дивізія, якою командував Микола Щорс і де заступником начдива був Дубовий, опинилася у складній ситуації.

Дубовий пише:

"Ми були оточені ворогами: з одного боку – галицько-петлюрівські війська, з іншої – денікінці, з третьої – білополяки стискали усе міцніше й міцніше кільце навколо дивізії, яка на той момент отримала номер 44-ї".

Бій, в якому загине Щорс, вибухнув у кількох кілометрах на південний захід від Коростеня, біля села Білошиці.

Щорс разом із Дубовим приїхав до полку, яким командував Казимир Квятек.

Війська УНР відкрили сильний вогонь. Полк Квятка заліг на землю. "Кулі буквально рили землю навколо нас", - згадував Дубовий.

"Коли ми залігли, Щорс повернув до мене голову і каже: Ваня, дивись, як той кулеметник влучно стріляє!

Після цього тов. Щорс взяв бінокль і почав дивитися туди, звідки стріляв кулемет. Але минула одна мить, і бінокль випав з його рук, голова похилилася.

Я покликав його: Микола! Але він не відгукнувся.

Тоді я підповз до нього, бачу – з'явилася кров на потилиці. Я зняв з нього фуражку. Куля потрапила у ліву скроню та вийшла через потилицю. За 15 хвилин Щорс, не приходячи до свідомості, помер в мене на руках".

Фінал фільму Довженко приблизно так і планував. Аж тут – арешт Дубового: не може герой революції померти на руках "ворога народу"!

Дубовий проходив через весь фільм як один з ключових героїв: кращий друг і помічник Щорса, який присутній в значній кількості сцен. Їх тепер належало вирізати, а роль Дубового в цій історії – повністю переосмислити.

Агент "Чорний" інформує НКВД:

"Тоді Довженко взявся за чергову переробку, але на свій жах побачив, що Дубовий, якого він показує зрадником і вбивцею Щорса, перетворюється у грандіозну демонічну фігуру…"

Звідки Довженко міг знати, що Дубовий – вбивця Щорса?

На допиті 3 грудня 1937 року слідчі питають Дубового:

"Ви подали заяву на ім'я Народного Комісара Внутрішніх Справ СРСР із зізнанням, що Ви є вбивцею Щорса. Розкажіть докладно про це вбивство?"

Але звідки Довженко міг знати про це зізнання Дубового?

Це сам Довженко перебував під наглядом у НКВД. У першому лише томі справи-формуляра Довженка – доноси від 45 різних агентів! Але своїх агентів у НКВД СРСР в Москві, де допитували Дубового, режисер точно не міг мати. Були якісь інші джерела?

Було кілька хвиль зацікавлення нестиковками в історії останнього дня Миколи Щорса. Судячи з пізніших публікацій, чутки про те, що Щорса вбили свої кружляли між ветеранів Богунівської дивізії від дня його загибелі.

Після загибелі тіло Щорса переправили до Коростеня, а звідти – в Клинці, що на Брянщині в Росії. Там і відбулося прощання із Щорсом родичів та соратників. Там же ж тіло Щорса було забальзамовано, запаяне до цинкової труни і потім – відправлено до Самари. Саме на місцевому цвинтарі у Самарі Щорса і поховали.

Чому Самара? Цього сьогодні ніхто напевно не пояснить.

Дружина Щорса – Фрума Хайкіна – пояснювала потім, що боялися вандалізму над могилою чоловіка. Боженка, який помер за місяць до загибелі Щорса, вже витягли зі склепу у Житомирі. Щоправда, перед тим боженківці викинули з того склепу залишки законного власника.

Так чи інакше, для багатьох такі пояснення виглядали малопереконливими. І саме це стало однією з причин поширення чуток, що в такий спосіб більшовистська верхівка прагне щось приховати.

Про це свідчить і Казимир Квятек, який командував полком, інспектувати який і приїхали Щорс із Дубовим у серпні 1919 року.

Як і Дубового його заарештуали у 1937-му. Як і Дубового його розстріляли у 1938-му.

Так, як і Дубовий Казимир Квятек писав заяву із подробицями загибелі Щорса наркому Єжову. Ось цей короткий документ у повному обсязі:

"Народному комісару внутрішніх справ Союзу РСР Миколі Івановичу Єжову

Від арештованого Казимира Францевича Квятек

Заява

Я вирішив щиросердно розповісти слідству про свою антирадянську роботу і все, що відомо про антирадянські справи інших учасників антирадянської змови.

Бажаючи очиститися до кінця, я вважаю своїм обов'язком розповісти Вам про один, найжахливіший злочин перед радянським народом, винним у якому я вважаю І.Н. Дубового, колишнього командувача ХВО.

Я хочу розказати про вбивство колишнього командира 44-ї стрілкової дивізії Щорса та про все те, що підводить мене до твердого переконання у причетності до цієї справи Дубового.

Наприкінці серпня 1919 року 44-та дивізія обороняла Коростень. 388-й стрілковий полк, яким я командував, зайняв оборону від села Могильно до Білощиці.

Я прибув на дільницю 3-го батальйону села Білощиці з метою організувати контрудар, щоб відтягнути частину петлюрівських і галицьких на себе.

Коли мною була підтягнута резервна рота на опушку лісу, віддано розпорядження і була поставлена задача, мені повідомили зі штаба полку Могильно, що у 3-й батальйон прибув Щорс, його заступник Дубовий, Семенов начартдивізіону та інші.

На околиці лісу я зустрів Щорса і доповів йому ситуацію.

Щорс наказав вести його на позицію. Я Щорса вмовляв не ходити на передову лінії вогню, однак він пішов до бійців, які лежали в окопах, розмовляв із ними, жартував.

Один з червоноармійців раптом заявив Щорсу, що він зранку спостерігав скупчення супротивника у будиночку-сараю, що там є і кулемет та що, мовляв, Щорсу небезпечно розгулювати відкрито.

Семенов, начальник артдивізіону запропонував обстріляти з батареї цей будиночок і розпорядився перенести командирський пункт до себе, і коли командний пункт був готовий, почав стріляти сам.

Семенов стріляв невдало, снаряди розкидав, щоб припинити марнувати снаряди, я запропонував Щорсу доручити стріляти начальнику батареї Химиченку, який з третього-четвертого пострілу накрив будиночок, з'явився дим, курява, які закрили цей будинок.

За 20 секунд був відкритий кулеметний вогонь.

Я ліг лівіше Щорса, Дубовий – правіше, біля нього.

Лежачи під кулеметним вогнем, я звернув увагу Щорса на те, що у супротивника хороший боєць-кулеметник, що він вивчив перед собою місцевість і добре спостерігав.

Щорс відповів мені, що кулеметник супротивника вправний, витриманий. У цей момент я почув міцну лайку червоноармійця, який питав "хто там стріляє з револьвера", хоча я не бачив, хто стріляв.

Розмова з Щорсом перервалася; раптом я подивився на Щорса і помітив його скляні очі, крикнув Дубовому, що Щорс вбитий.

Тут я піднявся і помчав на опушку лісу, 50-70 метрів від позиції, до місця розташування резервної роти, штаба батальйону, медичного пункту допомоги батальйону.

На цей момент Дубовий вже відтягнув Щорса за укриття і наказав комбату виконувати поставлену задачу, тобто нанести короткий удар ворогу.

Сам же я пішов із наступом уперед. Пройшов метрів 500-600 та повернувся назад, але Щорса вже не було, його Дубовий відвіз до Коростеня.  

Від медсестри, та я і сам бачив, що удар був Щорсу нанесений у праву скроню. Він прожив 20 хвилин, не приходячи до тями.

Звертає на себе увагу, що Щорс не був похоронений у Коростеню, а поспішно відправлений з якоюсь панікою на Волгу в Самару.

Потім були окремі розмови у полку, що Щорса вбили свої. Причому серед бійців йшли посилені розмови, що Щорса вбив Дубовий, щоб зайняти місце Щорса. Ця думка ще тоді виникла в мене.

Дубового я тоді знав дуже мало, так як я бачив його вдруге. До цього Дубовий був начштаба 1-ї Української Радянської армії. Щорс був у такий спосіб підлеглим у Дубового. Сам же Щорс провадив жорстку боротьбу із бандитизмом, запроваджував революційну залізну дисципліну і за бандитизм карав суворо, не зупиняючись ані перед чим.

У 1936 році у січні, чи лютому, коли Дубовий мене вербував у контрреволюційну військову змову, я торкнувся питання перед Дубовим стосовно картини смерті Щорса, і між іншим я сказав, що Щорс загинув якось безглуздо і що в полку були окремі розмови, які вказували на Дубового.

Він мені відповів, що не варто говорити про смерть Щорса, адже величезна більшість вважає, що Щорс вбитий Петлюрой. Хай ця думка такою і лишається та запропонував він мені, дещо хвилюючись, більше про це не говорити. Це ще більше мере переконало, що до смерті Щорса Дубовий мав безпосередній стосунок.  

Квятек

14 березня 1938

Москва, Лефортівська в'язниця"

Отже, свідчення Казиміра Квятка багато в чому збігалися із тим, що в спогадах стверджував сам Іван Дубовий. Але Квятек повідомляє кілька додаткових подробиць.

Важливо те, що Квятек заліг по іншому боці від Щорса і не міг бачити дій Дубового. Важливо те, що весь час у Квятка не було зорового контакту із самим Щорсом. Квятек чув якісь револьверні постріли.

Але на власні очі жодних дій Дубового Квятек не бачив. І мусив питати про його причетність до смерті Щорса, ґрунтуючись на чутках, що кружляли потім в полку. Вочевидь, той відповів вкрай обтічно. Більш того, Кятек помиляється: рану він не міг бачити на правій скроні.

Для звинувачень Дубового у вбивстві фактичних підстав не вистачало – одні припущення. Зрештою, імовірним вбивцею могла бути третя особа.

І така версія теж свого час з'явилася на світ.

У якості найбільш вірогідного виконавця вбивства Щорса підозрюється інша особа - Павел Танхіль-Танхилевич.

Про нього відомо, що він народився у Одесі у 1893 році. У віці 25-26 років став політінспектором реввоєнради 12-ї армії, член РСП(б). У різних публікаціях згадують, що він знав французьку та німецьку мови (одні автори пишуть "трохи міг говорити", інші – "вільно володів"). Інформація про цю особу дуже складно назвати на 100% перевіреною.

Версія про причетність Павла Танхіль-Танхилевича належить іще одному учаснику тих подій. Сергій Петриківський служив у дивізії Щорса командиром ковалерійської бригади. Власне, на машині Петриківського Щорс і приїхав до місця свого останнього бою.

У мемуарах Сергій Петриківський посилається на розмову з Іваном Дубовим. Дубовий, мовляв, йому розповів, що біля Щорса знаходився політінспектор, який стріляв з револьвера по ворогу.

Коли Петриківський знайшов Дубового у Коростені, куди той привіз тіло Щорса, заступник Щорса виглядав більш ніж збуджено. Петриківському цей стан у той момент видавався цілком адекватним ситуації, коли хтось втрачає близького друга і соратника в бою.

"Мені Дубовий кілька разів починав розповідати, намагаючись надати дещо гумористичний відтінок своїй розповіді, як він почув слова червоноармійця, який лежав праворуч: "Яка це сволота з "ліворверта" стріляє?!" - так згадує початок тієї розмови Петриківський.

Павла Танхіль-Танхилевича він запам'ятав досить добре – той їхав із ними у штабському вагоні. Імені Петриківський не запам'ятав, але згадує кілька біографічних подробиць, які дають підстави думати, що іншого політінспектора поруч із Щорсом і Дубовим не було.

Петриківський так само згадував його нікельований блискучий револьвер.

Щоправда, Петриківський не знайшов добрих слів для Танхіль-Танхилевича: "він на мене справив враження колишнього "урки".

Петриківський стверджує, що медсестра полку та кілька інших бійців чули револьверний постріл вже після того, як кулемет замовк.

Петриківський робить висновок:

"Я припускаю ненавмисне вбивство. Політінспектор хвилювався, а може і злякався. Перший бій. Збудження. Свій випадково вбив свого. Було і таке. Що тоді? Свої розберуться. Засудять. Можливо навіть потім під суд віддадуть. Але у випадку ненавмисного вбивства завжди усе-таки потім простять, зрозуміють".

Далі Петриківський продовжує ділитися своїми висновками:

"Я усе-таки думаю, що стріляв політінспектор, а не Дубовий. Але без сприяння Дубового вбивства не могло бути.

Знаючи любов людей до Щорса, хто б ризикнув піти на вбивство?

Тільки спираючись на сприяння влади у особі заступника Щорса Дубового, на підтримку РВР 12-ї армії, кримінальник вчинив цей терористичний акт".

По суті Петриківський озвучує дві версії в одній. Перша – ненавмисне вбивство. Друга – вбивство, що було санкціоноване "владою".

"Історична правда" вже писала про цю версію в іншій публікації – "Боженко, Щорс та інші. Трагедія червоних отаманів": ще по свіжих слідах у серпні-вересні 1919 року багатьом видавалося надто дивним збігом смерть кількох ключових діячів червоної отаманщини – "батьківщини".

Трохи більше, ніж за місяць до Щорса – 26 липня 1919 року загинув Василь Боженко, командир Таращанського полку 1-ої Радянської дивізії. Смерть сталася за досить підозрілих обставин. Кружляли чутки, що Боженка отруїли прямо в штабі.

За 20 днів до Щорса був вбитий Тимофій Черняк, один з командирів дивізії – нібито під час бунту в його з'єднанні на станції Здолбунів 11 серпня 1919 року.

І ось – 30 серпня 1919 року – загинув Щорс.

Багато хто вважав, що це не дуже випадковий ланцюг смертей.

Членкиня ЦК КП(б)У А. К. Ситниченко згадує епізод, коли вістку про смерть Щорса їй повідомив керівник українських чекістів Мартин Лацис:

"У розмові про становище на Західному фронті зовсім несподівано тов. Лацис сказав:

– Отримано сумну звістку: вчора вбито М. Щорса.

– Як вбито? — спитала я.

– Подробиці поки що невідомі. Повідомлення зі штабу 12-ї армії.

Я гірко заплакала.

Тов. Лацис занепокоївся:

– Ну нащо плакати? Хоча… Ти служила в 1-й дивизії у Щорса.

Він заспокоював мене, а сам глибоко замислився:

"Насправді, дуже дивно і незрозуміло: Тимофій Черняк вбитий, Василь Боженко отруєний і… Микола Щорс вбитий. Невже? Просто в голові не вкладається?... Якийсь зловісний ланцюг. І… тягнеться він зі штабу 12-ї армії. Все дуже заплутано, незрозуміло!.."

Існує доволі аргументована версія про те, що усі ці події об'єднані спільним мотивом: зупинити отаманщину в радянській армії. Досить часто і Боженко, і інші командири діяли на свій власний розум і волю. Часом і Щорс був не без гріха в цьому сенсі. І така ситуація не влаштовувала Демона революції Троцького.

Іншими словами тодішні московські куратори українських червоних отаманів вирішили, що вони їм більше не потрібні: Моторолла і Захарченко лише повторювали історію Черняка і Боженка.

Але чи можна стверджувати це із впевненістю на всі 100%? Що врешті-решт сказав сам Іван Дубовий на слідстві у 1937 році?

Його версія відрізняється і від того, що він сам писав у книжечці спогадів, і від тієї, які озвучував генерал Петриківський – у своїх: ненавмисне вбивство, або "зачистка" радвладою слабко контрольованих ватажків.    

Отже, 3 грудня 1937 року троє слідчих допитували Дубового щодо його зізнань у вбивстві Щорса – комісар держбезпеки 3 рангу Ніколаєв, майор держбезпеки Ямницький та молодший лейтенант держбезпеки Казакєвіч.

Дубовий свідчив:

"Щорса Миколу Олександровича, колишнього начальника 44-ї стрілкової дивізії я вбив 31 серпня 1919 року.

У цей час я був заступником Щорса. Після вбивства я замінив його, отримавши призначення на посаду начальника цієї ж дивізії.

Цього я і прагнув, коли вирішив вбити Щорса".

Вочевидь, з датою Дубовий у свідченнях просто наплутав. Далі він пояснює, що Щорс раніше був його підлеглим, коли той командував 1-ю Українською армією.

Проте в липні надійшов наказ згорнути 1-шу армію у дивізію, яка отримала номер 44. Щорс став командиром дивізії, а Дубовий – підлеглим колишнього підлеглого. За його словами така ситуація його озлобила проти Щорса.

Далі Дубовий продовжує:

"Тоді у мене виникло тверде рішення вбити Щорса, щоб усунути його і посісти його місце. Я шукав зручної нагоди, щоб здійснити вбивство та залишитися самому нескомпроментованим.

Оскільки Щорс був надзвичайно хороброю, безстрашною людиною та постійно перебував на передових позиціях, я вирішив використати це для того, щоб вбити його і представити вбивство, як загибель Щорса від кулі супротивника. Так я і зробив."

Далі Дубовий описує відомі нам з його офіційних спогадів загальні обставини бою біля села Білощиці.

А потім – починаються нові подробиці:

"Щорс лежав попереду мене у 3-4 кроках. Кулі лягали перед і поруч з нами. У цей момент Щорс повернувся до мене і сказав:

"Ваню, який хороший кулеметник у галичан, чорт забирай!"

Коли Щорс повернув до мене голову і сказав цю фразу, я вистрелив йому в голову з нагана і потрапив у скроню.

Командир 388-го стрілецького полку Квятек, який лежав біля Щорса крикнув: "Щорс убитий!"

Я підповз до Щорса і він у мене на руках через 10-15 хвилин, не приходячи до тями помер.

Я знав, що серед бійців 44-ї дивізії були підозри в тому, що я вбив Щорса. Проте конкретно ніхто не міг сказати точно проти мене щодо цього питання. Так мені і вдалося всі ці роки приховувати злочин".

У цих свідченнях Дубового є кілька моментів, які не збігаються з дійсністю.

По-перше, коли тіло Щорса дослідили патологоанатоми, з'ясувалося, що у скроні був вихідний отвір, а не вхідний.

Дубовий стверджує, що він вистрелив Щорсу в скроню. Насправді Щорс отримав кулю в потилицю.

Це стало відомо потім, коли у 1949 році відшукали в Самарі (Куйбишеві) його могилу. Так! Могилу легендарного Щорса – загубили!

У 1919 році поховання Щорса на Всесвятському цвинтарі у Самарі відбувалося майже потайки і досить пізно. Аж тут після війни наближається 30-ліття від дня загибелі легендарного героя. І вже був і фільм Довженко, і пісня Блантера, міста, села і колгоспи перейменовані на честь Щорса. От тільки могила загубилася.

Вдова героїчного начдива Фрума Хайкіна (про неї також пишуть як про Фруму Ростову) була на похороні, але місця не запам'ятала.

Цікаво, що за деякою не дуже перевіреною інформацією в евакуацію під час війни вона поїхала до Куйбишева, як тоді вже встигли перейменувати Самару. Проте невідомо, чи намагалася вона відшукати могилу в ті роки.

Так чи інакше, цвинтар зрівняли із землею, розбили на одній його частині – парк, а на іншій – фабрику.

12 квітня 1949 року один з найближчих друзів Олександра Довженка – Микола Бажан пише гнівного листа Куйбишевському міському керівництву.

У цій історії Микола Бажан виступає в кількох іпостасях – як найближчий друг у передвоєнний період головного творця міфу про Щорса, як агент НКВД "Петро Уманський", який регулярно доповідав чекістом про свого друга і підопічного Довженка.

Врешті-решт, Бажан виступає каталізатором пошуків могили Щорса – він вже мав владу як заступник голови Ради Міністрів УРСР:

"Рада міністрів Української РСР вважає вкрай бажаним встановлення могили М.О. Щорса і приведення її у відповідний порядок…"

І якби не місцевий робітник Іван Ферапонов – вся ця історія з пошуками жодним успіхом не змогла б закінчитися. Так само як жодного успіху не мали попередні спроби з'ясувати місце поховання Щорса у 1947 та 48 роках.

Коли був хлопчиком, Ферапонов допомагав цвинтарному сторожу і запам'ятав місце, де була могила.

16 травня 1949 року, через місяць після гнівного листа Бажана цинкову труну Щорса знаходять і вскривають.

Набальзамоване тіло Щорса досить добре зберіглося. Залишилася цілою навіть марлева пов'язка, якою були перев'язані рани. Фрума Ростова-Хайкіна підтвердила, що це саме та труна, а в ній – тлінні рештки її чоловіка.

Тіло Щорса віддали на експертизу місцевій судово-медичній експертизі. Вона зробила загальний опис, зафіксувала стан збереження решток і відзначила, що окрім простріленого черепа інших пошкоджень тіло не має. Усе було досить докладно сфотографовано.

Деякі висновки щодо характеру зброї , відстані та напрямку, з якої був зроблений постріл ця комісія упорядкувала у фінальному звіті судмедекспертами Куйбишевського державного медичного інституту Беляєвим та Голубєвим:

1)      Смерть Щорса М.О. була наслідком наскрізного поранення голови.

2)      Пошкодження спричинені або з нагана, або з гвинтівки.

3)      Отвір у потилиці треба вважати вхідним, а у скроні – вихідним, про що свідчить характер руйнувань черепних кісток.

4)      Постріл був здійснений у напрямку ззаду-вперед, знизу-вгору і дещо зліва-направо.

5)      Відстань, з якої був зроблений постріл, встановити неможливо.

Генерал Сергій Петриківський, вочевидь, був знайомий з цим висновком і стверджував у спогадах:

"Кулемет супротивника стріляв зліва. Щорс був убитий після того, як він ліг на землю.

Убитий кулею, яка увійшла позаду у потилицю з правого боку і вийшла дещо ліворуч в області тім'я. Значить, стрілець теж лежав.

Ніяким чином Щорс не міг повернутися так на 180 градусів свою голову у бік супротивника.

Під час стрільби кулемета супротивника лягли Дубовий з одного боку, політінспектор – з іншого. Хто праворуч, а хто – ліворуч я іще не встановив, але це вже і не має суттєвого значення".

Отже, ми вже маємо маже всі суттєві факти і судження. Чи дозволяють вони підтвердити, чи спростувати вину Дубового у цій історії?

Коротка реконструкція того, що ми знаємо.

Квятек, Щорс, Дубовий і політінспектор Танхіль-Танхилевич залягають під вогнем вправного кулеметника з війська УНР.

Ми знаємо точно, що Квятек впав ліворуч від Щорса, а Дубовий – праворуч, трохи позаду. Місце розташування політінспектора Танхіль-Танхилевича лишається невстановленим.

Дубовий стверджує, що вцілив Щорсу у скроню. Проте експертиза вказує, що Щорс отримав кулю в потилицю.

Це означає, що Дубовий або бреше, коли каже, що стріляв, коли Щорс повернувся до нього із компліментами для петлюрівського кулеметника. І насправді вистрелив Щорсу по суті в спину, коли той вже відвернувся від нього знову до супротивника.

Або він обмовляє себе, і Щорс усе-таки отримує кулю від розхваленого ним самим кулеметника.

Петриківський думає, що це неможливо. Утім звичайний експеримент дозволяє підтвердити таку імовірність. Щорс вивчає у бінокль кулеметника, який б'є з лівого по відношенню до нього боку. Потім вирішує звернутися до Дубового, який лежить праворуч від нього. Для цього треба трохи припіднятися на ліктях, повернутися плечима в півоберта до нього, а потім ще трохи повернути голову.

Можливо Щорс і не відвертається від кулеметника на 180 градусів, а лише на 160, але у такій позиції він міг спіймати кулю потилицею. Точно встановити це можна було б лише, якщо знати під яким кутом до лінії фронту стріляв кулеметник війська УНР.

Висновки судмедекспертизи 1949 доповнюється висновком куйбишевських судмедекспертів, які ті у 1964 році надали на основі старого звіту.

Висновки були зроблені на запит директорки Державного музею Щорса в місті Щорс (Сновськ), що на Чернігівщині. Відповіді готували ті ж самі експерти, які проводили огляд тіла Щорса у 1949 році та начальник бюро судово-медичної експертизи Куйбишевського облздраввідділа Пічугіна:

Питання: У якому імовірному положенні знаходилося тіло Щорса у момент його смертельного поранення – лежачому, чи стоячому?

Відповідь: У любому, але більш вірогідно, що в момент поранення верхня частина тіла Щорса була припіднятою.

Питання: Куди міг дивитися Щорс: у бік супротивника, чи в іншому напрямку?

Відповідь: Ясно, що в момент пострілу обличчя Щорса не могло бути повернене у бік того, хто стріляв.

Питання: З якої відстані був здійснений постріл?

Відповідь: Це встановити неможливо, через відсутність ознак, які характеризують дистанцію пострілу.

Питання: Якого калібру була куля?

Відповідь: Точно вказати калібр кулі, яка вцілила у голову Щорса, нема можливості.

Отже.

Чи міг Щорса вбити Дубовий? Так, міг. І стверджував, що мав мотив.

Чи міг Щорса вбити чудовий петлюрівський кулеметник? Міг. І мав необхідність.

Чи існують аргументи, які на 100% дають переконливу відповідь, що якась з версій має переваги над іншою? Ні, жодних фактологічних переваг чи переконливих підтверджень жодна з версій не має. Таємниця смерті Щорса залишається таємницею.

Звичайно, можна запитати, а навіщо Дубовий стверджував під слідством, що він вбив Щорса?

Відповідь також не може задовольнити нас стовідсотковою достовірністю. Мабуть, саме тому, чому на сусідніх сторінках інших протоколів допитів Дубовий стверджував, що радянський военоначальник та член Центрального виконавчого комітету Йона Якір був агентом лідера ОУН Євгена Коновальця.

Так само письменники Валер'ян Підмогильний, Остап Вишня та Євген Плужник під слідством починали розповідати подробиці замаху на Павла Постишева, який вони нібито спланували, щоб "відновити незалежну Україну".

На жаль, ми не можемо довіряти свідченням всіх тих, хто опинився під слідством у роки Великого Терору.

Решта мусила викручуватися. Наприклад, як Довженко. Йому страшенно поталанило, бо після "Аерограду" він мав прихильність Сталіна. Але це і зумовило його божевілля у роки роботи над "Щорсом".

Довженко абсолютно розумів, що розказати те, що було насправді – це підписати собі смертний вирок.

Наприклад, одна з ключових комічних сцен фільму. Отаман Таращанської дивізії Василь Боженко з'являється на сцені київської Опери. З кулеметом.

У партері – публіка, "київська буржуазія". Боженко вимагає 50-60 мільйонів грошима, фуражом та провіантом для більшовицького війська. Наступна сцена – Щорс пояснює Боженкові "політику партії".

З'являється червоноармієць і питає Боженка в присутності Щорса: "Батьку, що робити з буржуазією, що в тіятрах? Гроші вже зібрали. Зараз буржуазія води хоче. То що ж робить?"

Боженко лукаво: "Пустить!"

Микола Щорс перелякано: "Стой! Куда пустить!?"

Боженко: "В расход!"

Щорс: "В расход!? Не имеете права!"

Боженко: "Миколо, а може хай би їх Господь-Бог на тому світі допрашував?"

Щорс: "Нет, батько, анархии на советской земле допустить нельзя!"

У фільмі Довженка дисциплінований Щорс зупиняє анархічного Боженка. І фільмі він не допускає масового розстрілу київської "буржуазії".

У реальності ситуація виглядала дещо інакше. У останні дні серпня до Києва входить Денікінське військо. Більшовики відступають. Денікінці створюють комісію, яка досліджує злочини більшовиків у Києві.

Пізніше були опубліковані свідчення очевидців про звірства київської ЧК – "Черезвычайной комиссии".

Київська губчека – Губернська надзвичайна комісія – зайняла колишній будинок губернатора на Інститутській. Там денікінська "Особлива комісія" у перші дні вересня 1919 року побачила жахливу картину.

"Уся цементна підлога великого гаражу була залита кров'ю шаром у кілька дюймів. (Тобто на 7-8 см). Кров, була змішана у жахаючу масу із мозком, черепними кістками, волоссям… Усі стіни були забризкані кров'ю, на стінах – тисячі отворів від куль…"

Поруч знайшли дві могили. У одній – 127 тіл. У іншій – 80. У декого землю знайшли в роті та бронхах. Тобто їх поховали живими.

І це було тільки одне з 5 місць масових страт, які відбувалися в останні дні серпня 1919 року у Києві.

Від лютого 1919 року Щорс – (щоправда, недовго) військовий комендант Києва. І це означало якщо не безпосередню причетність до злочинів київської ЧК, то до злочинів більшовизму загалом.

Ось іще один епізод у фільмі Довженка – Боженко дізнається, що у Києві вбили його дружину: "У Києві матку розстріляли! Кривава річка потече з Києва! Миколо, матку у Києві вбили петлюрівці. Чуєш Миколо? Чуєш Петро? І де?! У Києві! Куди ж твоє правительство дивиться?! І шо воно робить!"

У реальності історія виглядала інакше. Боженко відправляє Щорсу телеграму. Цитата:

"Убила її чека м. Києва. Терміново телеграфуйте розслідування її смерті, дайте відповідь. Через три доби виступимо для розправи з чекою, дайте відповідь, інакше не переживу".

У фільмі Щорс приїжджає заспокоїти Боженка та вручає йому шаблю. В дійсності Боженка задобрили золотим портсигаром.

Довженко чудово розумів, що він не може сказати усієї правди, яку він знає. Тим більшу, що цю правду він знав з іншого боку – як вояк армії УНР, петлюрівець.

НКВД це знало. І Сталін знав про петлюрівське минуле Довженка.

І тому цей фільм був не тільки перевіркою на лояльність, а ще й додатковими тортурами. У сценарії треба було пройти сухим по між дощ.

І так Довженко створив міф про те, що радянська влада не була принесена на чужих багнетах з півночі, а самі українці вибороли свою Радянську Україну!

Так він уявляв свою боротьбу за суб'єктність України на культурному фронті.

Останні слова сценарію, який і був реалізований в кіно: "Щорс стояв біля вікна. Він був прекрасний. Більше ми його не бачили".

Замість первісного задуму відтворити історичні обставини героїчної смерті на полі брані, Довженко створив ікону, міф. Насправді, чудовий case study, щоб зрозуміти, що епоха постправди почалася не тепер.