"Шарлотта" проти "Доротеї". Як Зелений проти червоних на Дніпрі воював

Оволодівши частиною України у 1919 році, російські більшовики не планували зупинятись на досягнутому. Ідея «світової революції» кружила голови їх ватажків. Тим більше, що знесилена Першою світовою Європа була охоплена революційними виступами.

Більшовикам було не складно спокусити європейські «маси» своїми гаслами, щоб поширити «диктатуру пролетаріату» на захід. Поява «радянських республік» у Німеччині та Угорщині вселяла у більшовиків оптимізм.

Проте дуже швидко з’ясувалось, що без підтримки ззовні радянська влада у країнах Європи не втримається. Ще влітку 1919 року більшовики сподівались прийти на допомогу угорським «товарищам»…

Тим часом, наприкінці червня, до Трипілля повернувся отаман Зелений. З його поверненням на Правобережжі вибухнуло нове повстання. Розгнівані селяни прагнули відплатити більшовикам за заподіяне зло. Початок повстання був вдалим для Зеленого.  

Отримавши звістку про нове повстання, більшовики почали збирати сили проти Зеленого. Одними з перших до цього залучили Дніпровську флотилію, яка була приведена в бойову готовність.

Її командир Андрій Полупанов негайно відправив пароплав «Курьер» з Кременчука пробиватися до Києва, знищуючи на своєму шляху осередки повстанського опору. Тоді ж бронекатер №1 мав вийти до Трипілля з Черкас.

28 червня Дніпровська флотилія, без належної розвідки, висадила десант між Халеп’ям та Трипіллям. Повстанці Зеленого вичекали, доки частина десанту висадиться з пароплавів та підійде на дистанцію пострілу.

У бою червоні потрапили в пастку та були оточені. Пароплави поспішно відходили на всіх парах. Один із них, «Гоголь», втративши капітана та стернового, сів на мілину. Спорядження та озброєння на пароплаві стали трофеями зеленівців.

Решта Дніпровської флотилії не знала про захоплення «Гоголя» та чекала подальших наказів. Тож, коли повстанці обстріляли з нього пароплав «Курьер», що йшов від Канева, лише тоді більшовики збагнули, яке склалося становище.

«Курьер» атакував «Гоголь», який повстанці залишили, не маючи засобів щоб забрати. «Курьер» зняв пароплав із мілини і в супроводі бронекатера з боями став прориватися до Києва.

Сотник армії УНР Никифор Авраменко, який став свідком повернення Дніпровської флотилії з цього походу до Києва, залишив цікаве свідчення: «Далі при бойовім кораблі – рух. Підходжу ближче і стаю з несподіваного враження. Зносять убитих на берег. Ще з десяток – на кормі, з-під брезенту видно ноги. Придивляюсь тим, що на березі. Всі молоденькі, 16-20 літ. Мимоволі зняв шапку і похилив голову. […]

Підійшов старший з матросів. Розказав про Трипільську трагедію. Вислано було на двох звичайних пароплавах кількасот комсомольців ліквідувать Зеленого. Коли всі вийшли на берег, попали під сильний перехресний кулеметний огонь.

Замаскована піхота зблизька розстрілювала цих молодих юнаків, що перший раз держали зброю. Урятувалось дуже мало, хто встиг вернуться на пароплав, що стояв при пристані.

Другий заякоривсь дальше. Цей успів вернуться тільки за своєю командою. Той, що був при пристані, одійшов під нищівним огнем і викинувся на мілке при другім березі. Вночі, хто міг, дібравсь до берега».

Матрос також повідомив, що флотилія «спалила гарматним огнем» Трипілля.

Тоді ж Зелений знов обзаводиться аматорською «флотилією». Попри те, що 26 червня червоні відбили в зеленівців пароплави «Днепровец» та «Санитарный», в розпорядженні отамана лишилось ще два пароплави – «Шарлотта» та «Зевс».

Захопленню цих пароплавів сприяв повстанський елемент у їхніх екіпажах. Про це свідчить бідкання більшовиків щодо Дніпровської флотилії: «Флотилия жила махновскими идеями, и было много таких, которые побывав у Махно, и попав во флотилию, не прочь были попасть к нему снова».

У новий наступ на Трипілля 2 липня з Києва виступили 1-й Шулявський робітничий та Інтернаціональний загони, 2-й Київський вартовий полк. Їх загальна чисельність була 1,5 тис. вояків. Підтримувати наступ мали три пароплави Дніпровської флотилії.

До складу Шулявського робітничого загону входила група київських комсомольців числом до сотні. Участь цих комсомольців у поході на Трипілля не було випадковістю – більшовики розглядали їх як політично благонадійний резерв.

Частина загону, зокрема, його авангард та розвідка на двох пароплавах мала дістатися під Трипілля, решта мала підійти похідним порядком над Дніпром.

3 липня пароплави червоних разом із зазначеними підрозділами знов атакували Трипілля. Попереджений розвідниками, Зелений, вивів повстанців з містечка, щоб уникнути даремних втрат. За звичною тактикою більшовики вчергове обстріляли Трипілля з Дніпра. А коли вступили до містечка, почали підпалювати хати, щоб зруйнувати «бандитское гнездо».

Зайняті святкуванням своєї перемоги, більшовицькі війська не виставили сторожу та не провели розвідку місцевості. Уночі їх зненацька захопили зеленівці, які повернули собі Трипілля.

«Старий більшовик» М. Петренко згадував: «О походе зеленовцы очевидно знали, они сделали засаду, потопили под Трипольем пароходы, часть бойцов отряда на пароходе перебита была, а часть спаслась вплавь на другой берег. Шедший отряд походным порядком тоже попал в засаду между Злодеевкой (теперь Украинка) и Трипольем и был разбит. Вот здесь и поймана была часть комсомольцев».

Після бою зеленівці зібрали полонених. Серед них виявилась певна кількість українців, які «каялись» за свою участь у каральній акції. Повстанці погодились їх помилувати за умови, що ті більше не повернуться на службу до більшовиків. При цьому деякі полонені вояки 2-го вартового полку вирішили перейти до лав повстанців.

Колишні червоноармійці згодом увійшли до складу 3-го повстанського полку. Натомість, інші полонені, передусім, комісари та комсомольці, що свідомо брали участь в поході, мусили відповісти перед трипільською громадою за свої дії.

Варто зазначити, що починаючи з квітня 1919 року, Трипілля зазнало кілька каральних походів за участі Дніпровської флотилії, які супроводжувались обстрілами, руйнуваннями та втратами серед місцевих мешканців.

Тепер ледь не вперше у полон до повстанців потрапили безпосередні учасники подібної акції, які ще вчора нищили Трипілля. Приналежність їх до лав більшовиків обтяжували становище полонених.

Отаман Зелений вивів полонених на базарну площу і закликав громаду вказати в обличчя вчорашніх кривдників. Звісно, що розлючені селяни прагнули до покарання всіх без винятку бранців. У свою чергу, жоден полонений не хотів брати на себе провину за вчинені загоном злочини.

Склалась патова ситуація, яку отаман вирішив розв’язати «випробуванням водою»: скинути полонених у Дніпро, кому вдасться вижити та доплити до лівого берега, того повстанці не збирались переслідувати. З наявних суперечливих джерел доволі важко стверджувати, скільки полонених комсомольців загинули безпосередньо від рук повстанців, а скільки втонули.

Тим не менш, із числа полонених врятувалось шестеро осіб, які випливли та були підібрані пароплавом Дніпровської флотилії. Якби розправа повстанців ставила за мету повне знищення полонених, то наврядче їм вдалось врятуватись.

Пізніше радянські історики міфологізували обставини трипільського походу від 3 липня 1919 року, змістивши акцент на розправу повстанців над комсомольцями. При цьому відбулась плутанина між подіями двох трипільських походів – 28 червня та 3 липня, які обидва закінчилися поразкою більшовиків.

Цілком імовірно, що наратив про «Трипільську трагедію» мав приховати подробиці, пов’язані з каральними походами на Трипілля. Звертаючись до свідчень сучасників, можна дійти висновку, що похід був нашвидкуруч організований Київським губкомом, наляканим розмахом повстанського руху та можливістю наступу на Київ, як це вже було під час Куренівського повстання 10-12 квітня 1919 року.

Розгром двох трипільських походів поспіль шокував київських більшовиків. Повстання Зеленого вже охопило значну частину Південної Київщини: Плюти, Старі та Нові Безрадичі, Обухів, Черняхів, Кагарлик, Ржищів, Витачів, Стайки та Трипілля.

Близькість повстання до губернського центру та лінії фронту червоних військ, перетворювало боротьбу з ним на першочергову справу. Знов таки не остання роль відводиться Дніпровській флотилії, озброєній останніми досягненнями військової техніки, зокрема, хімічною зброєю.

Так, у ніч на 9 липня для обстрілів району Плюти—Трипілля відправився один з пароплавів флотилії. Під час нічного бою зеленівці використали освітлювальні снаряди та гранати, що змусило червоних відійти та стати на якір посеред Дніпра.

О 10-й годині ранку повстанці почали обстріл ворожого корабля з центру хутора Рудяки, розташованого на березі Дніпра, нижче двох верст від Кожиного. Хутір Рудяки був обстріляний хімічними снарядами.

З 12 липня Київ був оголошений в стані облоги. Розпочалось формування «військ Трипільського напрямку». Задля того, щоб остаточно знищити Зеленого та його повстанців, більшовики зібрали чималі сили, враховуючи що в цей час їм доводилось також тримати фронт проти Дієвої армії УНР та Добровольчої армії Денікіна.

На боротьбу з Трипіллям була відправлена бойова група з частин Київського гарнізону під командуванням Яковлєва. Вона складалася з Київського та Васильківського загонів.

Київський загін нараховував 1,5 тис. багнетів, 40 шабель, 2 гармати. Він мав наступати з півночі правим берегом Дніпра при підтримці Дніпровської флотилії у складі 4 пароплавів озброєних 6-ма гарматами (з них 2 важкі), 16 кулеметами та десантом зі 150 вояків.

Із заходу на Трипілля мав рухатись Васильківський загін 1 тис. багнетів, 100 шабель, 6 гармат. З південного напрямку правим берегом мала рухатись група червоних партизан, організованих спеціально для боротьби з українськими повстанцями. Загальна чисельність цих частин становила 1,2 тис. багнетів, 450 шабель.

Дніпровська флотилія отримує низку завдань: відтягнути на себе основні сили повстанців, підтримати наступаючі частини та десант вогнем артилерії, обстрілювати повстанські тили, а що найголовніше, не давати повстанцям переправитися на лівий берег.

Тим часом, користуючись розгубленістю більшовиків після поразки, Зелений на своєму пароплаві «Шарлотта», 15 липня 1919 року здійснив рейд на лівобережне місто Переяслав. За свідченням тодішнього місцевого комсомольця Р. Цукермана, зеленівці були єдиною «великою бандою», що увірвалась в місто того року з правого берега Дніпра.

З міста повстанці вибили червоноармійську залогу, рештки якої втекли до залізничної станції Переяславська. Місто остаточно було здобуто о 18-й годині. Зелений захопив трофеї – значну суму грошей та 6 пудів срібла, яке поповнило скарбницю повстанців. Крім того, отаман Зелений зібрав місцевий люд на Базарній площі і в урочистій обстановці оголосив про скасування Переяславської угоди 1654 року.

Попри епатажні вчинки, переправа на лівий берег Дніпра була частиною планів отамана. Ще під час свого першого виступу, навесні 1919 року, Зелений налагодив певні контакти з командуванням червоної бригади Богунського, що розміщувалася на Лівобережжі у Золотоноші та Переяславі.

Командування бригади складалося з Антона Богунського, Лопаткіна та Грудницького, поділяло націонал-комуністичні переконання, які привели їх до табору червоних. Однак більшовицька практика в Україні викликала в них поступове відторгнення.

Ще більше їх обурювало намагання більшовиків встановити цілковитий контроль над їх військовим формуванням. Маючи беззаперечний авторитет у середовищі вояків своєї бригади, Богунський та решта командирів неодноразово вступали у конфлікти з місцевими органами радянської влади.

Спираючись на збройну силу, вони без суттєвих зусиль могли саботувати ті заходи, які вважали неприйнятними. Втім, Богунський не міг не усвідомлювати, що рано чи пізно такі дії призведуть до розриву й відкритого конфлікту з більшовиками. Це змушувало його шукати потенційних союзників.

На початку квітня 1919 року, коли зеленівці брали участь у Куренівському повстанні під Києвом, Переяславська ЧК повідомляла про змову начальника місцевої залоги Лопаткіна та командирів – Богунського та Грудницького, які вели розмови про удар по Києву з тилу.

У цьому їм мали допомогти Зелений та Махно, з якими вони наче мали контакт. За подібного розвитку подій більшовики могли опинитись заблокованими в Києві, а частини Червоної армії на Правобережжі відрізаними від підтримки.

Тоді повстанцям не вдалося втриматись у Києві. Тим не менш, джерела більшовиків за квітень-червень періодично наголошують на ненадійності Богунського та його людей.

У травні 1919 року більшовикам вдалось на деякий час оволодіти Трипіллям. Однак, це скоріше було лише перервою: Зелений переправився на Лівобережжя, де з’єднавшись з отаманом Ангелом продовжив боротьбу з більшовиками.

Відірваність від Трипілля змусила вдатись Зеленого до віддалених рейдів, що сягали аж до Чернігівщини. Водночас, ці рейди сприяли освоєнню Лівобережжя як арени військових дій.

Повстання Григор’єва кардинально змінило ситуацію на фронтах, відвернувши увагу більшовиків від остаточного знищення Зеленого.

Не маючи достатньо сил після втрати Трипілля та діючи у незвичній обстановці, Зелений утримався від надто активних дій на Лівобережжі. Проте, цілком ймовірно, що отаман міг підтримувати періодичні контакти з бригадою Богунського.

Зважаючи на ці факти, можна припустити, що рейд Зеленого на Переяслав мав на меті поширити повстання на Лівобережжя. Окрім посилення дій проти більшовиків, це мало полегшити становище повстанців на правому березі та в Трипіллі. Адже саме обмеженість дій Правобережжям ледь не призвела до поразки повстання Зеленого навесні 1919 року.

Про значення рейду опосередковано свідчать сили Зеленого, що переправилися на Лівобережжя – 600 багнетів при двох гарматах (на той момент половина усієї артилерії повстанців!), 12 кулеметів. З Переяслава зеленівці могли встановити зв’язок з Богунським, на підтримку якого, цього разу, Зелений покладав великі сподівання.

Якщо рейд на Лівобережжя та здобуття Переяслава були підпорядковані вирішенню тактичних завдань, то скасування Зеленим Переяславської угоди 1654 року мало стати знаком до поширення загального повстання.

Здобувши Переяслав, Зелений планував розпочати наступ на Київ, як це було у квітні, під час Куренівського повстання. У разі успіху він розраховував на підтримку інших повстанських загонів.

Протягом трьох днів зеленівці вели наступ в київському напрямку на Бориспіль та Баришівку, також ними було зайнято село Хоцьки на північний захід від Золотоноші.

Промовистим є уривок з оперативного зведення за 18 липня щодо ситуації на Переяславській бойовій ділянці, що виникла завдяки десанту Зеленого:

«Противник (повстанці – Авт.) ведет наступление в сторону Студеники на Борисполь и Барышевку. Нами ведется разведка на Переяслав и на левый берег Днепра. Деморализованный казачий дивизион требует Борисполь немедленной дачи паровоза для отправки в Киев. В паровозе отказано и тов. Соболевскому приказано принять меры для расстрелов и привести дивизион в надлежащий вид. С остальных участков срочных донесений не поступало».

Полегшити становище більшовиків за цих умов могли лише дії проти повстанської бази – Трипілля. У середині липня війська Трипільського фронту почали методичну кампанію проти Зеленого. Окрім уже згаданої бойової групи Яковлєва, залучаються додаткові підрозділи, зокрема, бойова авіація.

Спочатку планувалося, що ці літаки відправляться в Будапешт для підтримки Угорської Радянської Республіки. Повстання Зеленого змусило більшовиків на деякий час відкласти плани «світової революції» й перекинути таку необхідну угорським комуністам авіацію на внутрішній фронт.

Більшовицькі літаки завдавали ударів із повітря по повсталих селах та Трипіллю, скинувши до 15 пудів фугасних та осколкових бомб. За свідченням червоноармійців літаки мали «большое моральное влияние на противника», який не мав протиповітряного озброєння.

Та подальші нальоти червоної авіації виявились обмеженими через брак пального: «в летевшие сегодня самолеты были влиты последние капли имевшегося у нас и предназначенного для перелета Киев-Будапешт бензина».

Це викликало негайні пошуки пального по усьому Києву, адже літаки були гостро необхідні для повітряної розвідки та коригування вогню гармат Дніпровської флотилії.

Тут варто зазначити, що з весни 1919 року російські більшовики мали досить серйозні наміри допомоги «радянським республікам» у Європі. Задля цього в квітні був навіть утверджений план наступу проти Румунії через Буковину та Бессарабію.

У разі успіху це мало полегшити становище Угорської Радянської Республіки, а може навіть допомогти встановити радянську владу у Центрально-Східній Європі.

Для узгодження планів у Київ навіть прилітав угорський нарком військових справ Тібор Самуелі. Лише повстання Григор’єва, війська якого більшовики хотіли кинути у бій проти румунів, та масові селянські повстання у тилу Червоної армії зірвали радянський похід до Європи.

Однак ще влітку 1919 року удар більшовиків по Румунії міг змінити становище на користь угорських комуністів. Тож об’єктивно повстання Зеленого як і інші події на фронтах України, утримували війська більшовиків від інтервенції до Європи. Але ціна цього була високою…

16 липня червоні розбили 3-й повстанський полк Зеленого на Правобережжі. Командир повстанського полку Захарченко загинув. Кілька полонених повстанців, колишніх червоноармійців зі складу 2-го вартового полку, негайно розстріляли за вироком Ревтрибуналу.

17 липня розпочався загальний наступ проти Зеленого під керівництвом наркома військових справ Миколи Подвойського. У ньому брала участь бойова група Яковлєва (Київський та Васильківський загін), південна група з червоних партизанів, обухівський загін, що складався з червоних курсантів (загалом до 12 тис. вояків).

Ці війська підтримала низка кораблів Дніпровської флотилії – пароплави «Адмирал», «Трахтемиров», «Доктор Макс Мандельштам», «Поспешный», «Доротея», «Верный», «Курьер» та бронекатер №1.

Зеленівці в цей час роблять натиск на Канівський повіт, вибивши червоних із Малих Степанців. Повстанська розвідка з’являється поблизу сіл Македони та Шандра. Ходорів зайняв загін із 600–700 зеленівців при одній гарматі та пароплаві для забезпечення переправи через Дніпро.

У ніч з 17 на 18 липня червоні зайняли Обухів, розмістивши там штаб групи Яковлєва. Повстанці понесли важкі втрати – до 600 вбитих. Також було втрачено 200 гвинтівок та одна гармата.

Уже 18 липня червоні за підтримки Дніпровської флотилії напали на Злодіївку, де на той час перебував загін з 300 повстанців. Зеленівцям довелося полишити село після знищення їхньої артилерійської батареї, що зробило відсіч Дніпровській флотилії неможливою.

У Таращі більшовики провели репресії проти повстанців та їх родин. За оперативним зведенням від 19 липня в містечку були вбиті «жена начальника штаба Зеленого, командир батареи, помощник командира батареи, следователь, священник и еще несколько посредников Зеленого. Отряд Гребенко убыл утром в Богуслав, исполняя приказания центра».

20 липня повстанцям довелось відступити і від Трипілля, щоб уникнути знищення у бою з переважаючим супротивником. Дніпровська флотилія біля Трипілля готувалась зайняти його десантом. Містечко знов обстріляли, щоб придушити повстанську артилерію.

Унаслідок загрозливого становища, що склалось у Трипіллі, Зелений припиняє свій наступ на лівому березі до якого Богунський так і не долучився.

19 липня почався відступ повстанців з Лівобережжя. За допомогою пароплавів «Шарлотта» та «Зевс» отаман переправляється з Переяслава до Ржищева.

Відступ зеленівців мав певну організацію: на Переяславський пристані лишався ар’єргардний загін, що мав забезпечувати відступ. Червоні зайняли Переяслав того дня до 17-ї години вечора.

З Канева навздогін вирушив бронепароплав «Верный», який мав допомогти червоним зайняти переправу через Дніпро, а потім вирушити на Ржищів для переслідування повстанців.

Наступного дня більшовики почали переправляти свої частини з села Монастирок на правий берег. Після 1-годинного обстрілу Ржищева з пароплава «Верный» курінь повстанців залишив його. Моряки флотилії захопили пароплави Зеленого – «Шарлотта» та «Зевс».

На «Шарлотті» вони виявили штабні документи Зеленого, чотири кулемети та інше озброєння, а крім того, чотири пуди срібла, спорядження, обмундирування та продовольство.

У ніч з 20 на 21 липня відбувся бій у Злодіївки між повстанцями та загоном Стрельбицького до якого входили червоні курсанти, внаслідок якого він втратив до 30 бійців. Частина повстанців пішла на Черняхів, інша, очолювана Зеленим – на Кагарлик.

23 липня в с. Халеп’я висадився другий червоноармійський десант, який повстанцям також вдалося розгромити: «…Наши десантные отряды заняли Халепье, но вскоре были вынуждены отступить, так как противник разбил наш правый фланг и занял Черняхов. Положение до сих пор восстанавливается».

Через два дні кораблі Дніпровської флотилії піддали Халеп’я новому обстрілу, а під селом висадився десант під командою Стрельбицького.

Лише наприкінці липня червоним вдалось остаточно оволодіти районом Трипілля та зайняти прилеглі села. Повстанці продовжували відступати в південному напрямку, завдаючи контрударів по частинах, які їх переслідували.

При цьому червоним вдалося зняти річкову блокаду – транспортне сполучення Дніпром було відновлено. Подальші події змусили отамана Зеленого відійти вглиб Правобережжя, а з часом приєднатися до Дієвої армії УНР.

Проте більшовикам недовго довелося панувати в Трипіллі. Наступ українського війська на Правобережжі, Добровольчої армії з Півдня та розмах повстанського руху у запіллі червоних військ кардинально змінили військово-політичну ситуацію влітку 1919 року.

 

Читайте також:

Пірати дніпровських порогів. Річкова війна 1919—1921

"Куренівка. Наступна зупинка—Хрещатик". Куренівське повстання 1919 року

Ларіон Загородній. Останній бій Холодного Яру у Лук'янівській тюрмі 

Операція військ ВОХР проти Холодного Яру у вересні 1920 року

Операція "Гомез". Як чеська держбезпека викрала українського отамана з Мюнхена

Юрій Горліс-Горський, "Холодний Яр". В полон тут не брали