Кам'янець-Подільський. Як петлюрівці зробили те, чого не зміг султан Осман ІІ

Був темний вечір 31-го травня 1919 року. Добре нагодовані вояки частинно куняли, або й спали, а решта нудьгувала, чекаючи на початок наступу.

В одній з селянських хат, при світлі свічок, біля стола з мапою на ньому, я давав останні вказівки командирам частин. Настрій у всіх був спокійний і розважливий.

Полк. Вишнівському, що зо своїм полком ішов авангардом, доручалося захопити Оринін, по можливості, без стрілу, раптовим ударом, щоб не сполошити ворога на інших відтинках фронту й у самому Кам'янці-Подільському.

Ще раз звернуто увагу командного складу на конечність коректного заховання вояцтва серед цивільного населення здобутих місцевостей.

Вже наближалася північ, коли цілком несподівано приїхав знову Головний Отаман. Ввійшовши до хати, він привітався зо всіма з притаманним йому приємним усміхом.

Я відрапортував про стан підготови до наступу, після чого Головний Отаман поінформував нас про загальну ситуацію на фронті нашої армії та висловив надію на те, що нам пощастить розбити ворога й тим забезпечити плацдарм для братньої Галицької армії, яка, відступаючи перед переважаючими силами польської армії, наближалася до р. Збруча.

Вже доходила перша година ночі, коли Головний Отаман звернувся до нас із останнім словом:

«Панове! Вашим завданням у першу чергу є здобути м. Кам'янець Подільський. На це вже чекає наш уряд, щоб туди переїхати. Я певний, що ви блискуче виконаєте це тяжке завдання. З Богом уперед! Щасти вам Боже!»

— На свої місця, Панове! — подав я команду.

Піднесені на дусі приїздом улюбленого свого Головного Отамана, командири частин вийшли з хати, віддавши належну пошану Отаманові.

Я відпровадив С. Петлюру до його авта. Стиснувши мені на прощання руку, він сказав: «Вірю, Олександре Івановичу, що незабаром ми зустрінемось у Кам'янці».

О годині 1-ій ночі, 1-ий полк Синьої дивізії вирушив авангардом до м. Ориніна, За якихсь півгодини рушили й головні сили Загону. Наступ на Кам'янець розпочався.

До м. Ориніна було біля 15 кілометрів. Около 4-ої години ранку одержано донесення від полк. Вишнівського. Він повідомив, що його полк дійшов до вис. 132,3, не зустрівши ворога.

Вперед вислано розвідку, а полк, після короткого відпочинку, рушив далі. Як уже згадувалося, в штабі Загону бракувало коней і тому штабовці мусили йти пішки.

Я й полк. Чижевський сиділи на конях, отже, фактично, тільки нас двох творили рухомий штаб. Біля висоти 132,3 наші головні сили зупинилися, а їхній «рухомий штаб» подався до авангарду. Ми наближалися вже до с. Юридики, а від полк. Вишнівського не було ще донесень; не було чути жадної стрілянини. При в’їзді до с. Юридика, край дороги, лежало кілька трупів червоноармійців; а серед села ми здибали одинокий віз із кулеметом і кількома «синіми» козаками.

Від них ми довідалися, що 1-й полк Синьої дивізії заскочив ворога, унешкідливив його і рушив далі в напрямі Ориніна. Ми знайшли штаб Синіх уже в Оринині, в «Волосному Управленії».

Полк. Вишнівський доклав, що, як у с. Юридика, так і в самому Оринині, він без стрілу заскочив червоних, що були сторожевою охороною большевиків, узяв їх до полону, виставив свою сторожеву охорону навколо м. Оринін й наказав до містечка вхід цивільним дозволяти, але з нього нікого не випускати.

Телефонний зв’язок із Кам’янцем навмисно не перервано й звідтіля вже червоні запитували, що робиться в Оринині та що чути про «гайдамаків».

Командир сотні зв’язку Синіх відповів, що «пока что всьо благополучно і про петлюровскіх гайдамаков нічево нє слишно»…

Полк Синіх блискуче виконав покладене на нього завдання й заслужив на подяку, що її й висловлено командирові полку, але з одночасним підкресленням браку своєчасного донесення штабу Загону…

Командир полку мав усі дані для свого виправдання (відсутність зорганізованого телефонічного зв’язку, недостатня кількість кіннотників і особиста участь у ліквідації большевиків), але відзначимо цей факт, щоб зілюструвати, як поступово вироблялася в довіреній мені частині бойова дисципліна, зо всіма її вимогами, що її дещо бракувало в початковій стадії формування нашої армії.

Біля 7-ої години ранку, 1-го червня, весь Загін з’осередився в м. Оринін. Втомлені нічним маршем вояки відпочивали, але спокій їхній порушено гарматною стріляниною з боку Слободи Рихтецької.

Наш зв’язковий старшина, що весь час вартував біля телефону, почув гарячкову розмову поміж Слободою Рихтецькою й Кам’янцем Подільським:

-         «гайдамакі наступают… петлюровци… давайте помощь… я вам ґаваріл прісилайтє патронов»…

-         «Нє волнуйтєсь, товаріщ, всьо будєт сдєлано»…

-         «Пошлі ви к …, вам там харашо в штабє, а ми тут єдва дєржімся»…

Було видно, що сполох і нервовість большевиків викликав демонстративний наступ відділу повітових комісарів, який на цю демонстрацію міг ужити лише біля одної сотні бійців…

Незабаром із Кам’янця знову запитали Оринін: «Товаріщі! Что слишно про гайдамаков? Что долається у вас на участке?»

Наш зв’язковий старшина відповів: «У нас спокійно. Люді гаварят, что в направленії на Кудрінци пошлі большіє сіли гайдамаков»…

Відповів він у ролі совєтського урядовця в поштовому уряді м. Оринін. Ці фальшиві чутки нам пощастило передати навіть до штабу червоних у Слободі Рихтецькій. Ми не тільки чули розмови большевиків, але, чаcом, самі питали їх про ситуацію …

Нам було ясно, що червоне командування не підозрівало присутности наших сил у м. Оринін. З огляду на це, я вирішив залишити Загін 1-го червня в м. Оринін, з тим, щоб на другий день, ранком, продовжувати наступ.

До Кам’янця залишалося ще до 18 кілометрів і тому треба було дати воякам добрий відпочинок. Комендантська сотня мала турбувати ворога на протязі всього часу нашого відпочинку, симулюючи головний удар в тому напрямку.

2-го червня демонстрацію наступу сотні наказано змінити. На протязі цілого дня першого червня, в районі розташування головних наших сил було спокійно.

Я видав наказ: «2-го червня 1919 р., о годині 4-ій ранку, Загін розпочинає продовження свого наступу, з метою здобуття м. Кам’янець Подільський. 1-ий полк Синьої дивізії веде наступ уздовж шосе на хут. Казак; праворуч шосе, в тому ж напрямку, наступає Окремий курінь; 1-ий Чорноморський полк у резерві. Артилерія займе позицію, згідно з вказівками полк. Чижевського, в районі висоти 133,9».

Ворожа піхота в районі хут. Казак, безпосередньо прикривала зосередження ворожих сил на лінії Должок-м.Зіньківці. З захопленням нами хут. Казак, Рихтецька група червоних була б відірвана від Кам’янця.

Крім того, ми знали, що на шосе, біля Підзамча, стояло на позиції до 12 ворожих гармат, що їх бажано було б захопити. Тому власне, нашим першим завданням було захоплення хут. Казак.

В призначеній наказом 4-ій годині ранку, 2-го червня, полк Синіх і Окремий курінь розпочали наступ, батареї стали на позицію, а штаб Загону зупинився на висоті 133,9.

Приблизно о год. 7-ій ранку наші частини зупинилися в долині, на віддаль одного кілометра на північ від висоти 125,0. З боку Слободи Рихтецької знову було чути гарматниї стріли.

Полк. Ольшевський доклав по телефону, що він тримає зв’язок із Синіми й умовився з їхнім командиром атакувати хут. Казак разом і водночас. Розвідки він не висилав, бо не хоче передчасно полошити ворога, який не дає про себе знати, виникав навіть сумнів, чи він є на тому хуторі.

Сонце вже добро пригрівало, але старий, досвідчений полк. Ольшевський ще не рушив свого куреня, бо бувши спокійним і акуратним, він не міг розпочати наступу поки не переконався на власні очі, що все виконано так, як ним наказано.

Полк Синіх давно вже зайняв був вихідну позицію і його молодий і енергійний командир, полк. Вишнівський, нудився й ремствував на пасивність Окремого куреня...

Врешті, полк. Ольшевський доклав, що він приступає до наступу.

Наші лави швидко рушили вперед. Батареї на поготівлі чекали на наказ відкрити вогонь по хуторі Казак; полк. Чижевський слідкував з вис. 133,9, за посуванням піхоти.

Наші лави піднялися на вис. 126,0, але минули її без жадного пострілу. Раптом почулися окремі спорадичні постріли, що перетворились у рясні, але за кілька хвилин знову запанувала тиша.

Не минуло й 15 хвилин, як із напрямку на с. Должок залунали глухі гарматні вибухи, що далі перейшли в суцільний гуркіт і на наші батареї посипався залізний град.

Полковник Чижевський відповів огнем по шосе, коло с. Должок, де стояли ворожі батареї. Розпочався поєдинок поміж нашою й ворожою артилерією.

Червоні батареї виявили надзвичайну швидкість стріляння, що перевищувала швидкість наших батарей. Одну з наших гармат виведено зі строю.

Ранені гармаші опинились у сфері обстрілу й їх не можна було з тієї сфери вивести. Один із командирів батареї запитав полк. Чижевського: «Що робити?» Останній відповів: «Огонь!.. Огонь!..»

Раптом і передки гармат рівнож опинилися під обстрілом. Командир батареї дав знак вивести коней, а козаки зрозуміли той знак інакше й кинулися до своїх гармат, щоб винести їх з-під обстрілу...

Я побачив це і мені здалося, що батарея не витримала й кидала свою позицію, але батарея навіть і не думала про відступ. Обстріл наших батарей був остільки міцний, що їх іноді в диму й у поросі не було видно.

Раптом обстріл цей припинився й ворожі гармати перенесли свій вогонь на висоту 139,9, де мій штаб мав свій спостережний пункт.

Одною з перших гранат розбито телефонний апарат і ранено телефоніста. За кілька хвилин упало до 50 гранат, але штаб урятувало те, що земля була вогка й тому більшість гранат заривалась у землю, не вибухнувши.

Обстріл нашого штабу розпочався зненацька й у короткому часі, також зненацька, припинився.

Від полк. Ольшевського прибіг козак із донесенням, що окремий курінь, разом із Синіми, здобули хут. Казак.

Ворожа піхота на хуторі, заскочена нашою атакою, після короткої перестрілки, майже цілковито знищена. Окремий курінь і Сині продовжують наступ на с. Должок; у с. Кадіївці виявлено якийсь відділ червоних.

У той час Чорноморці йшли походним порядком із с. Теклівки. де перебували в резерві, до хут. Казак, для забезпечення нашого правого крила. Їм наказано захопити одним курінем с. Кадіївці. Я з моїм штабом вирушив до хут. Казак.

Полк Синіх і Окремий курінь наступали довгою лавою, переслідуючи відступаючого ворога. Батарея 1-го полку Синьої дивізії, під командою хор. (пізніше сотника) Шури Бури, доконувала надзвичайної хоробрости, мавши всього лише одну гармату.

Вона весь час трималася на лінії своєї піхоти. Стріляючи прямою наводкою, гармата пропускала свою піхоту вперед, потім знову на кар'єрі випереджувала її і знов прямою наводкою крила вогнем ворога.

Ця батарея, пізніше збільшена ще раз добутою від червоних гарматою, придбала собі своїми героїчними чинами велику славу в 3-ій дивізії.

Її командир, сотник Шура Бура, разом із кількома своїми гармашами, героїчно вмерли, у числі 359 розстріляних червоними під м. Базаром, під час 2-го Зимового Походу.

Сонце вже добре допікало. Стомлена наша піхота наступала поволі, але настрій панував бадьорий. В різноманітних, у декого вже подертих, убраннях, з неголеними, спітнілими обличчями, ці скромні герої блискуче виконували своє бойове завдання.

«Слава вам, брати!» — вітав я їх, а у відповідь по всій лаві гучно-завзято лунало: «Слава Україні! Слава!»...

Брак кінноти став нам значно на перешкоді до належного переслідування ворога, що, відступавши, перестав навіть відстрілюватися. Найбільше цікавило всіх, чи пощастить захопити ворожі гармати.

Повстанці Точило-Гурського повинні були не пропустити через Кам'янець. Вибух трьох наших шрапнелів над Кам’янцем був сигналом для початку повстання в самому місті, що його мав підняти, згідно з домовленням, Точило-Гурський.

Ніякого повстання не було, бо, як уже згадувалося, «отаман» Точило-Гурський, разом зі своїми повстанцями, звик у невідомому напрямку… Отже, ворожі гармати щасливо уникнули захоплення їх нами.

Тим часом наші батареї перейшли вже на нову позицію, біля хут. Козак і були готові підтримати свою піхоту. Чорноморський полк повідомив, що в с. Кадіївці ворога нема й тому його скеровано до хут. Казак.

З м. Оринін звітував старшина, що залишився там біля телефонного апарату, про розмови, які відбулися між червоними штабами. Зі Слободи Рихтецької телефонували зранку до Кам'янця Подільського:

—             Знову наступають гайдамаки; сили їхні великі, шліть резерви; — і кожне речення кінчалося непристойною лайкою...

—             Товаріщ! Товаріщ! Успокойтєсь! Перед вамі только незначітєльния сіли петлюровцев! — весь час повторював у відповідь Кам'янець Подільський.

Коли розпочався бій поміж нашою й ворожою артилерією, зі Слободи Рихтецької все запитували:

—                Кто стрєляет? Кто стрєляєт? Гдє гайдамакі?

—             Ета сволочь наступает с Ориніна — відповідали з Кам'янця.

Врешті-решт, з Кам'янця перестали відповідати, а розлючений комуніст у Слободі Рихтецькій закінчив свою розмову досить „красномовно":

—                Сволоч! П'яткі намазалі салом...

Біля 16 год. по полудні, наша піхота зайняла с. Должок і Підзамче. Ворог зник, разом із його артилерією.

Там, де стояли гармати червоних, коло шосе, численні розривини землі навколо й калюжі крови свідчили, що наші гармаші стріляли влучно. Селяни оповідали, що ворожі батареї не витримали нашого огню й повною ходою зникли в напрямку на Кам'янець Подільський.

Раптом, з боку залізничної станції Кам'янця, загуркотіли гармати й на простір, що на ньому збиралася наша піхота, знову посипався град гранат.

Нашим батареям не тяжко було виявити позицію ворожих гармат і в швидкому часі відповісти червоним «гарним за добре». За 10-15 хвилин ворожі гармати замовкли й наша артилерія перенесла свій вогонь на шосе Кам'янець-Дунаєвці, що був шляхом відступу ворога.

Рихтецька група червоних відступала безладно на південь, у район Жванчика, а звідти вздовж р. Дністер, на схід. Сотня повітових комендантів зайняла Сл. Рихтецьку, виконавши своє завдання.

Біля год. 18-ої, на всьому фронті наступив спокій. Бій за Кам'янець Подільський закінчився нашою перемогою і місто чекало на прибуття Уряду УНР.

Переможна наша група стягалася до району Підзамче, пройшовши з боєм 18 кілометрів. З Кам'янця почали прихопити до нас його мешканці.

Вонн висловлювали свою щиру і велику радість з приводу звільнення від большевиків і відновлення влади УНР; від них ми довідалися про жорстокість „Чека" й про сотні розстріляних „петлюровців".

Далі вони оповідали, що жидівська молодь уся пішла до червової армії та що всі політкомісари були жиди. Взагалі, найбільше обвинувачень-обурень висловлено ними на адресу жидів.

Як уже підкреслено раніше, такі оповідання не могли не викликати серед наших вояків певних емоцій протижидівського характеру і тому, про що рівнож зазначено перед тим, вжито відповідних заходів для забезпечення в місті спокою й порядку взагалі, та під час переходу через нього бойових частин, зокрема.

Ще в м. Оринін несподівано прибули до нашої групи дві невеликі частини з тих, що входили до складу Південно-східньої групи, яка перейшла в березні 1919 р. на румунську територію з м. Терасполя.

Одною з тих невеличких частин була сотня (біля 60 козаків) Запорізької Січі отамана Божка, що невідомо чому відбилася від своєї Січі.

Назовні ця сотня виглядала досить мальовничо й театрально: жупани різноманітного покрою й кольору, смушкові чорні, або сині, шапки, з невеликими шликами, жупани оперезані червоними, або зеленими поясами, деякі з козаків мали шаблі при боці.

Матеріал жупанів зраджував його походження: канапи, оббивка і тому подібне...

Кожний з цих опереткових „запорожців" намагався підкреслити своєю поведінкою й войовничою поставою, що вони належать до особливого війська запорізького й тому ставилися до таки досить обдертих вояків нашої групи скептично і з погордою …

Особливо яскраво демонстрували «запорожці» цю свою поставу тоді, коли вони зауважили, що в нашій групі козаки віддають пошану старшині і взагалі дотримуються військової дисципліни.

Щоб забезпечити наш тил від несподіваного нападу, вислано в тому напрямку цю запорізьку сотню. Пославшися на те, що сотня не належала до складу нашої групи, «вільні запорожці» відмовилися виконувати мій наказ …

Після «дебатів» і рішучої погрози обеззброєння, сотня таки зрушила з місця. За короткий час, із яру дійсно вискочила колона кінноти. Замість того, щоб за атакувати її, «запорожці» спішно повернули й почали тікати назад.

Полк. Чижевський погалопував, щоб спинити їх, але без успіху, бо сотня почала й собі галопувати... Я був змушений взяти особисто участь у приведенні сотні «особливого війська» до порядку з револьвером у руці.

Врешті-решт, сотня відкрила по червоних вогонь і ворожа кіннота вмить зникла. Після цього інциденту, що викликав був чимало жартів серед наших вояків, «войовнича» сотня десь зникла.

Фактично, були це славні хлопці й добрі патріоти і не їхньою виною було, що отаман Божко виховав їх, як це вони самі підкреслювали, «на старинних правах Запорізької Січі»...

Пізніше Третій дивізії не раз приходилося співдіяти з Запорізькою Січчю отамана Божка, але завжди невдало.

Другою маленькою частиною була кінна сотня, під командою сотника Афнера; мала вона біля сотні козаків, але не мала коней. Добре вимуштрована, дисциплінована й одноманітно одягнена, вона робила найкраще враження, так позитивно відмінне від сотні «Запорізької Січі».

Цю сотню призначено залогою Кам'янця Подільського й на її відповідальність покладено завдання утримувати місто в ладі і спокою. Це завдання вона виконала блискуче, а пізніше приймала участь і в боях нашої групи.

На жаль, ця славна сотня мусіла відійти до Запорізького корпусу» залишивши по собі гарні спогади.

З м. Скала прибув до нашого штабу сотник Січинський, призначений начальником Кам'янецького повіту.

Хорунжий К. Ліневич, що приймав участь у боях за Кам’янець на імпровізованому ним «панцернику» (звичайне авто з кулеметом), разом із своїм полком Синіх, почав обслуговувати тилові наші завдання, а крім того, став нам дуже в пригоді, здобувши десь для Загону кілька тисяч рушничних набоїв.

Начальних постачання Синіх, сот. Силенко, енергійно працював над забезпеченням нашої групи харчами. Пізніше, хор. Ліневич офіційно перейшов до штабу 3-ої дивізії, як начальник дивізійної автоколони, а дивізія мала вже свого дивізійного начальника постачання.

Треба рівнож згадати, бодай коротко, поштових урядовців, які в своїй більшості були свідомими українцями і зробили цінні послуги армії УНР, під час нашої збройної визвольної боротьби.

Далі ми згадаємо окремі вияви їхнього патріотизму, а тепер обмежимося лише окремим епізодом.

Мій штаб, включивши польовий апарат до телефонного дроту, намагався нав’язати сполучення з центральною поштою Кам'янця Подільського.

Довший час наш телефоніст викликав кам'янецьку централю: «Галло! Галло! Кам’янець!.. Пошта!» Але ніхто не відзивався. Нарешті, після довших зусиль, стурбований жіночий голос відповів:

—                Так, це пошта. Хто говорить?

—             З вами хоче розмовляти штаб української дивізії. Слухайте нас!

Знову мовчанка, але було чути якісь балачки й суперечки.

Врешті, той же жіночий голос запитав:

-         Хто говорить? Який штаб?

—             Штаб полковника Удовиченка, Петлюровський, що є зараз у Підзамчі.

На це знову ніхто не обізвався. Тоді я сам почав розмовляти й пояснювати, хто ми й чого ми бажаємо.

—             Це наші! Наші!.. Це українці телефонують!.. Вони під самим містом!.. — почув я жіночий голос.

«Наші»! Скільки щирого зворушення викликало це одне слово… Ми — їхні, ми не одні, нас чекали… Нехай ця поштова урядниця відчує вдячність українського вояка за це одне слово:

«Наші»! (Пізніше виявилося, що це була пані С. Косенкова)

Незабаром до скромної селянської хати, де перебував наш штаб, під’їхали два авта з представниками міста. На жаль, не пригадуємо їхніх прізвищ. Вони щиро привітали наше військо й закінчили: «Ми є до вашої диспозиції».

Найбільшу увагу звертала на себе своїм специфічним одягом дебела постать жидівського рабина.

Розмова з представниками міста відбулася коло шосе, в присутності чисельного натовпу вояків. Я подякував за привітання й відповів короткою промовою, головна суть якої звелася до наступного:

—             Я не маю сумніву, що все українське населення щиро радіє поверненню влади УНР, але в місті залишилося чимало большевицьких агентів, що могли б спровокувати вояків і викликати серед них почуття помсти.

Жидівська людність особливо завинила в тому, що її молодь пішла до червоної армії, билася проти нас — війська УНР — і спонтанічно спричинилася до терору, від якого найбільше потерпало українське населення.

Я прошу представників міста вплинути на населення Кам’янця, щоб із прибуттям українського війська наступило мирне, нормальне життя в місті.

Жадних актів помсти не буде допущено, а з тими, хто порушить спокій, поступимо згідно з законом воєнного часу.

До представників жидівських мешканців Кам’янця я звернувся окремо. Зміст мого звернення до них був такий:

—             Жидівське населення є громадянами УНРеспубліки, але воно ставило найбільший опір національним прагненням українського народу. Події в Кам'янці Подільському є яскравою досадною ілюстрацією такого їхнього поступування…

Українська влада не допустять безладдя й погромів, але зі свого боку я прошу негайно відкрити замкнені крамниці й допомогти нам дістати ЗА ГОТІВКУ все те, що наразі найдошкульніше бракує воякові: білизну, взуття, одяг, мило, тютюн і т.і.

У ваших потайних підземних склепах цього добра вистачить на цілу армію. Це все, про що я вас прошу.

У відповідь жидівський рабин пообіцяв, що все це виконається й зазначив, що жидівське населення вірить у те, що українська влада дотримає в місті порядку.

«Що ж до нашої молоді», — додав рабин, — «то ми не можемо за неї відповідати, бо вона вас не слухає»…

Ця розмова, що провадилася прилюдно, зробила на козаків заспокоюючий вплив. Після того, як рабин скінчив свою прилюдну коротку промову, він звернувся до мене й шепотом сказав:

«Жиди можуть добровільно зібрати гроші, як контрибуцію, в сумі 5 000 000 карбованців, аби тільки в місті був споюй»...

Само собою, така жидівська «тактика» обурила нас і пропозицію «добровільної контрибуції» з місця відкинуто. Як саме жидівське населення додержало свою обіцянку, мова буде далі.

З повищого видно, що нами вжито всіх можливих заходів, щоб жидівське населення не потерпіло від помсти за свої гріхи проти українців.

Усе ж, як я вже згадував, це не перешкодило жидівському журналістові, Чіриковірові, обвинувачувати мене й мій командний склад у погромі в Кам'янець Подільському...

Так ширилися по цілому світі жидівські наклепи про погроми, що їх нібито чинила українська армія. За весь час існування української влади, в Кам'янці жадного погрому не було.

Представники від'їхали, а перетомлені вояки могли нарешті спокійно переночувати, після тяжких боїв.

До Кам'янця Подільського вирушив тільки 1-ий курінь полку Синіх, мавши 3-тю сотню в авангарді. Коли ця сотня перейшла т. зв. Турецький міст і почала входити до міста, раптом її обстріляно з рушниць.

Стріляли з будинків і вікон. Вибухло кілька гранат. Ця несподіванка викликала замішанину в рядах 3-ої сотні. Козаки почали обстрілювати будинки.

Наспіла решта 1-го куреня, але стрілянина як раптом розпочалася, так раптом і припинилася. Що саме трапилось і хто саме стріляв, так і залишилося невиясненим. Обшуки і будинках, що з них стріляли, нічого не виявили.

1-ий курінь синіх пройшов через усе місто спокійно, не виявивши ворога й виставив сторожову охорону вздовж північної околиці міста. Донесення про це викликало відпруження і решта загону провела ніч з 2-го на 3-те червня без перешкод.

На другий день, частини Загону, пройшовши через міст і місто, обсадили позицію по лінії с. Мукша-Боришковецька-свічний завод і далі, до р. Смотрнч.

Під час переходу міста, стежі Синіх ішли по всіх вулицях, а на всіх перехрестах чатували козаки з тимчасово підпорядкованої 3-тій дивізії, окремої сотні, сотника Афнера.

Від цього дня, в місті панував взірцевий порядок, але напередодні вступу до міста загону, було кілька випадків намагань місцевих хуліганів обікрасти деякі приватні помешкання.

Їх зліквідовано місцевою новозорганізованою тимчасовою міліцією з гімназіяльної молоді.

Жадних антижидівських публічних заколотів не було й тому всі жидівські склепи були відчинені.

В протоці р. Смотрич знайдено 10 трупів. Виявилося, що це була трупи місцевих бандитів-большевиків, що знущалися над мешканцями і тому останні, скориставши з нагоди, вчиняли над ними самосуд, як тільки червоноармійці втекли, а наші ще не ввійшли.

З наказу військового міністра, комендантом Кам’янця Подільського, що став тимчасовою столицею УНР, призначено сот. Гончаренка.

До Кам'янця почали прибувати з м. Скала урядовці наших міністерств, а 4-го червня прибув і Військовий міністер Г. Сиротенко (Підпоручник, до війни прапорщик запасу російської армії, по фаху правник. Скінчив університет і був перед війною адвокатом. По суті, людина цивільна)

У місті, після большевицького терору, відновилося нормальне життя.

Наші втрати в боях за Кам’янець не були великі: вбито 3-ох старшин і ранено 7; козаків убито 8, а ранено 29. З числа ранених, вмерло в шпиталі Кам'янця 6 козаків.

Ці перші втрати новоствореної групи, що її названо 2-ою Стрілецькою дивізією, а пізніше переіменовано на 3-тю дивізію, скроплені жертовною кров’ю під час перших бойових кроків, стали базою для створення славної бойової традиції майбутньої Залізної дивізії.

Мої висновки щодо діяльности дивізії, з менту переходу нею р. Збруч, під моєю командою, наступні: хоч дивізія була допіро сформована, але як її старшина, так і козаки, виявили в боях надзвичайну витривалість, дисципліну, здібність маневрування й відвагу.

Ці перші її кроки на полі бою свідчили-стверджували, що я мав до своєї диспозиції чудовий бойовий матеріал.

З таким складом дивізії можна було підійматися виконувати кожне бойове завдання, але водночас із тим, треба було прикласти ще зусиль, щоб удосконалити тактичне знання молодшого старшинського складу й виробити доктрину, душу дорученої мені дивізії, за долю якої я відповідав.

Цю доктрину, її принципи, після перших боїв уже ясно накреслено: наступ, ініціатива і активність.