Водевіль Оскілка з Петлюрою

Унікальний спогад колишнього генерал-майора царської армії Петра Єрошевича. Під час перевороту він знаходився в епіцентрі події, командував 9 корпусом Дієвої Армії УНР, тримав фронт з більшовиками. Хлопці отамана Володимира Оскілка його теж було заарештували… Публікємо спогади генерала Єрошевича про те, чому і як переворот Оскілка не мав наслідків для історії, а його ліквідація – навпаки?

Дня 20 квітня під Новгородом-Волинським спіймали панну Ганну Жуківську з листом від соц.-революціонерів із Києва до наших с-рів, що з нього було видко вже налагодження зв'язків наших с-рів із большевиками.

Становище ставало поважним. Войовничий настрій у війську почав підупадати. Чимало національно здорового елементу почало втікати в запілля ворога.

А 27 квітня знову затримано другу панночку, Віру Синицьку, що пробиралася з Києва від Центрального Комітету с-рів до Андрія (насправді, Юліана – Ю.Ю.) Чайківського та до полк. [Євгена] Коновальця.

У.Н.Р-івському війську було над чим призадуматися.

В деяких міністрів уряду Мартоса завилася думка замиритися з большевиками та спільно з ними починати боротьбу проти "буржуазної" Польщі.

Премʼєр-міністр УНР Борис Мартос

Таку думку підтримували деякі військовики-політикани, а саме Наказний Отаман генерал [Олександр] Осецький та командир корпусу С. С-ів полк. Є. Коновалець.

З власної ініціятиви деякі партії, що до них належали й деякі міністри, ввійшли в переговори в цій справі з [Християном] Раковським, що сидів у Києві; це і стало відомим в армії з перехопленого листування, як це вище зазначено.

Отже по цьому і скликано в Здолбунові 2 квітня 1919 року Державну Нараду.

Голосування на тій нараді дало такі висліди: воєнний м-р [Григорій] Сиротенко (прапорщик російського війська) в імені Уряду (хоч не всі міністри були того погляду, були і протилежного), Наказний отаман генерал Осецький, полковник Евген Коновалець, полковник Андрій Мельник (тоді Начальник Штабу Дієвої Армії) висловились за замирення з большевиками та війну з Польщею, обминувши справу ставлення до большевиків.

Отаман [Володимир] Оскілко, як командант Північної Групи і член Партії Українських Самостійників, генерал [Всеволод] Агапіїв та генерал [Володимир] Сінклер (Начальник Генерального Штабу) — за мир із Польщею та за війну з большевиками.

Член Директорії А. Макаренко, хоч і висловився за війну на два фронти, але від голосування утримався; утримався від голосування і Головний Отаман С. Петлюра.

Як більш нестриманий, отаман Оскілко, а з ним отаман Агапіїв, на знак протесту, покинули засідання.

Справа зависла в повітрі.

Член Директорії Андрій Макаренко

Я тому тут підкреслюю, що Головний Отаман Петлюра утримався, бо ж він був і тоді фактично диктатором. І саме як такий не мав твердо провідної думки, що робити — чи йти з большевиками, чи з Польщею, чи проти всіх? Хіба ж це вождь?!

Ця нарада, хоч і таємна, стала відомою в військах Північної Групи.

Що означатиме мир із большевиками, що ніяких умов не визнають і не дотримують, добре знали старші військові начальники, як знали й те, яка доля чекає їх по тім "замиренні".

Все це впливало деправуюче і... ставало жахно.

Жменя людей з пятьох повітів щось там підпише... Та чи ж московський уряд зверне увагу на такий акт, а ще й поготів, бо ж боротьба кінчалась перевагою большевиків?

І козацтво в Рівному, підігріте пропагандою, не покоштувавши ще большевицької влади, почало балакати, що краще зараз перейти до большевиків, бо тоді не доведеться пізніше відповідати.

Тай додому недалеко, большевики землю роздають, і отже треба не спізнитися, а то не дістанеш і т. д. Чого я піду стріляти в свого чоловіка, з яким може завтра помирюся?

Отаман Оскілко вернувся до Рівного; зробив доповідь своїй партії; ця склала меморандум на ім'я Симона Петлюри з протестом, вимагаючи негайної димісії кабінету Мартоса, тим більше, що самостійники вважали цей кабінет за незаконний, бо він не був затверджений двома членами Директорії, що не дали своєї згоди на усунення попереднього кабінету.

Симон Петлюра цей меморандум подер.

Тоді вніч із 24 – на 25 квітня Центральний Комітет Партії постановив зробити державний переворот, усунути Симона Петлюру, як Головного Отамана, а А. Макаренка, як члена Директорії.

28 квітня Головний Отаман наказав от. В. Оскілкові здати Північну групу військ генер. Желіховському, а самому прибути до його розпорядимости.

Центральний Комітет Партії Самостійників 28 квітня ввечір вдруге постановив "доконати" переворот, при тім, як казав член партії інж. [Дмитро] Симонів:

"Переворот доконати треба, коли б навіть була і невдача, бо цим ми ясно підкреслимо, що ми все зробили для врятування Батьківщини. Більше — нехай український народ знає, що ми не приклали рук до ліквідації української державности, а боролися, скільки могли й як могли, щоб тільки її урятувати".

Виконання перевороту партія поклала на от. Оскілка. Оскілко послухався наказу партії й почав робити переворот.

Одне з видань Української партії соціалістів-революціонерів

Пишу про переворот на основі особистих переживань.

Я був ком-ром 9 Дієвого корпусу у складі 17, 18 і 19 дивізії; 17, 19 та полк 18 були на фронті в районі Корця, а два полки 18 та Галицький полк містилися в Рівному біля шосе на Корець.

Між шосе на Корець і залізницею Рівне-Шепетівка в селі Бугрині над Гориною був розміщений курінь із куметами й кількома вершниками, з ними я із свого помешкання мав телефонічне сполучення. Охорона була й на мості на шосе на Корець.

Так зроблено тому, що Корецька група не була зв'язана безпосередньо з військами корпусу С.С., і ворог легко міг пролізти поміж корпусом С.С. і Корецькою групою на Бугрин або й до мосту на шосе.

Можна собі уявити, що повстало б у Рівному, коли б якась ворожа кіннота продерлася коло Бугрина.

Дім, де я мешкав, належав жидівському рабинові, культурній і розумній людині; в цьому ж домі, на другому кінці його, жив премієр, а заразом і м-р фінансів, Мартос. Дім був великий. Виходи в мене і в Мартоса були ріжні, тому я з ним майже не зустрічався.

Штаб мого корпусу входив у нормальну працю воєнного часу.

Пішов я якось до кіна, навіть із балетом. Повнісінько, все більш цивільні. Зайшов у ресторацію повечеряти: просто тобі Харбін за часів японської війни! Військовиків небагато, переважно цивільні; гроші широко пливуть.

Запитав я одного знавця відвідувачів: — А це хто такий? — "Це с.-р. такий то!" — А той хто? – "А це с.-д. такий то" — А он той? — "А це віцеміністер, соціял-демократ такий то!" — Та чому ж це ви додаєте ввесь час "с.-р." та "с.-д.", як яку рангу? — "Як чому? Усе ж державне кермівництво в їх руках та й вони ж мають великі гроші, що їх Уряд чи Директорія їм приділили, або й самі дістали на партійні ціли. Вони бо займають і головні посади".

У 1919 року у Рівному ходили власні гроші

Повертаючись додому, міркував я собі: с.-р-и, с.-д.-и, а мені потрібні козаки, бунчужні, сотники, полковники, взуття, набої, харчі й т. п., а с.-р.-ів чи с.-д.-кім я цілком не потребую! Та й щось їх трохи забагато... Чи не краще б частину їх надіслати он туди на фронт?

А на фронті ставало що-раз гірше й гірше.

Про фронтові справи поговорив рішучо з ген. Агапієвим і виявив, що і Агапіїв, і Оскілко, та й міністри з переляком стали поглядати більше на Захід — собі в запілля, як на Схід, бо з Заходу насувалася польська армія!

Вечір 28 квітня... На фронті відчувався якийсь рух; доповів про це Штабові Групи, дав зарядження Берестейському полкові 18 дивізії бути готовим на ранок до вимаршу на Бугрин, а для того зробити розвідку шляхів у тому напрямі.

Вночі, певно, коло 23 год., коли я спав, постукала до мене у двері з кухні служниця (жидівка) і сказала, що прийшло багато галицьких жовнірів на подвіря та якісь старшини ввійшли до кімнати міністра Мартоса, заарештували його й кудись увозить.

Увозять Мартоса? Що за чортовина?

Подивився я в вікно й на подвірї побачив багато озброєних козаків, очевидно Галицького полку.

Служниця додала, що всі двері позамикано. — Як же вони позамикали? — "В господаря забрали ключі та й позамикали! — відповіла та — а ваші двері підперто скринею".

"Уж ви, гаспадін атаман, не дайтє нас паубівать!" — благала жидівка. — А як же я не дам, коли мене самого замкнули й забарикадували? — Подзвонив я телефоном і попросив, щоб централя дала вагон от. Агапієва.

Якийсь голос запитав, про що мені йде. Кажу, що хтось заарештував міністра Мартоса та кудись його вивозить; я тут в одному домі з ним живу... — Це нічого, — відповів голос, — це розпорядження Уряду!

"Та хіба не можна говорити з отаманом Агапієвим?" — Ні, він дуже змучений! Наказав себе не будити. Це нічого, пане отамане! Отаман Агапіїв знає, що міністра Мартоса мають заарештувати". — відповів вартовий при телефоні осаул.

Аж сплюнув я! Мають, так мають, а яке ж мені до того діло?

Я в політику не втручаюсь. Що таке за Мартос, не знаю; чув, що в часи революції в Києві щось дивне витворював. Але навіщо ж і мене замкнули?

Покликав служницю її питаю, чи повезли Мартоса? — Повезли, — відповіла жидівка. — І самі поїхали? — "Ні в паперах шукають та складають їх!"

Думаю, що поки роблять обшук, варти не знимуть, то можна й поспати. Випив чаю та й заснув, роздумуючи над причинами арешту Мартоса.

Отже він і фінансами відав, мабуть, щось недоладне там зробив.

Раптом, коло 6 год., хтось дуже міцно вдарив у мої двері. Я прокинувся.

Ввійшов старшина, присадкуватий, з русявою борідкою, елегантно вдягнений. Брязнув острогами та, наставивши руки "бубликами", врочисто проголосив:

"Пане отамане, ви заарештовані!"

В голові з просоння майнуло: чи не Шапула це з його славетним електричним кріслом? Ні, не він! І раптом мені стало якось самому смішно.

Такі електричні стільці використовували в Європі на початку ХХ ст.

— Ким і за що? питаю. — Головного Отамана Петлюру заарештовано, оголошено нову владу. Головним командантом усіх збройних сил Наддніпрянської України призначено отамана Оскілка! — одним духом відрапортував осаул та знову брязнув острогами.

— Ну, а навіщо ж, мене заарештували? Я ж тримаю фронт! Чи є заступник, на моє місце?

— Ні, нема! Зрештою, цього я не знаю, але мусите йти зо мною до нового команданта. — Ну, коли такий наказ, то підемо до коменданта, — відповів я, смокчучи люльку.

Задзвонив телефон.

Слухаю — кажу — що? — І раптом я в одній сорочці зіскочив із ліжка на підлогу. — Де, чи багато? Лупіть їх із гармат та тримайтеся щосили! Я ще вчора приготовив Берестейський полк, він зараз же вирушає до вас. Тримайтесь! Я також зараз приїду до вас. Дзвоніть щопівгодини!

Вхопив другу слухавку: — Дати вагон отамана Агапієва! – Знову той самий голос, що і вночі.

Кажу йому, що так і так. Відповідь, що от. Агапіїв вже знає та що не ввесь полк, а тільки курінь Берестейського полку вже вирушає на Бугрин і що він не думає, що це таке поважне.

— Чи поважне, не знаю, але сполоху в Рівному нароблять скільки хочете, коли продеруться, — відповідаю й додаю: "Та мене тут хтось заарештував, а мені треба їхати на Бугрин". — Ні, ви не заарештовані. Я їм скажу, але ви з Рівного не вирушайте.

Треба дивуватися, як чудово був налагоджений зв'язок у от. Апієва та скільки ця людина працювала! Якийсь отаманчик набреше цілу купу та і дряпоне з позиції, але про це останнє й не доповість, а телеграфіст (телеграфні стації повсюду були від штабу Групи та ще й із верхівцями) і телеграфує, то ось такий то начальник відступив; що, мовляв, накажете робити зо станцією? А от. Агапіїв негайно ж телеграфує, а кіннотчик везе телеграму до "отаманчика". А той і лупає очима: як це от. Агапіїв дізнався та зловив мене.

Справа йшла про Бугрин, де стояв курінь. Його почав обстрілювати якийсь большевицький відділ; трохи большевиків встигло переправитися через Горинь на південь від Бугрина, але їх ще до прибуття Берестейського куріня зліквідували.

Осаул, що заарештував мене, відчув, що тут не жарти. Я йому пояснив про що йде, підкресливши, що коли ми не відібємось, то годин через чотири до Рівного можуть ускочити большевики.

Видко було, що осаул занепокоївся; його самопевний вигляд зник.

Я запропонував йому сісти, а сам почав умиватись. Служниця принесла чай; почали пити удвох.

Розговорились, я її питаю: — Ви кажете, що Головного Отамана Петлюру заарештовано, а де ж він? — А його відправили за кордон та ухвалили все зробили без проливу крови, — відповів осаул.

Мимоволі промайнула думка: — А як поверне зза кордону? Ні, це щось не так! А що без проливу крови, то це дуже добре, але щось то воно якось не так, — думаю собі.

Пішли до коменданта. Містився він від мене яких кроків сто. Цей підтвердив, що я звільнений від арешту й мушу йти в касарні, куди в такій то годині приїде головний командант отаман Оскілко.

Повернувся я додому, де застав коменданта свого штабу полковника Кокушкина. Меткий це був старшина, тільки стрілів не любив. Питаю його:

- Ну, що? -

- Та воно щось не теє: козацтво та й старшина якось не співчувають цьому... ніби чомусь не вірять, — і подав мені і наказ і відозви отамана Оскілка та Є. Архипенка.

Почав я читати. Дуже багато написано, але не робить вражіння. Наказав я полковникові Кокушкинові, щоб він у касарнях слідкував, чим там пахне, та щоб надіслав когось до потягів Штабу Групи та повідомляв мене через післанця на слова; а сам я пішов до от. Агапієва.

Вулиці міста були майже порожні: ходили по них тільки патрулі Галицького полку. Ці патрулі сходилися біля великих будинків, та видко було, як козаки входили до них, — певно для свавільних обшуків.

Коли я входив до вагону отамана Агапієва, то бачив, що в вагоні отамана Оскілка, що стояв поруч із вагоном Агапієва, сиділо за столом троє якихось цивільних людей, — один із них, здається Є. Архипенко, і Отаман Агапіїв сидів у сьому вагоні за столом та щось писав, відповідав на телефонічні повідомлення, щось наказував.

Напроти столу, на оксамитовій лавці сиділо двоє козаків, кожний тримав в руці по ручній гранаті, вставивши держало поміж колін. Така позиція показалась мені дуже дивною.

Я стиха запитав отамана Агапієва:

- Що робиться?

- Та ось бачите! відповів Агапіїв, вказуючи рукою на гранатчиків, а далі додав: — Послали бронепотяг, а він став і вперед не йде.

Тепер я зрозумів, що Симона Петлюру не арештовано, а той осаул, що мене заарештував, мені набрехав, або його самого обдурили. Пішов я до касарень, дорогою міркував: певно лагідність стосунків між Оскілком і Агапієвим порушена... а "бронепотяг не йде"...

Згадував "усе без проливу крови"... слава Богові!

По приході на майдан, що перед касарнями, побачив винищуване військо, тисячі зо три, не більше.

Це були: Берестейський полк, частина 2. Волинської дивізії (більшість без чобіт, залишилися в касарнях) і ріжні команди; частина Оскілківської гвардії — Галицького полку — була порозставлена по ріжних місцях.

Усім порядкував командир 18 дивізії полковник [Гант] Купрійчук. Я став на свому місці на правому крилі комендантської сотні штабу корпуса.

Під'їхало елегантне авто і з нього вийшов отаман Оскілко: високий, худорлявий, елегантно убраний, у короткому сірому жупані, синіх штанах, на голові кашкет із дуже великим дашком.

Вся його постать не імпонувала війську того складу, бо не мав він у сьому вигляду нічого отаманського — хороби того часу.

Заграла музика.

Полковник Купрійчук підійшов із рапортом. Обійшовши військо, отаман Оскілко наказав прочитати накази; вражіння вони не зробили — були задовгі.

Потім почав він промову приблизно того змісту, що ось на фронті невдачі, а все тому, що до Штабу Дієвої армії пролізли зрадники, що хотять запродати Україну Москві; навів і доводи: останній наш Уряд із членами Директорії — Петлюрою й Макаренком, не зважаючи на протести членів Директорії — [Опанаса] Андрієвського й [Євгена] Петрушевича, постановили ввійти у згоду з большевиками та завести в Україні радянській устрій; що він, Оскілко, хотів цьому перешкодити, тоді його усунули з посади (а я й не знав цього! — промайнуло в мене в голові).

Він не може допустити до загибелі України, тому й заарештував усіх зрадників... (Знову промайнуло в голові: Неправда, бо Симон Петлюра не заарештований!)

Далі казав, що Штаб Дієвої армії хоче загарбати його склади та не дозволяє навіть видати козакам білизну, одяг, чоботи, що їх він пошив.

Різким рухом підійшов Оскілко до Берестейського полку і звернувшись до одного з козаків сказав:

— На тобі, псино, й сорочки нема! — та й сіпнув його за ковнір, відірвав гудзики, а звідти виглянула, як на лихо, чистісінька біла сорочка.

Далі він ще трохи промовляв і закінчив ось так: — Ідіть за мною! Хай живе Україна та всенародні збори!

Полковник Купрійчук гукнув: — Слава отаманові Оскілкові! — Пролунало "Слава", але дуже слабеньке.

Після цього Купрійчук щось сказав зблизька Оскілкові та, хитнувши головою, підбіг до мене й каже, що й я мушу гукнути "Слава!"

Момент для мене надійшов дуже критичний. Я зробив кілька кроків наперед й, як міг голосніше, гукнув: "Слава Україні, слава! — Знову пролунало слабеньке "Слава".

Отаман Оскілко сів в авто й від'їхав, а ми довгенько дивились ніяково один на одного.

Ясно було, що з промовою Оскілко провалився! Це він і сам відчув.

Слухачі були інертні, промовець захопити їх не зміг.

Все виглядало на якийсь вибрик, а не переворот та ще й державний...

Невеселий вертався я додому. Із штабу принесли розіслану всім копію телеграми полковника [Антіна] Пузицького зо "славою отаманові Оскілкові!"

Пізніш полковник Пузицький казав, що він такої телеграми не надсилав, а це хтось надіслав, підписавши його ім'ям.

Сумний сидів я в себе в кімнаті, бо справа для мене була ясна: Головний Отаман Симон Петлюра не був заарештований; Штаб Дієвої армії існує; Оскілкове військо інертне.

Виходить, що Оскілко — з військового погляду — робить звичайний бунт та до того ще й якось по-дитячому.

29. квітня вийшов наказ, щоб усі резервові частини, що пробувають у Рівному, виступили на фронт на призначені їм місця.

Відозва до вояків Армії УНР у зв'язку із заколотом Володимира Оскілка. З фондів ЦДАВО

Насліпо також довірочне повідомлення, що державний центр постановив зранку 30 квітня евакувати Рівне та що надсилається делегацію до Варшави для переговорів із поляками.

Десь коло 14 год. над Рівним затуркотів мотор аероплану, звідки розкидувано якісь летючки, а незабаром прибіг до мене командант штабу й дав мені друкований листок.

В ньому писалося, що от. Оскілко запродався большевикам, заарештував уряд У.Н.Р. та зробив переворот... зрадив українському народові й т. д. Підпис: Головний Отаман Симон Петлюра.

Це ж і справді нахабство!

На нараді в Здолбунові 11 квітня більшість уряду ухвалила замиритись із большевиками, навіть перейти на большевицьку плятформу, то-що, тоді Симон Петлюра мовчав, а Оскілко з Агапієвим різко протестували, а тепер С. Петлюра пише, що Оскілко запродався большевикам!

Всі кинулися читати ті листки та й злякались!

Головний Отаман не заарештований! Штаб Дієвої армії працює!

Виходить, що отаман Оскілко нас обдурив!?

По отамані Оскілку й от. Агапієву старшим військовим у Рівенській залозі був я.

Бездільність влади підлягає карі, як і її перевищення, — подумав я. Треба було щось робити.

Я наказав підготовити комендантську сотню та пошукати в касарнях, хто там є з петлюрівців та енергійний.

Таким був Лихінкевич, але не пригадую вже тепер, чим він був та яку мав рангу.

Десь коло 18 год. пішов я до касарень. На двірці біля потягу Штабу Групи я побачив от. Агапієва, переодягненого вже в цивільне пальто та в чорній каракулевій шапці.

Ясно було, що він тікав.

Прийшовши до касарень, я наказав комендантові штабу, щоб, як тільки стемніє, комендантська сотня звільнила з-під арешту панів міністрів та тих, хто ще з ними сидить.

Зараз цього не можна було робити, бо двірець був густо обсаджений Галицьким полком, а про настрій у касарнях я ще не знав; у темноті можна ж було йти на які хоч сили.

Залізничний вокзал у Рівному. 1919 р.

Та й чи варто було розпочинати кровопролиття серед своєї ж армії, у змові непровинної, та ще й тоді, коли переворот фактично вже провалився.

Перед 23 год. міністри вийшли на волю...

Отаман Агапіїв виїхав до Польщі, а от. Оскілко спочатку трохи затримався коло Рівного, згодом переїхав в околиці Дубна, а далі й собі перенісся до Польщі.

Пізно ввечір надійшов наказ Симона Петлюри про ліквідацію Оскілківського виступу.

Перед 24 г. 29 квітня все було вже ліквідоване і без пролиття крови; промовно-паперовий із оперетковими арештами переворот почався вночі з 23 на 29 квітня, а скінчився вночі з 29 на 30 квітня.

Та хіба можна це назвати переворотом?

Всеволод Агапієв - начальник штабу Північної групи Дієвої армії УНР

Але цей виступ Української Партії Самостійників, що її слухняним виконавцем був молодий Оскілко, мав наслідки, завдяки розпорядженням Петлюри, дуже погані. Одначе докінчу мову про фактичний бік справи.

На ранок 30 квітня коло 9.10. год., коли я був на двірці, підійшов якийсь потяг.

З вагону вискочив із мавзером у руці отаман [Василь] Бень та, нічого нікому не кажучи, почав стріляти в гурток козаків; чоловіка з чотири ні в чім невинних людей упало, обливаючись кров'ю.

Все розбіглось.

Ледви вдалося переконати того недоумка Беня, що все давно вже скінчено та що це перша кров, що її недотепний післанець С. Петлюри пролив у цьому паперовому перевороті.

Того самого дня вся залога Рівного, яких шість тисяч, вишукувалась на вулиці в очікуванні появи нового команданта Групи от. [Володимир] Желіховського та виступу Ради міністрів.

З'явився от. Желіховський — високий, широкий у плечах, дуже вигнутий у спині він нагадував жеребця — та, походжаючи поміж військом, почав вигукувати:

"Зрадники, запроданці большевицькі"... Промова успіху не мала. Поперше — військо стояло вздовж вулиці, майже на кілометер, на другому кіпці нічого не чули, що гукав от. Ж-ий; подруге — не було в промовця отих слів, що могли б розворушити старшину й козаків, взявши під увагу ті обставини, що в них ми тоді опинилися.

За от. Желіховським з балькону дому, що був приблизно напроти середини вишікуваних військ, виступив із промовою стрункий, гарний, із довгим волоссям міністр Мартос та почав те саме... Зрадники, контр-революціопери й т. п.

Старшині й козацтву ставало нудно від тих промов: занадто всім вони були осоружні. І Мартос успіху не мав.

Потім пішли всі обідати.

Борис Мартос написав книжку про Оскілка та Болбочана

Нове командування, на чолі з Симоном Петлюрою, почало звільняти старших начальників Групи, цілковито не зважаючи на психологію нашого війська; звільнили їх щось із десять.

Заарештували полковника Пузицького, цього Коростенського батька, кадрового полковника, енергійного начальника.

Хоч от. Оскілко, як командант значного військового з'єднання, був цілковите зеро, проте Начальник штабу Групи, от. Агапіїв, російської служби полковник генштабу, був великий знавець воєнного діла та ще й із неабиякою енергією.

А що найголовніше, чого не розумів Петлюра, зо своїм соціялістичним оточенням та дрібними урядовцями, це те, що військо вже призвичаїлося до своїх начальників, що кермували ним давший час.

Старшина й козаки знали своїх начальників, і що з ними довший пробули в боєвих обставинах, а начальники знали своїх підлеглих: той бреше, той нє, той спекулює, а той вперед іде і т. п.

Це вже не була стара Петрівська чи Фридрихівська армія, де дано наказ, і автомат починає чинити.

У нас наказів писано багато, але ті, що читали ті накази, наперед оглядалися, а хто це ними командує. І тільки толі вже йшло відповідне виконання.

Ось чому зміни на фронті старших начальників й треба було робити дуже обережно, а ось таке "бах та й розігнали" дало свої негативні наслідки: більша частина 2 Волинської дивізії перейшла до большевиків; прислані нові начальники, що цілковито не знали цієї війни і своїх козаків, не користалися жадним довірям своїх частин, а частини почали робити так, як хотіли.

Північна Група почала розпадатись цілковито.

Оскілківський переворот був у тому, що заарештовано деяких міністрів, пару пройдисвітів та прочитано пару наказів, на що ніхто не звернув увагу; фронта він не зруйнував. Фронт зруйнувала зміна бойових начальників, а цю руйнацію Північної групи зробив ніхто інший як сам Головний Отаман Симон Петлюра!

Партія соціалістів-самостійників намагалась пояснити спробу перевороту Володимира Оскілка такими брошурами

Зробити оцінку цього "перевороту" з військового погляду дуже легко: Командант Групи, отаман Володимир Оскілко та Центральний Комітет Української Партії Самостійників зробили збройний бунт: от. Оскілко проти Головного Отамана, а Ц. К. партії — проти Уряду.

Виходить, що їх усіх треба переловити та віддати під полевий суд, бо ж це було за часу війни.

Полевий суд засудив би їх, безумовно, на смерть...

Головний Отаман вирок би затвердив, а кат чи сотня усіх їх – кат би повісив, а сотня розстріляла. Все ясно і просто.

Але... але... — це не була проста війна, а це була визвольна.

Фейкова новина з польських газет про перехід отамана Оскілка на сторону Польщі

А отаман Оскілко був не тільки командантом групи, й хоч "вино влади" й дурманило йому голову, а все ж був він одним із перших провідників нашої визвольної боротьби, себто, разом із тим і постать політична, як і Коновалець, Болбочан та ще дехто з наших військових.

А візьміть Омелька Волоха! Звичайний собі ватажок-горлоріз, яких тільки коників він не витісував: то самостійно підписував умови з большевиками (примусив і от. [Олександра] Заґродського підписати), то знов вертався до нас, то знов щось, але все ж під полевий суд його не ставили та й розстріляний чи повішений нашими не був.

За Волохом стояли Гайдамаки (полк); вони, як не хотіли, то й не йшли в бій, і ніхто нічого їм зробити не міг; коли ж схотіли, то йшли, ще й добре йшли. Страшне було це військо, його боялися всі — і большевики, і наші.

А Оскілко (штабс-капітан Російської армії) був слабонький, міцної опори не мав, хоч і був у своїй ідеї правий, але програв в проведенні перевороту!

Ось це те, чому я свідком був. Хай кожний сам собі вирішить: чи піддати Володимира Оскілка анатемі, чи ж за його грішну душу молитися Богові?

Я особисто схиляюся до останнього!

Р. Б. 1941, травня 10.

До публікації підготував Юрій Юзич за виданням:

Єрошевич Петро. Оскілківський переворот, власне виступ Української Партії Самостійників в травні 1919 року // Український робітник. – 1941. – Ч. 39. – 26 вересня. – С. 3; Ч. 41. – 3 жовтня. – С. 3.