Петлюра без бронзи, але у кольорах
Рік 1917-й ще не був роком Симона Петлюри. Незаперечним лідером українського національного руху він став року 1919.
Рік 1917-й ще не був роком Симона Петлюри. Але він його високо підняв - зробив членом Центральної Ради, головою Українського генерального військового комітету, членом Генерального Секретаріату. Проте Петлюра залишався у тіні Михайла Грушевського та Володимира Винниченка.
До першої революційної весни Симона Петлюра був відомий у вузькому колі партійної, революційної інтелігенції. Публічним політиком він став від часу Першого Всеукраїнського військового з'їзду.
"Перший раз я почув Симона Петлюру як промовця до військових мас на Першому військовому з'їзді, — згадував Володимир Кедровський.
Враження від промови Петлюри лишилося колосальне. У кожному його слові чулася щирість, якась захоплююча задушевність та глибока віра в перемогу тих ідей, які він проголошував. Тоді ж, у тому захопленні, із яким з'їзд слухав промовця, а потім в тому зриві овацій та окликах "Слава!", якими було вкрито промову його, відразу було видно, що одиноким вождем українського вояцтва є Симон Петлюра".
Відтоді його ім'я перетворилось на один із символів українського національного руху.
Але тоді найважливіші політичні рішення Української революції ухвалювалися в стінах Центральної Ради, на переговорах із Тимчасовим урядом. На українському політичному олімпі домінували Михайло Грушевський та Володимир Винниченко.
Високий інтелект, іміджі вченого і письменника дистанціювали їх від мас, творили міф про їхню особливу втаємниченість у закони суспільного розвитку.
Другий період діяльності Української Центральної Ради після проголошення III і IV Універсалів розвіяв той міф.
Року 1918-го та особливо 1919-го революція вийшла далеко з берегів мітингової політичної діяльності. Прийшов час збройної сили.
Тепер Україні потрібен був не так інтелектуал, як людина, наповнена глибокою вірою, переконанням в остаточну перемогу ідеї української державності. Тобто харизматичний лідер.
Саме таким і був Симон Петлюра.
Маємо цілу низку фактів, які свідчать про сильну особистість Головного Отамана.
На засіданні 15 грудня 1917 р. Симон Петлюра звернувся до українського уряду з вимогою остаточно визначитись, "чи воюємо ми, чи ні" з більшовиками. Генеральні секретарі Володимир Єщенко і Микита Шаповал підтримали Симона Петлюру. А Володимир Винниченко вважав, що "раніше треба запитати Совіта народних комісарів, чи воює він, чи ні, тільки тоді можна зважитись на такі рішучі засоби боротьби". Ані Голова Центральної Ради, ані керівник Генерального Секретаріату не підтримали Симона Петлюру.
Генеральний Секретаріат 18 грудня був поінформований головою щодо заяви Симона Петлюри про відставку з посади ґенерального секретаря військових справ. Відставку було прийнято.
Петлюра не став в радикальну опозицію, не став нещадно критикувати свого наступника Миколу Порша. Він просто відійшов від діяльності уряду УНР. Після відставки Симон Петлюра виїхав на Лівобережжя, де створив добровольчий Гайдамацький кіш Слобідської України. Кіш, який поділявся на чорних та червоних гайдамаків, став одною з найбільш боєздатних українських частин.
У січні 1918 р. соціал-демократ Симон Петлюра бере на себе керівництво придушенням більшовицького повстання в Києві. Перемагає.
Він не несе відповідальності за бій під Крутами, як це йому пізніше приписували більшовики. Також він не несе відповідальності за військові поразки України на початку 1918 р. Справою оборони тоді займались зовсім інші люди.
Симон Петлюра негативно поставився до запрошення Центральною Радою німецьких та австрійських військ в Україну. Тому участі в роботі українського парламенту навесні 1918 р. не брав.
Трошки згодом повертається у політику. Стає головою Київського губернського земства, створює та очолює Всеукраїнський земський союз.
Після гетьманського перевороту державою прокотилась хвиля арештів громадських активістів та місцевих діячів. Симон Петлюра мав мужність публічно висловити німецькому послові в Україні барону Мумму протест із цього приводу.
27 липня заарештували і самого Симона Петлюру. Його звинуватили у підготовці антиурядового заколоту. У в'язниці він пробув кілька місяців і звільнився 13 листопада.
Того самого дня опозиція до гетьмана Павла Скоропадського створила Директорію, яка мала підготувати і керувати антигетьманським повстанням в Україні. За наполягання Євгена Коновальця Симон Петлюра був обраний членом Директорії.
Щойно залишивши камеру, виїхав до Білої Церкви у розташування Січових стрільців, взявся до підготовки повстання і проголосив себе Головним Отаманом.
Перемога повстання, тріумфальний в'їзд до Києва на білому коні ще більше додали популярності Головному отаману. Того білого коня йому ще довго згадуватимуть.
Саме він зайняв непримиренну позицію до більшовиків, які розгорнули наступ на територію УНР на сході.
"З членів Директорії різко проти більшовиків висловився Петлюра. Швець говорив невиразно. Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу",- свідчив Ісак Мазепа.
Про оптимізм і віру Симона Петлюри говорено не один раз. Та майже завжди мемуаристи, мов змовившись, одразу ж наголошують на вмінні Петлюри передати свою віру та оптимізм навколишнім.
Не тільки легко спілкуватися з малознайомими людьми, на передовій, але й надихнути їх до переможного бою.
Це цілком очевидна риса харизматика. Як і вміння простотою мови, одягу і т. ін. дати навколишнім можливість пізнати у ньому лідера, а відтак ще більше довіритися йому.
Симон Петлюра досконало володів цим мистецтвом. Точніше буде сказати, що таке вміння було його іманентною особливістю.
"Він майже весь час проводив на фронті і дуже часто сам, без жодної охорони, їздив на позицію, де підбадьорював вояків своїми простими, повними глибокої віри в перемогу розмовами з ними, — згадував Василь Прохода.
Незважаючи на дуже несприятливу ситуацію на фронті, Петлюра на всіх справляв враження якоїсь веселої бадьорості. Побачивши батька Петлюру, той вояк, що, може, перед хвилиною тяжко нарікав на свої страждання, зразу ж про них забував.
Здавалося, що вони вже минули і що знесилений організм набрався свіжих сил для нових переживань...
Петлюра був вождь, зв'язаний з духом нації, з її землею. Він відчував те, чого не могли передбачити інші політики. Характерною рисою його вдачі був творчий оптимізм. Він бачив лише майбутню Україну, боротись за яку закликав до останньої краплі крові".
Найвдалішу синтетичну характеристику Симона Петлюри знаходимо в Миколи Ковалевського, який добре знав Головного Отамана:
"Симон Петлюра мав усі дані, щоб стати провідником нації. Однак йому бракувало того великого масштабу, який відзначав революційну вдачу великого гетьмана Богдана.
Йому бракувало того широкого степового розмаху і безоглядності, з якою наші великі гетьмани не раз ішли на кров і руїну для осягнення вищої мети. Він занадто був перейнятий новочасним гуманізмом, щоб піти слідами гетьманів.
І в цьому, може, полягала трагедія Симона Петлюри. Цю безоглядність, яка завжди в'яжеться з жорстокістю, виявили наші історичні вороги і їх ватажки".
1919 рік зробив його незаперечним лідером українського національного руху, об'єднавчим символом нації.
В лютому на півдні висадився контингент Антанти. Її очільники вважали УНР однією із форм більшовизму. Бо при владі – соціалістичні партії.
А з півночі активно наступали більшовики. Вже й з Києва українські війська мусили відступити.
Настала цілковита криза української політичної системи. Від державної роботи відійшли чільні політичні діячі УHP Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Микита Шаповал. Один за одним політики стали виїжджати за кордон.
Принципово іншим було рішення Симона Петлюри. Він 11 лютого звернувся до своєї партії з листом:
"Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилятися од виконання своїх обов'язків, яко сина свого народу, перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу зі складу членів Укр. С.-Д. партії".
Вихід Симона Петлюри із УСДРП засвідчив завершення еволюції його світогляду в бік національно-державної ідеї. До партії він більше не повертався.
Українська соціал-демократія втратила одного зі своїх лідерів. Зате Україна знайшла послідовного борця за її державну незалежність.
Та була ще справа Болбочана, заколоти отаманів Волоха, Оскілка, місцеві отамани та отаманчики.
Поразки Армії УHP наприкінці 1919 р. залежали аж ніяк не від особливостей характеру Симона Петлюри, а від загальної внутрішньої й зовнішньополітичної кон'юнктури.
Це змусило Головного отамана активно шукати союзників у боротьбі з більшовиками. Його погляди звертаються до Польщі.
5 грудня 1919 р. уряд УНР визнав за доцільне від'їзд Симона Петлюри до Варшави. 21-24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі були підписані політична та воєнна конвенції.
За Польщею визнавалося право на західноукраїнські землі. Це була вимушена поступка з метою зберегти державність на решті території.
В обмін на це визнання українська сторона отримала військову підтримку у боротьбі із більшовиками. Варшавський договір спричинив зливу звинувачень на адресу Симона Петлюри з боку українських політичних сил.
Військовий похід українських і польських сил почався успішно, союзники увійшли до Києва, але на довго утримати його не змогли. Уряд УНР та вцілілі військові частини залишили власну землю і перейшли на територію Речі Посполитої.
З кінця 1920 р. для Симона Петлюри розпочався останній, еміграційний період життя. Він був короткий, всього шість неповних років, але насичений організаційною та аналітичною роботою.
Насамперед голова Директорії УНР вважав за необхідне розібратися в причинах невдачі визвольних змагань. Як він писав 1922 р. в одному з листів до генерала Михайла Удовиченка, для нього "почався вже суд історії".
На думку Симона Петлюри, вже 1917 рік - рік початку революції - виявив ряд недоліків у організації нації. А саме - відсутність достатньої кількості тих елементів, "хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінності".
Серед політичної еліти переважали "або фантасти, або демагоги, або наївні люди, що вірили в силу резолюцій".
Утім, Симон Петлюра, хоч і передбачав "ще деякі нові ускладнення в реалізації нашої державної ідеї", але не втрачав "ні віри, ні надії на те, що ідеал нації буде здійснений".
1923 р. він написав і опублікував досить об'ємну програмову працю "Сучасна українська еміграція та її завдання". Це був план дій на найближче майбутнє.
Симон Петлюра зробив висновок, що здобуття Української держави - це справа всієї нації, а не одного класу чи однієї партії, справа, яка вимагає єдності волі нації, пріоритету державності над партійністю.
Цікавим був геополітичний прогноз Петлюри. Він передбачав, що "всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні бувшої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу".
Симон Петлюра залишався послідовним і непримиренним опонентом більшовицького режиму: "В умовах нашого перебування за кордоном свій обов'язок в цій справі тоді виконаємо, коли допоможемо остаточній компромітації большевицьких експериментів в очах світу".
Звичайно, більшовицька влада не могла пробачити Петлюрі подібного ходу думок. Він був для неї одним із найнебезпечніших ворогів. Особливо боялася Москва відновлення союзу Пілсудський - Петлюра.
Коли на початку травня 1926 р. Юзеф Пілсудський повернув собі владу в Польщі, відновлення союзних дій стало цілком ймовірним. Це, на наш погляд, стало причиною вбивства Симона Петлюри.
Трагічна смерть ще виразніше підкреслила унікальність і масштаб цієї постаті в історії України XX ст. Не випадково більшовицька пропаганда десятки років докладала всіх можливих зусиль для перетворення героїчного образу Петлюри на карикатуру.
Наслідки цієї агресивної пропаганди не подолані остаточно ще й сьогодні.
