Полковник Rondiak. Сага про пластуна, який здобув «Пурпурове серце»

«27 січня 1967 року біля місцевості Пан Ранґ капітан Рондяк повів своє мале з’єднання в лобо­вий наступ на ворога. Поранений у ногу, він далі керував боєм, винищуючи комуністів, яких таки переміг, здобувши багато амуніції та цінних матеріялів для розвідчої американської служби».

Пластун-полковник Сил спецоперацій (ССО) Армії США Роман Рондяк – єдиний українець, який очолював легендарну 10-ту армійську групу "зелених беретів". Її мали застосувати у випадку війни з СРСР.

Призначенням 10th Special Forces Group – Airborne є ведення партизанської війни в Європі (фактично проти Росії). Сьогодні підпорядковується командуванню спеціальних операцій «Європа». У зону відповідальності входить і Україна.

«Визволяти братів-українців з московських кайдан»

Ще батько Романа – Роман-Володимир Рондяк, який народився у Львові 1 лютого 1895 року, – після гімназії пішов влітку 1914 року добровольцем до Українських січових стрільців.

Там Роман Рондяк-старший став офіцером Легіону – хорунжим. Воював проти Москви і в легендарних боях на горі Лисоні, у складі 2-ої сотні 1-го полку. У 1918 році вступає до Української Галицької Армії і з нею пройшов усю війну 1918-1921 років[1]. 

Роман-Володимир Рондяк, вояк УСС і УГА
Роман-Володимир Рондяк, вояк УСС і УГА

Роман Рондяк-старший,  коли вибрався з польського табору інтернованих у Тухолі, переїхав до Чехії, де закінчив Високу технічну школу в Празі і одержав диплом інженера.

У 1930-х роках переселяється з дружиною-чешкою Фрайсес (Францискою) до рідного Львова, де у них народжуються первісток Роман – 4 листопада 1936 року.

Однак, львівський період в житті новонародженого був коротким – подружжя переселяється до Чехословаччині, де мешкає 12 років в будинку батьків своєї матері.

Очевидно, тут народився і їхній другий син – Петро.

Після другої світової війни, у 1948 році, родина емігрувала з комуністичної Чехословаччини до Німеччини, а відтак – до США, де оселяється  у місті Нью-Хейвен.

Формально це місто розташовується в штаті Коннектикут, а фактично межує з північними околицями Нью-Йорка.

Роман Рондяк-старший, працюючи на фабриці батька, жертвує свої заощадження на українську справу. Бере участь у громадському житті – в Народному Домі, Пласті...

Розвиває місцеві філію Українського конгресового комітету та Українського народного союзу.

У 1958 році стає співзасновником та активістом місцевого відділу ОбВУА (Об'єднання бувших вояків-українців Америки).[2]

Обох своїх синів батько виховував українцями і в дусі української військової традиції. Обидва вони навчались у місцевій школі українознавства (батько був членом товариства «Рідна школа»). Обидва сини стали активними пластунами і кадровими офіцерами Армії США, які успішно пройшли бойове загартування у війні з комуністичним В’єтнамом.

 Роман Рондяк – командир 3-го батальйону 10-ї групи сил спеціального призначення. Форт Девенс, 1980 рік.

У рік Празької весни Роман Рондяк (старший) помер – 29 червня 1968 року.

Очевидно перед смертю він тішився тим, що в місті де проходила його молодість почалось повстання проти московського панування. І тим, що мав двох гідних синів-офіцерів.

На момент смерті батька його син Роман вже мав ступінь майора (за іншими даними – кандидата на майора) парашутної піхоти і 7 відзначень, а молодший Петро – ступінь сотника (капітана) танкових військ і 5 відзначень.

Пластовий вишкіл майбутнього полковника «зелених беретів»

Майбутній офіцер спецпризначенців Армії США перший свій військовий вишкіл пройшов в 1950-х роках у Пласті.

Тодішній Пласт до трагедії 1960 року (коли під час нічного марш-кидка загинуло 6 юнаків), був дуже міліарним і по-суті відтворив традиції галицького Пласту 1920-х років.

Вимарш із наплічником, набитим камінням – був нормальним явищем.

Перші пластові сходини в Нью-Хейвен, відбулись на початку 1950 року.

За 5 років невелика пластова група розвинулась у потужну станицю число 19, яка включала два куреня – юнаків і юначок – та новацькі гнізда.

Серед творців яких був і о. Юстин Гірняк (один з кращих пластових виховників в галицькому Пласті)[3].

 
Морський пластовий табір (Канада, 1954). Сидять в човні пластуни Ерко Палидович і Роман Рондяк

Роман був активним і взірцевим членом Пласту. Так, наприклад, він брав участь у першому в США пластовому лещатарському таборі для юнацтва і старшого пластунства, який проходив від 25 грудня 1955 до 1 січня 1956 року.

Курінь старшого пластунства «Бурлаки», який організовував цей лещетарський табір, провів під кінець заходу змагання. Так от найкращим у «крутобігу» (слаломі) став пластун-розвідувач Роман Рондяк[4].

Кожного літа Роман ставав учасником майже всіх пластових юнацьких таборів на території США і Канади. Тоді ці табори відбувались переважно на оселі «Вовча Тропа». Сучасник із захопленням зазначав у авторитетній газеті-щоденнику:

«Можна сміло твердити, що пластун Р. Рондяк має найбільше число відбутих пл[астових] таборів серед пластунів, які перебувають на терені ЗДА (США – Ю.Ю.)».

 

У підсумку такого активного пластування Роман отримав найвищий тоді можливий пластовий юнацький ступінь старшого-пластуна скоба-гребця (ступінь гетьманського скоба в Пласті буде відновлено пізніше).[5]

Роман виростав у самостійному гуртку юнаків імені Симона Петлюри[6]. Згодом саме в Нью-Хейвені десятиліттями діятиме 33 курінь юнаків імені Петлюри, який у жовтні 1968 року посвятить свій прапор.

Згадую цей факт тому, що зусиллями Василини Шраменко-Данко, президент уряду УНР в екзилі Микола Лівицький ексклюзивно відзначить цей прапор Хрестом Ордена імені Симона Петлюри. А «декорацію прапора» провів у 1971 році в Баунд-Бруку племінник Головного отамана – Митрополит Мстислав.

Весною 1954 року пластова група Нью-Хейвен нараховувала вже 65 членів.

Завдання стояло так, щоб розвинути групу у повноцінну станицю, в якій мали б діяти всі вікові виховні частини Пласту.

До складу новообраного проводу групи увійшов як найактивніший тоді ще неповнолітній юнак Роман Рондяк. Його активної зусиллями упродовж 1955 року в місті був створений підготовний курінь юнаків імені полковника Дмитра Вітовського.

А зв’язковим, тобто виховником цього куреня став все той же Роман Рондяк (ймовірно, згодом, цей курінь був перейменований у курінь Петлюри).

Студент і старший пластун

Досягнувши повноліття Роман здобуває інженерну вищу освіту і продовжує активно пластувати. У 1956-1960 роках навчається у Політехнічному інституті в місті Трой штату Нью-Йорк (Rensselaer Politechnic Institute - RPI). Здобув диплом бакалавра механіки у 1960 році, а потім – працював певний час у фірмі «Ентолетр», як інженер-проектант.

 

У студентські роки стає членом 25 куреня старших пластунів «Чорноморці», який створював ще Роман Шухевич. Бере участь у Ювілейній пластовій зустрічі з нагоди 45-ліття заснування Пласту, яка проходила у Канаді 3-5 серпня 1957 року на оселі «Пластова Січ».

Це було перше пластове джемборі, яке відбувалось на нових землях – у Північній Америці. Спеціально з нагоди ювілею сюди прилетів із Відня основоположник Пласту доктор Олександр Тисовський.

Під час цієї зустрічі відбулась і VII Велика Рада куреня «Чорноморці» на якій Роман Рондяк став курінним скарбником[7].

У різних реєстрах Пласту записані різні модифікації його пластового псевда, як от «Белоґ» чи «Белос». Однак сам він пояснює, що насправді правильно його називати «Бельок» – від українського і пластового сленгового слова «белька», тобто «колода».

Навчання у політехніці забирало багато часу, однак «Бельок» був сумлінним пластуном.

Показовим є лист до куреня, написаний на початку 1957 року у формі пояснювальної записки:

«По довшій мовчанці мушу знову дати про себе знати. Цього разу мушу сказати, що маю оправдання, бо я якраз сьогодні по полудні закінчив кінцеві іспити… Одержавши останнє число [курінного видання] «Оріона» я мав пару несподіваних приємностей»[8].

Багато свого студентського вільного часу Роман Рондяк присвячував пластуванню.

Продовжує своє юнацьке захоплення лещетарством [лижним спортом – ІП], зокрема зимою 1956 року представляв «Чорноморців» у ІІ Українських лещатарських змаганнях Америки, організованих куренем «Бурлаки».

Змаг цей проходив у горах Вайтфенс Мавтенс, біля Вілмінгтона в штаті Нью-Йорк (тут – у Лейк Плесід – в 1932 році проходили ІІІ Зимові олімпійські гри)[9].

 

Показово, що Роман Рондяк, як і його славний попередник-«чорноморець» Роман Шухевич, був активним не лише в лещетарстві. «Белько», як представник відновленого Карпатського лещатарського клубу, у 1960 році став призером у змаганнях з плавання на «Малій Олімпіаді» серед українських громад США та Канади, яка проходила паралельно з Олімпіадою в Римі.

Заплив «метеликом», тобто батерфляєм, на дистанції у 50 метрів здійснив за 49 секунд і отримав нагороду Союзу українсько-американських спортивних товариств (СУАСТ)[10].

Початок військової кар’єри

Студентом Роман успішно пройшов навчання у ROTC (Reserve Officers' Training Corps – Корпусі підготовки офіцерів запасу).

Тут він отримав звання молодшого лейтенанта піхоти Армії Сполучених Штатів.

До 1960-х років багато великих університетів вимагали обов'язкового навчання у цій програмі для всіх студентів-чоловіків. 

Сьогодні у майже 273 програмах, зокрема і в Гарварді, навчається 20 000 майбутніх офіцерів.

У 1961 році Роман вступає 25-літнім старшим пластуном до Армії США (багато пластунів в тих часах йшло служити до війська).

Після закінчення Початкового курсу підготовки офіцерів піхоти в Форт Беннінг, штат Джорджія, він служить там в якості командира піхотного взводу у 1-му батальйоні 58-го механізованого полку.

Показово, що молодший брат Романа – Петро у тому ж таки 1961 році вступає до Вірджінського військового інституту в Лексінгтоні, т. зв. «південний Вест-Пойнт».

Навчаючись, організував секцію шахів і легко перемагав команди інших університетів. Улітку 1965 року отримав диплом цивільного інженера та диплом 2-го лейтенанта (мол. лейтенанта), та йде працювати молодшим інженером в департаменті будівництва доріг у м. в Сан Бернардіно в Каліфорнії[11].

 Майор Роман Рондяк (стоїть праворуч в зеленому береті) на розвідці у В’єтнамі

У 1962-1965 роках Роман Рондяк служить заступником командира, відтак командиром команди «А» 10-ї Special Forces Group – повітряно-десантної групи сил спеціального призначення.

Служба проходить у баварському м. Бад-Тельц в Німеччині. Тут отримує військовий ступінь капітана.

Про цей період в житті Романа Рондяка (Roman Rondiak) згадує у своєму бестселері Генрі Гол.[12]

У 1960-х роках А-команда проводила навчання з ведення війни нетрадиційними методами для дружніх до США країн, включаючи Великобританію, Німеччину, Францію, Норвегію, Іспанію, Італію та Грецію.

При цьому Роман й надалі залишається – наскільки може – активним у Пласті.

У вересні 1965 року переходить із старшого пластунства до Уладу пластового сеніорату.

А «Чорноморці» у своєму курінному виданні писали йому:

«Посилаємо Белці, де б він не був у війську, Доброго вітру!».[13]

Після Європи повертається у Форт Беннінг для проходження Курсу підвищеної підготовки офіцерів піхоти. Завершивши цей курс, отримує призначення до В’єтнаму.

Формально, його 10-та група ніколи тут розгорталась. Однак її солдати та офіцери працювали в цій країні у складі різних груп спеціальних сил.

 Сотнею спецпризначенців в складі 2-го повітряно-десантного батальйону 327-ї піхотного полку (101-ї дивізії Армії США). Р. Рондяк стоїть 12-м зліва

Роман прибув до В'єтнаму 29 червня 1966 року і упродовж року воює в складі відділів спеціального призначення (U.S. Army Special Forces).

Командує Б-командою – сотнею спецпризначенців в складі 2-го повітряно-десантного батальйону 327-ї піхотного полку. У складі легендарної 101-ї дивізії Армії США.

З лютого 1967 р. у В'єтнамі опиняється і його молодший брат Петро – в інженерному батальйоні.

Хоч за американським законодавством «двоє братів з однієї родини не мусять іти на в'єтнамський фронт, але брати пішли удвох, бо знають і розуміють чому…».[14]

 Майор Р. Рондяк із братом капітаном Петром Рондяком. В'єтнам, літо 1967 р.

На війні брати зустрілись лише один раз – під кінець першої ротації Романа – 29 червня 1967 року.

За цей рік «Бельок» здійснив понад 50 бойових вильотів на ворожу територію і був двократно нагороджений за відвагу «Бронзовою зіркою» (Bronze Star Medal) – четвертою за значимістю нагородою Армії США.

Загалом на той час Р. Рондяк мав вже 10 військових нагород. Ось опис одного з його боїв:

«27 січня 1967 року біля місцевості Пан Ранґ капітан Рондяк повів своє мале з’єднання в лобо­вий наступ на ворога.

Поранений у ногу, він далі керував боєм, винищуючи комуністів, яких таки переміг, здобувши багато амуніції та цінних матеріялів для розвідчої американської служби.

Мале з'єднання перемогло ворога, що нараховував сили в один батальйон... Після тієї героїчної боротьби і зразкової поведінки на полі бою (капітан не дозволив, щоб його звідти перевезли до шпиталю, доки не закінчився бій) — на­города: Бронзова медаль за відвагу».

Важлива деталь – до В'єтнаму Роман поїхав одруженим. Чотири місяці перед початком ротації його дружина Уляна Стецура, дочка визначного українського співака-львів’янина Осипа Стецури, народила йому сина – Петрика-Бориса (про нього далі ще буде мова).

 Роман Родняк із дружиною та сином, 1970-ті роки

Військо і Пласт

Після повернення до США – паралельно із військовою службою – Роман Рондяк продовжує своє пластування і навчання за магістерською програмою на факультеті механіки державного університету Нью-Мексико (University of New Mexico).

У 1967 році український щоденник в США «Свобода» відзначить:

«У Пласті не раз тричі за літо встигав побувати на різних таборах, був бунчужним на таборі Чорноморців, інструктором на водному й лещетарському, навіть комендантом табору на Бобрівці» (цей останній табір почав діяти з 1956 року в штаті Коннектикут).

У 1969 році Роман отримує військовий ступінь майора, а також науковий ступінь магістра з машинобудування.

У 1969-1970 роках відбуває ще одну ротацію до В’єтнаму в складі 5-тої групи сил спеціальних операцій Армії США (5th Special Forces Group). Воює у Плейку, Центральне нагір’я В’єтнаму, заступником командира, відтак командиром команди спеціальних сил «Б».

Його сотня спецпризначенців була розгорнута у піхотну бригаду та складалась з п’яти батальйонів, набраних із місцевих мешканців – горян «дега» (монтаньярдів). Відділи цієї самобутньої етнічної меншини відомі світу через фільм «Апокаліпсис сьогодні».

 
Роман Рондяк у В'єтнамі, 1969 рік

Після повернення з війни отримує, як науковець, призначення на посаду при Головному управлінні Департаменту армії у Вашингтоні, округ Колумбія.

Тут працює у 1970-1975 роках штабним офіцером-виконавцем у Відділі головних науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських розробок у Пентагоні. Відтак заступником керівника штабу з досліджень, розробок та закупівель.

Бойовий майор Армії США суміщав свою службу в Пентагоні із Пластом.

Наприклад, в серпні 1972 року став комендантом табору відновленого сеньйорського уладу на Ювілейній міжкрайовій пластовій зустрічі (ЮМПЗ). Учасниками цього табору було 76 сеніорів, 39 сеніорок і 55 дітей віком до 6 років… Не дивно, що один з учасників тієї зустрічі відзначав:

«Нашому комендантові – молодій людині з військовим досвідом – трудніше було керувати табором сеньйорів, ніж полком американської армії»[15].

Табір щоденно піднімався о 6:30. О 7:40 була перевірка учасників, молитва і зачитувався наказ про порядок дня.

Багато учасників кожен другий день допомагали в проведенні зустрічі, а решта допомагала Роману Рондяку приводити в порядок базову точку.

Табір було обгороджено, встановлено браму на вході, облаштовано місця для вогників, які майже щодня проводив заступник коменданта – Богдан Яців («Бурлака» із Торонто).[16]

 
Роман Рондяк, член Національного лижного патруля, долина Вотервілль, 1975 рік

У 1975 році Рондяк повертається до 10-ї групи сил спеціального призначення. На цей раз – у Форт Девенс, штат Массачусетс. Очолює команду «А» 3-го батальйону.

Після підвищення до підполковника служить керівником штабу усієї 10-ї групи сил спеціального призначення. І водночас – на громадських засадах – працює в Пласті станичним, тобто головою пластового осередку в Бостоні (найбільше місто штату Массачусетс).

У 1977 році Роман Рондяк успішно проходить навчання в Армійському командно-штабному коледжі у Норфолку, штат Вірджинія. Відтак призначається у об’єднаний штаб Командування збройних сил США у Європі (EUCOM) – у Штутгарті, Німеччина.

Там служить на посаді керівника відділу операцій, Оперативної групи спеціальних операцій у Європі (SOFTE) – Оперативне управління (J3).

«Будучи коло Штутґарту, - згадує Роман Рондяк - в Німеччині, ми возили синів Петра і Марка на місячні пластові сходини 200 км до Франкфурту. Дружина Уляна була Команданткою Пластового табору коло Мюнхину підчас якого син Петро здав першу юнацьку пластову пробу».

Від січня 1980 до червня 1982 року – командує 3-м батальйоном сил спеціального призначення 10-ї групи сил спеціального призначення у Форт Девенс.

Ювілейне видання з нагоди 50-ліття аеромобільних військ США, відзначає, що у 1981-1982 роках саме Роман Рондяк командував 10-тою групою сил спеціальних операцій армії США (три батальйони).[17]

 
Полковник Роман Родняк, 1982 рік

У 1980-х роках Роман Рондяк отримав підвищення до ступеня полковника. А також призначення в якості заступника, а відтак керівника Натікських військових лабораторій з досліджень та розробки (NLABS), які розміщувались у тому ж штаті Массачусетс, де базувалась 10-та група.

Після цього працює заступником командира військової Лабораторії дослідів і розвитку (Natick R&D Laboratories) в штаті Мериленд (1982-85).

А з 1985 року продовжує працю як науковий консультант і є автором багатьох наукових праць. При цьому й надалі залишається активним у Пласті, наприклад, у 2003-2004 роках очолював Крайову таборову комісію Пласту в США.

***

За 24 роки військової служби полковник Р. Рондяк тричі здобув Медаль за хоробрість «Бронзова зірка» (2OLC), Медаль військово-повітряних сил за доблесть (двічі), Пурпурне серце за бойове поранення, Медаль за особливі заслуги на службі при обороні та Медаль за особливі заслуги на службі (1OLC).

 
Нагороди Романа Родняка, 1970-ті роки

Був нагороджений Знаком піхотинця за участь у бойових діях (CIB), Нашивкою рейнджера, Знаком майстра-парашутиста та Знаком генерального штабу армії. Окрім цього він пройшов підготовку та має право носити знаки парашутиста Німеччини, Греції, Італії, Тунісу та В’єтнаму.

Після здобуття незалежності України син Романа – Петро Рондяк – із своїми дітьми переїде в Україну і стане Головою Правління «Віннер Груп Україна» (реалізовує такі відомі бренди, як «Форд», «Ягуар», «Порше», «Бентлі» тощо). А дідусь Роман щорічно прилітає на батьківську землю «до онуків».



[1] Інж. Роман Володимир Рондяк // Вісті комбатанта. – 1968. – Ч. 4 (35). – С. 59.

[2] Річні збори відділів ОбВУА // Свобода. – 1958. – Ч. 102. – 29 травня. – С. 4.

[3] Нью-Гейвен (Коннектікат) / Мандрівка Пласту в ЗСА: 1949-1999. – Нью-Йорк, 2001. – С. 143.

[4] З пластового життя: Лещатарські табори // Ukrainian Weekly. – 1956. – Ч. 6. – 11 лютого. – С. 4.

[5] П’ятиліття існування пластового осередку в Ню Гейвені, Конн. // Свобода. – 1956. – Ч. 2. – 5 січня. – С. 4.

[6] Пластовий Листок. – 1954. - Ч. 8 (40). - Квітень-травень. – С. 32.

[7] Оріон. – 1957. - Ч. 47. – Листопад. – С. 8.

[8] З листування // Оріон – Ч. 42. – Лютий 1957. – С. 5

[9] ІІ-гі Українські лещатарські змагання… // Свобода. - 1956. – Ч, 24. – 8 лютого. – С. 5.

[10] Висліди плавацьких змагань на Союзівці // Свобода. – 1960. – Ч. 173. – 9 вересня. – С. 4.

[11] Молодий інженер з військовою освітою [Петро Рондяк] // Свобода. – 1965. – Ч. 135. – 27 липня. – С. 7.

[12] Gole Henry. Soldiering: Observations from Korea, Vietnam, and Safe Places. - Potomac Books, 2005.

[13] Від судді // Оріон. – 1965. – Ч. 70. – Жовтень. – С. 15.

[14] Капітан Роман Рондяк повернувся з Вєтнаму – герой антикомуністичної війни // Свобода. – 1967. – Ч. 138. – 3 серпня. – С. 3.

[15] Костюк Іван. ЮМПЗ-1972 очима члена Пласту з далекого Денверу (Репортаж) // Пластовий шлях. – 1973. – Ч. 2 (37). – Квітень-червень. – С. 46.

[16] А.М.М. Знаменні подробиці з ЮМПЗ // Свобода. – 1972. – Ч. 177. – 26 вересня. – С. 6.

[17] Hagerman Bart. U.S.A. Airborne: 50th Anniversary, 1940-1990. – 1990. – P. 345.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.