"Білим по Білому". А все ж таки, ми феміністки

Минулоріч у Видавництві Українського католицького університету вийшло перевидання книжки Марти Богачеввської-Хом'як "Білим по Білому: Жінки у громадському житті України. 1884–1939". Сьогодні "Історична правда" із люб'язного дозволу авторки публікує передмову до цієї книжки.

Відразу почну із трьох можливих застережень до цеї книжки.

Химерна на перший погляд назва вимагає пояснення, а підзаголовок праці з таким обсягом, мабуть, насторожить читача. А тут ще перевидання твору тридцять літньої давності. І про що? Про жінок, що їх і так доволі всюди!

Адже роль жінок у громадському житті сьогодні дальш не є ані пекучою, ані однією з центральних тем у науці. Навіщо витрачати час на цю книжку? Звісно, потрібні не тільки пояснення, а й виправдання.

Спочатку відповідь на перше запитання: чому білим по білому? Одна з найвишуканіших форм вишивки в Україні — гладь білими нитками по білому полотну, та й ще з вирізуванням. Треба добре придивитись, щоб розгледіти це мистецтво, побачити білий візерунок довкола витятого простору.

Такою є і роль жінки в українському громадському житті й історії України — треба уважно придивитись, щоб осягнути цю частіше оспівану, ніж вивчену "берегиню", щоб зрозуміти: вирізування окреслює простір, а не його відсутність, і брак відомостей про жінок не означає, що жінок не було. Про'них просто не писали.

Відповідь на друге питання дещо довша, але вона розширить відповідь на перше. Популярність англійського видання книжки висвітлила головну цінність праці — вона привертає увагу до громадської ролі жінок у країнах, де традиційно не зважалося на так зване жіноче питання.

Англомовний читач бере книжку в руки не через зацікавленість Україною, а тому, що хоче бачити, як жінки, особливо неіндустріялізованих країн, активно інтегруються у своє суспільство.

Однак у вдумливого читача в ході читання неодмінно з’явиться інтерес до України. В українського читача зацікавлення пробудиться зворотним способом: інтерес до історії України підштовхне до урізноманітнення знань про цей предмет, до виходу поза усталені межі історичних праць.

Авторка – Марта Богачевська-Хом'як Фото: Дзеркало тижня

Тут і відповідь на третій потенційний закид. Кожне покоління хоче знати своє минуле, і кожне звертається до нього по своєму. Я писала цю книжку для англомовного читача – А все ж таки, ми феміністки – з таким заголовком в застійних 1980-тих. Та книжка досі в друку.

Нескромно згадавши, праця запевнила присутність України у тоді ще проломовій в західному світі галузі жіночих студій. Український варіант книжки вийшов в 1995-тому, зі зміненим заголовком.

Я бачила що фемінізм надто насторожував, більшість українців ще навіть слабо розбирались з новим поняттям націоналізму. А треба було щоб Україна, виходивши самостійно на світову арену орієнтувалась у новітньому жіночому нарративі.

За останніх тридцять літ радикально змінилось місце України у світі, хоч сприйняття її історичного розвитку проходить значно повільніше. Зацікавлення світу Україною надалі сприяє розвиткові наук про Україну і зростом наукових і популярних праць про неї.

В Україні поглибилось розуміння суспільних та психологічних процесів людства, змінилось багато у сприйманні ролі статей, змінився тон і рівень обговорення місця жінок в суспільстві. Предмет досліджень розширюється, навіть формуються різні галузі жіночих студій в Україні.

Написано десятки нових книг про жінок України, дехто навіть захистив наукові праці на цю тему. Траплялись і частини книжки у не зовсім мені збагненних варіантах під іншими призвіщами.

Отже, Білим по Білому завжди мав охочих читачів, навіть як самі книжки, на благенькому папері дев’яностих, ставали недоступними.

Обкладинка видання 2018 року

Незважаючи на всі суспільні і політичні зміни, мета книжки – виявити жінок в історії України, а заразом вказувати на потребу дальшого поглиблення та вивчання теми – дальше актуальна.

Жінки, як у світі, так і в Україні, ще не осягнули рівності прав та можливостей. Розуміння громадської ролі жінок, як і освідомлення публічної відповідальності громадян проходить повільніше за інші зміни. Тим то і оправдане перевидання старої книжки, бо підхід і тема ще далі на часі.

Два слова про істориків і про себе. Звичайно, ми історики, намагаємося відтворити історію України принаймні в такому масштабі, як знаємо інші, вже глибше вивчені частини світу.

Створюється парадоксальна ситуація: історики, які не вивчали історії України, поглиблюють наші знання в цій галузі, ставлячи питання, якими українознавці не займалися.

Відчуження від історії України в такому випадку є плідним, воно дає можливість побачити напр’ями досліджень, які не завжди впадають в очі тим науковцям, які десятиліттями заглиблюються у свої теми.

Історик мусить віддалитись від свого предмету настільки, щоб побачити його в цілості. У моєму випадку віддаль від історії України була. Я захистила докторську працю та почала викладати, коли в США ще неможливо було отримати докторат за українознавчою темою.

Я вивчала східноєвропейську історію, спеціалізувалась в історії Російської імперії. Але історією України я завжди цікавилась. Перша моя праця була про українців у Галичині 1848 р., часів так званої Весни народів.

Водночас із моїми книжками з російської історії я друкувала статті на українознавчі теми. Читаючи університетські лекції з історії Російської імперії, я мала нагоду в такий чи інший спосіб поглиблювати своє знання та розуміння історії України.

Обкладинка англомовного видання "Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884-1939"

Щиро кажучи, тридцять років тому історією жінок я не цікавилась. Коли декан уперше запропонував мені читати курс про історію жінок Європи, я запитала його, хто і як читатиме курс про історію європейських чоловіків.

Підхід до історії з точки погляду статі людини видавався мені дивовижним. Мене цікавив феномен східноєвропейської інтелігенції та її розвиток. Я планувала написати серію праць про українську інтелігенцію і навіть погодилась відредагувати том кореспонденції В’ячеслава Липинського для Східноєвропейського інституту його ж імені, який заснував у Філадельфії Євген Зиблікевич.

З Омеляном Пріцаком, який став першим професором кафедри історії України ім. Михайла Грушевського в Гарварді, я обговорювала план кількатомової серії праць про українську інтелігенцію, до якої хотіла взятись, як тільки закінчу чергову працю з російської історії.

Саме тоді, в половині 1970-х років, дві українські жіночі організації — Союз Українок Америки та Світова Федерація Українських Жіночих Організацій — звернулись до мене з проханням написати історію українського жіночого руху.

В період, коли роль України на міжнародній арені була обмежена майже до неіснування, українки в Америці мали доступ до міжнародних жіночих організацій. Там вони відчули брак книжки, яка б інформувала читачів про те, що таке Україна і яку роль відіграли жінки в її історії.

Прохання стосувалося невеликої праці, і, щиро кажучи, я через свою наївність і типово професійне нехтування "жіночим" предметом припускала, що до року опрацюю тему й повернуся до вивчення своєї улюбленої інтелігенції в усіх її східноєвропейських варіантах.

Щоб не бути останнім невігласом, я прийняла запрошення декана та погодилась провести семінар з історії жіночого руху в Європі. Це дало мені конкретний стимул увійти в галузь жіночих студій.

Марта Богачевська-Хом'як Фото: Гендер в деталях

Я зрозуміла що жіночого питання як такого немає. Є нерозв’язані проблеми всієї громади — праця поза домом, опіка над дітьми, охорона здоров’я, освіта, побутові справи, житло, харчування,— які ми звикли називати жіночими, бо жінкам доводилося ними займатися.

Але й не можна зводити історію жінок до фемінізму чи навіть до загального намагання жінок здобути рівноправність, бо це аж ніяк не вичерпує змісту їх життя.

Я почала вивчати різновиди фемінізму, альтернативні підходи до історії жіночого руху в Європі та Америці, що закономірно привело до зацікавлення новими аспектами історії суспільства; мені довелось користуватися джерельними матеріалами, які висвітлювали співвідношення ідеологій та особистого життя, ставлення суспільства до смерті, народження, способу життя сім’ї.

Я вивчала праці про жінок різних частин світу і почала брати участь у дискусіях про те, що саме творить історію жінок і як можна розуміти загальне поняття фемінізму.

Мої попередні дослідження історії інтелігенції показали, що без конкретного історичного тла неможливо належно зрозуміти абстрактні філософські проблеми. Колеги, які наполягали на вивченні історії жінок як такої, а не у співвідношенні із середовищем, мене не переконали.

Я знала, що без підґрунтя, без повного розуміння історичного тла та громад, у яких жінки працювали, неможливо буде охопити історію жіночого руху в Україні.

Спочатку мені треба було переконатись, чи гідна історичного досліду сама тема громадських жіночих організацій в Україні, чи плідною є така постановка питання для вивчення жіночого руху в Україні, самих жінок і того суспільства, в якому жінки жили.

Марта Богачевська-Хом'як Фото: Гендер в деталях

Треба було зрозуміти, що творило український жіночий рух. Треба було виявити, які особи і які організації слід вважати частиною українського жіночого руху. І головне, треба було збагнути, чи справді був такий феномен, що його можна назвати українським жіночим рухом?

Чи його варто вивчати? Чи залишився історичний слід, достатній для відтворення образу цього суспільного руху? Я знала, що сама розповідь про внесок жінок в українську літературу, у визвольні змагання, в революційний рух не дасть нам багато нового.

Я хотіла довідатися, що жінки писали про себе, як вони дивились на свої організації, на свою працю, врешті, я хотіла довідатися, що жінки думали про фемінізм. Я хотіла знати, яке місце вони відводили собі в загальному русі жіночої емансипації.

Заохочена зацікавленням американських академічних кіл та українського населення Канади й Америки, я почала збирати матеріали. Я не могла писати про жінок України, не бравши до уваги всі громадські організації в Україні. І тут постала ще одна проблема.

Немає не тільки історичних досліджень, а навіть списку громадських організацій в Україні, джерельні матеріали про такі організації XIX та XX ст. важко-приступні, не скаталоговані або просто загублені.

Занурившись у літературу з історії України, я зрозуміла, що сама мушу відшукати багато першо-джерельних матеріалів, щоб спромогтися осмислити та описати розвиток громадських жіночих організацій в Україні.

Шукала я книжок та праць про історію українського жіночого руху, про українських жінок, у той самий час розшукуючи подібні праці про жінок інших національностей, особливо у Східній Європі. На обох напрямах мене чекало розчарування.

У працях та мемуарах з історії України майже немає жінок. У книжках із будь-яким ідеологічним забарвленням поодинокі жінки постають як героїні руху, про який ідеться. Вони представлені без власного "я" і без будь-яких зацікавлень у жіночому русі.

Марта Богачевська-Хом'як Фото: Гендер в деталях

Загальні дослідження історії інших країн, як і України, якщо згадують жінок, - то здебільшого тільки підкреслюють небувалі прикмети тієї чи іншої чільної постаті або категорично заявляють, що в даному народі жодної дискримінації жінок не було.

Але в більшості історичних праць, особливо в тих, які присвячені розвиткові держави, науки, церкви чи ідеології, жінки залишаються поза увагою.

Цікаво, що в той самий час, коли американські та європейські суспільствознавці усвідомлюють недооцінку жінок у своїх дослідженнях і роблять усе можливе, щоб перебороти цей недогляд, вони недооцінюють важливість, силу та невмирущість боротьби за національні права.

Теоретичні праці про новітній фемінізм абсолютизують становище жінок у матірних країнах з англосаксонською традицією, в якій боротьба за національні права не є суттєва. Жінками і їхньому відношенню до національного визволення в колоніяльних територіях мало цікавляться.

Тимчасом для українського читача найцікавішим питанням є якраз співвідношення між фемінізмом та націоналізмом, тобто боротьбою за національні права та змаганнями за рівноправність.

Обидва рухи мають ту саму мету, прихильникам їх часто закидають обмеженість та егоїзм, обидва поняття не є строго й точно окресленими в науці.

Проте, попри очевидну спільність, прихильники фемінізму та націоналізму не співпрацюють між собою; навпаки, феміністи часто виступають проти націоналістів, а борці за національні права звичайно не розуміють, чому жінки підносять феміністичні домагання, якщо найсуттєвішою справою моменту є боротьба за права цілого народу, а не тільки якоїсь його частини.

Мета фемінізму та націоналізму — здобуття прав людини для спільнот, які таких прав не мають,—жінки в одному випадку, певний народ — у другому. Звичайно засоби змагання за рівні права є мирними й правовими. Вони зводяться до культурно-освітньої діяльності, праці в громадських організаціях та поширення відповідної літератури.

Та якщо держава не забезпечує повністю людські права, змагання за рівні права, за людську гідність набирають форми боротьби. Прихильників боротьби за ці права часто звинувачують у порушенні спокою, правопорядку, норм елементарної порядності, а то й культурної поведінки.

Більше того, їм можуть закидати намагання підірвати державний лад, згіршити молодь, навіть сприяння ворожим діям інших держав.

Громадська думка часто обвинувачує і оборонців національних прав, і борців за права жінок в екслюзивності, егоїзмі й короткозорості, хоча, врешті-решт, обидва ці рухи діють від імені загального права.

Марта Богачевська-Хом'як Фото: Гендер в деталях

Тут треба зробити одне суттєве зауваження. Жінки, включаючись у боротьбу за права народу, відвертають свою увагу від статевого приниження. Вони припускають, що здобуття національних чи політичних прав автоматично обезпечить і статеву рівноправність.

Це світовий феномен, хоч досі необслідуваваний. Боротьба за права людини і національну гідність є настільки актуальною у різних куточках світу, що змагання за жіночі права відходять на другий план.

Жінки які беруть участь у національно-визвольній боротьбі, силою обставин, проявами дискримінації у власному середовищі все ж таки згодом змушені цікавитися боротьбою за рівні права. Цей аспект їхньої діяльності звичайно не потрапляє в аннали визвольної боротьби поодиноких народів.

Я не сподівалася знайти багато оригінального в історії українського жіноцтва. Думала, що напишу коротку розвідку про варіант фемінізму в Україні та про жінок-соціалісток серед українських радикалів.

Починаючи досліди, я не вважала свою працю новаторською чи піонерською. Навряд чи я наважилася б на дослідження цієї теми, якби знала, що доведеться значну частину історії писати вперше. Наче мандрівник, я йшла чужими слідами, аж вершки гір заманили мене туди, куди ще не ходили інші.

Заглиблення в історію України дало мені можливість побачити, що українські жінки створили унікальну на той час модель громадської організації бездержавного суспільства.

Багато із тих організацій співпрацювали тісно з церквами і підтримували загальні громадські почини, Що б підтвердити такий незвичний висновок треба було мені вийти поза іконостас історії, в ті ліси, де ще росли дерева на будучі ікони.

Марта Богачевська-Хом'як Фото: Гендер в деталях

Моя родина роками жила з цею книжкою — діти виросли на ній, на маму впав більший тягар хатньої праці, а мій дружина Ростислав, хоч і не намагався, став знавцем історії жінок.

У важкі часи дослідів, коли я втрачала надію на успішне завершення праці, його урівноваженість та віра в мене давали мені снаги працювати надалі над білою плямою історії України.

Я почала обшивати її білою вишивкою навкруги вирізаної мережки, розуміючи, що хоч несила одній людині закінчити цю працю, мені не під силу її забути. Я зробила своє, тепер черга за іншими.

Тепер науковці в Україні вже опрацьовують т.зв. "жіночі теми," працюють з новими джерелами, новими підходами. Вони викладають в університетах України і світу.

Це начерк, кругом якого виростають щораз то повніші дослідження. Працюючи в Україні в інших галузях, Білим по Білому часто стелив мені свою стежку. Радію, що ця стежка розшир’яється.

Пишучи цю книжку, я на власному досвіді переконалася у важливості громадської підтримки наукової праці: ця підтримка була великою й різноманітною.

Ініціятива перевидати книжку, як вступ та заохочення до зростаючих тем жіночих студій для чоловіків і жінок, вийшла від Центру Жіночих Студій, уфондованого Союзом Українок Америки, в Українському Католицькому Університеті у Львові. Союз Українок Америки знову повністю підтримав це видання "Білого по Білому."

Неможливо мені висловити подяку всім, хто допомагав мені і хто сьогодні читає книжку. Можу лиш сказати – Спасибі і щасти Вам Боже у дальшій праці.

Дивіться також: 

"Не знаю, в чому моя вина. Може, в тому, що я була військовополоненою..."

Анастасія Гулей: Дорога у Освенцим

Жіноче обличчя Норильського повстання

Зв'язкова генерала Шухевича. Доля і чин Галини Дидик

Монета, Лада, Христя та інші. Українки - Лицарі орденів УПА

Добро в найстрашніший час. Історія Олени Вітер

Донька неба. Крилата доля Марії Доліної

"…На радість не було сил". Спогади про голод, війну, концтабори та визволення

"Взвод, слухай мою команду!". Воєнна доля і пам'ять про війну Євдокії Завалій

"Нарадість не було сил". Спогади про голод, війну, концтабори та визволення

Забуті жертви війни. Радянські військовополонені 1941-1943 рр. ФОТО 

Сила материнської любові. Десять синів Євдокії Лисенко