Лютий місяць. Міф про 5000 жертв більшовиків у Києві

З усіх сторінок історії більшовицького наступу наприкінці січня – на початку лютого 1918 року найчастіше згадують дві: кількаденний обстріл міста за наказом Муравйова та вчинений ним жорстокий терор.

Хтось посилається на спогади київського адвоката Олексія Гольденвейзера. Дехто – на свідчення історика та політичного діяча Дмитра Дорошенка. Часом згадують спогади інших свідків подій.

З цих свідчень увійшла до обігу й цифра убитих: найчастіше згадують про дві тисячі жертв терору. Дехто стверджує, що у ці криваві дні у Києві загинуло 5 000.

Про тисячі жертв більшовицького терору почали говорити уже на початку березня 1918 року, коли у місті встановилася українська влада.

У "Новій Раді" Павло Мазюкевич написав:

"Кажуть, дев’ять тисяч людських істот безвинно стратило своє життя, пішло в безвість на сотні мільйонів майна…".

У другому випуску збірника "Малая Русь", який видавав Василь Шульгін, у передмові до некрологів загиблих зазначено:

"Общее число убитых, по данным, собранным украинским революционным Красным Крестом, достигает 5000 человек. Несомненно, большинство погибших – офицеры.  Цифру 5000 нельзя с уверенностью назвать достоверной, но нет данных ее оспаривать".

Однак, того ж 1918 року ця цифра була значною мірою відкоригована.

Більшовицькі загони вступають до Києва

У Статистичному збірнику Київської міської управи були опубліковані відомості про жертви "громадянської війни" за січень та лютий 1918 року.

Цифра "вбитих, похованих у звичайному порядку та в 3 братських могилах у Маріїнському парку, на Байковому цвинтарі та у Видубецькому монастирі" сягала 1286 осіб.

Кількість поранених, що були розміщені у київських шпиталях становила 822 особи. З числа загиблих було 1176 чоловіків та 110 жінок.

За національністю: 293 росіянина, 62 українці, 75 євреїв, 38 поляків, 19 інших національностей та 799 невідомої.

У братських могилах було поховано 505 осіб, а в індивідуальних - 781 особа.

245 осіб були киянами, 112 – з-поза Києва. Місце походження 929 осіб невідоме.

Лише 768 осіб були ідентифіковані. Загалом же вбивство як причина смерті вказувалася для 459 осіб у січні та для 595 осіб у лютому.

Статистика того періоду формувалася на основі звітів духовенства, то загиблих у лютому треба сприймати як тих, кого ховали у лютому.

А таких якраз було чимало. Багатьох з розстріляних у січні знаходили або забирали з лікарень уже у лютому. Водночас саме у лютому поховали невпізнаних осіб у братських могилах.

Також можна припустити, що дані Статистичного бюро могли походити і від спеціальної комісії з розслідування злочинів більшовиків, створеної у березні.

 Навіть якщо вважати ці статистичні дані попередніми і відтак неповними, вони все ж залишаються найдетальнішими щодо соціального походження загиблих.

Персоніфіковану інформацію про них дають метричні книги. У них зазначались дати смерті, поховання, імʼя померлого і, що важливо для нас, – причина смерті.

Для загиблих 16–31 січня 1918 року причиною смерті вказували: "убитий під час громадянської війни", "загинув від вогнепального поранення" і зрідка "загинув у революцію" тощо.

Найчастіше 23–26 січня до цього переліку ще додається "загинув від снаряду".

Метричні книги також допомагають встановити дати численних поховань.

Переважна більшість тих, хто загинув після 23 січня, були поховані 29–31 січня або уже у лютому. 

Поховання у братських могилах відбувалися 4(17) лютого, 13(26) лютого та 10 березня.

Більшовицький похорон у Маріїнському парку. Лютий 1918 року

Але головне, що дозволяють реконструювати метричні книги – це імена загиблих.

Досі ж відомості про жертв були уривчастими і, як правило, зосереджувалися на найвідоміших особах. Наприклад, на трагічній смерті митрополита Володимира (Богоявленського), убитого увечері 25 січня 1918 р.

Однією з перших жертв січневих боїв у Києві став учень київського художнього училища Володимир Шпаковський (19 років).

Він загинув 16 січня від поранень, отриманих від розриву артилерійського снаряду.

Наступним був польський громадянин Йосиф Стефанович Давидович (20 років): "тело предано земле без отпевания на старом Байковом кладбище".

Неможливо з’ясувати, де і за яких обставин загинули військовики юнкер київського артилерійського училища Борис Гаврілов (19 років) та штабс-капітан Павло Бєляков (30 років).  Смерть обох відповідно 27 та 25 січня встановлювалася лікарським свідоцтвом.

Можливо, вони загинули в рамках розпочатого більшовиками масового вбивства військовиків у Києві, а не в бою.

До жертв терору, зокрема, можна зарахувати убитих 26 січня поручика барона Сергія Меллер-Закомельського (30 років) – похований 30 січня; генерал-лейтенанта Іллю Волковицького (54 років) та його сина Вадима (20 років) – поховані 31 січня; корнета Валентина Михайлова (22 роки) – 1 лютого; генерал-майора Віталія Мічуріна (62 роки) – похований 9 лютого; дійсного статського радника барона Володимира фон Беннінгзгаузен-Будберга – 13 лютого.

Член Української Центральної Ради Леонард Бочковський. Розстрiляний бiльшовиками у Марiїнському парку. Малюнок. 1917 р.

Із записів також можна простежити, що відбувалося з тілами українських військовиків та чиновників.

31 січня ховали отамана полку Сагайдачного Григорія Андруса (26 років) та офіцера військового міністерства Петра Крамаренка (21 рік).

Братів, військових чиновників, Михайла (34 роки) та Андрія (26 роки) Тарасенків, які загинули 23 січня, ховали 2 лютого.

4 лютого відбулося поховання чотирьох офіцерів 7-го українського полку - Стефана Чебановського (20 років), Пилипа Скрипки (26 років), Арсенія Цюрупи (19 років), Евфілія Тригуба (21 років), які загинули відповідно до запису 24 січня.

Метрична книга Церкви Св. Михаїла при Олександрівській лікарні містить 140 записів про осіб, що загинули  або ж були поховані у січні-березні.

Серед них є цивільні, військовики та невпізнані особи. Причини смерті тут уже більш конкретизовані; як правило, йдеться про "вогнепальне поранення", "поранений в голову", "поранення голови/живота".

У одному із записів знаходимо ім’я лікаря Георгія Пурцеладзе (35 років).

22 особи були поховані на Братському цвинтарі в Маріїнському парку 4 (17) лютого "гражданским погребением". З них 5 осіб залишилися невпізнаними.

Похорони 4 (17) лютого 1918 року у Маріїнському парку

Подія отримала чимале висвітлення і мала служити символом боротьби учасників січневого повстання з українською владою.

 В’ячеслав Прокопович згодом його прокоментував так: "Одбувся в саду крові урочистий похорон тих, хто поліг за совітську власть".

Менше натомість відомо про інше найбільше за кількістю поховання загиблих 13(26) лютого на Байковому цвинтарі. Поховані в той день 67 чоловіків та 1 жінка, з яких лише декілька осіб були ідентифіковані, померли головним чином внаслідок "поранення в голову".

Похований там же та  ідентифікований Іван Полошаков був отруєний автомобільними газами (за браком інших даних наразі коментувати цей запис складно).

Ще одна особа – солдат Аркадій Пісецький – був похований 10 березня на римо-католицькому кладовищі.

Поодинокі випадки смертей від вогнепального поранення мали місце до кінця лютого, а поховання тривали до кінця березня.

Однак за матеріалами метрики видно, що пік насилля припав на кінець січня.

За даними метричної книги Покровської церкви при Київському військовому шпиталі можна поповнювати списки українських військовиків, котрі воювали з більшовиками та загинули до 24 січня.

Більшість з них поховані в "новой братской могиле" лише у другій половині лютого.

Газетна чутка про вбивство більшовиками Олександра Олеся виявилась неправдою

Серед застрелених більшовиками - син останнього голови Російської Держдуми Михайла Родзянка штабс-капітан Георгій Родзянко (27 років).

Рідним було віддано тіло члена Центральної Ради Ісаака Пугача (32 роки) для поховання на Байковому цвинтарі.

У метричній книзі Покровської церкви на Соломʼянці містяться дані про 64 особи, які загинули "в межусобной брани".  Тут могло йтися і про тих, хто помер на залізничній станції Київ-І.

Жертви тут переважно цивільні, часто жінки, які були вбиті 21–24 січня, тобто в дні, коли тривали бої між українцями та більшовиками в районі вокзалу.

Серед них були і цілі родини. Так, 22 січня загинула Олександра Кравченко (57 років) з Васильківського повіту з синами Миколою (17 років) і Володимиром (14 років) та донькою Тетяною (11 років), а також, ймовірно, її землячка Мотрона Афанасенко (24 роки) з донькою Антоніною (4 роки).

Залишається лише здогадуватися, що змусило їх опинитися на небезпечних вулицях у розпал конфлікту в цій частині міста.

Інша група жертв – це розстріляні молоді чоловіки. Наприклад, 18 лютого за новим стилем червоногвардійцями були розстріляні 3 особи.

До жертв конфлікту віднесемо і семидесятирічну Глафіру Захарівну – маму Михайла Грушевського.

Глафіра Захарівна Грушевська - мама очільника Української Центральної Ради. Поемрла через кілька днів після того, як більшовики спалили її будинок

Причиною її смерті вказано "от старческой немощі".  Однак, відомо, що вона померла внаслідок потрясінь, спричинених зруйнованим більшовиками будинком Грушевських по вул. Паньківська, 9.  "Похорони відбулись тоді потайно, тому що більшовики підстерігали сім’ю, щоб її арештувати".

Залишається лише здогадуватися, скільки ще осіб померло, здавалося б, "натуральноюсмертю", спричиненою подіями.

Від обстрілів у своїй квартирі загинув Дмитро Раєцький 24 січня, а Олександр Годін помер від обвалу стіни 28 січня.

Також від снаряду "при обстреле города" у своєму будинку загинув викладач Університету св. Володимира та Політехнічного інституту Ісидор Рекашев (52 роки).

Кількість загиблих у метричній книзі Володимиро-Либідської церкви, є однією з найбільших з-поміж інших приходських церков Києва.

Цим підтверджуються дані статистики, за якими у Либідській частині міста загинуло найбільше осіб.

Загиблого солдата Олександра Луценка (22), вбитого 19 січня "из броневого автомобіля", поховали 21 січня. Серед трьох похованих 27 січня зазначається вчитель вищого навчального училища в Галичині Петро Максимчук (35 років). Він був "убит будучи в квартире во время гражданской войны".

Можна припустити, що тут могло йтися про смерть внаслідок обстрілу міста.

29 січня поховали пʼятьох загиблих. Серед них і п’ятирічна дівчинка.

Некролог відомому київському куплетисту Сергію Сокольському, вбитому більшовиками

14 лютого за новим стилем поховали офіцера Українського гусарського полку Костянтина Цивінського (32 роки), генерал-майор Микола Колчигін (63 роки), його син Микола (17 років) та брат – полковник Костянтин (49 років).

Родину Колчигінів у Києві знали дуже добре.  Сам Микола Іванович був гласним Київської міської думи від Печерської дільниці, брав участь у засіданні різних комісій.

А його племінник Богдан Костянтинович у цей час розпочав успішну кар’єру в лавах Червоної армії. Пізніше у довідках про нього писали, що батька більшовики розстріляли у Києві "помилково".

Ще двома жертвами терору могли бути молодший унтер-офіцер Микола Рожковський (26 років) та трубач з 1-го Козачого полку Вільної України Петро Ломонос (25 років). Останній загинув 28 січня та був похований 19 лютого на братському військовому кладовищі.

30 січня на цвинтарі Покровського монастиря поховали полковника Петра Доможирова (45 років), сина відомої громадської активістки Володимира Яшвіля (24 років), чиновника Сергія Базарова (44 роки). Причина смерті: "убит во время гражданской войны".

Усі троє були мешканцями Липок.

За зібраними Василем Шульгіним даними, їх разом з Георгієм Родзянком арештували в помешканні Базарова вранці 26 січня та розстріляли в Маріїнському парку.

У Введенській церкві відспівали декілька осіб, які загинули під час вуличних боїв, або, як зазначено в метриці: "убит во время партийной межусобицы".

У метриці Добро-Микільської церкви знаходимо запис про отамана 2-го куреня полку Наливайка з громадян м. Межиріччя Волинської губернії Павла Івановича Солов’я (39 років). Він помер "от множества ранений головы и всего тела во время событий в Киеве 17–27 января".

Лікар Петро Бочаров звідки поїхав до хворих. Дорогою був затриманий біля Маріїнського парку. Тіло забрала з парку сестра.

"С похоронами выходило затруднение: священник боится, катафальщики не соглашаются… И вот на другие сутки ночью, крадучись у стен, домов безшумно отправилось траурное шествие на Аскольдову могилу. При свете фонаря торопливо, тихим голосом, отслужил батюшка панихиду и предал тело земле".

Якщо ж звернути увагу на метричні записи Синагоги, то можемо знайти інформацію про щонайменше 86 жертв з-поміж євреїв.

З них 37 загинули 18–25 січня; 27-30 січня – 8 осіб. Серед них георгіївський кавалер Лейзер Гершков Боярський, голова Союзу євреїв-воїнів Іона Якович Гоголь, лікар Наум Саулович Рахліс.

Колонка з некрологами в газеті "Киевлянин", 10 березня 1918 р.

28–30 січня у лікарнях померли 15 осіб (серед них 10 невпізнаних осіб); 7 осіб загинули у лютому.

Доволі значна кількість – 21 особа – були вбиті у березні, уже за української влади. Ці дані можуть свідчити про самосуди над євреями за буцімто допомогу більшовикам.

На початку березня редакція газети "Нова Рада", коментуючи такі випадки, неодноразово звертала увагу на неприпустимість погромів.

З матеріалів метричних книг можна побачити, що чимало киян загинуло на вулицях міста в період вуличних боїв та обстрілів міста.

Також дані підтверджують, що внаслідок цілеспрямованого терору загинуло чимало беззахисних киян, що підпадали під визначення ворогів, окреслене Муравйовим у наказі №9: 

"войскам обеих армий приказываю безпощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции".

Окрім того, метричні книги лікарень та притулків показують, що ці установи були вщент заповнені трупами.

Повернення української влади у Київ дозволило киянам відкрито вшанувати пам’ять за загиблими у січні родичами, друзями і колегами та поховати ще непоховані тіла.

Про потребу такого чину В’ячеслав Прокопович писав в останньому лютневому числі "Нової Ради" так:

"Добре, у кого були родичі, і вони знайшли його: того поховано. А ні, – ті обідрані, необмиті тижнями покотом лежать в анатомічному театрі…

Оті слова "справки о трупах", оті реєстри лікарень, де вони переховуються, що знаходимо щодня в газетах, повні страшного навіть як на наші часи нечуственні, змісту.

І той жах, який холодом проймає серце, розуміє не тільки той, хто втратив близького, хто бачив їх на власні очі… Дні проходять, а вони лежать непоховані, ті окрадені трупи.

Не знайшлося у нас того "чоловіка доброго і праведного" Йосифа із Ариматеї, що насмілився б піти до сучасного Пилата взяти тіла".

І вже у неділю 3 березня газета повідомила про створення комісії з питань організації похорону жертв "горожанської війни" при Київській міській думі.

До її складу увійшли гласні Фещенко-Чопівський, Чикаленко та священик Дем’яновський.

Комісія зверталася до киян з проханням повідомляти про ще непоховані тіла. Водночас у газеті починають публікувати імена знайдених в лікарнях жертв громадянської війни.

5 березня публікують наказ № 7 начальника штабу Питкевича, в якому 10 березня вказується датою "похорон жертв большевицького повстання".

Фото похорону жертв "горожанської війни" 10 березня 1918 р.

До того дня усі виявлені трупи мали бути перенесені в анатомічний театр або Олександрівську лікарню. Ховати їх мали в "заготовленій братській могилі" на новому військовому кладовищі.

Однак не тільки жертв громадянської війни стало можливим гідно поховати у березні. Поступово з невеличких повідомлень в переліку місцевої хроніки починає виринати нова тема: доля  студентського куреня.

Батьки юнаків нарешті отримали можливість з’ясувати долю своїх дітей, загиблих під Крутами.

У березні 1918 року українська спільнота Києва визначається з тим, яка власне подія з першої українсько-більшовицької війни закарбується в колективній пам’яті.

Бою під Крутами судилося стати одним з найсильніших українських міфів періоду революції. І навіть фото похоронної процесії жертв більшовицького терору 10 березня стало ілюстрацією до процесії поховання Крутян.

Це, однак, не означає, що про січневі події у Києві забули. Над збором відомостей про "вбитих і звірськи замучених большевиками в Києві та його околицях з 24 січня ц.р. офіцерів, солдат, вільних козаків, гайдамаків, лікарів, учнів і взагалі всіх громадян" працювала спеціальна комісія при штабі військового загону по охороні Києва.

Звернення до киян періодично друкувалися у пресі. Поіменно насамперед згадувалися військовики, зокрема, Грицько Андрус, Петро Крамаренко, Яків Гандзюк, Яків Сафонов та ін., яких поминали та по яких служили заупокійні літургії.

Газетне оголошення про панахиду по Григорію Андрусу

На газетних шпальтах з’являлися імена тих, про кого було кому пам’ятати.  Для того, щоб була пам’ять, мають бути люди та організації, які будуть здатні пам’ятати через комемораційні практики.

Зрозуміло, що про більшість невпізнаних жертв більшовицького терору не було кому пам’ятати.

Окрім української спільноти Києва про жертв громадянської війни також висловилася російська спільнота міста.  У єдиному числі "Киевлянина", що вийшло у березні, одразу ж бачимо некрологи про загиблих.

Серед них офіцери колишнього Кавалергардського полку повідомляли про смерть "своих дорогих однополчан, убитых в Мариинском парке 26 января" – штаб-ротмістрів Гернгроса, Скалона, Голіцина, корнета князя Долгорукова.

Офіцери колишнього лейб-гвардійського кінного полку повідомляли про смерть однополчанина князя Бєлосельського-Бєлозерського та ін.

Також тут було повідомлення про "убитого в Киеве против дворца 26-го января уполномоченного Красного Креста Петра Васильевича Кочубея".

Пізніше, у тому ж 1918 р., Василь Шульгін присвятить жертвам українсько-більшовицької війни другий випуск збірника "Малая Русь".  Прикметно, що на обкладинці було використано зображення палаючого будинку Грушевських.

Обкладинка часопису “Малая Русь” з малюнком палаючого “фамільного” дому Грушевських. 1918 р.

Згодом київські події січня 1918 р. стануть лише одним з епізодів більшовицького терору проти російської спільноти міста, що забрав ще більше життів наступного 1919 р.

Списки ж розстріляних російських військових чинів увійдуть до мартирологів учасників Білого руху на Півдні Росії або російського офіцерства.

Була в Києві ще одна спільнота, яка б могла перетворити січень 1918 року віху пам’яті – це чехи.  Адже січень–лютий стали для чеської/словацької спільноти міста доленосними.

Від грудня 1917 року тут знову перебував Томаш Масарик.  Тут вирішувалася доля чехословацького корпусу.

 Але водночас у Києві реалізовувалася політика невтручання у "внутрішні російські справи", якими вважалася війна між українцями та більшовиками.

Для Масарика та відділення Чехословацької національної ради на Русі, що знаходилося у Києві, стратегічно важливим завданням було зберегти корпус і перевести його до Франції.

Про це велися постійні переговори з українцями від листопада 1917 року. А коли у Київ увійшов Муравйов, то гарантії продовження формування корпусу чехи отримали уже від більшовиків, у яких "була влада".

Вояки Чехословацького корпусу у Києві. Крайній справа - Ярослав Гашек. 1918 р.

Що стосується сприйняття подій у самому Києві, то чехи про це писали так:

"Київ зайнято радянськими військами. Рада та Секретаріат розбіглися... Усі здорові. Професор тут і здоровий. З боку Ради були спроби втягнути наші війська, але ми відстояли суворий нейтралітет.

Жертвою непорозумінь та провокацій стало декілька наших людей, поступово все налагоджується. Проходячи районом, де розташована наша друга дивізія, головнокомандуючий Муравйов визнав наш збройний нейтралітет [… ]

Просимо повідомити організаціям про події у Києві та заспокоїти. Повідомте також, що ми офіційно протестували проти ІV універсалу".

В кореспонденції та наказах по чехословацькому корпусу знаходимо згадки про те, що у Микільській Слобідці більшовики розстріляли 11 чеських добровольців, з-поміж них і офіцерів, в яких знайшли українські посвідчення з назвою "козак".

Відповідно чеським та словацьким військовикам наказувалося знищити подібні посвідчення, утриматися від відвідин міста, перечекавши буремні дні поза небезпечними районами.

Висновки

Розстріли киян більшовиками в січні–лютому 1918 року досі розглядалися як приклад більшовицького терору. При цьому увага дослідників зосереджувалася на фіксуванні місця вбивств – Маріїнському парку, кількості – декілька тисяч, найвідоміших іменах жертв.

Однак, як показав аналіз метричних книг, ми можемо встановити поіменно значну кількість упізнаних жертв січневих подій. Також джерела дозволяють нам аналізувати конкретнішу кількість загиблих – 1286 чоловік.

Однак вважаю за необхідне підкреслити, що залучаючи в обговорення цю цифру, я не маю наміру вступати у дискусії щодо "менш" чи "більш" жорстокого більшовицького режиму, базованої на цифрах. Натомість я пропоную замислитися над природою вчинених вбивств.

Співставлені з іншими джерелами, проаналізовані вище дані змушують ще раз повернутися до питання визначення злочинів більшовиків.

Адже у київських подіях цілком чітко простежується мета на знищення представників "старого порядку" і "старого Києва", а також представників нової української влади.

Розстріляними були літні генерали (на той час навіть 50-річних уже називали дідами) при зачистці Печерська (який більшовики зайняли першим).

За метриками та адресними книгами простір насилля маркується, зокрема, вулицями Різницькою, Левашівською, Катеринінською, Левандовською, Микільською. Їхні мешканці були розстріляні переважно 26 січня.

З тих, хто загинув у наступні два дні, – це мешканці уже центральних вулиць. Частина з них була затримана на вулицях і згодом або й одразу застрелені.

Вчинений більшовиками у Києві злочин – розстріл беззахисних жертв не за те, що вони скоїли, а за те, ким вони були, – відповідає тому, що в літературі називається геноцидною стратегією: наміром знищити конкретну групу людей.

У нашому випадку йшлося про дві такі групи: представників "старого порядку" – аристократії, чиновників, генералітету, офіцерів – та прибічників УНР – політиків та військовиків.

При детальнішому аналізі даних метрик, можливо, будуть підстави виокремити третю групу – молодих чоловіків.

Тобто йдеться про політичні групи, масове вбивство яких хоч і не увійшло в затверджену ООН Конвенцію про геноцид, але підпадає під ширше визначення геноциду, яке пропонується сучасними дослідниками.

З іншого боку, ґрунтовніше вивчення соціального контексту насилля також сприятиме кращому розумінню української революції та створенню ґрунтовного інклюзивного міського наративу періоду не тільки січня, але й загалом 1917–1921 рр.

Повна версія статті: Бетлій О. Більшовицький терор у Києві у січні-лютому 1918 р.: жертви і пам’ять / О. Бетлій // Краєзнавство. - 2018. - № 3. - С. 178. - Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/kraeznavstvo_2018_3_21