Суперечки з поляками про минуле: необхідне перезавантаження!
Упередження лишаються глибоко вкоріненими в академічних і журналістських працях. Однак заради чесного обговорення трагічного минулого польсько-українських відносин їх слід позбутися. Перегляд підходів до написання польсько-української історії вже давно назрів.
Більшість західних а польських журналістівта дослідників, що пишуть про Волинську різанину 1943 року, займають однобоку позицію.
Це упередження проявляється чотирма способами:
1) зосередження лише на одному році (1943) й ігнорування всього, що відбулося до й після того;
2) критика лише українських націоналістів;
3) звинувачення в поганому стані нинішніх польсько-українських відносин тільки української сторони;
4) використання переважно польських джерел щодо чисельності загиблих і протиставлення нібито більш "академічного" польського Інституту національної пам’яті його "націоналістичному" українському еквівалентові на чолі з Володимиром В’ятровичем, якого називають "апологетом" українського радикального націоналізму.
Немає сумніву, що протягом польсько-українських конфліктів, які тривали з 1918 до 1947 року, загинуло більше польських, ніж українських мирних жителів.
Однак у цей період і поляки, і українці підтримували радикальних націоналістів. Також обидві сторони знищували мирних мешканців.
Якщо українські націоналістичні групи регулярно звинувачують у підтримці радикальних заходів, про схожі дії польських сил зовсім не йдеться.
 |
| Група вояків Армії Крайової на Самбірщині, липень 1944 року |
Практично не звертають уваги й на те, що помірковані й радикальні польські націоналісти не визнавали українців окремим народом і відмовлялися йти на компроміси щодо майбутнього східного кордону Польщі.
Нижче наводжу аналіз згаданих упереджень, а також аргументи на користь того, що в польсько-українських дискусіях навколо історії потрібне перезавантаження.
По-перше, дослідники зосереджують увагу виключно на 1943 році, що дає перевагу польській інтерпретації подій.
Однак вбивства польських і українських мирних жителів найкраще досліджувати завдяки поділу на три регіони.
На Волині поляків було значно менше, ніж українців, тому українські партизанські загони мали беззаперечну перевагу, що і призвело до більших втрат із боку поляків.
На території Галичини польські й українські партизанські підрозділи мали приблизно однакову чисельність, унаслідок чого кількість загиблих мирних жителів була меншою, а її розподіл між українцями й поляками – приблизно однаковий.
На Закерзонні (за лінією Керзона, що тягнулася від сучасної південно-східної Польщі вздовж польсько-українського кордону до сходу від Любліна) перевагу мали польські сили, і жертв серед українського мирного населення було значно більше.
Якщо на Волині саме українці здійснили перші вбивства, то, як пише Тімоті Снайдер, на Закерзонні перші напади на мирних жителів вчинили поляки.
Вбивства мирних жителів відбувалися не лише в 1943 році, а протягом майже десятиліття з кінця 1930-х років до операції "Вісла" – етнічної чистки українців навесні 1947 року. Концентрація уваги виключно на 1943 році ігнорує контекст, який призвів до подій того року, та продовження розправ на мирним населенням протягом 1944 – 1947 років.
 |
|
Тіла українців, вбитих вояками польського відділу Народових сил збройних. Верховина, 6 червня 1945 року |
Убивства мирних польських жителів у 1943 році на Волині стали кульмінацією багатьох чинників, зокрема стрімкого погіршення ситуації з правами людини та поширення військових злочинів під час змагання між нацистською Німеччиною й Радянським Союзом за "криваві землі" (Bloodlands) Європи.
Мирослав Шкандрій пише, що вбивства українського й польського мирного населення в атмосфері нацистських і радянських етнічних чисток та масових погромів "спричинили бруталізацію населення". Крім того, в той час серед польських, українських та інших європейських партизанських рухів були вельми популярні націоналістичні ідеології.
Закриваючи очі на польський націоналізм, журналісти й науковці зображають однобічну картину, в якій лише українці були радикальними націоналістами й колаборантами нацистів.
Насправді активна фаза боротьби проти нацистів і Організації Українських Націоналістів, і польської Армії Крайової починається майже одночасно – на початку 1942 року.
Українці вийшли зі складу німецької поліції в березні 1943 року – за 10 місяців до того, як так само вчинили у польській поліції. В обох випадках колишні нацистські поліцаї приєдналися до партизанських загонів: українці вступили до лав УПА, тоді як поляки створили новий підрозділ АК "Волинь".
В обговоренні Волині–1943 не звертають уваги на домінування радикального націоналізму в Польщі протягом 1930-х і на початку 1940-х років.
Зрозуміло, що це не виправдовує розправ, учинених у 1943 році, проте без урахування їхнього контексту неможливо написати об’єктивну історію.
Представники польської Національно-демократичної партії планували депортувати євреїв і асимілювати українські "племена", яких вони не вважали окремим народом.
Протягом 1938 – 1939 років було спалено сотні православних церков і вбито багато православних українців.
 |
| Руїни храму в Загорові. 1938 р. |
Навіть Ґжеґож Мотика визнає, що мета польських партизанів-націоналістів і комуністів полягала у втіленні програми ендеків щодо створення гомогенної "національної держави" завдяки етнічним чисткам національних меншин.
Двома найчисельнішими меншинами були німці на заході й українці на сході.
Останнім етапом цієї стратегії стала операція "Вісла", що повинна була асимілювати 150 тис. депортованих українців, не дозволяючи, щоби в одному селі мешкало більш ніж 10% українців.
Польська комуністична влада підсвідомо унаслідувала нацистський спосіб мислення, коли писала про "остаточне вирішення українського питання" в проекті спеціальної операції "Схід", що пізніше була перейменована на акцію "Вісла".
Обидві сторони будували майбутні плани щодо депортації представників іншої нації, змагаючись, кому вдасться реалізувати їх першому. Польські й українські лідери однаково намагалися представити це як доконаний факт до прибуття радянських сил.
Українську політику пам’яті підживлювало бажання не допустити другої поразки від поляків, як у 1918 році, коли українці змагалися, але спочатку – програли бої за Львів, а потім – за цілу Галичину і Волинь.
Показово, що практично ніхто з журналістів чи науковців, які пишуть про Волинь–1943, не пояснює, як територія, яка до 1917 року була частиною Російської імперії й не була такою національно свідомою, як сусідня Галичина, могла стати ареною брутальних злочинів.
Як два десятиліття польського правління на східному прикордонні перетворили регіон, де спочатку домінувала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), на бастіон українського націоналізму?
 |
| Артилерійська батарея УПА на марші. Рівненщина, грудень 1943 року. |
Передумови конфлікту на Волині мали декілька складових.
Це був край занедбаного соціально-економічного становища й повсюдної бідності.
Класовий конфлікт між українськими селянами та польськими землевласниками й осадниками-колоністами (офіційний термін, яким називали польських ветеранів, яким уряд дарував землю) став поживним ґрунтом для жорстоких розправ над мирним населенням.
Протистояння мало і релігійний аспект та відбувалося між православними українцями та поляками-католиками.
Це могло тривати лише доти, доки поляки контролювали апарат насильства.
По-друге, дослідники й журналісти зважають лише на злочини, вчинені українськими націоналістичними організаціями ОУН і УПА, нехтуючи аналогічними діями з боку поляків.
Девід Марплз у своїй статті для одного з нових номерів академічного журналу ActaSlavicaIaponica покладає на УПА відповідальність за масові вбивства мирних поляків на Волині.
Згідно з усталеною традицією, у своєму аналізі він не бере до уваги розправи над українськими селянами з боку польських партизанських груп – АК, Селянських батальйонів, Національних збройних сил (НЗС, лояльних до Endecja) – і польських комуністичних сил.
Мотика звинувачує в злочинах польських партизанів-націоналістів і комуністів, знімаючи всю відповідальність з АК – що також не відповідає дійсності.
 |
|
10 березня 1944 року загін Армії Крайової знищив українське село Сагринь на Холмщині. За різними даними, під час нападу загинули від 800 до 1240 мешканців. Нападники спалили церкву, понад 280 хат, сотні господарських будівель та споруд. Уціліле майно та худобу нападники пограбували та вивезли до сусідніх польських колоній. На фото: загін АК під час знищення Сагрині. |
У статті для ActaSlavicaIaponica Марплз критично оцінює надання ОУН і УПА статусу борців за незалежність України в одному з чотирьох прийнятих українським парламентом декомунізаційних законів, звертаючи увагу на їхню неоднозначну історію.
Насправді у список, сформульований першою статтею цього закону, охоплює організації всього ідеологічного спектру – від соціалізму до лібералізму та націоналізму. ОУН та УПА – лише дві формації серед кількох сотень, які охоплені цим списком.
Можна запитати, чому ніхто не написав такого самого відкритого листа з вимогою більше не вшановувати польські партизанські групи, адже вони також – різною мірою – вчиняли злочини проти українського мирного населення?
Я дуже сумніваюся, що більшість поляків коли-небудь визнають, що АК (а не лише НЗС і комуністи) убивали мирних жителів. Схоже, що серед західних дослідників і журналістів також надто мало тих, хто готовий до цього.
Злочини, вчинені польськими партизанами, набули більших масштабів унаслідок їхньої співпраці з радянськими силами.
З 1944 року, після примусового розпуску АК, багато польських партизанів приєдналися до радянських Винищувальних ("Істребительных") батальйонів, організованих НКВД для боротьби з українськими націоналістами й антирадянськими групами.
Наприклад, у 1945 році НКВД розпустив підрозділ АК "Волинь", багато колишніх членів якого згодом увійшли до лав Винищувальних батальйонів.
По-третє – як логічно витікає з наведених вище тез – винною в погіршенні сучасних міждержавних відносин вважають лише Україну.
 |
|
Вояки 27 Волинської піхотної дивізії Армії Крайової на марші |
Марплз слідом за АндреасомУмландом звинувачує тільки Україну в псуванні відносин із Польщею. Хоча ЄС, західні держави і ЗМІ регулярно критикують націоналістичних лідерів Польщі, їх чомусь ніколи не звинувачують у дестабілізації відносин з Україною.
Польське керівництво засудило героїзацію українських націоналістичних сил як таку, що шкодить відносинам між країнами. Однак у Польщі так само героїзують польські партизанські групи, які в очах українців є такими ж націоналістами.
По-четверте, автори публікацій про Волинь–1943 у своїх підрахунках кількості жертв переважно покликаються лише на польських дослідників, ігноруючи українських і західних істориків.
Марплз, наприклад, не використовує даних із праць північноамериканських дослідників української історії.
У статті в KyivPost наведені дані польського історика Ґжеґожа Мотики, який перебільшує кількість загиблих поляків (40 – 60 тис.) і надзвичайно применшує втрати серед українців (2 – 3 тис.).
Автор статті для OpenDemocracy використовує завищені до 100 тис. убитих поляків і взагалі не згадує про загиблих українців.
Орест Субтельний використовує єдине джерело з комуністичної Польщі для підтвердження своїх підрахунків – 60 – 80 тис. убитих поляків – і хоча й згадує про втрати серед українців, однак не наводить жодних цифр.
Польські історики, такі як Мотика, наводять завищені цифри від 74 до 104 тис. поляків, убитих українськими націоналістами, з яких 40 – 60 тис. загинули на Волині, 30 – 40 тис. на Східній Галичині та 4 тис. в інших частинах тодішньої Польщі (в тому числі до 2 тис. у регіоніХолму й Підляшшя).
Ці завищені показники створили поживний ґрунт для польського наративу про спланований "геноцид" польської меншини українськими націоналістами.
Президент Польщі також перебільшує кількість убитих і говорить про 100 тисяч поляків та применшує до 5 тисяч загиблих українців.
 |
| Тіла поляків – жертв атаки УПА, 16 червня 1944 року |
Справжню чисельність польських і українських мирних жителів, убитих протягом 1940-х років, визначити практично неможливо.
Стефан Рапавий зазначає, що в публікаціях на цю тему переважно не покликаються на джерела, які б підтверджували наведені цифри. "Вочевидь, їхні автори здебільшого послуговуються неперевіреними особистими спогадами", – додає він.
Павло-Роберт Маґочій сказав мені таке:
"Є кілька причин, чому оцінки так сильно відрізняються. По-перше, ми не знаємо напевне і, мабуть, не знатимемо ніколи точних цифр.
По-друге, зі зрозумілих причин представники обох сторін, польської й української, прагнуть максимально роздути ці цифри, щоби задовольнити свої потреби у власній віктимізації".
Субтельний, Маґочій, Сергій Плохій, Шкандрій і Джордж Лібер – відомі дослідники української історії з Північної Америки – надають вельми широкий спектр оцінок кількості загиблих на Волині мирних жителів.
Шкандрій пише про консервативні підрахунки 40 – 70 тис. убитих поляків і 15 –20 тис. убитих українців. Лібер наводить цифри 50 – 100 тис. жертв серед поляків і 8 –20 тис. жертв серед українців.
У Снайдера можна відшукати три різні оцінки: 1) 50 – 100 тис. поляків і українців разом; 2) 70 тис. поляків і 20 тис. українців; 3) 50 тис. поляків і 10 тис. українців.
Снайдер покликається на "надійні польські підрахунки 50 700 поляків і українців, убитих на Волині й Галичині, з яких задокументовано смерті 34 647 осіб".
 |
| 11 липня 1943 року загін Української повстанської армії та підпілля Організації українських націоналістів здійснили напад на містечко Порицьк (тепер село Павлівка Іваничівського району) на Волині. Жертвами нападу стали понад 200 поляків, які заховалися у місцевому костелі.
На фото: парафіяльний римо-католицький костел у Порицьку |
Плохій наголошує, що польське населення зазнало значно більше страждань, ніж українське:
"Немає сумнівів, що жертвами етнічних чисток здебільшого були поляки". Згідно з підрахунками Плохія, було вбито 15 – 30 тис. українців і 60 – 90 тис. поляків.
Снайдер пише про "приблизно 10 тис. убитих українців", однак Маґочій використовує цифру 20 тис., спираючись на різні українські джерела. Маґочій зазначає, що 50 тис. поляків і 20 тис. українців є "доволі обґрунтованими оцінками". Рапавий також наводить цифру 20 – 25 тис. жертв серед українців.
Співвідношення загиблих поляків і українців 2 до 1, яке наводить Маґочій, узгоджується з працями Снайдера, В’ятровича й українського історика Івана Патриляка.
Патриляк – один із найкращих українських дослідників українських націоналістичних груп – наводить підрахунки 38 –39 тис. поляків і 13 – 16 тис. українців, убитих із кінця 1942 року до кінця 1944 року в районі Холму й Підляшшя, Бресту та Грубешіву, а також на Поліссі, Волині й Галичині.
Його підрахунки не включають мирних українців, яких убили протягом 1944 – 1947 років у регіоні Холму й Підляшшя та на Закерзонні.
Ці підрахунки переважно стосуються вбивств поляків і українців протягом Другої світової війни, однак, додавши показники загиблих з інших регіонів, кількість убитих українців буде більшою.
Згідно з оцінками Снайдера, на Закерзонні було вбито 6 – 7 тис. українців і 1 тис. поляків. Подібне співвідношення більшої кількості загиблих українців було й у регіоні Холму й Підляшшя.
 |
| Список українців, вбитих поляками на теренах Грубешівщини (Холмщини). 1942–1943 роки |
Якщо ми додамо українців, убитих у регіоні Холму й Підляшшя (4 тис.) та на Закерзонні (6 – 7 тис.), до тих, хто загинув на Волині, Галичині та в інших регіонах, співвідношення вбитих мирних поляків і українців становитиме 2 до 1.
Після операції "Вісла" 4 тис. українців ув’язнили в концентраційному таборі в Явожні, філіалі Аушвіцу, де багатьох піддали тортурам, а 547 осіб убили.
У березні 1949 році звідти звільнили останніх 27 українських католицьких і православних священиків. Амністія 1947 року стосувалася лише польських антикомуністичних груп, тоді як представники УПА й ОУН продовжували отримувати смертельні вироки.
Зрештою, ми ніколи не знатимемо точну кількість мирних поляків і українців, які загинули протягом цього періоду. Однак ми знаємо напевне, що поляків загинуло більше, ніж українців і що обидві сторони здійснювали розправи над мирним населенням.
Чотири наведені вище упередження лишаються глибоко вкоріненими в академічних і журналістських працях. Однак заради чесного обговорення й об’єктивного дослідження цього трагічного періоду польсько-українських відносин їх слід позбутися.
Перегляд підходів до написання польсько-української історії вже давно назрів.
Читайте також:
Волинь 1943: як досліджувати і як пам'ятати
Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?
Чи був геноцид? Документ із Волині 1943-го
Волинська проща. У пошуках примирення
Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича
Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"
Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"
Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"
Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині
"Друже Рубан!" Використання фальсифікатів в дискусіях про Волинь
Волинь до "Волині": протистояння почалося задовго до липня 43-го
Волинь: невдала спроба "остаточного розв’язання" наукової проблеми
Трагедія і спекуляції. Що саме сталося 11 липня 1943 року на Волині?
"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі
УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити
Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами
Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої
