Порушення конспірації. Як почалася історія ОУН

Рішення було одностайне, але доволі формально-бюрократичне: учасники цього нічного засідання прийняли статут Організації Українських Націоналістів.

А ближче до полудня так само одноголосно обрали голову Проводу. Ним став герой Української революції полковник Євген Коновалець.

Новообраний керівник звернувся до присутніх:

"Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів... Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися...

...Сьогодні ми покищо тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов'язання. Але це ще не осяг.

Бож мусимо собі ще раз коротко узмисповити і величину цього нашого зобов'язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу.

Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами."

Євген Коновалець із невідомими. Фото 1920-х років Джерело: Архів Центру досліджень визвольного руху

Отже, надмета – відновлення української державності революційними методами. Але на дорозі до цієї мети Коновалець бачив дві великі завади – наявність московської імперії і залишки польського імперіалізму. А це означало величезну силу спротиву:

"Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські.

Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу..."

Цього дня розпочала свою історію Організація, яка в майбутньому стане одним з найуспішніших політичних об'єднань українців в історії ХХ століття.

Історія ОУН почалася таємничо… з порушенням конспірації.

Йшли до Праги, а опинились у Відні

У 1929 році українці були розділені: опинилися під суверенітетом СРСР, Румунії, Чехословаччини та Польщі. Саме з під-польської України і добирався Степан Ленкавський до Відню.

Дату конгресу два рази переносили – з метою конспірації.  Місце теж змінили просто в останній момент. "Крайовики" (делегати конгресу із Краю, тобто території Західної України) мали дістатися нелегально до Праги.

Степан Ленкавський

"Конґрес був першою широкою конфронтацією однодумців, що гуртувалися в віддалених одне від одного середовищах. Він дав нагоду договорити не домовлене й узгіднити однаковість головних напрямних у підході, в оцінці та інтерпретації політичних подій.

Треба признатися, що спершу на конґресі було для нас усе нове й незвичне, навіть контрастне атмосферою незнаної нам еміграційної вільности. Бувши конспіраторами, ми звикли до інакшого стилю…" - писав Степан Ленкавський.

"Крайовики" дотримувалися суворої конспірації у дорозі до Праги. Польсько-чеський кордон два Степани – Ленкавський та Охримович – перейшли нелегально, у натовпі фабричних робітників у Тешині.

Це місто було розділено навпіл кордоном між Чехословаччиною та Польщею. Вокзал був на чеському березі, а заводи – на польському. Версальська угода досить дивно розмітила кордони у міжвоєнній Європі.

Поляки були незадоволені. Чехи були незадоволені. Німці були незадоволені. Мало хто був задоволений кордонами в міжвоєнній Європі. Для українців теж не багато було приводів для радості – жити розділеними між 4 країнами.

Але для двох Степанів дірявий тешинський кордон створив можливість – непомітно утекти з Польщі.

Іще два "крайовики" - Ярослав Барановський та Євген Зиблікевич поїхали кожний окремо: так само з міркувань конспірації.

Містечко Тешин. У міжвоєнний період було розділено на два: польський Цешин і чехословацький Чеський Тешин Фото: Flickr Hive Mind

Ленкавський та Охримович "дули на холодне". Вони намагалися бути максимально непомітними у своїй дорозі до Праги: польські спецслужби нічого не мали дізнатися:

"З чеськими залізничними квитками купленими тамошнім зв'язковим УВО, без папшортів і документів, ми сіли у вагон поїзду на Прагу останніми, щоб не притягнути за собою спостерігача, і розмістилися на окремих лавках, як незнайомі люди.

Контролі папшортів, згідно з передбаченням, у поїзді не було. У Празі відібрав нас на станції зв'язковий за умовленим розпізнавчим знаком і залишив нас на квартирі, щоб ми не вешталися по місті і не звертали на себе уваги польських закордонних агентів".

У Празі з'ясувалося, що треба знову вертатися на вокзал – конгрес перенесли до Відня.

Тут вже делегати сиділи разом і говорили по-між собою українською.

За легендою вони – група українських студентів, що їхала із своїми викладачами до Відня на наукову екскурсію.

Карловий міст у Празі. Вигляд на Малу Страну. З іншої сторони мосту у Старому Місті знаходиться Катедра св. Климента, греко-католицький храм, що був місцем зустрічей українських націоналістів у Празі Фото: Flickr

Навіть у поїзді до Відня Степан Ленкавський ніяк не міг заспокоїтися. Надто нервовою була дорога…

"Все почалося згідно з приписами підпільної конспірації. Для дальшої їзди через австрійський кордон ми одержали в Празі пашпорти, позичені від місцевих українських студентів, із знятками і описом осіб, до нас ніяк неподібних.

З них ми  навчилися "наших" нових генералій і почерку "наших" нових прізвищ. По такій для нас цілком зрозумілій конспіративній процедурі нас повідомлено, що конгрес відбудеться у Відні, не у Празі, і заладували у вагон поїзду на Відень, у переділ, в якому сиділи незнайомі нам учасники конгресу з Чехії і голосно говорили по-українськи.

Говорили не лише про місцеві побутові справи й своїх знайомих, але також на політичні теми. Дехто мав явно причеплені українські відзнаки (тризуб, хрест УГА, відзнаку Легії Українських Націоналістів).

Ми тлумачили собі цей несподіваний образ неконспіративної поведінки тим, що офіційно перед контрольними чинниками ми були туристичною групою українських студентів із Чехії, яка виїжджає з професорами на екскурсію до Відня.

Але все одно нас дивувало, що наші люди з еміграції не звертають уваги на те, що українські відзнаки й балакучість можуть притягнути увагу польських і більшовицьких агентів".

Ленкавсього суттєво бентежила легковажність колег з вільного світу. Він, що виріс у не дуже демократичних реаліях Польщі Пілсудського, звик бути більш обережним.

Відень, 1930-ті Фото: Pinterest

Решта делегатів приїхала з вільніших країн, або з тих, які не розглядали небезпечним для себе український рух за незалежність. На відміну від "крайовиків" решта поводилася дійсно, як на студентській екскурсії.

Готель на Кантштрассе

У Відні делегати поїхали на вулицю Канта. Ленкавський згадує, що паспортів під час поселення ніхто не питав. Кімнати для всіх виділили на одному поверсі.

Учасники конгресу настільки законспірувалися, що історики до сьогодні не можуть встановити, в якому саме готелю відбувався Конгрес. Панувала атмосфера глибокої таємничості, яку легковажно порушували деякі делегати:

"Інструкція була: на місто старатися не виходити, ніколи не ходити гуртами більшими, як двійка-трійка, не розмовляти ні надворі, ні в коридорах. Притримуючися того припису, ми деколи з незадоволенням мовчки спостерігали, як деякі гурти його легковажать," - дещо розгублено зауважив Ленкавський.

Спочатку засідання відбувалися у великій сніданковій залі в тому ж готелю. Конгрес тривав 7 днів.

"Два перші дні відбувалися пленарні засідання, на яких зачитано ряд доповідей і продискутовано їх, потім учасників приділено до шести комісій, які протягом наступних трьох днів опрацьовували гуртками в великій залі і по готелевих кімнатах проекти резолюцій", - далі оповідає Ленкавський у спогадах про і події.

Розбіжностей було досить багато, але в дискусіях різночитання були насільки глибоко продискутовані, що фінальні документи голосували одностайно.

ОУН могла піти іншим шляхом

До віденського готелю на Кантштрассе з'їхалося 28 делегатів та 2 гостей. Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Чехословаччина, вільне місто Данцинг – такою була географія учасників.

Зліва направо: Григорій Каленик-Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудаків, Микола Сціборський. Париж, 1929 рік Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

Авжеж не варто забувати і про нашу четвірку "крайовиків", що приїхала із зайнятого поляками "Краю".

Доїхали не всі. Не змогли приїхати делегати з Буковини, Люксембургу, США, Туреччини, Югославії.

У конгресі взяли участь представники Української Військової Організації (УВО), Легії Українських Націоналістів (ЛУН), Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ) та Групи Української Національної Молоді (ГУНМ), та один делегат від Союзу Українських Націоналістів у Німеччині.

Але все могло піти іншим шляхом. І на Конгрес могли приїхати інші люди. І ці інші люди могли піти іншим шляхом: чи буде організація – легальною партією, чи підпільною структурою?

Існувало два можливих списки учасників. Кожний відображав різні підходи до формування майбутньої Організації українських націоналістів.

У першому варіанті були імена депутатки польського Сейму Мілени Рудницької та її брата – відомого журналіста Івана Кедрина-Рудницького. Обидва були представниками легальної у Польщі УНДО – політичної партії "Українське національно-демократичне об'єднання".

"Я противився такій організаційній структурі, яка об'єднувала б ідеологічно-політичну та революційно-терористичну діяльність," - згадував Іван Кедрин-Рудницький.

На думку Кедрина-Рудницького ці два напрямки треба було розмежувати. Революційна діяльність мала бути зосереджена у суворо законспірованій підпільній організації, яка б охоплювало вузьке коло людей.

Іван-Кедрин Рудницький Фото: Вікіпедія

Отже, на початковому етапі розглядали варіант, що ОУН стає легальною політичною організацією, а роль бойового крила залишається за УВО.

Але не всі були готові піти тільки шляхом політичної боротьби.

Делегати від СУНМ (Союз Української Націоналістичної Молоді) планували зірвати проведення зборів та відмовитись від входження до ОУН.

Степан Ленкавський пише, що вони – "крайовики" з СУНМ – вирішив поставити на Конгресі дві вимоги.

Перша вимога: щоб ОУН була підпільною революційною організацією для доповнення і поширення діяльноста УВО, а не підмурком для легальних партій.

Делегати від Союзу Української Націоналістичної Молоді планували зірвати Конгрес, якщо першої вимогу не підтримують. А мережу учасників "перелити" до складу УВО.

Друга вимога: домагатися, щоб у новозаснованій організації впровадити військову диктатуру. Симпатії "крайовиків" належали Євгенові Коновальцю, якому і хотіли запропонувати стати диктатором. На їх думку диктатура убезпечувала організацію від спекуляцій політиків.

Керівництво Проводу українських націоналістів (ПУН) та сам полковник Коновалець потрапили в неоднозначну ситуацію.

Одним із "крайовиків" на конгресів був Степан Охримович, який у 1926 році став співзасновником Союзу Української Націоналістичної Молоді

ПУН стояв на роздоріжжі. Одна дорога – це шлях давніх однодумців, з якими разом працювали та воювали, шлях до легальної політичної боротьби. А іншу дорогу прокладала малознайома, але дієва молодь.

Полковник Коновалець розумів, щоб без постійного і тісного контакту із "крайовиками" майбутня Організація може в скорому часі перетворитися на ще одну емігрантську групу. І цей емігрантський гурток не матиме ніякого впливу на ситуацію в Україні.

Треба було робити вибір: старі перевірені товариши, чи нова генерація?

Згадує Степан Ленкавський:

"Під час нарад конґресових комісій полк. Є. Коновалець покликав усіх чотирьох крайовиків на розмову, що відбулася в одній з готелевих кімнат.

З осіб, що часово перебували за кордоном, учасниками цієї наради були також: д-р Ю. Вассиян, ред. В. Мартинець і голова [Групи] Української Національної Молоді в Празі інж. О. Бойдуник.

Там ми застали Івана Кедрина-Рудницького, про якого ми знали, що він однодумець групи опозиційних послів з УНДО до польського сойму Д. Палієва і В. Целевича, тобто тієї групи увістів, яка перейшла на сектор легальної праці і мала концепцію спрямовувати націоналістичну молодь на шлях легальної діяльности, щоб через доплив молодого елементу до УНДО скріпити в ньому позиції своєї власної націоналістичної фронди в тій партії".

Ця концепція була протилежна тій концепції, яку відстоювали "крайовики".

Коновалець представив Івана Кедрина-Рудницького, не як посланника УНДО, а як українського журналіста, який цікавиться перебігом Конгресу.

"Крайовики" відреагували холодно: адже конгрес таємний – то щоденник Кедрина-Рудницького "Діло" не повинен допустити, щоб про перебіг конгресу була поінформована польська поліція.

Євген Коновалець, невідома та Володимир Мартинець. 1930-і роки Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху

Кедрин-Рудницький заявив, що про це знає і без таких застережень, і що якби організатори конгресу не мали до нього довір'я, що він не порушить конспіративний характер конгресу, то взагалі не мала б місця спільна зустріч.

"Розмова і почалася, і велася до кінця в загостреній атмосфері. Полк. Є. Коновалець започаткував розмову, поставивши питання, в чому саме ріжниця поглядів між присутніми про завдання і характер діяльности націоналістичного руху. Він покликав по черзі кожного зокрема з'ясовувати свій погляд", - згадував Ленкавський.

Найближчим до Коновальця сидів Степан Охримович. Він почав дискусію. Він пояснював політичні та ідеологічні розбіжності між СУНМ і УНДО. Євген Зиблікевич був дуже темпераментним і дуже гостро розкритикував політику УНДО. Сам Ленкавський говорив про єдність завдань СУНМ та УВО.

Кедрин-Рудницький наполягав, що звуження завдань націоналістичного руху до підпільно-революційної діяльности – зменшить його вплив та послабить сили загальноаціонального фронту.

У відповідь – отримав від Осипа Бойдуника кілька кошів критики УНДО, мовляв, та – то "безхребетна міязма".

Скоріш за все, Коновалець намагався в такий спосіб зрозуміти, чи є можливим зближення позицій в українському національному русі. Усю дискусію полковник уважно слухав, не намагаючись робити якихось зауважень, чи заперечень.

Ленкавський навіть почувався дещо збентеженим по результатам тієї дискусії:

"Ми не були на сто відсотків певні, що наша позиція перемогла, і призбирували розгублені й призабуті аргументи для кінцевої розмови. Але такої вже більше не було. Замість розмов настала робота, яка розвинулася по лінії нами бороненої революційної концепції".

Євген Зиблікевич, 1960-ті Фото: Вікіпедія

Кедрин-Рудницький зрозумів, що його позиція не знайшла підтримки: "Моє становище було цілком ізольоване. Тому я вже не брав участи в дальших засіданнях і виїхав".

Засади українського націоналізму

Степан Ленкавський у спогадах розповідає, що практично всі рішення приймалися через процедуру акламації – тобто консенсусом, одностайно. Усі, хто погоджувався із рішенням підводилися з місць, рішення вважалося затвердженим:

"Члени через аклямацію і формально проведеним одноголосним голосуванням вибрали полк. Є. Коновальця головою Проводу. На його пропозицію одноголосно було вибрано в склад Проводу вісім осіб (інж. М. Сціборський, інж. В. Мартинець, д-р Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський, д-р Д. Демчук, інж. Д. Андрієвський, інж. Л. Костарів і П. Кожевників). На головного суддю обрано Я. Дуба, на головного контрольного — проф. Я. Моралевича. Вибір цих органів був теж одноголосий".

Своїми постановами І Конґрес визначив загальні засади ідеології українського націоналізму.

По-друге, у питаннях державного будівництва Конгрес накреслив перспективний образ державного і суспільного устрою самостійної і соборної України.

Конгрес визначив засади майбутньої конституції і – у відповідності до цього перспективного образу майбутньої України — загальні напрямні соціальної, економічної, військової, шкільної, культурної та релігійної політики ОУН.

Проблема державного устрою майбутньої Української держави в тогочасних ідеологічних конструкціях займала одне з провідних місць. Основна критика була зосереджена не на демократії, як формі державного устрою, а на інституті парламенту, який на думку учасників, переживав кризу.

Серед рішень конгресу з цього питання найважливішою видається теза про національну диктатуру як перший етап на шляху до оформлення українського державного життя, а також думка М. Сціборського, про неможливість вироблення остаточної схеми державного устрою в еміграційних умовах.

Микола Сціборський

Першорядної ваги учасники конгресу надавали соціально-економічній складовій політичної програми, орієнтуючи її передусім, на Радянську Україну – головну територію майбутньої української держави.

Активно обговорювалося положення про викуп селянами земельних ділянок, але ця ідея до політичної платформи не ввійшла з огляду на те, що могла викликати невдоволення серед селянських мас в Радянській Україні, де такої практики не існувало.

Найскладнішим питанням конгресу стала ідеологія. Цікаво, що відповідно до спогадів Ленкавського на зборах було піддано критиці матеріалізм, та врешті викристулізувалась ідеологічна концепція майбутньої Організації. А засідання цієї комісії тривало найдовше:

"Майже всі члени комісії стояли переконано на позиціях ідеалізму. Д-р Д. Демчук твердо обороняв "благо нації" як ідеал у розумінні строго утилітаристичному. Дискусія зійшла на тори глибинної критики систем матеріялізму і мала вигляд семінару метафізики.

Всі інші комісії покінчили свої праці, і дехто підсідав до нас і подавав свої думки до дискусії, що, зрозуміло, продовжувало її, бо це були повторення з попередніх днів. Врешті, з д-ром Д. Демчуком устійнено ідеалістичну інтерпретацію і текст спільного проекту".

Фатальне фото

На закінченні конгресу запросили фотографа.

Перший Конгрес Українських Націоналістів. Відень, 1929 рік. Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський. Стоять зліва направо 3 ряд: Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич

Проголошена ОУН ідея відновлення Української соборної незалежної держави була тоді у Польщі кримінальним злочином. Тому Степану Ленкавському та іншим "крайовикам" таке порушення конспірації дорого коштуватиме.

"По співі національного гімну запанував піднесений і зосереджений настрій. Не хотілося нікому розходитися по кімнатах. Хтось із президії попросив затриматися ще в залі, бо зараз має прийти замовлений фотограф, щоб увіковічнити цю історичну подію", - згадував Ленкавський.

Але решта делегатів заходилася готуватися до фотографування: почали відсувати стіл, зіставляти рядом крісла і пересувати їх на всі боки.

"Ми, крайовики, призвичаєні до закону не давати себе ніколи фотографувати з іншим членом УВО, "збунтувалися" і зійшлися в кутку втрьох. Запальний Є. Зиблікевич нервово бігав коло пражан і розпромінено щось їм викладав".

"Крайовики" вирішили не фотографуватися. Але як це зробити, щоб не образити президії та не спричинити скандалу? Ярослава Барановського делегували поговорити із старшими колегами щодо порушення правил конспірації.

Та в цей момент прибіг у піднесеному настрої Євген Зиблікевич і почав доставляти приятелів у ряд. Вони намагалися йому пояснити свої побоювання щодо порушення конспірації.

Той замахав руками: "дурне ви плетете, уставляйтеся скоро в ряд" і побіг далі.

Хтось погодився, що умовах підпілля так чинити – то чинити правильно і правил конспірації належить дотримуватися також у часі закордонних поїздок. Але коли тут половина залі самі члени УВО, то чому ми не мати до низ довіри?!

Іще хтось пояснив, що фотограф — певна людина, з якою домовлено, що він не має права робити жодного відбитка більше, ніж треба.

Ярослав Барановський

Ярослав Барановський порадив решті "крайовиків" не висуватися наперед, "щоб не робити себе важливими персонами". Тому обидва Степани – Ленкавський та Охримович – "заховалися" в останньому ряді.

Євген Зиблікевич усе-таки не витримав і вмостився ближче до Полковника. "Не було як відтягнута його звідти", - записав Ленкавський.

Досить довго було таємницею, звідкіля і яким способом польська поліція одержала фотографію з Віденського конгресу ОУН. Нібито фотографію  знайшла польська поліція під час обшуку між паперами покійного Степана Охримовича. Цей учасник конгресу помер після тортур в польській поліції у 1931 році.

Але згодом польська поліція визнала, що вітальну картку із підписами учасників Конгресу Українських Націоналістів привіз із Праги і передав польській поліції агент Роман Барановський.

У вересні 1932 року у львівському суді розпочався процес проти шістьох учасників конгресу.

На лаві підсудних опинилися: Юліян Вассиян, Олесь Бабій, Осип Бойдуник, Степан Ленкавський, Євген Зиблікевич, Зенон Пеленський. Цей процес став відомим під назвою "процесу конгресівців".

Під час слідства підсудні спочатку заперечили свою участь у конгресі й приналежність до ОУН. Але на суді були представлені їх власноручні підписи на привітальному листі до одного з запрошених, що з-за кордону не міг прибути на конгрес.

Підсудні визнали, що вони брали участь в конгресі. Фото "на пам'ять" коштувала їм по 4 роки ув'язнення. Суд кваліфікував боротьбу за українську незалежність як державну зраду.

Післямова

Доля 30 учасників конгресу – це зріз часу.

Юліан Вассиян (сидить у першому ряду, 1-й зліва), буде одним із тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в'язниці. Потім буде ще ряд ув'язень у польських та німецьких концтаборах. Після розколу належатиме до ОУН(мельниківців). Помре в США у 1953 році.

Дмитро Андрієвський (1-й ряд, 2-й зліва), входитиме до Проводу українських націоналістів. Після розколу належатиме до ОУН(М), очолюватиме реферантуру зовнішніх зв'язків. В'язень концтабору Заксенхаузен. Помре Німеччині у 1976 році.

Микола Капустянський (1-й ряд, 3-й зліва). Після розколу належатиме до ОУН (мельниківців), створюватиме повстанські відділи ОУН (М) під час Другої світової війни. Військовий міністр УНР в екзилі. Помре у Німеччині у 1969 році.

Євген Коновалець (1-й ряд, 4 зліва). Голова ОУН (1929-1938). Загинув внаслідок теракту організованого агентом НКВД Павлом Судоплатовим на особисту вказівку Йосипа Сталіна у Роттердамі, Нідерланди.

Микола Сціборський (1-й ряд, 5-й зліва). Обраний на конгресі організаційним референтом Проводу українських націоналістів, був фактично заступником Є. Коновальця до його загибелі. Після розколу належатиме до ОУН(М). Автор праці "Націократія". Загинув від рук агента радянських спецслужб у Житомирі у 1941 році.

Яків Моралевич (1-й ряд, 6-й зліва). На конгресі обраний Головним контрольним ОУН. Займався викладацькою діяльністю. Після Другої світової війни емігрував до США, де був співзасновником Українського технічного інституту в Нью-Йорку. Помре в США у 1961 році.

Володимир Мартинець (1-й ряд, 7-й зліва). Продовжуватиме редакторську діяльність, зокрема редагуватиме часописи "Розбудова нації" та "Українське слово". Після розколу належатиме до ОУН(М). В'язень філії концтабору Заксенхаузен. Помре в Канаді у 1960 році.

Микола Вікул (1-й ряд, 8-й зліва). Продовжить викладацьку діяльність. В останні роки життя працюватиме в лабораторії Празької політехніки. Помре в Чехословаччині у 1935 році.

Іван Малько (стоїть у 2-му ряді, 1-й зліва). На конгресі був у якості гостя. У 1930 році стане доктором права в Українському Вільному Університеті в Празі. Подальша доля невідома.

Осип Бойдуник (2-й ряд, 2-й зліва), іще один з тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в'язниці. Після розколу належатиме до ОУН(М). В'язень нацистських тюрем. Помре в Німеччині у 1966 році.

Максим Загривний (2-й ряд, 3-й зліва). Перший з учасників конгресу, що відійде у кращі світи. У 1931 році помре від туберкульозу у Празі.

Євген Зиблікевич (2-й ряд, 4-й зліва), третій з тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в'язниці. Згодом займатиметься редакторською діяльністю. Перебереться на еміграцію, де буде активним представником гетьманського руху. Помре у США у 1987 році.

Петро Кожевників (2-й ряд, 5-й зліва). Ще того ж 1929 року, у листопаді рішенням суду ОУН буде виключений з Організації за порушення дисципліни, інтриги всередині організації та співпрацю з ворожими структурами. Ймовірно агент ГПУ-НКВД. В'язень нацистських та радянських концтаборів. Помер у 1980 році в Німеччині.

Дмитро Демчук (2-й ряд, 6-й зліва). Обраний до складу Проводу Українських Націоналістів, фінансовий референт ПУНу. Заарештований СМЕРШем 1945 року. Після 10-річного ув'язнення Дмитро Демчук переїхав до Чехословаччини. Помер там же ж у 1963 році.

Леонід Костарів (2-й ряд, 7-й зліва). У 1933 – Надзвичайним Судом ОУН виключений із членів ПУН та самої Організації. Причини: був запідозрений у діяльності на користь чужої розвідки (як з'ясувалося згодом, радянської). Після 1939 – резидент НКВД у Празі під час німецької окупації та після Другої світової війни, працював проти керівного осередку ЗЧ ОУН в Мюнхені. Помер у 1973 році у Чехословаччині.

Олесь Бабій (2-й ряд, 8-й зліва), буде четвертим з тих, кого ув'язнять у Польщі на 4 роки за це фото. Автор Гімну ОУН "Зродились ми великої години", що із 2018 року є Маршем Збройних Сил України. Продовжував літературну діяльність в Україні, а згодом на еміграції. Помре в США у 1975 році.

Ріко Ярий (2-й ряд, 9-й зліва). Ввійде до складу Проводу українських націоналістів. Після розколу належатиме до ОУН (бандерівців). Стане співорганізатором українського батальйону "Ролланд", а у 1941 році буде призначений послом Українського державного правління до Японії. Перебуватиме у німецьких тюрмах та під поліційним наглядом. Після війни відійде від політичної діяльності. Помре у 1969 році в Австрії.

Зенон Пеленський (2-й ряд, 11-й зліва), буде іще одним із тих, хто розплатиться за це фото кількома роками польської в'язниці. Вийде з ОУН у 1934 році, і буде діячем УНДО. Стане співзасновником Української Головної Визвольної Ради, а на еміграції одним із засновників Закордонного представництва УГВР. 1955–1967 — член редакції радіо "Свобода". Помре в Німеччині у 1979 році.

Юрій Руденко (Стоїть у верхньому, 3-му ряді, 1-й зліва). Подальша доля невідома.

Ярослав Барановський (3-й ряд, 2-й зліва). Буде кооптований до ПУН, а із 1933 року стане його секретарем. Буде особливо наближеним до Є. Коновальця. Його постать стане однією із причин розколу в ОУН. Після розколу належатиме до ОУН (М). Загине у Львові за нез'ясованих обставин у 1943 році.

Степан Охримович (3-й ряд, 3-й зліва). Із 1930 року стане Крайовим провідником ОУН. Буде одним із тих, хто розплатиться за це фото життям. Після арешту та тортур у польській в'язниці, його відпустять додому, де внаслідок отриманих травм помре у квітні 1931 року. Автор праці "Український націоналізм".

Головний герой цієї публікації – Степан Ленкавський (3-й ряд, 4-й зліва), буде одним із тих, хто розплатиться за це фото 4 роками польської в'язниці. Автор "Декалогу українського націоналіста". Після розколу належатиме до ОУН (бандерівців). В'язень концтабору Аушвіц. Голова Проводу ЗЧ ОУН у 1959-1968 роках, після загибелі Степана Бандери. Помер у 1977 році в Німеччині.

Андрій Федина (3-й ряд, 5-й зліва). Стане керівником УВО-ОУН у вільному місті Данцігу. Згодом через польську загрозу перебереться до Берліну, де працюватиме в закордонному відділі ОУН. Після війни працюватиме дизайнером на заводі "Дженерал Моторс" в Ошаві. Помер у 1958 році в Канаді.

Ярослав Герасимович (3-й ряд, 6-й зліва). На початку 1930-х років стане секретарем ОУН у Чехосоловаччині. Під час Другої світової війни співпрацюватиме із УПА. Після війни емігрував до США. Помер у 1971році у США.

Теофіл Пасічник-Тарнавський (3-й ряд, 6-й зліва). Репресований НКВД після Другої світової війни. Подальша доля невідома.

Олександр Згорлякевич (3-й ряд, 7-й зліва). Згодом емігрував до Німеччини, член закордонного відділу ОУН в Берліні. Покинув політичну діяльність. Працював над будівництвом мостів через Віслу. Помер 1979 року у Варшаві.

Єдиним "конгресівцем", хто на власні очі побачив, як реалізувалася мета ОУН – проголошення незалежності України – стане Михайло Антоненко (2-й ряд, 10-й зліва). Із 1929 року буде представником ОУН у Франції. Постійний активіст Українського Національного Союзу у Франції. Помре 27 серпня 1993 року в муніципалітеті Ранвіль, Франція.

При підготовці матеріалу використано працю В. Муравського "Конгрес Українських Націоналістів 1929 р.: документи і матеріали".

Володимир Бірчак – історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор "Історичної правди".

Олександр Зінченко – історик, журналіст, заступник головного редактора "Історичної правди".

Дивіться також:

1933: Атентат Миколи Лемика на представника радянського консула у Львові

ОУН, СРСР і Литва - союзники проти Польщі

"Над його гробом клонимо голову". Українська преса про загибель Коновальця

Коновалець і більшовики. Історія (не)співпраці ОУН та СРСР

До питання про ідеологію ОУН. Як вона змінювалася

Історик: "ОУН звинувачували навіть у праці на євреїв"