Вогонь Майдану. Фінал

20 лютого 2014 року увійшло до історії України як "кривавий четвер". Ніч минає доволі спокій­но – триває оголошене владою припинення вогню. Горять шини, трапляються поодинокі інциденти.

Справжні заворушення починаються перед 9-ю ран­ку, коли натовп іде в наступ на "Беркут", що відхо­дить з Майдану.

Лунають перші постріли бойовими набоями – у повстанців уже з’явилася зброя.

Відтак міліція вдається до регулярного снайперського роз­стрілу, що триває до 13-ї години. На місці гине понад 50 осіб.

Наступним кроком влади на переговорах з опозиці­єю є згода на повернення до Конституції 2004 року та на дострокові президентські й парламентські ви­бори (в грудні 2014 року).

Майдан це відкидає.

З люб’язного дозволу варшавського Осередку KARTA публікуємо заключний розділ книжки "Вогонь Майдану", яку наші польські друзі видали у 2016 році.

АНДРІЙ ТКАЧЕНКО (командир дніпропетровського "Беркута"):

19 лютого нам терміново скомандували їхати на Київ. За іронією долі, автобуси виділили якісь абсолютно не придатні: вони кілька разів у дорозі ламалися. Ми прибули на Майдан лишень пізно ввечері.

Автобуси запаркували біля верхнього виходу зі станції "Хрещатик",на Ольгінській.

Площа – вся у вогні. Нас поставили чергувати з п’ятої до восьмої ранку на Інститутську, за стелою Незалежності. Коли закінчилося чергування, нас змінили, і ми піднялися трохи вище, на кілька метрів.

Після шостої години ранку по нас почали стріляти з консерваторії. У мене було декілька поранених. Я абсолютно впевнений, що вогонь вівся саме з консерваторії. […]

Я набрав Андрія Шевченка, повідомив про те, що відбувається. Він сказав, що розповів Парубію, і той відправив туди хлопців із Майдану – розібратися.

20 лютого 2014 р.

АНДРІЙ ШЕВЧЕНКО (політик, депутат "Батьківщини"):

Я познайомився з Ткаченком за пару тижнів до цього. Заступав на чергування на Майдані й вирішив сходити на розвідку в "Мордор" – на міліцейську сторону Грушевського. Там я знайшов старшого й запропонував обмінятися телефонами: на випадок провокацій.

Цим старшим був Ткаченко. У той час на Грушевського було перемир’я, і явно ані нам, ані міліції не хотілося його порушувати через якісь провокації чи непорозуміння. Ні тієї ночі, ні в наступні дні цей телефон не знадобився – до ранку 20 лютого.

І ось телефонує мені Ткаченко і каже: "Ваші стріляють; якщо зараз не припините, буде біда".

На Майдані була категорична заборона на використання зброї: її застосування стовідсотково стало б приводом для повноцінного збройного штурму. […]

Я цілком допускаю, що в консерваторії міг "працювати" хтось з майданівців, який-небудь невстановлений "народний месник". Теоретично це цілком могло бути. Але у мене залишилося відчуття, що це була свідома провокація.

20 лютого

АНДРІЙ МАЛЬКІВ (член Самооборони):

Півсьомої ранку наступного дня ми пішли на обхід Хрещатика. Київ уже не спав. У повітрі літало відчуття тривоги. Всі метушились.

За півгодини ми зайшли на Майдан. Бійці "Беркута" підійшли і оточили Майдан з одного боку по лінії стели і з боку Європейської площі.

Горіли барикади. У нашу сторону летіли гранати, на які ми щедро відповідали коктейлями Молотова і бруківкою.

Зі сцени закликали підтримувати вогонь на барикадах, оскільки він захищав від нападу.

Але вже нічого було палити: закінчилися шини, згоріли вже всі підручні матеріали, всі особисті речі, одяг і ковдри.

Ми з хлопцями стоїмо біля пам’ятника Засновникам Києва. Одні кидають бруківку, інші підпалюють коктейлі, треті їх метають.

Але руками не докинути. Тут принесли саморобні коктейльні гармати – сталеві труби, до яких під’єднувався газовий балон: кидаєш пляшку в трубу, підпалюєш, і коктейль летить у бік беркутів метрів на 50–70.

І як тільки хлопець, що керував, побачив, що через кількох спалахнулих беркутівців розбився їх основний стрій, прозвучало "Вперед!" і всі кинулися через барикаду.

Страх покинув мене в цей момент остаточно. Інакше як пояснити той факт, що тисячі людей побігли з палицями на автомати?

20 лютого

ОЛЕГ САВАРИН (активіст):

Почалася так звана контратака Майдану. […] Вони почали тікати всі.

У декого була і мисливська зброя, й інша, до того ж вони знали, що у Львові захопили склади зі зброєю.

Вони ж герої зі зброєю проти людей з паличками і камінчиками. А коли по них почали палити, то й розбіглися. За інерцією хлопці побігли за ними, а там – снайпери…

20 лютого

ОЛЕКСАНДР НЕВІДОМИЙ (студент):

Великий натовп наших добіг до Жовтневого палацу, витурив із нього захованих там бійців Внутрішніх військ. А потім я ще з дев’ятьма чоловіками побіг на саму гору вулиці.

Розбилися на дві групи: нас зліва – четверо, справа – шестеро. У них перед собою захист у вигляді переносного паркану, у нас – щити.

Троє тримали їх перед собою, а я всіх зверху прикривав. Просуваємося швидко, але обережно. Стрільбу було чутно, але десь далеко. Якісь локальні бійки за деревами.

Ми для себе загроз серйозних не відчували.

По сторонах зиркаємо – перевіряємо обстановку. Мені здалося, що я бачив снайпера. Десь на будинку, весь у камуфляжі, у масці з прорізами для очей і рота. Але не така вовняна, що як сувенір продається в неділю, а добре прилегла до обличчя, професійна.

Я тоді ще подумав, що він далеко, з травматичною рушницею – що він нам зробить? […]

Я повертаюся до своїх, і раптом біля мене падає людина та починає вити від болю. Тут мені стає все зрозуміло – і що кулі справжні, і що мужик той, снайпер, професіонал свого діла.

Атаку протестувальників зупинив вогонь снайперів. Вулиця Інститутська, 20 лютого 2014 Фото: fb Сергія Кузміних Редакція "Історичної правди" буде вдячна за інформацію про авторство фото

Я нахиляюся, закриваю нас обох щитом і починаю тягнути мужика донизу.

Наступна куля – в щит. Пробиває і потрапляє в бруківку.

Я вже пізніше зрозумів, що він цілив у центр щита, гадаючи, що я там сам, і очікуючи попасти в груди чи живіт. А позаяк нас було двоє, по центру не було цілі.

Через декілька метрів я поглянув на пораненого й зрозумів, що не зможу вже йому допомогти. І тієї ж миті друга куля пробиває щит і попадає мені в руку. Одразу відчув тупий біль. […]

Лише рука при цьому обвисла, як ганчірка. Щит я вже не міг тримати, і в голові залишилася тільки одна думка: "Бігти!". І я побіг.

Не можу сказати, що була якась паніка […] – організм сам зібрався в момент крайньої небезпеки й увімкнувся якийсь автопілот. Я мав робити лише одну дію – бігти, тікати від місця, де вбивають.

20 лютого

ОЛЕКСАНДР ПРУДЬКО (медик, організатор медпункту біля Жовтневого палацу):

На ніч прийшли спати в Михайлівський, спав прямо в соборі в центрі, прямо під кафедрою, чи як воно називається, прокинувся від співу. Відкриваю очі, а три священики моляться, службу правлять.

Відчуття не описати: лежиш посеред церкви, і три батюшки над тобою моляться. Я вставати, а батюшка такий чемний каже: "Вибачте, у нас служба, ви відпочивайте".

Встали з Юрком, пішли на Майдан, маски роздавали хлопцям на барикадах, рукавички будівельні, ну кому що. Там всяке – від горла, від кашлю. Пішли поповнити аптечку, а тут крик: "Медика, медика!". Оглядаюсь – несуть. Один – поранення в голову, потім другий – поранення в ногу, потім третій…

20 лютого

ВОЛОДИМИР ГОЛОДНЮК (громадський діяч):

Він на той час був у 19-й сотні, яка була розбита у Маріїнському парку, з якої залишилося всього шість чоловік, і він у тому числі. І хвалився мені: "Тату, не переживай, я везучий!".

І от коли вже перші такі відчайдухи рвонули на Інститутську догори, вони забігли в квадрат, який обстрілювався снайперами.

У цей момент "Беркута" вже не було, миттєво розтворився.

Вони бачили смерть в обличчя. Бачив і я смерть в обличчя. Я бачив, як падали люди… Але в цей момент чомусь не задумувався про те, що може бути, трапитись з тобою.

Ми думали про те, що треба когось прикрити, а пораненого забрати звідти, щоб він не залишався на цьому місці. Про себе ніхто не думав у цей момент. Так само і не думав мій Устим. […]

Але там був реальний бій.

20 лютого

ВАЛЕРІЙ ФІСУН (військовий пенсіонер):

У районі готелю "Україна" хтось падає мені на руки – я за ним біг. Я опустився на коліна і спробував якось зупинити йому кров і відтягнути його в сторону сцени, вниз.

Я відчув удар у праву сторону збоку – це дві кулі з автомата потрапили мені в бронежилет.

Я його почав тягти. Біля сцени лікарі. Я запитав: "Що з ним?", лікар говорить: "Ще 10–15 хвилин…". І він [Сергій Кемський] реально у мене на руках помер від втрати крові.

Тіла загиблих протестувальників у холі готелю "Україна", 20 лютого 2014 Фото: fb Сергія Кузміних Редакція "Історичної правди" буде вдячна за інформацію про авторство фото

Я розвернувся, знову побіг наверх. І таким чином чотири трупи я виніс.

20 лютого

ПАВЛО ДЬОКІН (студент зі Львова):

Ми побачили, як наш побратим Ігор Фльорко тягне пораненого Сергія [Трапезуна]. Був страх, але відступити назад щось всередині не дозволяло…

Ми підібрали щити, хоча знали, що їх прошивають, і сховались під горбом. До нас біг хлопець, який теж заховатись хотів.

Вулиця Інститутська, 20 лютого 2014 Фото: Владислав Мусієнко

За два метри від нас його вбили – куля прошила голову. Перед нами уже восьмеро людей лежали нерухомо. Крики, істерика. Це – справжня війна.

Ігор Галушка почав прикривати щитом медика, щоб той порятував бійця. Я думав, що з-під тої барикади живим не вийду. Я глянув в інший бік, там старший чоловік підстріленого бійця зв’язав шнурком за но ги і тягнув по схилу в бік готелю.

Якби я не побіг і не допоміг йому, мене замучила б совість. І я побіг.

20 лютого

ВОЛОДИМИР ГОНЧАРОВСЬКИЙ (будівельник):

Я звалювався з ніг. Прийшов до себе в палатку, переодягнувся. Тільки помив лице, впав лежати, і раптом почув такий сильний вибух гранати, дуже потужної гранати, такої, що в мене було враження, що вона у мене біля голови розірвалася.

Зі мною ще хлопчина був, маленького росту. Ми двоє зірвалися і побігли. Ми навіть нікому нічого не сказали. Просто побігли, побачили, що за Жовтневий наших уже заганяють. […]

Коли я побачив, як того молодого хлопчину пристрелили в голову, у мене далі втратився розсудок. Я знав одне: моя задача така, що треба витягнути тих, хто лежить і біля кого нікого нема. Живі вони чи мертві.

Двох витягнув ще живих. Потім вернувся ще за двома, але один уже був мертвий.

Мене підкосило, я впав, попробував поворушитися – не міг, ноги відказали. В першу чергу молитва пішла.

Вийняв телефон, він у чохлі лежав, беру телефон, набрав до матері. Сказав мамі: "Мамо, мене поранено, вибач мене за все, я тебе люблю. Пробач…". І виклю-

чив.

Мама знає, що я взагалі по життю жартівник, і думала, що я жартував. […] Я тягнув поранених, а ззаду в мене зайшла куля в хребет. Він вирішив ще мене добити, ще стріляв у праве плече. […]

Дякувати Богу, знайшовся хлопчина, який, також не злякавшись, так само мене ви-

ніс. Він був маленького зросту, я не знаю, як він мене тягнув. Підбіг до мене і спитався:

– Як ти?

– Не чую ніг, – кажу.

– Я буду за ноги, можна?

– Так.

– Ти в броні? – питає. – Бо тут бруківка.

Він мене тягнув аж до готелю "Україна".

20 лютого

АННА ВОЛОХОВА (студентка-медик):

В "Україні" – найстрашніше… Не було ще хірургів, операційних, лише декілька волонтерів, чоловік 10–20. І невелика кількість медикаментів, котрі встигли туди принести.

І дуже багато людей, які просто лежали на підлозі з абсолютно різними травмами, практично усі вогнепальні. Ноги, голова, руки, пальці відірвані, грудна клітка – все, що завгодно.

Медики намагаються рятувати життя. Холл готелю "Україна", 20 лютого 2014 року Фото: Владислав Мусієнко

Був чоловік, якого намагалися реанімувати, але не змогли.

Трупи складали просто під сходами.

20 лютого

МИХАЙЛО СВИСТОВИЧ (активіст, член організації "Відсіч"):

Чому вони не біжать, чому вони не тікають? Чому ми не тікаємо, я розумію. Тому що ми це пройшли, ми знали, тут від початку були, тому ми вже затяті.

А чому такий народ не тікає, для якого це перший в житті протест? Я не знаю і не розумію, чому так. Напевно, вже люди настільки були озлоблені, настільки звикли до насильства, як на війні поступово звикаєш і вже не боїшся.

В них зник страх.

20 лютого

ВОЛОДИМИР ГОЛОДНЮК:

Я думаю, метою було відстріляти найбільших відчайдух, найбільш сміливих, а інші злякаються.

Але виявилося, що перестріляти відчайдух не вийшло, бо підходили нові і нові.

Зі сторони Жовтневого ми якраз укріпляли передові позиції.

Перестав відповідати Устимів телефон, і мені подзвонили і сказали: "Володя, чи є коло тебе Устим?".

У блакитній касці - Устим Голоднюк. Вулиця Інститутська, 20 лютого 2014 Фото: fb Сергія Кузміних Редакція "Історичної правди" буде вдячна за інформацію про авторство фото

Я кажу: "Не відповідає його телефон". Мені сказали: "Володю, в Інтернеті біжить стрічка, що Устим загинув".

І тоді я покинув бій і почав шукати сина.

Побіг дивитися під стелу, де лежали загиблі. Кожне простирадло було важко піднімати, тому що обривалося серце.

Кожен раз я молився, щоб це був не він. Після того побіг до КМДА, і там його не найшов.

Після того побіг до Лядських воріт біля архангела Михаїла – не знайшов Устима й там.

Після того в Михайлівський собор – не найшов і там сина. Звідти я побіг в Український дім – не знайшов і там.

І вже там мені передзвонили, сказали, що Устим знаходиться в готелі "Україна". […]

Мені дуже врізалися в пам’ять слова, що Устимчик дбав і про тих, хто оточував його на барикадах. Щоб їх не лякати, він просив у випадку небезпеки кричати йому і друзям, що небо падає.

Це давало б йому знак, що небезпека, треба йти вперед і не лякати інших.

"Небо падає" – мабуть, буде стояти у мене постійно в вухах, тому що воно впало на нього.

Але він буде його тримати для нас.

20 лютого

ГИЛЕАД КРОАТОН (блогер):

Вмирати не так страшно, як чекати смерті, знаючи, що вона прийде не колись в туманному майбутньому, а за секунду – дві. […]

Страшно бачити, як людина зважується перебігти від дерева до дерева і падає горілиць, незграбно підвернувши під себе руки.

Страшно бачити, як врізаються кулі в дерева, відсікаючи шматочки трісок, які боляче січуть обличчя. Страшно тягти під обстрілом тіла поранених чи вбитих людей, з якими ще п’ять хвилин тому ми бігли в наступ з дерев’яними палицями в руках.

Страшно усвідомлювати, що довкола все наповнене смертю, що це насправді є війна. […]

Коли наша група потрапила в зону обстрілу, природно, що ми всі перелякалися до тремтіння в колінах, до гикавки, до ср*чки, але продовжили рухатися вперед, по два метри за хвилину. […]

Мені пощастило – дерево було широке, і я, міцно стуливши ноги й поклавши на

груди одну руку (друга тримала щит), опинився у відносній безпеці.

А довкола творився апокаліпсис.

Стрекіт автоматів, медики, які бігали без жодного захисту, навіть звичайні наступальники без касок, крики, які перебивали один одного, сирени в далечині, гуркіт барикад, перекидання шин (деякі вже горіли задля того, щоб дим став перепоною між нами й автоматниками, та дим не йшов у їхній бік, тої миті дим відносило трохи ліворуч і назад, як мені запам’яталося), стук наших по металу, як у часи попередніх, не таких кривавих боїв, тонкий писк рикошетів – усе це намагалося звести мене з розуму. […]

Але, незважаючи на це, ми наступали. Беззбройні. Перелякані. Розгублені. Закривавлені. Брудні. Але наступали.

Люди падали.

Я бачив, як хлопець в мотоциклетному шоломі перебігав дорогу і майже добіг до укриття. Майже добіг. Я теж не знаю його імені до цих пір.

Я бачив, як падали миттєво (напевно, куля потрапляла в голову і смерть наступала відразу) і як падали як в сповільненій зйомці (тихенько присідаючи, схиливши голову до грудей і не поспішаючи звалюючись на бік).

20 лютого

АНДРІЙ МАЛЬКІВ:

Ми бачимо, як по спуску з Жовтневого хлопці ведуть здорового бійця "Беркута" і кричать: "Ми снайпера взяли!", а за ним несуть розламану на дві частини гвинтівку Драгунова.

Ведуть його і всі по дорозі б’ють. Я крикнув Миколі, що потрібно його захистити, що ми не такі, як вони, ми не звірі.

Його не можна бити, його судити потрібно!

Ми удвох підбігли до полоненого і своїми тілами закрили його від ударів. Його більше не били, а ми відвели його на Майдан і віддали за сцену.

Там його прийняли афганці.

Відійшов від сцени, і тут подзвонив телефон. Дзвонив батько.

Я підняв трубку і почув стривожене: "Сину, ти живий, ти не поранений?!". Я відповів, що все нормально, що я живий. А у відповідь: "Андрійка вбили! Дигдаловича застрелили! Його телефон в його друга… Це правда?! Ти його бачив?!".

Я почав страшно кричати і сказав, що передзвоню. Побіг у штаб, обдзвонив своїх людей, зв’язався з сотником, передав повноваження десятника іншій людині і побіг шукати свого дядька.

На головпоштамт – немає серед загиблих схожого на Андрія. Побігли в КМДА – теж нема. Сказали, що деяких вже повезли в Михайлівський собор.

Ми Хрещатиком біжимо туди і бачимо: перед барикадою дві швидкі допомоги розвантажують акуратно тіла вбитих. Другого поклали мого дядька.

Я присів, передзвонив батькові і сказав, що це правда, що я знайшов його. У відповідь почув лише батьковий плач.

Я ніколи раніше не чув, як тато плаче. Я передзвонив мамі, потім дружині, але так нічого сказати і не зміг – у мене була істерика, я безперервно плакав, як мала дитина, і щось мимрив про снайпера, якого ми врятували, і про те, що, схоже, це він і вбив Андрія, а я захищав цього вбивцю.

У ті хвилини я ненавидів життя.

20 лютого

Медики намагаються рятувати життя. Холл готелю "Україна", 20 лютого 2014 року Фото: Владислав Мусієнко

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ (письменник):

Найтяжче було Юлі [Вотчер]. Це волонтерка з Вінниці. Всі місяці Майдану, всі його дні й ночі вона пропрацювала в медичній службі.

Того дня її зробили відповідальною за телефони. До неї приносили мобільники загиблих, з них утворився довжелезний ряд – прямо перед її очима.

Її завданням було відповідати на дзвінки до тих, кого вже не було. Юля з жахом дивилася на всі ті нокії та самсунги, поки вони мовчали.

Потім вони почали один за одним дзвонити.

Найжахливіше було бачити, як на телефоні висвічується слово "мама".

20 лютого

ЮЛЯ ВОТЧЕР (волонтерка медслужби Майдану):

Я чергувала на гарячій лінії в Михайлівському соборі в трапезній, у мене три телефони, мільйон дзвінків.

Тут підходить хтось, кладе мені коробочку, а в ній ще три телефони. Каже: "Будете відповідати!"

Потім принесли ще один телефон. "Це телефони хлопчиків, які загинули", - каже чоловік.

Господи, а чого я?

Ви знайдете правильні слова, ви старша.

І дуже швидко задзвонив один телефон. Я цей телефон взяла в руку і побігла на вулицю, бо там в штабі було багато людей, тісно, гамірно.

Швидше на автоматі, ніж готова була щось говорити, я натиснула кнопку і зразу чую:

"Назаре! (Мама сина шукає). Назаре, Назарику! Чого ти мовчиш?" […] Я як стояла, так і сіла на землю: ні встати, ні піти. […]

Ця перша для мене смерть врізалася мені в серце, увійшла в моє серце назавжди. В ту мить я була готова стріляти. Я того Назара не бачила живим ніколи. Це наймолодша дитина, яка загинула на Майдані. […]

Скільки поранених я бачила, і жоден, ніхто не сказав: "На чорта воно мені здалося? Чого я сюди прийшов?" Ніхто.

20 лютого

ЄВГЕН ДИКИЙ (психолог, викладач):

Власне в той момент остаточно розійшлися позиції Майдану і оцих трьох ідіотів на сцені.

Після снайперів зранку для нас вже ніякі компроміси з Януковичем були неможливі.

Почалась вирішальна громадянська війна.

Ми вже йшли на перемогу або смерть, а наші політичні лідери все ще стояли в приймальні Януковича і намагалися піти з ним на якісь переговори.

Вони вже, фактично, нас не представляли.

20 лютого

ТАТА КЕПЛЕР (сценарист) на Фейсбуці:

Я просто залишу це тут. Ці останні три дні. Цей сьогоднішній.

"Швидкі", аптеки, медики, собор, ліки, вулиці, обличчя, спуски, площа, барикади. Мені здавалося, що коліна вже не зможуть зігнутися.

Ми розбирали ліки в Михайлівському соборі – вони йшли безкінечним потоком.

Чоловіки і жінки приносили що могли – від цілих ящиків до оберемочка ампул зі знеболювальним, котрий тримали у тремтячих старечих руках.

У якийсь момент я повернула голову і побачила, що за мною спостерігає жінка-медик з хірургії. Ми подивилися одна на другу і мовчки, не говорячи ні слова, простягли одна одній руки.

Ми стояли обійнявшись хвилин п’ять, і в цих обіймах було стільки любові, болю, відчаю, розуміння, надії, а ще неймовірної безкінечної сили. Сили, котра стирає страх.

А потім був Хрещатик і це: "Візьміть захисну пов’язочку і вологу серветочку, можливо, вам щось потрібно?" – і голос священика, і натовп людей.

Я бачила чотирьох. На ношах. Лежали прямо на землі.

Я дивилася на силует, накритий простирадлом, і мені хотілося вити. І кричали жінки, і плакали чоловіки, а їх сльози вимивали на їх чорних, закіптюжених від гарі щоках чисті, світлі смужечки.

І хтось запалив свічку, і хтось крикнув: "Помовчіть!".

І здається, що в ту мить весь світ затих.

А потім тишу розрізало: "Слава героям! Навіки слава!" – і під ці голоси їх дуже обережно завантажили у "швидку" і відвезли.

Я не витримала, я розревілася, мене обняв чоловік у червоній курточці і сказав: "Ну, досить плакати, ми за них помстимося, а вам ще масочки роздавати. Хто ж у вас у заплаканої їх візьме".

І були люди з чорними руками і світлими очима, у шоломах і касках, з дубинками і без.

І ось ти стоїш у центрі цього всього і бачиш, як там, удалині, горить перша барикада, і тобі не страшно.

Ось взагалі, абсолютно не страшно. Тебе рухає бажання правди, і ти розумієш, що не тільки тебе, а кожного, абсолютно кожного, хто зустрівся на твоєму шляху. І всі важливі, і всі незамінні. […]

Вони зводять барикади, лікують, розносять їжу, патрулюють, говорять, цікавляться, допомагають, роблять щодня щось різне, кожен по можливості, і неймовірно багато.

21 лютого

АНДРІЙ НЕПОСЄДОВ (телеоператор):

Я заскочив в готель "Україна", […] а продюсер каже, що міністри іноземних справ [Польщі – Радослав Сікорський, Німеччини – Франк-Валтер Штаймер і представник міністра закордонних справ Франції Ерік Фурнєр] повернулися до адміністрації, тому що снайпери сидять.

Я вискочив на ріг, тут хтось мені так: "Стій!" Я злякався і так під стінку, і тут дві кулі біля моєї голови хлоп-хлоп. […]

Біля адміністрації було три кордони.

Перший – це був донецький "Беркут". Коли нас почали пропускати і ми зайшли за перший кордон, я, чесно кажучи, охр*нєл. Там стояли вантажівки, за вантажівками – барикади, в барикадах бійниці і в кожній бійниці лежав кулеметник.

На око шість-сім кулеметів. Кулемети, автомати, гранатомети – все у них було.

Другий кордон стояв перед ворітьми адміністрації президента, це був луганський "Беркут". […] Їх там така була куча. […]

Особисто знімав Януковича.

Дивлюсь на ту ручку і бачу, що в нього перед очима все пливе. Він втупився очима в цей листок, рука тремтить, він ту руку – раз, і йому хтось підходить ззаду, показує, де підписуватися.

Він тримає ручку, рука тремтить, тремтить, і він не може на цю графу попасти. Тобто всі вже розписалися, а в нього рука не йде, він не може попасти.

Потім так, збирається, раз, щось на долю секунди, зі злості крях – розписався, кинув ручку, встав і пішов.

За цю годину, що ми там були, ми виходимо з адміністрації президента, не повірите – немає жодного мента.

Взагалі пусто.

Посеред тої здоровенної площі перед адміністрацією жіночка з віником, в помаранчевій жилетці комунальника […]: "Б****, наконец-то! Нас**ли тут, загадили все, метлой вас надо гнать". Мете і причитає.

21 лютого

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ:

[Київ] жахливо почорнів – і хідники, і стіни, й дерева, й обличчя.

Здавалося, чорний пил настільки глибоко пов’їдався в ці риси, тріщини та шрами, що його вже не відмити.

Ніби шахтарі Донбасу вийшли раптом масово на Майдан просто з шахт, не вмившись після зміни. Тільки чомусь у камуфляжах і зовсім не в шахтарських касках.

Так, вогонь. Це він повипалював усе, чого зміг дотягнутися.

Вогонь Майдану Фото: Костянтин Чернічкін

Вогонь, дим, попіл, вітер і сажа. Вогонь, який спалював останні мости для компромісів.

21 лютого

ЄВГЕН ДИКИЙ:

Наша група, зокрема, була готова ввечері, навіть якби було треба з боєм, прорватись на сцену Майдану і оголосити, що ніяких компромісів, ніяких домовленостей – війна до перемоги!

Але потім з’ясувалось, таких груп було декілька. В результаті честь бути такою людиною випала Володі Парасюку. Він вийшов тоді на сцену і озву­чив те, що хотіла тоді озвучити і моя група.

21 лютого

ВОЛОДИМИР ПАРАСЮК (сотник) на сцені Майдану після виступів представників опозиції:

Ми прийшли сюди сотнею! Ми ні в якій організації, ми звичайний народ України, який приїхав відстоювати права!

Ми не з секторів, не з Самооборони, ми просто бойова сотня!

Я хочу вам сказати, що ми, прості люди, кажем до наших політиків, які стоять за моєю спиною [Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок]: ніякий Янукович – ніякий (!) – цілий рік не буде президентом!

Завтра до десятої годи­ни він має піти геть! […]

Ми дали шанс політикам, щоб вони стали в майбутньому міністрами, президентами! А вони не хочуть викона­ти одну умову: щоб зек пішов геть?! […]

Не вірю в ці тяжкі політич­ні процеси, про які вони говорять!

77 чоловік поклало голови, а вони домовляться!

Я вас дуже прошу, підтримайте ту річ! Я вам кажу від своєї сотні, де мій батько, який приїхав сюди: якщо ви завтра до де­сятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь!

21 лютого

БОГДАНА БАБИЧ:

Іду з Верховної Ради, повертаюся і дивлюсь на Банкову – не стоять ці автоматники. Що це таке? Підхожу ближче – нікого нема.

Підходжу ще ближче – зовсім нема охорони біля адміністрації президента. У мене такий шок. І до мене починає доходити, що, можливо, Янукович втік.

Я пролажу через огорожу, заходжу туди і роблю пряму трансля­цію прямо в камеру:

"Янукович втік! Він, нарешті, як щур втік!". Ка­жу, сьогодні ми захопили адміністрацію президента, завтра беремо Межигір’я. Кричу в ефірі. Ейфорія!

21 лютого

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ:

Я ледь не вмер від щастя. Вранці подзвонив Дмитро, запропонував мені екскурсію Межигір’ям. […]

Межигір’я стояло відкрите й беззахисне – з усіма легендарними страусами, верблюдами, грецькими руїнами, екзотичними рослина­ми і птахами, награбованими в музеях картинами, золотими батона­ми й унітазами, з усім добром, яке з нього не встигли (не захотіли?) вивезти.

І без Януковича.

Янукович утік?! Революція перемогла?!

Я з усіх сил заспокоював збожеволіле, готове розірватися що­секунди серце, ковтаючи паранормальні дози корвалолу. Було б не­справедливо й неправильно, якби воно відмовило саме такого дня.

22 лютого

ЄВГЕН ДИКИЙ:

Нам дзвонять: "Хлопці, ситуація помінялась. Наша розвідка допо­відає, що урядовий квартал порожній, треба негайно його брати під охорону, поки народ стихійно не почав його грабувати".

Таким чи­ном на світанку 21 лютого ми, по-перше, зрозуміли, що ми остаточ­но перемогли, а, по-друге, нам довелось терміново переключатись із функції бойовиків на функцію поліцейських. Перші чотири години золото Януковича охороняли ми.

Нас перекинули в мисливську резиденцію Януковича в Сухо­луччя.

Ми були вражені саме відсутністю смаку. Шалені гроші, які без смаку витрачали. Чотириметровий плазмовий екран в туалеті, напроти унітазу.

Ми коли те все дивились, то, чесно кажучи, було та­ке враження: от заради цього ви вбивали людей?

22 лютого

ОЛЕКСІЙ ФІЛАНОВСЬКИЙ (директор з маркетингу):

Політика – це не боротьба добра зі злом, це мільйон тонів і відтінків. Це не було частиною політики, це була боротьба добра зі злом.

22 лютого

ЮЛІЯ ОРЛОВА (етнолог) в щоденнику:

Чорна земля… Червона земля. Люди опускались на коліна і плакали. Хочеться цілувати цю землю, лежати на ній, вбираючи в себе увесь біль, і плакати, плакати, плакати…

Чорна земля Фото: Євген Колесник

А є ж організми, котрі фотографуються "на тлі" барикад і смер­ті. Людьми назвати їх не можу.

22 лютого

НАТАЛЯ ЄРЬОМЕНКО (журналістка, поетеса):

За іронією долі, все починалося з нашого бажання бути європей­цями.

За іронією долі, нас від європейців відрізняла (серед всьо­го іншого) така неєвропейська риса, як забування.

Неможливість вибудувати єдину лінію історичної пам’яті, переривання і забування наших досвідів.

Ті, хто погано засвоює уроки історії, залишаються на другий курс.

Тим, хто марнує шанс стати європейцем, історія надає такий шанс ще раз. Раніше якось обходилося. Цього разу ціна нашого неуцтва виявилася аж надто високою.

Це не перемога, це просто шанс. Ще один. Усе, що сталося, має залишитися у нашій пам’яті. Тепер (міцно схрещую пальці), тепер вже назавжди. […] Іще одного шансу не буде. Просто ще один такий ми не переживемо.

22 лютого

Читайте також: