ОУН і УПА в порівняльному контексті

Український націоналістичний рух 1920-1950-х рр. мав чимало спільних рис, притаманних іншим національно-визвольним рухам бездержавних народів Європи, Азії, Африки та Латинської Америки, чию тяглість можна простежити від часів формування модерних націй у ХІХ ст. до антиколоніальної боротьби народів "третього світу" другої половини ХХ ст.

Попри надзвичайну строкатість визвольних рухів з точки зору історичного контексту, соціальної бази, ідеології, стратегії, конкретних завдань, тривалості, спільною базою для їхнього порівняння виступає бездержавний характер народів, які вони представляли, прагнення реалізувати своє право на самовизначення та позбутися підневільного становища.

Історичні аналоги ОУН

Зароджуючись у міжвоєнний період в умовах польського панування на західноукраїнських землях, Українська військова організація (УВО) та Організація українських націоналістів (ОУН) спирались на попередній досвід діяльності таємних революційних організацій бездержавних націй у ХІХ – на початку ХХ століття.

ОУН не була класичною партією парламентського зразка, а виникла як політичний рух із власною оригінальною ідеологією та методами боротьби. Сама модель конспіративної організації наслідувала діяльність таємних товариств балканських народів, які боролись за возз’єднання своїх земель та звільнення від османського та габсбурзького панування.

Вояки УПА в лісі

Серед історичних аналогів ОУН можна згадати грецьку "Філікі Етерію", болгарські Комітети, Внутрішню Македонську Революційну Організацію (ВМРО), Призрінську лігу та Комітет Визволення Албанії, сербські "Чорну руку" та "Народну Оборону".

Можна також провести історичну паралель із діяльністю ірландських таємних національно-визвольних організацій, які мали тривалий досвід боротьби проти британської колоніальної адміністрації за національні права Ірландії ще з кінця XVIII століття ("Об’єднанні ірландці", "Молода Ірландія", рух феніїв, Ірландське республіканське братство).

Для більшості з них були характерні наявність чіткої ієрархічної організаційної структури, власної символіки, ритуалів посвят, клятв, суворої конспірації, військової дисципліни, орієнтації на підпільні та партизанські методи боротьби, підготовку повстань, застосування терористичних засобів боротьби проти чиновників ворожих адміністрацій. У лавах революційних організацій гуртувалась радикально налаштована молодь, представники інтелігенції, селяни та військові.

Про те, що діячі УВО та ОУН уважно вивчали визвольний і державотворчий досвід інших народів й надихалися їхніми прикладами свідчать зокрема матеріали публікацій в офіційних органах УВО та Проводу Українських Націоналістів (ПУН) – часописі "Сурма" (1927-1934) та газеті "Розбудова нації" (1928-1934).

Увагу діячів українського націоналістичного руху привертали не тільки народи Європи, зокрема чехи, поляки, литовці, латвійці, естонці, фіни, росіяни, македонці, греки, грузини, вірмени, італійці та ірландці, але й Північної Америки та Азії. Серед аспектів, які цікавили українських революціонерів, були тактика та методи підпільної боротьби, способи здійснення терористичних і саботажних актів, конспірація, пропаганда, поводження на допитах, перебування у в’язницях і таборах тощо.  

Особливе захоплення викликала визвольна боротьба ірландців, які у 1921 р. досягнули політичної свободи від Лондона. "Історія геройської Ірляндії – це незглибима керниця наук. примірів і досвіду для кожного народу, який бореться за свою державність. Вона вчить нас, що тільки силою духа і силою зброї може поневолений нарід добути собі волю", – писав часопис "Сурма"[1], який у 1927-1928 рр. присвятив ірландському питанню цілий цикл статей[2].

Говорячи про події в Ірландії, невідомий автор з неприхованим запалом описував образ ірландського революціонера, що певно мав слугувати взірцем для наслідування в українському контексті:

"Це люди віри, люди не зимного рахунку, але фанатики, люди, що вірять у перемогу правди над силою. Це люди самопожертви, які не знають, що це особисте щастя – дім, родина, спокійне життя. Це справжні лицарі абсурду; це люди, що вірять, що справді можна мур перебити головою. Це люди, що будуть та хочуть бути погноєм для нового життя нації. Це люди Сінн-Фейн. Поставити справу Ірляндії у всю широчінь перед світом і вийти з англійського смітника – це була ціль Сінн-Фейн"[3].

Барикади в Дубліні під час Великоднього повстання у квітні 1916 року

Перемога маленької Ірландії над могутньою Британською імперією викликала подив і захоплення не тільки в середовищі українських націоналістів. У міжвоєнний період багато представників української інтелігенції у Східній Галичині розглядали ірландський визвольний рух як ідеальний взірець для наслідування недержавними народами. Водночас лунали також певні застереження щодо можливості прямого копіювання ірландського досвіду на українському ґрунті[4].

Втім чи не найбільш наближеною до українських історичних реалій була діяльність польських національно-визвольних підпільних організацій ХІХ – початку ХХ століття (Патріотичне товариство, Польське демократичне товариство, Об’єднання польського народу, Загальна конфедерація польської нації, Ліга Народова, Польська військова організація), які в різні періоди діяльності створювали свої організаційні структури на західноукраїнських землях.

Саме польський досвід зробив чи не найбільший вплив на формування засад українського підпілля у 1920-1930-их рр.

Наприкінці 1920-х років підпільне видання УВО "Сурма" вмістило цілий цикл статей про польський досвід визвольної боротьби, головними героями яких були державні очільники Польщі – колишні революціонери. Ось перелік деяких назв: "Як Пілсудський організував атентат на варшавського генерал-губернатора Скалона?", "Як Пілсудський карав провокаторів?", "Як Пілсудський переводив експропріації?", "Як польські боєвики вбили шефа царської жандармерії"[5] та ін.

В одній із статей автори таким чином пояснили свій намір: "Коли ми часто згадуємо про акцію польських боєвиків, то не робимо цього, щоб їх величати. Польська конспірація користувалась революційним досвідом других народів і примінювала його до свойого ґрунту. А тому акти польського терору подаємо до відома з метою, щоб можна порівнювати наш рух з польським революційним рухом і також, як доказ, що тільки боротьба веде до наміченої ціли"[6].

Бійці Фронту національного визволення Алжиру (поч. 1960-х рр.)

Мемуари польських революціонерів, які боролися проти царського режиму за незалежність Польщі були улюбленим чтивом українських націоналістів у польських тюрмах. Під час судових процесів проти заарештованих оунівців адвокати не раз зверталися до лави присяжних із апеляціями про схожий досвід боротьби поляків проти царату на початку ХХ століття[7].

Застосування у міжвоєнний період індивідуального терору УВО та ОУН проти представників польської адміністрації, поліції та осіб, що співпрацювали з ними, проведення актів саботажу (підпалів майна, руйнування телеграфних і телефонних сполучень), диверсій на комунікаціях, підкладання бомб і експропріації майна державних установ (т. зв. ексів), нападів на військові та цивільні об’єкти були доволі поширеними методами, прийнятими на озброєння низкою революційних антиурядових організацій у новітній час.

Тут можна згадати російських народників, есерів, більшовиків, анархістів, польських соціалістів у Російській імперії, хорватських усташів у Югославії, Внутрішню македонську революційну організацію на Балканах, В’єтнамську націоналістичну партію в Індокитаї, Ірландську республіканську армію на Британських островах, єврейську підпільну організацію "Іргун" у Палестині.

Терор в українському випадку виступав не як самоціль, а лише як засіб політичної боротьби. ОУН не переоцінювала і не абсолютизувала індивідуальний терор і стверджувала, що шлях до самостійної України прокладуть тільки загальні дії мас, українська національна революція. Цим вона, наприклад, відрізнялась від групи "Народної волі" та партії есерів у царській Росії.

Франц Фанон (1925-1961)

Як і багато антиколоніальних рухів аграрних народів Африки та Азії, український націоналістичний рух робив ставку на селянство як рушійну силу визвольної боротьби, а також виступав за насильство проти колонізаторів-поневолювачів. У цьому плані погляди діячів праворадикальної ОУН не сильно розходилися з ідеями лідерів антиколоніальних рухів, що тяжіли до соціалізму.

Один із визначних теоретиків деколонізації і діячів алжирського визвольного руху Франц Фанон вважав, що для боротьби проти системи імперіалістичної експлуатації застосування насильства пригноблених проти насильства гнобителів є закономірним, а найбільш крайньою і послідовною формою цього насильства є збройна боротьба.

У своїй відомій книзі "Гнані та голодні" (1961), якою надихалися національно-визвольні рухи Африки та Латинської Америки, він писав:

"Колонізована людина визволяється в насильстві і через його посередництво. Ця практика відкриває йому очі, оскільки показує йому засоби та цілі (…) Насильство серед колонізованих зростатиме пропорційно до насильства з боку колоніального режиму, з котрим вони борються (…) Ця насильницька практика охоплює всі сфери життя, адже кожна особистість становить насильницьку ланку великого ланцюга, великого орґанізму насильства, що є відповіддю на первинне насильство з боку колонізатора"[15].

Так само як і діячі ОУН та УПА, алжирський революціонер до певної міри абсолютизував насильницькі методи боротьби, вважаючи їх єдиним можливим засобом забезпечення справжньої незалежності. Фанон відводив керівну роль над повсталими масами "революційній меншості", якою в Алжирі став Фронт національного визволення (ФНВ)[16], а в Україні таку роль виконувала ОУН.

Попри ідеологічні розбіжності – ФНВ базувалася на соціалізмі, ісламі та націоналізмі, а ОУН орієнтувалася на інтегральний націоналізм, що під час війни еволюціонував у демократичний націоналізм, – їх об’єднував спільний національно-визвольний та антиімперіалістичний характер. Обидві організації були причетні до вбивства цивільних і колонізаторів[17].

Спроби ОУН залучити іноземну потугу – Німеччину до вирішення українського питання напередодні та на початковому етапі Другої світової війни теж не були винаходом, що виріс виключно на українському ґрунті. До пошуку союзників у таборі ворогів держав-поневолювачів вдавались у різні історичні періоди національно-визвольні рухи та організації багатьох бездержавних народів.

Партизани з македонської ВМРО

Тут можна навести приклад ірландців, які неодноразово шукали зовнішньої підтримки у боротьбі за емансипацію від Лондона поза межами британських островів (у наполеонівській Франції під час антибританського повстання в Уексфорді 1798 року, у Німеччині під час Пасхального повстання 1916 року та у США під час війни за незалежність 1919-1921 років), або звернутись до більш близького оунівцям польського досвіду: Юзеф Пілсудський та очолювана ним революційна фракція ППС від початку Першої світової війни до 1917 року робили ставку на Німеччину та Центральні країни у відродженні незалежності Польщі, а згодом опинились у таборі переможців.

У роки Другої світової війни лідери багатьох національно-визвольних рухів азійських народів шукали зовнішньої підтримки у мілітаристській Японії на противагу європейським колонізаторам[9].

Антикомуністичні підпільні рухи балтійських народів, що боролись проти радянської окупації у 1940-1941 роках, розраховували так само, як і українські самостійники, використати напад Німеччини на Радянський Союз для підняття збройного повстання та відновлення незалежності власних держав.

У цьому зв’язку, співпраця ОУН з Німеччиною у формуванні легіону Р. Сушка та Дружин українських націоналістів (ДУН) як певного ядра майбутньої української армії виходила з аналогічного досвіду поляків, чехів та фінів під час Першої світової війни.

Вулиця у Варшаві після нападу членів бойової організації ППС у травні 1905 року

Останні з успіхом використали свої національні підрозділи у складі армій протиборчих союзів (Антанти та Четверного союзу) для створення регулярних армій та відродження національних держав після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій.

З великою долею впевненості можна говорити про національно-визвольні рухи як самостійні "нелегітимні актори" міжнародної політики, що дотримувались власних зовнішньополітичних орієнтирів і розрахунків у залежності від зміни розстановки сил на геополітичній "шаховій дошці".

Український незалежницький рух у цьому відношенні не був винятком і був змушений визначатись у своїй зовнішньополітичній орієнтації.

УПА та рухи Опору в Європі

Завдяки розгортанню збройної боротьби УПА проти німців та їхніх союзників у 1943-1944 рр. на території Західної та Правобережної України український самостійницький рух став невід’ємною частиною загальноєвропейського антинацистського руху Опору в Другій світовій війні. Однак на відміну від інших європейських рухів резистансу його природа та завдання мали більш складний і неоднозначний характер.

Антигітлерівські рухи Опору в Західній, Центральній та Південній Європі постали в результаті окупації Німеччиною та її союзниками країн континенту та запровадження на їх території нацистського режиму.

Одні з них спирались на підтримку національних урядів у вигнанні та матеріально-фінансову й політичну допомогу з боку західних союзників ("Вільна Франція" Шарля де Голля, Армія Крайова в Польщі, "Югославські війська на батьківщині" Дражі Михайловича, Національна республіканська грецька ліга (EDES) Наполеона Зерваса, пробенешівські підпільні організації в Чехословаччині тощо).

Їх головне вістря спрямовувалось проти німецької окупації за відновлення суверенного державного статусу власних народів.

У той же час комуністичний рух Опору в Європі, організований та спонсорований Кремлем, був не тільки фактором антинімецької збройної боротьби поза лінією фронту, але і потужним знаряддям утвердження комуністичних режимів у повоєнному світі. Національно-визвольна армія Югославії (НВАЮ), Національно-визвольна армія Греції (ELAS), Народно-визвольна повстанська армія (НВПА) у Болгарії, Армія Людова в Польщі, Рух Національного Визволення (LNC) в Албанії, комуністичні рухи Опору в Італії, Франції та Бельгії працювали не тільки на повалення фашизму, але і на поширення світової комуністичної революції у світі.

Особливою рисою УПА було те, що вона, на відмінну від інших аналогічних синхронних рухів Опору в Європі, виникла на базі високої організованості населення, звідки черпала всі свої сили та ресурси.

Якщо радянський партизанський рух та інші комуністичні рухи Опору фінансувалися, матеріально і кадрово забезпечувалися Кремлем, а національні рухи резистансу на кшталт Армії Крайової, "Вільної Франції" Шарля де Голля чи "Югославських військ на батьківщині" Дражі Михайловича підтримувалися з боку своїх еміграційних урядів у Лондоні та Західних альянтів, то УПА виникла цілком на власному ґрунті.

Не маючи системного матеріального, кадрового і фінансового забезпечення, за доволі короткий період вона змогла не тільки розбудувати свою структуру, розгорнути бойові загони, налагодити матеріальне забезпечення та підготовку кадрів, а й чинити найтриваліший у Центрально-Східній Європі збройний опір сталінській імперії.

Таким чином, УПА стала чи не єдиною повстансько-партизанською формацією в період війни, яка виникла без будь-якої зовнішньої підтримки зовні і яка спиралась у своїй діяльності виключно на допомогу місцевого населення та сили організованого націоналістичного підпілля.

Четники Югославських військ на батьківщині з Дражею Михайловичем в центрі

З іншого боку, боротьба УПА в роки війни була не лише проявом загальноєвропейського антинацистського руху Опору, але й одним із етапів українського визвольного руху (в його національних і соціальних формах) за здобуття Української незалежної держави та водночас різновидом антиколоніального збройного руху бездержавної нації.

Від моменту свого формування антинімецький фронт у діяльності УПА був одним із головних, однак не визначальним. Бої та збройні акції українських повстанців проти німців були спрямовані на перешкоджання нацистському колоніальному визиску України та її господарському пограбуванню, звільнення від окупаційного адміністративного апарату цілих територій.

Водночас стратегічним завданням, яке визначало дії УПА на завершальному етапі Другої світової війни, було, з одного боку, не допустити повернення радянської влади в Україну, а з іншого – протидіяти намаганням польського підпілля та еміграційного уряду відновити польським режим на західноукраїнських землях.

У той же час, наріжним ідейним постулатом боротьби УПА була широка антиімперіалістична боротьба проти двох тоталітарних імперій – нацистської Німеччини та сталінського Радянського Союзу. Шлях до повалення цих держав-"монстрів" вбачався у скоординованій боротьбі поневолених народів за свою самостійність проти будь-яких форм іноземної залежності.

До цієї боротьби українські повстанці закликали приєднатись всі народи Європи та Азії з метою визволення їх від колоніального визиску та поневолення, побудови нової кооперативної моделі міжнародних відносин, яка б базувалась на співпраці між незалежними державами, створеними на основі етнічних кордонів.

Оунівці активно виступали на захист національних та соціальних прав усіх поневолених народів світу, розгорнувши цим самим конструктивну критику системи імперіалізму та колоніалізму в світі. Реалізовуючи стратегію на повалення радянської імперії шляхом національних революцій народів СРСР, діячі українського визвольного руху, вочевидь, розуміли, що імперії зазначають краху тоді, коли периферії починають взаємодіяти між собою[10].

Постання на початку 1943 року УПА та боротьба її бойових відділів аж до остаточного згортання за наказом УГВР у вересні 1949-го було якісно новим етапом в історії українського визвольного руху, в якому поєднувалися національні та соціальні завдання, антиколоніальна й антитоталітарна боротьба проти двох імперій-тираній: сталінського СРСР та нацистської Німеччини.

До лісу йшли, з одного боку, ті, хто був національно свідомим і хотів відновлення незалежності України, а з іншого – ті, хто виступав проти безмежного свавілля окупантів, прагнув соціальної та економічної свободи, обстоював людські права. Саме залучення до складу УПА вихідців із багатьох регіонів України, представників різних соціальних прошарків і політичних угруповань, національних меншин та іноземців значно розширило горизонти та завдання українського визвольного руху.

Летючий загін ІРА під час Ірландськох війни за незалежність 1919-1921

Останній став більше орієнтуватися на розгортання демократичних антитоталітарних революцій серед народів Радянського Союзу, в чому вбачав єдиний ефективний шлях до повалення сталінської імперії та відновлення на її руїнах незалежної України та держав інших поневолених народів, набувши таким чином типових антиколоніальних рис.

Історики розходяться в думках щодо того, чи можна загалом колоніальну (і відтак, й антиколоніальну) парадигму застосовувати щодо України, і чи розвиток України був прискорений завдяки контактам із Росією, чи, навпаки, затриманий внаслідок її політичної залежності[11]. Зокрема, точаться дискусії про те, що можна вважати Радянський Союз реінкарнацією Російської імперії.

Американський історик Олександр Мотиль вважав СРСР "єдиною тоталітарною імперією у світі", в якій імперія і тоталітаризм навзаєм підтримували одне одного, оскільки мали ідентичні структури і чітко перетиналися між собою[12].

Водночас, відомий канадський дослідник Степан Величенко зазначав, що Україна, попри гноблення та інтегрованість до імперії, не була подібна до колоній "третього світу", а радше була схожа на малі периферійні країни Західної Євразії. Він пропонував порівнювати українську історію швидше з історією Ірландії, Шотландії, Греції, Литви, Чехії чи скандинавських країн, ніж – заморських колоній європейських держав[13].

Типологія визвольних рухів

Національно-визвольні рухи були складним феноменом. Вони часто сильно відрізнялися між собою за формою, організаційною структурою та ідеологією, мали власну унікальну ґенезу, історію розвитку та діяльності.

Щоб зрозуміти певний визвольний рух потрібно поставити його у певний історичний, геополітичний, національно-культурний та економічний контекст. Відтак, дуже важко говорити про них як про певне родове явище.

Попри свої специфічні особливості, національно-визвольним рухам властиві спільні риси. У першу чергу, їх поява була певною захисною реакцію на гноблення, експлуатацію, насильство та несправедливість з боку чужоземної держави. Усі вони прагнули реалізувати право на самовизначення певного народу чи національної групи у формі регіональної автономії чи незалежної держави.

Ці рухи неодмінно спиралися на активну підтримку населення, чиї інтереси вони воліли представляти, і без мобілізації якого, вони були б тільки маленькими групами ізольованих борців.

Попри надзвичайно широкий діапазон ідеологічних орієнтацій визвольних рухів (від марксистських та соціалістичних течій до праворадикальних рухів і роялістів), спільною "архетипною" рисою було поєднання в їх ідеології націоналізму, антиімперіалізму та антиколоніалізму.

Більшість національно-визвольних рухів були радикальними і застосовували насильство проти політичних опонентів, а також поставали на засадах ієрархічності та внутрішньої дисципліни.

Жоден зі збройних визвольних рухів (від ірландських бойовиків ІРА до єврейських повстанців у Палестині та членів ОУН і УПА в Україні) не носив "білих рукавиць" і не мав цілковито незаплямованої репутації, будучи нерідко причетним до воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Часто насильство, яке застосовували учасники збройних визвольних рухів для досягнення своїх цілей, до сьогодні залишається джерелом гарячих дискусій і суперечок щодо легітимності та моральності такої практики.

Зазвичай, визвольні рухи мілітаризувалися після усвідомлення того, що усі шляхи для мирного врегулювання, закриті, й особливо, коли окупаційні режими застосовували брутальну силу у відповідь на їхні вимоги та протести. В таких умовах збройна боротьба була майже неминучою.

Стратегії визвольних рухів загалом визначалися їхньою організаційною потугою та реакцією влади на їх діяльність. Ті режими, які вдавались до силового сценарію у протидії їм, спонукали останніх прийняти радикальні стратегії, які включали форми збройної боротьби, такі як партизанка і тероризм.

Особливо ця стратегія мала поширення у колоніях, де великий відсоток населення становили іноземні поселенці[14]. Прикладами для порівняння тут слугують, як саботажно-терористична діяльність ОУН у міжвоєнний період на Галичині та Волині, де польський уряд активно здійснював "осадницьку" політику, вбивства бойовиками ІРА британських поліцейських, військових і т.зв. лоялістів в Ірландії у 1919-1921 рр., війна сіоністської підпільної організації "Іргун" проти британської адміністрації у Палестині у 1944-1948 рр., повстання Мау-Мау проти англійських колонізаторів у Кенії у 1952-1960 рр. та інші.

Партизанська тактика, якою активно послуговувалися національно-визвольні рухи від Латинської Америки до Східної Європи та Південно-Східної Азії, була асиметричною відповіддю на військову, економічну, людську і технічну перевагу противника.

Пропагандистський плакат єврейської підпільної організації Іргун 1931 р.

Її метою було не завдати поразки ворогу на полі бою (хоча це також могло трапитися), а створити нестерпні умови для його перебування на захоплених територіях, збільшити ціну утримання політичного контролю над останніми, підірвати його позиції на міжнародній арені та змусити піти на переговори про відступ із загарбаних земель.

Арсенал національно-визвольних рухів включав широкий набір засобів – партизанська війна, терор, саботаж, бойкот, пропаганда тощо, – які мали створити для іноземної держави/імперії "клімат колапсу", послабити її волю до продовження боротьби за контроль над територіями.

Більшість війн за національне визволення були конфліктами "без правил", або так званими "брудними війнами", які велися усіма сторонами без дотримання норм міжнародного гуманітарного права[18].

Підсумовуючи, можна зазначити, що подібний ОУН та УПА інструментарій у політичній боротьбі використовували більшість антиколоніальних, революційних та національно-визвольних рухів від Ірландії до Індонезії і від Фінляндії до Південної Африки.

Переважна більшість з них були радикальними, застосовували насильство проти політичних опонентів і майже всі будувалися за принципом жорсткої внутрішньої дисципліни та ієрархічності. Феномен ОУН та УПА цілком закономірний на тлі подібних рухів народів Європи, Азії та Африки, а тому типологічно відноситься до категорії антиколоніальних і національно-визвольних.

ОУН була не стільки продуктом епохи фашизму (хоча у певний період її ідеологія та політична програма мала помітний відбиток останнього), скільки проявом загальносвітової тенденції до подолання наслідків імперіалізму, колоніалізму та іноземного панування, побудови національних держав.

Здійснений аналіз засвідчує цілком "нормальний", природний, закономірний характер українського визвольного руху 1920-1950-х рр. в європейському та світовому контексті. Водночас це твердження не знімає усіх контраверсійних питань в діяльності українських націоналістів, зокрема пов’язаних із участю членів ОУН та УПА у воєнних злочинах і злочинах проти людяності.

Зрештою, суперечлива історична спадщина нависає над більшістю збройних революційних рухів, які часто мають справу із накинутими ярликами "терористів", "бандитів", "фашистів". Це в черговий раз дає підстави говорити про їхню однотипність.  

Примітки:

Джерело: Територія терору