Іван Багряний. Біг над прірвою від Охтирки до Нового Ульма

Охтирка – МАРС

Івана Багряного сьогодні сміливо можна назвати одним із найвідоміших українських письменників ХХ століття і, мабуть, найбільш прочитаним і визнаним в Україні письменником діаспори. Адже хоч він і народився та провів більшість життя в Україні, його основні твори публікувались і прославилися вже за кордоном. А на батьківщину вони повернулися тільки після проголошення незалежності.

На еміграції Багряний також став політиком, який примудрився посваритись і з комуністами, і з націоналістами, а також передбачити сценарій постання вільної України.

Насправді цю людину звали Іван Павлович Лозов’ягін. Він народився 1906 року в місті Охтирка, що тоді належало до Харківської губернії, а тепер входить до складу Сумщини.

Батько Івана, Павло Лозов’ягін, був мулярем. Дослідники кажуть, що історично прізвище було інше – Лозов’яга, але його спотворили, зрусифікували під час оформлення документів у XIX столітті, що взагалі було вельми розповсюдженим явищем. Мати походила з селянського роду.

Ще в юності, в 1920-ті роки, Іван Лозов’ягін часто й надовго залишав Охтирку – для навчання в Краснопіллі та в Києві, для праці в Кам’янці-Подільському та на Донбасі, для поїздок до тодішньої столиці Радянської України Харкова, зрештою, просто для мандрів Україною.

Але, на відміну від багатьох інших письменників, які діставали нову ідентичність, пов’язану з більшими та значущішими населеними пунктами, назавжди зберіг відданість малій батьківщині.

Охтирка і сумсько-полтавсько-харківське пограниччя постійно з’являлись у його творчості. І як політик, публіцист, він часто нагадував великою мірою галицько-орієнтованій активній частині повоєнної української еміграції про реалії та інтереси саме центральних і східних регіонів (зрештою, в еміграційній публіцистиці натоді панувало дуже наївне районування – поділ на Західну Україну і "решту", що його відгомін можна зустріти й сьогодні).

Іван Лозов’ягін мав безліч псевдонімів – від "Сорок Сорок" до "Дон Кочерга".

Але по-справжньому прижився та навіть замінив собою справжнє ім’я тільки один – Іван Багряний.

Син Багряного Нестор, який народився вже на еміграції, в одному з інтерв’ю розповів, що дізнався про справжнє прізвище батька аж у дорослому віці.

Перші серйозні літературні спроби Іван Багряний робив у двадцяті роки. Десь відтоді ж почав займатись образотворчим мистецтвом. Портрети, оформлення вистав, ілюстрації, карикатури – він активно працював у різних жанрів, але "візуалка" завжди залишалася трохи другорядною, порівняно з літературою, сферою. Проте ця "другорядна сфера" нерідко годувала і рятувала в скрутні моменти.

Важливою подією для Багряного стало навчання в Києві та приєднання до літературного об’єднання "МАРС" ("Майстерня революційного слова"; попередня назва – "Ланка").

Про значення цієї групи досить сказати, що до неї входили такі письменники, як Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович та інші. Письменник, науковець (і таємний співробітник НКВД, до слова) Віктор Петров порівнював роль організації для Києва з роллю "ВАПЛІТЕ" для Харкова.

Втім, судячи з усього, група "МАРС" була значно менш декларативна і більш "заточена" суто на творчість, ніж ВАПЛІТЕ, але при цьому ще відвертіше опозиційна. Не дивно, що наприкінці двадцятих років "МАРС" спіткав організаційний розгром, а в наступному десятилітті на його учасників очікували репресії.

Цензура, троцькізм, боротьбисти

Отже, молодий Багряний мав старших колег, у яких мав чого повчитись. І це було дуже доречно, оскільки його ранні твори не справляють враження сильних і блискучих. Починав він переважно як поет, деякі його вірші можна почитати, наприклад, тут.

Публіцистика і риторика в поезії Багряного, схоже, переважує образні моменти, а патетика видається вельми очікуваною і нерідко навіть банальною. Проте ранні поетичні спроби Івана Багряного викликали суспільний резонанс.

Один з перших текстів українського самвидаву. Зверніть увагу на вигадане Багряним видавництво "САМ"

Так, його поему "Ave Maria" цензура заборонила і вилучила з продажу.

А роман у віршах "Скелька", побудований навколо повстання українських селян проти російських ченців у вісімнадцятому столітті (як бачимо, сюжет актуальний і досі), спричинився до звинувачень у "куркульській ідеології".

Ярлик "куркульського письменника" був тоді дуже небезпечною річчю, в чому невдовзі належало переконатись Івану Багряному. На нього чекали роки поневіряння лабіринтами радянського репресивного апарату. Роки, що зламали здоров’я, відбирали час і фізичну силу. Роки, що дали матеріал для найяскравіших творів і загартували силу моральну.

1932 рік. Момент, коли поворот біографії Івана Багряного символічно повторив, "заримував" поворот історії країни.

Після бурхливих, експериментальних, у чомусь жаских, а в чомусь обнадійливих і плідних двадцятих років в Україні розгорнулася справжня хуртовина масових репресій, а невдовзі розпочалася трагедія Голодомору.

Щось віддалено подібне відбулось і в житті письменника. Бурхлива молодість двадцятих, подорожі, участь у публічному літературному житті та інші яскраві моменти – все це скінчилося, поступилося значно драматичнішій, страшнішій і монументальнішій реальності.

У тридцять другому Івана Багряного заарештували у Харкові за звинуваченням у "контрреволюційній агітації". Далеко пізніше, в сорокових роках, Багряний написав, можливо, на вимогу американських окупаційних органів, автобіографію під назвою "Біографічні дані" (її докладно цитує в своєму дослідженні про Багряного Олександр Шугай).

В ній письменник розповів, що його близькі родичі загинули від рук більшовиків. Сам він на початку двадцятих, мовляв, входив до молодіжної політичної організації, близької до боротьбистів (можна припустити, що йдеться про "Українську юнацьку спілку", хоча є сумніви, чи могли проіснувати її навіть окремі структури так довго, можливо, це все-таки був просто націонал-комуністичний гурток).

А у 1923-1925 роках, працюючи на Донбасі, долучився до "робітничої опозиції". Щоправда, "робітнича опозиція" на той час уже кілька років, як припинила своє існування, тому, вочевидь, це була якась троцькістська група (або ліво-опозиційна "збірна солянка"), надто що далі Багряний згадує про зв’язки із троцькістами.

Принагідно кажучи, відносини між російськими, загальносоюзними опозиційними комуністичними рухами та українськими націонал-комуністами залишаються не надто висвітленою сторінкою історії двадцятих років. У кожному разі, Іван Багряний на момент арешту справді мав за собою "антирадянський шлейф".

"Надлюдина" у тайзі Зеленого Клину

Мабуть, якби цей арешт відбувся року так тридцять сьомого, Багряний уже б не вийшов живим з ГУЛАГу. Але станом на 1932 рік репресії хоч і були масовими та жорстокими, ще не сягнули такого рівня, як у 1934-1937 роках. Тому Багряному "пощастило" - йому "впаяли" "всього лиш" заслання на Далекому Сході. Із заслання він намагався втекти, й отримав за це ще три роки вже повноцінної відсидки в таборі.

Про життя на засланні й у таборі відомо досить мало – переважно короткі згадки самого Івана Багряного.

Він побував на "Зеленому Клині" (території, де жили українські переселенці), познайомився з екзотичною природою Далекого Сходу, пережив чимало пригод і прикрощів. Там він зустрів і свою першу дружину Антоніну Зосимову (в них народилася двоє дітей, одна дитина померла маленькою).

Зрештою, ці роки дали письменнику натхнення і матеріал, щоб написати пізніше, в 1944 році, один із найвідоміших його творів – роман "Тигролови".

Роман був вперше виданий у видавництві, яке знаходилося у таборі переміщених осіб

Головний герой "Тигроловів", Григорій Многогрішний, тікає з ешелону, яким перевозять гулагівських в’язнів. Він потрапляє в гущу тайги, де на нього чекають пригоди, а також нові зустрічі з людьми – дружба з місцевою українською родиною Сірків, кохання і, звичайно, смертельна боротьба з енкаведистом-"тигроловом", який заповзявся схопити зухвалого втікача.

"Тигролови" - яскравий і соковитий пригодницький роман.

Важко згадати настільки переконливі книжки цього жанру в українській прозі, що з’явилися б раніше за текст Івана Багряного.

"Тигроловами" зачитуються навіть великі скептики стосовно вітчизняної літератури.

Роман настільки сповнений життя і його пристрастей, що його пружності та динамізму не здатні перешкодити ані соціально-політичні мотиви, ані піднесена патетика. Навпаки, все це перетворюється на ще один струмінь одвічної, органічної боротьби людини за свободу.

У "Тигроловах" виявилися ті риси, якими відзначатиметься вся зріла проза Івана Багряного. Загальна реалістичність письма тут поєднується з пристрасним настроєм "вітаїзму" (саме час згадати, що одним із кумирів письменника був Микола Хвильовий), а пригоди сильного і морально витривалого героя – зі стабільним почуттям гумору.

Роман належить до тих нечисленних творів української літератури, які дістали певного резонансу на Заході. Він витримав чимало перекладів і перевидань, мав непогану критику. І сьогодні "Тигролови" є серед явних лідерів українських навчальних програм з літератури в плані читабельності не надто мотивованими студентами і учнями.

У Саду Гетсиманському

Зрештою, Іван Багряний повернувся до України, але 1938 року його знову заарештували. За шість років змінились і масштаби репресій, і методи допитів.

Письменник пробув під "слідством" аж до 1940 року. На щастя, саме на цей період припала зміна влади в радянському НКВД – падіння одіозного Миколи Єжова та прихід не менш одіозного Лаврентія Берія. Новий нарком внутрішніх справ відчутно зменшив оберти репресивного механізму.

Чимало істориків вважають, що Берія фактично припинив Великий терор. Це, звісно, не означає, що репресії закінчились, але такої масовості, як за Єжова, вже не було.

Натомість, полетіли голови багатьох виконавців найбруднішої "роботи" 1937-го. А усміхнулася фортуна тим, кого заарештували в єжовські часи, але ще не засудили – багато хто з них або отримали невеликі терміни, або взагалі звільнилися. Так сталося з Багряним. Вимучена багатомісячними тортурами й ув’язненням людина опинилася на волі (хоча й без права виїздити з Охтирки).

Із постанови старшої слідчої УНКВД по Харківській області Нечаєвої від 1 квітня 1940 року про розгляд справи №68211 (цитується за книжкою: Олександер Шугай. Іван Багряний: нове й маловідоме. – Київ: Смолоскип, 2013. – кн. І. – с. 130-132):

(...) на підставі викладеного і враховуючи, що вищевказані особи свідчать про антирадянську діяльність БАГРЯНОГО-ЛОЗОВ‘ЯГІНА, яка належить до періоду 1928-32 рр. за що останній був засуджений і відбув покарання.

Інших даних про антирадянську діяльність БАГРЯНОГО-ЛОЗОВ‘ЯГІНА слідством не добуто, крім зізнань свідка ДАНИЛЕНКА, які не можуть служити підставою для засудження, з огляду на їхню неконкретність та інші докази, які не підтверджують їх, а тому (...)

Слідчу справу № 68211 у звинуваченні БАГРЯНОГО-ЛОЗОВ‘ЯГІНА Івана Павловича за ст.ст. 54-10 і 54-11 КК УРСР – припинити подальшим судочинством згідно зі ст. 197 ч. 2 КК УРСР.

Звинуваченого БАГРЯНОГО-ЛОЗОВ‘ЯГІНА І.П. з-під варти звільнити, повернувши йому вилучені при арешті та обшуку документи.

Саме ця історія лягла в основу ще одного "хітового" роману Івана Багряного – "Сад Гетсиманський".

Французьке видання "Саду Гетсиманського"

Книжка зсередини показує саму механіку сталінських репресій: "слідство", форми тортур, перебування в камерах, типи в’язнів, дозвілля, тюремна субкультура тощо. Як це не дивовижно, Багряний зумів створити на такому жахливому матеріалі твір життєствердний, світлий, а місцями навіть веселий – фірмове почуття гумору й тут не зрадило.

Стилістично досить простий, цей текст має особливий магнетизм.

Пригадую, як у випускному класі школи захоплено читав "Сад Гетсиманський" з-під парти на уроках фізики, навіть не намагаючись слухати предмет. Про отриману як наслідок "одиницю" за підсумкову річну контрольну не шкодую й досі.

"Сад Гетсиманський" - не просто цікавий і "вдатний" до читача роман. Це одне із найбільш яскравих і викривальних свідчень про жахіття більшовицького терору. Свідчення, що значно переростає національний масштаб і має універсальний вимір.

Від крамольного театрального оформлення до упівських агіток

Не встиг Іван Багряний оклигати від перебування в "санаторії" НКВД і вилежатися після нього в лікарні, як розпочалася німецько-радянська війна.

Відомо, що під час окупації він писав у газети місцевої колаборантської адміністрації, зокрема, під псевдонімом "Сорок Сорок" - до харківської "Нової України" та охтирського "Голосу Охтирщини".

Це означає, що він мусив перебувати в більш-менш близькому зв’язку з похідними групами націоналістів-мельниківців: саме вони зорганізовували на окупованій території подібні видання. Його матеріали зазвичай викривали радянські порядки, зокрема сталінські репресії.

В одному з номерів, наприклад, це був фейлетон про порозуміння між Сталіним і Російською православною церквою (крок, до речі, стратегічно вивірений і зовсім не вартий сміху), а в іншому – низка анекдотичних мініатюр із радянських тюрем у стилі "Саду Гетсиманського".

Втім, і без нахтненних фраз на адресу нацистів та легких "плювків" у бік союзників і євреїв теж не обходилося, хоча складається враження, ніби в міру можливості автор прагнув таких речей уникати.

Є інформація, що Багряний у "Голосі Охтирщини" займався також ілюструванням. Працював і в місцевому театрі як художник. Оформлення однієї вистави, де на завісі чорні хмари з заходу затуляли сонце, здалося нацистам крамолою, і Багряний знову ледь не пішов "до холодної", але йому вдалося переконати "будівничих Нової Європи", що насправді сонце там на заході, а хмари йдуть зі сходу. Нібито допоміг у цьому "мистецтвознавчому диспуті" німецький офіцер, якому Іван Багряний перед тим зробив портрет.

У 1942 році, за спогадами представника бандерівської ОУН Миколи Самійленка, їхня невеличка група, що рухалася з нинішнього Дніпра через Харків і Охтирку, познайомилася з Багряним.

Самійленко пише, що письменник уже тоді хотів їхати на Західну Україну – на Волинь, де, за його даними, "створюється українська армія". Можливо, сорок другий рік – момент переорієнтації Багряного з мельниківців на бандерівців. Причин могло бути дві. Перша – надто тісна співпраця мельниківців з окупантами. Друга – те, що мельниківські структури на Сумщині та Харківщині того року великою мірою зруйнували німці.

У лютому 1943 року Охтирку на деякий час зайняла Червона армія. Найвідоміший український "багрянознавець" Олександр Шугай наводить спогади першої дружини письменника, Антоніни Зосимової, що Багряного призвали до війська, але його ешелон розбомбили німці, й він повернувся додому. Тоді його заарештували, але йому вдалося втекти (подібні перипетії Багряний зобразить пізніше в емоційно супер-напруженому романі "Людина біжить над прірвою").

Якщо вдуматися, це просто неймовірно: Іван Багряний пережив ЧЕТВЕРТИЙ арешт радянськими органами – і знову лишився цілим, знову вислизнув!

Промовистий випадок нераціональності та неергономічності сталінських репресій. Закатувавши насмерть багатьох діячів, щиро відданих комуністичній ідеї чи глибоко заляканих, енкаведисти випустили зі своїх пазурів таких щирих і послідовних, смертельних і шкідливих ворогів, як, наприклад, Іван Багряний чи Тодось Осьмачка.

Улітку сорок третього Червона армія, розгромивши нацистів у Курській битві, знову пішла в стрімкий наступ.

За розрахунками дослідника Ігоря Бігуна, Іван Багряний залишив Охтирку та рушив на захід у липні чи серпні. Рішення було подвійно трагічним – письменник назавжди прощався не тільки з рідним містом, а й з дружиною та сином. Чи від’їзд Багряного зруйнував родину, й Антоніна Зосімова не схотіла або не змогла нікуди їхати, чи він лише зафіксував розпад, але, наскільки можна виснувати з доступних матеріалів, стосунки з першою сім’єю розірвалися назовсім. За винятком одного епізоду, про який – пізніше.

Поступово, через Київ, Іван Багряний опинився на Галичині, у Львові, на Самбірщині та Стрийщині. Тут він то вів публічне літературне життя, то переховувався, зрештою, зовсім зблизився з ОУН (б), працював у референтурі бандерівської пропаганди, робив текстові та візуальні агітаційні матеріали.

І навіть брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради. Останнє свідчить про те, що десь саме тоді поряд із Багряним-письменником, Багряним-художником і Багряним-публіцистом народився Багряний-політик.

Одіссея Центральною і Південною Європою

На Галичині письменник перебував, аж поки його не наздогнав фронт. Зокрема, тут він написав, переховуючись від Гестапо, згаданий роман "Тигролови". Його надрукували 1944 року у львівському журналі "Вечірня година", а пізніше, пробираючись на захід, автор втратив рукопис – і, як кажуть дослідники, мусив уже на еміграції писати його наново, з нуля. Відповідно, певною мірою переробляти.

Мабуть, така історія створення спонукала до появи екзотичної чутки про те, що буцімто книжку насправді написав не Багряний, а його нова дружина. Щоправда, з Галиною Тригуб він познайомився й одружився вже 1946 року. Як і в першій родині, в них з’явилося двоє дітей.

З України Багряний виходив разом з групою членів УГВР і ОУН-УПА через Карпати. Спершу їхня група опинилась у Словаччині, потім в Угорщині.

Там, за спогадами Ярослава Струтинського, письменник провів кілька лекцій політичного характеру в таборі, де готували групу упівців для парашутного десанту в Карпати (про це була домовленість із військами Королівства Угорщини Міклоша Горті).

З Угорщини Багряний попрямував не навпростець на захід, а на південь, до Хорватії, де тоді була підконтрольна Німеччині "Незалежна Держава Хорватія". Перед падінням цього утворення під ударами югославських партизанів група УГВР, з якою був Багряний, перебралася до Австрії, до міста Інсбрук.

Ця "Одіссея" Центральною і Південною Європою в компанії упівських політиків і партизан теж надихнула Івана Багряного – і він почав писати роман із партизанського життя. Назва тексту – "Люба" - була присвячена реальній особі, радистці їхньої групи, Любові Комар.

Олександр Шугай наводить у своїй книжці "Іван Багряний: Нове й маловідоме" її пізніші листи до письменника досить піднесеного характеру і не без романтичного присмаку, що засвідчують, між іншим, літературні здібності колишньої партизанки. Кумедно, що до Багряного вона зверталася "Павловичу!".

Пізніше письменник знищив роман "Люба". Як він пояснив, "розсердився на героїв цього роману (…), колишніх моїх друзів" - тобто, можливо, це відбулося тоді, коли він розсварився з оунівцями.

Судячи з різних спогадів і досліджень, в ОУН(б) Іван Багряний залишався великою мірою чужорідним елементом. Хоч і посідав досить високе становище (наприклад, брав участь у переговорах із промельниківською Всеукраїнською національною радою), але був ніби поза субординацією, що взагалі характерно для письменників у політичних структурах, не мав формального членства в організації.

Перебуваючи в місії УГВР, він постійно дискутував з бандерівцями. Характерно, що це відбувалося на тлі суперечок різних груп усередині ОУН(б) про те, наскільки глибокою має бути демократизація руху за наслідками Другої світової війни.

Та, вочевидь, погляди Багряного були занадто "ліберальними" чи "націонал-демократичними" для націоналістів з будь-яких фракцій. До того ж, письменника дратувала ворожнеча між ОУН (б) і ОУН (м) та інші "внутрішньовидові" війни. Приблизно на початку осені 1945 року Іван Багряний разом із літературознавцем Юрієм Лавріненком (майбутній упорядник культової антології "Розстріляне Відродження") нелегально перебрався до Німеччини і розірвав відносини з націоналістами.

Загребельний ловив його, та не впіймав

У Німеччині, спершу в Ауґсбурзі, а потім у Новому Ульмі, Багряний увійшов до групи діячів, що заснували МУР – "Мистецький Український Рух".

Це була амбітна організація. Своєю метою вони задекларували створення на еміграції "великої літератури", розвиток національної літературної традиції в поєднанні з досягненнями інших європейських літератур (концепція "органічно-національного стилю" Юрія Шевельова).

Звісно, в таких претензіях важко не впізнати ідеї "Розстріляного відродження", а надто ВАПЛІТЕ. В якомусь сенсі МУР став спробою продовження ВАПЛІТЕ та інших довоєнних організацій.

Склад МУРу виявився зоряним. Окрім нашого героя, Івана Багряного, до групи ввійшли такі письменники, критики та інші діячі, як, наприклад, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Юрій Шевельов, Василь Барка, Микола Шлемкевич, Тодось Осьмачка, Євген Маланюк, Святослав Гординський.

Такий – і то неповний – список, звісно, з лихвою забезпечив і цікаві видання, і цікаві твори, і цікаві дискусії. Сприяло суто мистецьким успіхам дистанціювання від політичних партій. Але з часом далися взнаки різні погляди на культуру, різне світосприйняття, зрештою, й різні політичні асоціації, а, можливо, передусім – природні амбіції відмінних, але дуже самодостатніх творчих особистостей.

1948 року МУР після низки суперечок і криз розпався.

А двома роками раніше Іван Багряний написав головний свій публіцистичний твір – лист-памфлет "Чому я не хочу вертатись до СССР?".

Нагадаю, що в середині 1940-х років тривало масове примусове повернення громадян СРСР, які після війни опинилися на Заході, до Радянського Союзу.

Військовополонені, колаборанти, в’язні концтаборів, остарбайтери, біженці, борці за незалежність – усіх їх силоміць повертали додому. Хтось повертався з охотою, для інших це була екзистенційна трагедія. Останні уникали такого повернення за будь-яку ціну. Звісно, серед них був і Багряний, який так само переховувався від "мисливців на ді-пі" (назва "ді-пі" походить від формулювання "переміщені особи" англійською мовою – displased persons).

Про репатріацію Сталін домовився з союзниками на Ялтинській конференції, і демократичні країни Заходу преспокійно заплющували очі на те, що на деяких репатріантів (і далеко не тільки тих, хто співпрацювали з нацистами) на батьківщині чекало ув’язнення чи смерть.

Атмосферу роботи репатріаційних радянських місій колоритно зобразив у своєму романі "Тисячолітній Миколай" Павло Загребельний. Відомо, що сам він працював у військовій місії в Німеччині, а отже, цілком міг брати участь в організації "побачень із Батьківщиною". Якщо це справді так, то не буде великим перебільшенням пожартувати про Багряного, що "Загребельний ловив його, та не впіймав".

Є дані, що Іван Багряний брав участь у виготовленні документів для українців з УРСР про те, що вони народилися на Західній Україні, тобто під польською юрисдикцією, а отже, не підпадали під дію домовленостей союзників (угода поширювалася тільки на СРСР у кордонах 1939 року).

А сорок шостого року він виступив на захист "переміщених осіб" ("ді-пі") та від їхнього імені. Памфлет "Чому я не хочу вертатися до СССР" був своєрідним поясненням для західних читачів, що відбувалося під радянською владою в міжвоєнні роки та чому багато громадян СРСР прагнули за будь-яку ціну лишитися на Заході.

Багряний писав не в тональності виправдання, але з відчуттям власної правоти. За словами Олександра Шугая, "якби сталося так, що І. Багряний, крім памфлету "Чому я не хочу вертатись до СССР?", не створив більше нічого, він би все одно увійшов до історії українського народу як його надійний оборонець, видатний полеміст і політичний діяч".

                                                     Між протилежних політичних вогнів

Після розриву з ОУН Багряний долучився до створення нової партії, а невдовзі очолив її. Спершу партія мала зватися "Українська демократично-республіканська партія", але в підсумку утвердилася назва "Українська революційно-демократична партія".

Політологи називають УРДП лівоцентристською партією.

Програмні документи, попри деяку внутрішню суперечливість, утверджували відданість спадщині УНР, "ренесансу" двадцятих років, ідеї сильної соціальної держави, співіснування різних форм власності й господарювання, свободі слова і переконань.

Революційні демократи не були прихильниками ані комуністичних чи фашистських тоталітарних систем, ані ліберального капіталізму в чистому вигляді.

Ставлячи за мету незалежність України, УРДП орієнтувалася не на зовнішнє втручання, але на "визрівання" незалежності зсередини, через поступову політичну активізацію населення УРСР.

Багряний казав, що українські комуністи і комсомольці повинні стати прихильниками ідеї незалежності та реалізувати її. А політично активна діаспора може лише прискорювати та коригувати цей рух.

Як показав хід історії, в загальних рисах Іван Багряний був правий. Здобуття незалежності виявилося суперечливим і складним процесом – але надважливу роль у ньому радянського політичного істеблішменту заперечити просто неможливо.

Як самостійний політик, лідер помітної партії (дослідники Павло Гай-Нижник і Олег Ярошинський називають її однією з трьох найчисельніших еміграційних партій, поряд із бандерівською та мельниківською) та головний редактор її газети ("Українські вісті"), Іван Багряний опинився між двох вогнів. Адже став противником як радянських комуністів і прорадянських лівих, так і націоналістів.

Із "совєтами" було все більш-менш ясно. Їх дратувало і те, що Багряний вирвався з їхніх лабет, і те, що він вів проти них активну пропагандистську боротьбу. Ефект від цієї боротьби поширювався не лише на українських емігрантів, оскільки низка його творів мали певний міжнародний розголос.

Як розповідає Олександр Шугай, радянські органи полювали на Багряного, намагалися виманити його. Через це він носив у лацкані піджака ампулу з ціаністим калієм – щоб не датися живим у руки ворога.

Вдавалися більшовики й до болісних психологічних прийомів. Так, вони змусили виступити по радіо проти Багряного його сина від першого шлюбу, який лишився в Радянському Союзі.

За словами Шугая, це важко відбилося на здоров’ї письменника.

Принагідно кажучи, вже за часів незалежності син продовжив розпочате – підтримував прорадянські позиції, виступав проти вшанування пам’яті батька. Хтозна, чи то справа була в його переконаннях, чи в цьому була образа через зруйновану родину. А може, так психологічно "відплачувались" утиски й обмеження, яких мусив у Радянському Союзі зазнавати син "буржуазного націоналіста".

Зі справжніми націоналістами було все складніше. Адже критикуючи їх чи обороняючись від них, Іван Багряний сварився з тими, з ким іще вчора-позавчора ділив хліб у походах, у підпіллі та на вишколах. Утім, політична боротьба загострювалася за власними законами.

Полеміка була все темпераментніша, а часом виходила й на рівень хуліганських витівок, включно з биттям шибок, бійками та погрозами. Хоч інколи бешкети закінчувалися зовсім несподівано.

Про один такий випадок розповідав знаменитий громадський діяч і видавець Осип Зінкевич.

Іще юнаком у таборах "ді-пі" він якось побачив, що кілька хлопців зривають афішу з прізвищем "Багряний". На запитання, в чому справа, вони пояснили, що в Мюнхені виступатиме письменник, "більшовик", і вони збираються зірвати його виступ.

Зінкевич долучився, але вже на самому вечорі харизматичний промовець його заворожив – і це стало початком співпраці.

У юності Осип Зінкевич нелегально переправляв для Багряного друковану продукцію через кордон, а в літньому віці, вже керуючи видавництвом "Смолоскип", друкував книжки Багряного і книжки про Багряного.

Яскравим іносказальним, художнім виявом полеміки Івана Багряного з націоналістами була повість "Огненне коло".

У ній створення знаменитої дивізії "Галичина" зображено не як продовження визвольної боротьби, але як невиправдана та безперспективна співпраця з загарбником і трагічна помилка. Її логічним наслідком стало те, що в бою під Бродами українці з різних боків фронту вбивали одне одного.

"Огненне коло" мало стати частиною тетралогії, присвяченій українській молоді перед і під час Другої світової війни, проте з чотирьох запланованих книжок побачили світ тільки ця повість і роман "Маруся Богуславка".

Так чи сяк, створення УРДП і взагалі повоєнна громадська діяльність Багряного стала досить успішною спробою врізноманітнити безальтернативну розвилку політичних радикалізмів "комунізм – націоналізм" в українському двадцятому столітті.

При цьому гострі публіцистичні виступи Багряного стосувалися не тільки комуністів чи націоналістів.

Варто відзначити його послідовність, наприклад, у випадку з активним виступом проти редакційної політики радіостанції "Голос Америки" в 1950 році в газеті "Українські вісті".

У "Відкритому листі до дирекції "Голосу Америки" письменник і політик заявив, що українські програми цієї радіостанції були підконтрольними російським еміграційним діячам і, відповідно, просували російське імперське розуміння "українського питання", російський погляд на Україну, її історію та культуру.

Зрозуміло, що в тодішніх умовах далеко не кожен український еміграційний політик міг собі дозволити полемізувати з американськими державними структурами.

У пізній період емігрантського життя письменник продовжував активно творити. Писав і прозу, і поезію, був активний і в царині дитячої літератури (його книжка "Телефон", що "виростає" з однойменного жартівливого вірша російського поета Корнєя Чуковського, й досі успішно продається в українських книгарнях і на ярмарках).

1963 року Івана Багряного спробували висунути на здобуття Нобелівської премії. Але результати цієї спроби не стали відомими – оскільки 25 серпня того року письменник помер у санаторії.

Він мав хворобу серця, сухоти, діабет, інші хвороби. Іван Багряний прожив життя, для якого важко знайти епітети.

Нескінченні мандрівки, карколомні пригоди, непохитна відданість ідеалам, неабиякий інтелект та інтуїція, нездоланна воля до перемоги, яскрава творчість у багатьох жанрах і насичена політична активність – усе це зробили з Багряного одного з головних наших героїв двадцятого століття.

І особливо приємно, що всупереч загальним традиціям українського самозабуття, пам’ять про Багряного жива. Його книжки відносно регулярно перевидаються, його долю і творчість досліджують, в Україні є вулиці Багряного, меморіальні дошки і пам’ятник, працює благодійна Фундація імені Івана Багряного.

А отже, й читачам, яких зацікавила ця дуже пунктирна і схематична стаття, відносно нескладно буде знайти детальніші студії про Багряного та його твори.