Українська політика пам’яті. Як пояснити те, що (не)пояснює Василь Расевич

Історія не просто впливає на сьогодення, а визначає його. Дискусії навколо історичної пам’яті викликають велику увагу суспільства, породжують гострі суперечки.

Інтерв’ю історика та публіциста Василя Расевича, колишнього старшого наукового співробітника відділу нової історії України Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України спричинило багато дискусій.

Він був учасником дуже важливого та успішного, як на мене, міжнародного семінару "Рятівники і кати: українсько-єврейський діалог на тлі Голокосту і Голодомору", який проходив в Ізраїлі.

Але писатиму тут не про семінар, а про думки, які варто було б осмислити після перегляду телепередачі з українським істориком.

Василь Расевич у ефірі RTVI зробив низку контраверсійних заяв 9 грудня 2018 року

Неможна не погодитись зі словами В. Расевича про те, що сама розмова про Голокост і Голодомору "є дуже важливою для сучасного діалогу між Україною та Ізраїлем". Як і з тим, що історик підтримує декомунізацію як таку (хоча не погоджується з методами її проведення).

Більш ризикованими є слова В. Расевича про "гру, хто є більш ексклюзивною жертвою".

У багатьох народів, які пережили страшні часи в своїй історії – геноцид, масове знищення тощо – посттравматичний синдром має потужний вплив на національну свідомість.

Це недивно, адже вірменський геноцид 1915 р., Голодомор, Голокост, депортація кримських татар займають центральне місце у національній історії цих народів та й досі позначаються не лише на національній пам’яті, але й на демографії, і впливають на сучасні суспільно-політичні процеси, на відносини з іншими народами та країнами.

Тож інколи можна спостерігати всередині вірменської, української, єврейської, кримськотатарської спільноти прояви "змагання віктимності" – хто був більшою жертвою, хто зазнав більших страждань, а інколи навіть – маніпуляції з цифрами кількості жертв.

У зв’язку з цим важливо позбавлятися "національного егоїзму" у баченні власної національної історії.

Не було й не буде націй "ідеальних", "білих та пухнастих": у кожного, як кажуть, стоять кістяки у шафі.

Коли євреї говорять про Великий терор 1938-го – варто згадати і про участь представників євреїв у цих репресіях (поряд із грузинами, латишами, поляками, росіянами тощо), і про євреїв – жертв цих репресій. Хоча в етнічному вимірі головними жертвами цих репресій у 1930-х роках, на думку Тімоті Снайдера, були поляки.

Коли євреї говорять про Голодомор – варто згадати і про участь представників євреїв в організації Голодомору (поряд із поляками, росіянами, українцями тощо). Варто згадати і про євреїв – жертв Голодомору.

Для мене це й родинна історія: мій рідний дід, єврей, помер під час Голодомору в селі Конєцполь Миколаївської області. Ясно, що головними жертвами цих репресій були етнічні українці, у деяких областях України – близько 90 %.

Харківці біля тіла селянина на одній з вулиці столиці УРСР. Фото Александра Вінербергера, 1933 рік

Національні трагедії важливі для усього світу, який має винести уроки з цих антилюдських явищ. Національні трагедії були й мають бути в центрі національної історії. Але необхідно позбавлятися виключного образу "народу-жертви". Бо в історії кожного народу були не тільки катастрофи і поразки, але й перемоги.

Необхідно пам’ятати не тільки про знищення, але й про Опір геноциду, і не забувати про селянські виступи та повстання проти "колективізації" і штучного голоду; повстання євреїв у гетто й концтаборах та їх участь у збройному опорі нацистам.

Важливо говорити про рятування людей під час цих трагедій і шанувати подвиг доброчинників, які рятували вмираючих українців під час Голодомору, шанувати подвиг рятівників євреїв під час Голокосту – Праведників народів світу.

Для вивчення всіх геноцидів методологічно правильним вважаю підхід, запропонований російським істориком і філософом Михайлом Гефтером до вивчення Голокосту: триєдності загибелі, опору та рятування.

Необхідно позбавлятися бачення своєї "об’єктності" в історії (на кшталт – "нас гнобили", "усі ми були поневолені" тощо) та розуміти суб’єктність, активну роль народів в історії.

Саме ці ідеї ми з однодумцями намагаємось реалізувати в роботі Українського інституту вивчення Голокосту "Ткума", в експозиціях музею "Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні". Ці думки згадались у зв’язку з інтерв’ю з українським істориком.

Але є чимало із сказаного В. Расевичем, що викликає моє здивування чи незгоду.

Так, В. Расевич говорить, що тема Голодомору "інструменталізована в рамках української історичної політики", піднімається все більше та порівнюється з Голокостом "для того, щоб сказати: бачите, євреї, українці мали частково ґрунт для того, щоб вас не любити, тому що ви причетні до організації Голодомору…".

Журналіст уточнює, чи має це відношення "…до того режиму; тобто євреї асоціюються з більшовицьким режимом, який як би зробив Голодомор на Україні, це загальна теза така, так?"

На це пан В. Расевич відповідає: "…Це теза така загальна, але про неї не говорять у відкриту… Коли прочитати певні документи – наприклад, Українського інституту національної пам’яті, коли подивитись на конференції, виставки, які цей інститут робить – можна прийти до думки про те, що українська сторона теж чекає від єврейської сторони (не від ізраїльської, від єврейської сторони) теж вибачень, і теж, що єврейська сторона має покаятися".

Бачу тут щось дивне. Я не пам’ятаю жодної конференції або виставки, організованої УІНП, де б "можна було прийти до думки" про "звинувачення" євреїв або "очікування каяття" від єврейської сторони.

У веревсні 2015 року виставка "Українська Друга світова" експонувалася на київському Хрещатику ФОТО: memory.gov.ua

Теза про "претензії" до євреїв щодо їх відповідальності за масові репресії більшовицького режиму чи участь в організації Голодомору ґрунтується, в першу чергу, на некоректних підрахунках та історичних міфах.

Для об’єктивного розгляду питання треба, зокрема, з’ясувати, якою була питома вага євреїв у керівництві репресивних органів певного рівня (у порівнянні з латишами, поляками, грузинами, росіянами та ін.)?

Як змінювалася ця питома вага протягом часу (хоча б у 1920-1930-х рр.)?

Якою була національна самоідентифікація радянських керівників, кого і за яких умов "вважали євреєм" в суспільстві?

Чи вкладається вищезгадана міфологія до схеми "кат – жертва", коли євреї були і серед тих, і серед інших?

Безумовно, в Україні (як і в інших країнах) є антисеміти, які продовжують використовувати тези нацистської пропаганди щодо "жидокомуни". Я особисто зупиняв недоосвічених розповідачів про "єврейську революцію" 1917-1921 рр., або про "всесвітню єврейську змову" тощо.

Подібні речі можуть висловлювати маргінали, але хто й коли міг почути їх від Українського інституту національної пам’яті?

Українське громадянське суспільство творить українську політичну націю, що складається з українців різного етнічного походження – українського, єврейського, російського, польського тощо. І я стверджую, що УІНП є одним із чинників створення цієї політичної нації, – процесу, який набув безпрецедентної динаміки саме після Революції Гідності та початку російської агресії проти України.

Так само, як не можна всіх німців звинувачувати в нацистських злочинах, так не можна всіх українців звинувачувати в погромах чи масовій різанині, всіх євреїв звинувачувати в організації масових репресій чи Голодомору.

Це є одним із важливих принципів, який відрізняє людяність, толерантність від нелюдського світогляду та ксенофобії.

Свого часу Зеєв Жаботинський, один із творців державності Ізраїлю та борець за єврейсько-українське порозуміння, писав:

Зеєв Жаботинський

"Нам нема за що вибачатися. Ми народ, як усі народи: не маємо жодного домагання бути кращими. Як одну з перших умов рівноправності вимагаємо визнати за нами право мати своїх мерзотників так само, як мають їх і інші народи"[1].

УІНП бореться з тоталітарною спадщиною в українському суспільстві і відкидає, на моє переконання, ненауковий та неморальний "принцип колективної відповідальності".

Так, наприклад, у листопаді цього року Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, висловлював абсолютно слушні, демократичні ідеї під час обговорення політики національної пам’яті на міжнародній конференції "RE : Member. Як домовитись з минулим", організованої Центром досліджень визвольного руху та Фондом Конрада Аденауера.

За кілька днів після цього на великому Міжнародному форумі "Україна пам’ятає, світ визнає!" до 85-х роковин Голодомору 1932-1933 років – геноциду Українського народу", головним організатором якого був УІНП, Голодомор розглядався в контексті історії тоталітаризму та інших геноцидів, включно з Голокостом, чому, зокрема, була присвячена моя доповідь.

Повернемось до ще одного фрагменту інтерв’ю В. Расевича, де історик, говорячи про "гру, хто є більш ексклюзивною жертвою", заявляє, що "не можна порівнювати Голокост та Голодомор".

Дуже сподіваюсь, що В. Расевич хотів сказати щось інше. Врешті-решт, це відеоінтерв’ю записане відразу після його участі у вже згаданому семінарі, присвяченому українсько-єврейському діалогу на тлі Голокосту і Голодомору.

Згадаємо, що Рафаель Лемкін, "батько" Концепції ООН щодо геноциду та його запобігання, вивчав це явище у порівнянні вірменського геноциду, Голодомору, Голокосту.

Компаративний аналіз певних історичних явищ часто дає ключ до їх розуміння. Якщо ми хочемо з’ясувати сутність певного складного явища – маємо розглядати його в широкому історичному контексті.

Це намагаються робити історики в Україні та в інших країнах.

Пам’ятаю, як на лекції в Яд Вашем провідний ізраїльський історик Єхуда Бауер говорив про типологічну схожість вірменського геноциду та Голокосту; відзначав деякі спільні риси Голодомору та Голокосту, зорганізованих тоталітарними режимами. Інша річ – як коректно порівнювати різні історичні явища, зокрема Голодомор та Голокост.

Далі, відстоюючи тезу про "інструменталізацію історії" в сучасній Україні, пан В. Расевич фактично засуджує те, що історія використовується, "…щоб піднімати патріотичні настрої, щоб мобілізувати під свої, патріотичні прапори якомога більше людей".

Скажіть, будь ласка, а де, в якій країні історія не є основою для виховання патріотизму, для ствердження національної свідомості?

Як взагалі без національної історії та національних героїв, без цього "ідейного стрижня" може існувати будь-яка держава – США чи Франція, та хоча б КНДР або Росія?

До речі, про Росію. Пан В. Расевич зауважує, що "з історії України вибирається все, що має антиросійське звучання… і… укладається концепція національної боротьби України за свою незалежність".

Але ж пан В. Расевич сам згадує – "У нас йде війна…". Варто підкреслити: війна Росії проти незалежної України.

Чи можна було б уявити, наприклад, щоб за подібних умов Війни за незалежність Ізраїлю (1948-1949 рр.) уряд молодої єврейської держави зберігав у інформаційному просторі арабські історичні сюжети та меседжі, які повністю відкидали інше бачення минулого та сучасності?

Чи під час Другої світової війни – в СРСР цуралися б антинімецької пропаганди? – Якщо повернутись до наших часів та наших земель: хіба базові ідеї російських пропагандистів та істориків, які спираються на імперські конструкції російської історії ще часів Катерини Другої, не спрямовані проти Української державності?

Детальніше я хотів би зупинитись на питанні про національних героїв, і для цього процитую ще один фрагмент відеоінтерв’ю.

Говорячи про національних героїв, В. Расевич стверджує, що у українських національних героїв "майже у всіх західноукраїнське походження". – Отакої…

По-перше, хіба є "офіційний перелік" національних героїв, який проаналізував пан В. Расевич?

По-друге: якщо погодитись, що національними героями є ті, іменами яких називають вулиці та військові підрозділи, – про них обов’язково пишуть у шкільних підручниках історії.

Я взяв нову шкільну програму з історії України, що охоплює період 1917-1945 рр., і переглянув, діяльність яких історичних персонажів "у результаті навчально-пізнавальної діяльності" має охарактеризувати учень.

Бачимо також, що бажання пана В. Расевича того, щоб "і українці-червоноармійці, які боролися проти нацизму і фашизму – щоб у них було своє місце в цьому героїчному сонмі…" - реалізовано і в шкільних програмах з історії (див. вищенаведену табличку), і в матеріалах УІНП.Історичні персонажі "західноукраїнського походження" у підручнику не переважають (звичайно, якщо у якомусь розділі не йдеться про західноукраїнську історію).

Згадаємо, наприклад, відому в Україні мобільну виставку УІНП "Українська Друга світова". Або візьмемо брошуру "Україна у Другій світовій війні", видану Українським інститутом національної пам’яті у 2015 р.[2]

Тут, зокрема, називаються імена українців-героїв у складі Радянської армії, українських бійців армій союзників, бійців УПА[3], згадується про 6 мільйонів українців у складі Червоної армії, які воювали проти нацизму в 1941-1945 рр.[4], говориться про Голокост і Праведників народів світу[5], про червоних партизан С. Руднєва, С. Ковпака[6] і партизан УПА[7].

До речі, тут згадується, де треба, і етнічне походження українських героїв: кримського татарина Амет-Хана Султана, двічі Героя Радянського Союзу[8], чи єврея Анатолія Шапіро – учасника визволення табору Аушвіц, Героя України[9].

Утім – повернемось до відеоінтерв’ю пана В. Расевича.

Коли ведучий програми зауважив, що "країна розділена на дві частини, і Ви описали цей водорозділ… Як жити на вулиці з іменами вбивць?" – пан В. Расевич, зокрема, декларує: "Я звичайно підтримую декомунізацію… але вона проводиться у формальних рамках… Міняються назви вулиць, міст і т.ін."

По-перше, хочу нагадати, що після встановлення більшовицького режиму в перші десятиріччя ХХ ст. абсолютна більшість вулиць міст і сіл України була перейменована.

У музеї "Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні" ми підготували таблицю змін назв вулиць нашого міста Дніпро. Деякі з них за роки радянської влади міняли назви 3-4 рази (і як їх не змінити, якщо то один, то інший "герой революції" згодом виявлявся "ворогом народу").

Після вигнання нацистів з української землі теж мінялися назви вулиць, що були переназвані під час окупації, - і це природно.

Протягом минулих років декомунізація змінила назви вулиць, що носили імена радянських вбивць. Ми не хочемо жити на "площі Петровського" у Дніпрі, чи на "вулиці Чекістів" у Запоріжжі, чи вулиці/проспекті/площі Леніна у будь-якому українському місті: не можна погодитись із "банальністю зла", кожного дня крокуючи по вулицям з іменами вбивць.

Але ж і в цій телепередачі, і в інших ЗМІ та серед пересічних громадян чути невдоволення деякими новими назвами вулиць, що носять імена, наприклад, С. Бандери чи Р. Шухевича. Як ставитись до цього?

Є в історії та в людській пам’яті імена історичних постатей, які однозначно сприймаються як носії абсолютного зла; передусім, це імена Гітлера та інших нацистських злочинців. Але були такі історичні явища й історичні лідери, які мають різні оцінки з боку різних людей, політичних сил, різних народів.

Богдан Хмельницький – національний герой українського народу, один з засновників державності, що є частиною національної ідеології сучасної незалежної Української держави. Держави, в якій живе одна з чисельніших єврейських общин світу.

Серед обізнаних у історії євреїв ставлення до особи Богдана Хмельницького та його полковників є особливим. У єврейських літописах їхні імена позначені ініціалами та майже завжди мають додаток: "да буде стерте його ім’я".

Який образ виникає майже у кожного з нас, коли ми чуємо ім’я Батий? Звичайно – це образ жорстокого завойовника, який втопив у крові Київську Русь. Чи можна уявити, щоб пам’ятник хану Батию чи його попереднику – Чингізхану – був споруджений у Києві? Маячня, наруга над історичною пам’яттю – скажете Ви.

Але пам’ятник Чингізхану стоїть в Монголії – як "батьку" монгольського народу, засновнику Монгольської держави.

Чи хотіли цим монголи образити пам’ять слов’ян, народів Середньої Азії, Китаю та інших, по чиїх землях смерчем пронеслася монголо-татарська кіннота, що сіяла смерть та руйнування на своєму шляху? Звичайно, ні. Але у монголів немає іншого засновника держави, він був таким, яким був.

Численні покоління людей виховувалися на прикладах "героїчної історії Росії", сторінки якої пов’язані з іменами Олександра Невського та Дмитра Донського, Петра Великого та Олександра Суворова. Цими іменами названі вулиці та площі, навчальні заклади та військові інститути.

Але для українця Петро Перший (не Великий) – кат української державності, який збудував на кістках українських козаків свою північну столицю.

Олександр Суворов – видатний полководець, Генералісимус, автор "Науки перемагати", національний герой російського народу. Але багато вищих воїнських чинів та нагород Суворов отримав за те, що втопив у крові національне повстання польського народу під керівництвом Тадеуша Костюшка, був катом для тисяч польських селян, які прагнули свободи.

Вулиця в сучасній польській столиці носить ім’я Романа Дмовського – польського політичного діяча, засновника націоналістичного політичного угруповання "Табір великої Польщі", прихильника італійського фашизму, ярого антисеміта та українофоба.

Іван Мазепа для українців та росіян, Моше Даян для євреїв та арабів, Степан Бандера для українців та поляків, – цей список можна довго продовжувати. Важливо знати те, що герой одного народу може бути ворогом іншого, і саме так часто й буває.

Отже, повернемось до імені Степана Бандери. Степан Бандера – націоналіст, для нього правдивим було гасло "нація понад усе". Для мене найвищою цінністю є не нація, а людина як така, її життя, права та свободи.

Степан Бандера – національний герой для частини українців, і я вважаю, що ці українці мають на це право. З іншого боку, Степан Бандера – не мій герой, і я не понесу квіти до його пам’ятника. Сподіваюсь, і я маю на це право.

Очевидно, хотілося б, щоб в сучасній Україні шанувались ті національні герої, які змогли піднятися до усвідомлення загальнолюдських цінностей, які б об’єднували людей різного віросповідання, різного етнічного походження та різних політичних поглядів.

Та чи багато таких є?

Звичайно, можна назвати діячів культури, мислителів, філософів. Але ж не тільки вони обертають колесо історії та складають національну історичну пам’ять – більш відомими є радикальні політичні лідери, бійці, вожді. Це зрозуміло завжди, а тим більше на критичних, зламних етапах історії – саме такий зараз переживає Україна.

Важливо зрозуміти, чому саме люди більше шанують того чи іншого історичного лідера.

Переконаний, що ім’я Степана Бандери шанується багатьма українцями не за організацію антипольських акцій чи антисемітизм і вбивства незгодних з його ідеями.

Степан Бандера став символом боротьби за незалежність України та національну гідність українців, символом опору диктатурі та тоталітаризму.

У 2014 р., у критичний час російської агресії, були не тільки етнічні українці, але й росіяни та євреї, які ім’я Бандери підняли як прапор опору, прапор боротьби (до речі, іспанською мовою прапор – la bandera). Відомим хештегом стало слово "жидобандерівець" та відповідна емблема, яку носили деякі євреї.

Зміняться часи – зміниться увага до певних історичних героїв. Але повага до борців за свободу, безумовно, залишиться.

Повернемось, вже востаннє, до телепередачі з паном В. Расевичем. У історика було ще декілька тез, які я не можу детально розглянути через обмеження обсягу цього матеріалу, і тому "віддаю" їх на розгляд читачам:

- "…Природа створення героїв – вона проста… А тут ми маємо справу з державним інститутом, …який відповідає за ведення історичної політики в Україні. …Готує програми, проекти. Згори униз… У цьому проблема…"

- "Ми все ж пострадянський простір. У нас і політична культура, і культура пам’яті дуже схожі на радянську і на сучасну російську, на жаль…"

Щоб обдумати це – варто згадати про ідейні та моральні цінності, навколо яких гуртується суспільство; варто подивитись на те, що відбувається в країнах – сусідах України; варто згадати, за яких умов ми зараз живемо.

Чим пояснити наявність таких слів та меседжів в інтерв’ю пана В. Расевича?

Вочевидь, усний виступ на телебаченні не може бути таким же науково сформульованим та точним, як текст у статті чи книзі.

Можливо, пан В. Расевич не володіє достатньо вільно російською мовою, якою він давав інтерв'ю.

Можливо, пан В. Расевич не дуже уважно слухав питання та репліки тележурналіста та погоджувався з тими тезами ("так, і…"), з якими я не можу погодитись.

Можливо, щось сказано в полемічному дусі та не дуже виважено… Але ж останнє потребує особливої уваги. Питання історичної пам'яті є надто важливими і дражливими, щоб припускатися найменших неточностей та перекручень.

…Нещодавно за кордоном мені довелось зустрітися з російським політтехнологом, який працює на існуючий в Росії режим і був з 2014 р., за його словами, "відповідальним за Україну".

Він зауважив, що головною помилкою російських політтехнологів та експертів було те, що вони передбачали формування в Україні "етнічної нації" (з гаслами "Україна для українців!"). Натомість в Україні постає українська політична нація, повноцінними представниками якої є українці різного етнічного походження – українського, російського, єврейського, кримськотатарського, угорського тощо.

Те, що нас гуртує – це громадянські почуття, любов до України, прагнення її захисту та розвитку на основі тої історичної пам’яті, що об’єднує людей. За це варто боротися, і це варто цінувати.

_____________________________________