«Як збивали листя кулі»: Листопадова Легенда Едварда Козака

Люлі, люлі, спи, мій сину, —
Свище вітер без упину,
Й попід вікна там-назад
Блудить-мудрить листопад.
Та головку наклоняє,
Одну думку він думає:
Про роки оті минулі,
Як збивали листя кулі.

Едвард Козак

В історії України ХХ століття важко знайти більшої державницької легенди, аніж "Листопад" 1918-го. Так, саме з великої літери, бо як писав міжвоєнний публіцист Зенон Тарнавський:

"Воно має свій сенс. Зразу має вказати на значення листопада, не як місяця одинадцятого з черги в календарі григоріянського стилю, а як символ подій, зв'язаних дуже тісно з історією Львова.

Листопад 1918 року доказав, що на довшу мету виграють не ті, що ходять у "ґльорії", а ті, що життя своє віддають за ідею. Навіть за ідею, щоб вулиці Львова мали українські назви, щоб на цвинтарях Львова були поставлені муровані гробниці із прізвищами тих, що за Львів боролися".  

1 листопада 1918-го українці блискуче здійснили переворот у Львові, внаслідок якого здобули владу в столиці Галичини. В той день ще було далеко до розуміння того чим все закінчиться і українці перебували в піднесеному стані.

На відміну від них поляки, які становили більшість мешканців міста переживали пригнічення та розгубленість, але вже по обіді почалися спочатку поодинокі, а згодом й добре організовані масові напади на українських військових.

Це все переросло в тритижневу боротьбу за Львів, яка закінчилася 22 листопада – українці вірили, що покидають Львів тимчасово, але бій за галицьку столицю вони таки програли.

Не в останню чергу й через те, що в уяві українського загалу це ще не було повноцінною війною за державність – переворот здійснили силами 1400 військових, часто звичайних селян, які волею долі на закінчення І Світової війни, в австрійських мундирах, перебували в Львові.

Залучення до бойових дій Українських Січових Стрільців – легендарних галицьких легіонерів суттєво не змінило ситуацію. Та бої за Львів переросли в повноцінну польсько-українську війну.

Те, що не вдалося здійснити в листопаді 1918-го, українці частково реалізують за наступні півроку – вони створять цілком життєздатну Західно-Українську Народну Республіку, а її військо – Українська Галицька Армія налічувала понад 120 тисяч вояків.  

Фотографія вояків та старшин періоду інтернування УГА в ЧСР. В центрі перед строєм інтернованих вояків стоїть (в шинелі, тримає в лівій руці рукавички) командант української військової еміграції в ЧСР генерал-четар Арнольд Вольф Фото: ГДА СБУ

 "Галичина 1918-1919 років – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку", - зауважив історик Іван Лисяк-Рудницький. І дійсно: ні УНР часів Центральної Ради чи Директорії, ні Українська Держава Гетьмана Павла Скоропадського не могла поставити державну машину на той рівень, що його добилися галичани.

Наступні потуги державності – Карпатська Україна березня 1939-го чи Українська Держава проголошена 30 червня 1941 року у Львові не мали вже навіть шансу, щоб бодай на короткий термін утвердити свою владу. До того ж, подальші події були настільки масштабні, що навіть на рівні рефлексій народ не завжди міг усвідомити, що відбулося.

З "Листопадом" вийшло інакше. Незважаючи на поразку та величезні жертви, що понесли в боротьбі, велика кількість галицьких вояків таки повернулася до цивільного життя.

На відміну від їх побратимів, що опинилися за Збручем і потрапили під радянські репресії, в ІІ Речі Посполитій все було значно цивілізованіше. Включно з тим, що колишні комбатанти заснували видавничу кооперативу "Червона Калина" й друкували мемуари чи історичні розвідки пов'язані з визвольними змаганнями.

Вже з середини 1920-х з'явиться клич щоб про "Листопад 1918" говорити не в мінорі, а згадувати як одну із перемог. Масові походи на стрілецькі могили матимуть урочисто-піднесений настрій і принаймні в ці дні українці впевнено демонструватимуть перетворення поразки в перемогу.

Серед розмаїття творчого наробку окреме місце займе творчість Едварда Козака (1902-1992), що більш відомий під творчим псевдонімом "Еко". Сам він в доволі юному віці опинився в складі УСС, а згодом і в УГА.

Е. Козак. Автопортрет Фото: Енциклопедія Сучасної України

На початку 1920-х Козак стане навіть фігурантом одного політичного процесу над членами Української Військової Організації, що й не дивно – адже її членство й формували здебільшого колишні вояки.

Та заявить про себе Еко власне як митець. До ІІ Світової війни він редагував гумористичні часописи "Зиз" і "Комар" та був автором великої кількості зображень, що творив для відомого книжкового концерну Івана Тиктора.

Та найбільше свій талант Едвард Козак мабуть розкриє в еміграції. Політичний редактор газети "Діло" та один із найавторитетніших українських публіцистів Іван Кедрин скаже про нього, що "в історії української культури немає другої постаті, яка проявила творчий талант одночасно у кількох видах образотворчого мистецтва й літератури".

А загальне визнання Козаку принесе найвідоміший гумористичний часопис повоєнної еміграції – "Лис Микита", якого він буде видавцем та редактором. Сучасник писатиме про його творчість прямо: "безоглядно ставив усіх політиканів під свою безсторонню сатиричну "гільйотину". Козак дійсно не мав табуйованих тем, окрім, можливо "Листопаду", який на сторінках гумористичного видання завжди зберігав свою маєстатність.

Впродовж понад 30 років "Еко", можливо несвідомо творив колекцію "листопадових образів", які створюють цілий "листопадовий світ" і є хронікою свого часу та вдалою спробою легенду "Листопада" проектувати й на наступні події, що відбувалися в другій половині ХХ століття.

Листопадові числа "Лиса Микити" за 1955-1956 роки Фото: Український музей-архів у Клівленді

Всередині 1950-х Козак робитиме спроби ввести "листопадову тему" на обкладинку "Лиса Микити". В числі за 1955 рік з'являться перші риси того стилю, що навіть через десятиліття буде в тій чи іншій формі присутній на "листопадових шпальтах".

Так, старий ветеран-усус з'явиться через чверть століття, а алегорія, що в часі листопада українська громада відзначає маси різних балів та бенкетів, але забуває про відзначення листопадової річниці – буде присутня й в пізніших роках.

Наступне листопадове число, 1956 року, відрізнятиметься від двох десятків інших подібних обкладинок – тут не буде жодного натяку на сучасність і в плакатному стилі Еко повернеться до "свого" Львова.

Підпис "Дві традиції українського Львова" й відповідне зображення пов'яжуть визвольно-мілітарну та інтелектуальну тематику. Зрештою – це була природня зв'язка – українське студентство виклично носило шапки-мазепинки, які ще кілька років перед тим були символами першого українського війська – "Українських Січових Стрільців" (УСС), а боротьба за відкриття університету для українців у Львові сягала щонайменше початку ХХ століття.  

Ровесники Козака в першій половині 1920-х створять Тайний університет, в якому щорічно, нелегально, навчалося близько півтора тисячі студентів. Велика частина з них продовжить визвольну традицію уже в підпіллі УВО, а згодом ОУН.

Листопадові числа за 1958-1959 роки – чи не перша спроба поєднати дві легенди – Перші й Другі Визвольні змагання Фото: Український музей-архів у Клівленді

В листопадовому числі за 1958 рік Еко поєднає символи Перших й Других Визвольних змагань. "Листопад" та символів тієї епохи – силуети Львова та пісня "Ой у лузі червона калина" тепер будуть відображені повстанцем і підписом "А ми тую червону куртину піднесемо!".

 "Куртина" з французької означатиме "завіса", а в англійській словосполучення "iron curtain" - "залізну завісу". Відтак, на шпальті "Лиса Микити" неофіційний гімн УСС отримав нового звучання.

Вже наступного року доведеться знову поєднати різні сторінки боротьби за незалежність. На цей раз у жовтневому номері за 1959 рік. Тоді стане відомо про смерть в Мюнхені Степана Бандери.

Версія вбивства ще не буде чітко озвучена, але в далекому Детройті Козаку буде зрозуміло про що йдеться і це втілиться в одну із найбільш символічних обкладинок "Лиса Микити".

На ньому зобразить вояків трьох формацій, що воювали під час І і ІІ Визвольних змаганнях й поруч кожного на падаючому листку калини зазначить "Париж", "Ротердам" та "Мюнхен" - місця загибелі Симона Петлюри, Євгена Коновальця та Степана Бандери. Підпис "Листопад" тут буде більш ніж доречний.

П'ятилітня зміна – від 1960 до 1965-го Фото: Український музей-архів у Клівленді

Чергове поєднання двох епох визвольних змагань буде присутнє на обкладинці наступного, 1960-го року. Силует стрільця та Львова розмістять на одній сторінці з карликовими енкаведистами чи збірним образом радянських силовиків. Слова, вкладені в уста командира: "Скільки років його розстрілюєте, а він усе ще живий!!!", - буде не випадковим.

Знову слід віддати належне інтуїції Едварда Козака – як тут не пригадати спогади одного із працівників КДБ Георгія Саннікова, який з жалем писав, що "похорон Бандери вилилися в потужну демонстрацію єдності та згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери консолідувала ворожі Радянському Союзу сили в середовищі української еміграції".

Попри це зв'язок з "Воюючою Україною" припинився (останні кур'єри, які йшли з Заходу в Україну датуються 1959 роком, хоча чи не ціле десятиліття цей зв'язок був контрольований радянськими та польськими спецслужбами).

Діаспора дедалі більше фокусуватиметься на своїх проблемах, перш ніж з-за "залізної завіси" почують голоси "шестидесятників". Це буде відображено й в наступних обкладинках "Лиса Микити".

Після кілька річної перерви, в 1965 році, тематика "Листопаду" знову з'явиться на шпальтах часопису, але цього разу в значно песимістичному контексті. Кам'яний хрест типової форми, яку в міжвоєнний період на стрілецькі могили проектував побратим Козака – Лев Лепкий, тепер прикрашатиме напис "Листопад 1918".

Могильний настрій передаватимуть 3 ворони – персонажі шевченкового "Великого льоху", які тепер символізуватимуть асиміляцію, матеріалізм та міжусобиці – бичі українського еміграційного життя.

1968 і 1970 – сумний ювілей Фото: Український музей-архів у Клівленді

 В 1968 році, в 50-ліття листопадових подій, можна було очікувати якусь більшу, урочисту згадку про "Листопад". На це хіба могли претендувати обриси давнього Львова з прапором на ратуші. Цей силует міста Козак уже згадував в 1958 і 1960-у – останніх числах, де події змальовувалися ще в позитивних барвах.

Але не цього разу – під великим листком Еко розмістив силуети сонних колишніх стрільців на вшануванні 50-ліття. Епіграф з стрілецької пісні про загиблих вояків: "Спіть, хлопці, спіть…" - говорить сам за себе. Листопадова традиція була якщо не мертвою, то все ж добряче сплячою.

Це він відобразить і в числі й за 1970 рік. Крик юного пластуна: "- Діду, збудіться, вже Першого Листопада!..", - якщо й матиме якусь позитивну конотацію, то хіба в тім, що на шпальті вперше з'явиться образ юного покоління. Хоча він демонструватиме й прірву між генераціями та відстань, що минула від далекого "Листопаду 1918-го".

1969 і 1976: "малі люди" Фото: Український музей-архів у Клівленді

Число за 1969 рік відрізнятиметься від всіх інших малою деталлю, що спочатку не привертає уваги – англомовні написи в, здавалося б, традиційних місцях. Хіба ж нам не доводилося зустрічати написи "Зачинено" на дверях та й назва готелю "Hoch I Stapler" є типово англійською.

До того ж – підписи до зображень послаблюють нашу увагу – "В деяких громадах не відбули Листопадового свята" і, як контраст, слова стрілецької пісні "А там в готелі музика грає, бенкет жваво йде…". Здається все зрозуміло і з присмаком суму, але…

Перш за все щодо назв споруд – вони особливо будуть знайомі українцям, що мешкали в Нью Йорку та околиці. "Народний дім" - назва громадської української будівлі, що розташована в центрі міста, на Манхеттені.

"Hotel Hoch I Stapler" - назва є вигаданою, хоч подібною на типові назви готелів. Українці її впізнаватимуть по іншому готелю – "Statler Hilton", в якому неодноразово українська громада проводила свої бенкети.

Те, що ця назва є співзвучною пригадує листопадове число за 1955 рік, де серед низки оголошень вгорі буде згадано й "Бенкет-Баль" в готелі "Статлер". Але й, судячи з архіву щоденного газети "Свобода", у згаданому листопаді 1969-го щонайменше одна українська імпреза відбулася в "Statler Hilton".

Цього ж разу Еко замінить одну літеру й замість "Statler" вийде "Stapler". Але цікавіше це читатиметься в поєднанні з першим словом – "Hochstapler". В середовищі Едварда Козака це слово було відоме з німецької мови й означало "самозванець".

Але воно присутнє і в англійській мові на означення бідняка, що колись мав багатство, а тепер збанкрутував. Чи не промовисто як на націю, що пережила "Листопад", втратила державу, а тепер гучно святкує дрібніші події в найманих закладах, які не завжди по кишені?!

Спонукає до роздумів й таблиця на "Народному домі". Можна лише догадуватися, що мав на увазі Еко, коли в слові "Closed" замінив літеру "d" на "t". Чи цим хотів звернути увагу, що громада замкнувши свій дім і замахнувшись на дорогий готель, ще до кінця не опанувала англійську мову?

Чи, більш правдоподібно, це мало звучати як інший галицизм – "клозет", тобто туалет (звідсіля й англійське "water closet" - WC). Чи як англійське – "шафа"? Так чи інакше, вживши лише 2 англійські написи Едвард Козак запустив гру, яку й по-сьогодні цікаво розгадувати й можна по різному інтерпретувати.

Інше зображення, яке передає подібну атмосферу, присутнє на обкладинці 1976 року – велетенське маєстатична постать стрільця на сторожі хреста-пам'ятника і дрібна постать сучасника. Подібні шкіци, які будуть обережно порівнювати сучасників і давню, напівутрачену традицію неодноразово з'являтимуться на сторінках "Лиса Микити".

Листопадова обкладинка 1979 року – "В.Івасюк" Фото: Український музей-архів у Клівленді

Подібно як два десятиліття перед тим, знову з'явиться черговий сумний привід поєднати листопадову традицію з сучасністю. Але в жовтні 1959-го вбивство Бандери відбулося напередодні листопадового числа і було навіть логічно, що на обкладинці ці події поєдналися.

Натомість Івасюк загинув у квітні, але Еко таки витримає паузу, щоб згадати про композитора в листопаді. Щоправда, він не малюватиме силует втраченого Львова – його замінить фігура-надгробок, зображена на задньому тлі й, що знаходиться на тому ж Личаківському цвинтарі де й похований Івасюк, а саме – Каменяра. Можливо згадка про ще одного генія передаватиме ідею спадковості, що неодноразово вже було втілено в листопадових числах часопису.

Американські настрої": 1980, 1982, 1983 Фото: Український музей-архів у Клівленді

Перша половина 1980-х на листопадових обкладинках буде позначена "американськими настроями" - дещо лихоманитиме громадську надбудову в США – "Український Конгресовий Комітет Америки" (УККА).

Власне в 1980-у дійде до демаршу, коли група організацій покине ХІІІ Конгрес, протестуючи, що представники "Визвольного Фронту" ("бандерівці") взяли більшість обраних посад. Ще за два роки, в 1982-му заяву про відкликання своїх представників з УККА зробить Союз Українців Католиків "Провидіння".

Обидві події відбувалися восени, напередодні листопаду, відтак Козак мав підстави зачисляти їх до "листопадових" втрат. Несподівана поява на обкладинці за 1980 рік постаті ветерана-стрільця буде й останньою.

В наступні роки лавка пустуватиме і лише самотня парасоля нагадуватиме, що на ній хтось колись сидів. І якщо число за 1982 рік матиме ще "американський присмак" - про що свідчитиме падаючий листок "Провидіння", то в 1983 році Еко знову повернеться до "львівського листопаду" - вкотре на обкладинці "Лиса Микити" з'явиться силует Собору Святого Юра.

1985 і 1987: "Надія Є!"  Фото: Український музей-архів у Клівленді

Чи інформація про відлигу, пов'язану з "Перебудовою" чи якісь інші причини спонукали Едварда Козака закінчувати "Листопадову легенду" на оптимістичній ноті.

Обкладинки "Лиса Микити" за 1985 і 1987 роки не матимуть якоїсь згадки про Батьківщину, радше навпаки – вони будуть діаспорні, але сповнені надії. Так, пластове новацтво свічечкою присвічуватиме на темній сторінці силуети листя калини – між іншим саме цей символ ("Червона калина") - буде зображений в листопадових листках за всі три десятиліття.

Підпис "Світло в темряві", який лише натякатиме на появу нового покоління вже за два роки зміниться цілком впевненим написом "Зміна варти". Під старим трухлявим деревом, на якому залишився ще один листок, на лавці зі знайомою парасолею сидітиме юнак з прапорцем із тризубом.

Чи можна було чекати кращого завершення цієї листопадової легенди? Пройде трішки більше трьох років і цей прапор стане державним прапором незалежної України – через понад сім десятиліть від далекого листопада 1918-го, коли його вперше піднімуть на львівській ратуші.

Читайте також:

(Не) романтична війна

Відтепер онлайн невідомі фото Української Галицької Армії

ЗУНР і національно-визвольний рух на Закарпатті у 1918-1919 рр.

Проти "Орлят". Українські діти-герої Листопадового чину

На Львівщині встановлюють імена стрільців УГА, що загинули в 1918-1919 роках

"Віроломство генерала Галлера…". Чи був дозвіл на використання "Блакитної армії" проти українців?

"Кропили ворога рясним вогнем". Слідами добровольців-усусусів

Історик Микола Литвин: "Галичани встановили державу за три години"