ЗУНР: усе про республіку західних українців

Перша світова війна йшла до завершення. Німеччина зазнала кількох поразок на західному фронті. Антанта стояла на кордонах Австро-Угорщини і от-от могла увійти на територію імперії Габсбургів.

Імперії тріщали по швах. Уже рік Російська імперія існувала у вигляді новостворених національних держав (Україна, кавказькі держави, ніким не визнана Білоруська Народна Республіка) та кількох власне російських урядів, між якими точилась кривава війна.

У клаптиковій багатоетнічній Австро-Угорщині теж посилились відцентрові тенденції. Поляки, українці, чехи й словаки, серби, хорвати і словенці, не кажучи уже про угорців, прагнули до створення власних держав.

Етнографічна карта Австро-Угорщини Карла Черніга (1855), згадана у "Тимчасовому законі про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії"

14 вересня 1918 р. Австро-Угорщина звернулася до воюючих сторін з пропозицією скликати конференцію для обговорення питання про мир. Та їх голос був проігнорований Антантою, що вже відчула близький подих перемоги.

Австрійський прем'єр Макс Гусарек намагався створити новий коаліційний уряд. Туди мали увійти представники національних груп.

Галичиною прокотилася хвиля мітингів. Поляки вимагали пріоритету для себе (бо вони становили 54,7% населення краю). Українці на це не погоджувались.

22 вересня 1918 року в Народному домі Львова відбулось віче. Його учасники – українці - виступили проти приєднання Східної Галичини до Польщі, яку, можливо, могли проголосити невдовзі.

Народний дім у Львові - осередок українського національного життя

На одному із таких мітингів ухвалено резолюцію:

"Всі Українці Снятинської Землі протестують отсим урочисто і привселюдно проти всяких змагань якого-небудь прилучення Східної Галичини до будучої Польщі, укріпляють свій протест народньою присягою, шо ані ніхто із живих Українців повіту, ані ніхто із їх потомків ніколи-преніколи не узнає польської приналежности державної ні то польського суверена, будь ним князь, великий князь, король чи президент або який иньший репрезентант тої польської держави, що дальше пятнують всяку через польських політиків форсовану комбінацію прилученя Східної Галичини до Польщі як нужденний політичний морд всеї української нациї в Галичині а урочистою клятьбою одностайно і однодушно зобов'язуються всім таким насильним змаганням супротиставити силу діла до послідної кроплі крови".

Цей документ підписав Василь Стефаник.

На початку жовтня представники Німеччини й Австро-Угорщина намагалися переконати президента США Вудро Вільсона завершити війну, базуючись на розроблених ним принципах.

Президент США Вудро Вільсон запропонував націям право на самовизначення

Габсбурзька імперія мала бути перебудована на федеративних засадах, де "народам Австро-Угорщини, яких місце в зборі народів бажаємо бачити охороненим і забезпеченим, має бути дана змога автономічного розвитку".

Виняток становили поляки. Їм мали надати незалежність. Решта територій залишались під владою імперій.

У жовтні розпочалась сесія австрійського парламенту.

Голова Української парламентської репрезентації Євген Петрушевич на засіданні 4 жовтня звернув увагу на становище українців у складі Австро-Угорщини й висловив сподівання, що вона повинна стати союзом народів:

"Ми вже нині реклямуємо для себе нічо инше, як найсвятіше для кождого народа право на злученє всіх українських земель в одну українську независиму державу, і домагаємося прилучення всіх українських земель Австро-Угорської монархії, в сім числі також українських земель положених в Угорщині, до Української Держави".

Щоб запобігти розпаду Габсбурзької імперії, 16 жовтня 1918 р. цісар Карл видав маніфест про перебудову імперії на федеративних засадах:

"Австрія має за волею своїх Народів статися Союзною Державою, в якій кожна Національність (народ) має право утворити на терені осідку своєї людности свою власну Державну Одиницю (Державу)".

Маніфест імператора Карла від 16 жовтня 1918 року

18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся зібрались українські депутати обох палат австрійського парламенту, галицького й буковинського крайових сеймів та делегати усіх українських політичних партій. На цей зʼїзд також прийшли єпископи греко-католицької церкви та посланці студентів.

Ці збори оголосили себе Українською Національною Радою (УНРада).

Наступного дня УНРада постановила: "ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині – а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Старожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцільну українську територію. Ся українська національна територія уконституовується отсим як українська держава".

На мапі центрально-східної Європи зʼявилась нова держава.

Президентом УНРади обрано Євгена Петрушевича.

Президент Української Національної Ради Євген Петрушевич

На зібранні не було представників від Закарпаття. Однак від них надійшов лист: "Наш нарід доживає того спасенія, щоби раз вже висвободитися від ярма другого народу".

На засіданні 19 жовтня 1918 р. УНРада створила три виконавчі делегації УНРади. Перша - у Відні під керівництвом Євгена Петрушевича. Друга - галицька у Львові на чолі з Костем Левицьким. Третя – буковинська під проводом Омеляна Поповича.

Наступного дня на площі святого Юра у Львові відбулося всенародне віче, де відбулося урочисте проголошення української держави на землях Австро-Угорщини.

Український політикум взяв курс на легальне й мирне перейняття державної влади на західноукраїнських землях. Та сподівання не виправдалося.

31 жовтня з Відня приїхав Льонгин Цегельський і проінформував, що Австрія готова передати владу в Східній Галичині українцям.

Виходячи з цього, Кость Левицький зажадав від австрійського намісника генерала Карла фон Гуйна визнання Східної Галичини й Буковини з українською частиною Угорщини самостійною українською державою.

Той відмовив, пояснивши, що не отримував жодного повідомлення з Відня. Те ж саме зробив і австрійський комендант міста Львова генерал Рудольф Пфеффер.

Тим часом, поляки створили у Кракові Польську ліквідаційну комісію. Вона мала перебрати владу в Галичині від Австрії до Польщі.

Увечері 31 жовтня члени УНРади та Військового Комітету (таємний військовий комітет створений у вересні 1918 р.) скликали нараду старшин, на якій обговорили план дій на 1 листопада. Льонгин Цегельський запропонував почекати рішення з Відня й не піднімати повстання.

Організатор Листопадового Чину Дмитро Вітовський

Військові на чолі з Дмитром Вітовським пропонували негайно захопити владу у Львові, оскільки не могли передбачити подальший хід подій.

У результаті старшини прийняли ухвалу про підняття збройного повстання й перейменування Військового Комітету на Українську Генеральну Команду. Від її імені був розісланий по всіх містах і повітах Східної Галичини наказ – у ніч на 1 листопада взяти владу на місцях у свої руки.

Уночі команда українських воїнів зайняла казарми й усі державні установи. Цього не чекали ні Карл Гуйн, ні Рудольф Пфеффер.

Заступник австрійського намісника Володимир Децикевич, керуючись цісарським маніфестом від 16 жовтня, передав владу УНРаді:

"Український Народе! Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі вільний горожанин Української Держави […] Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш, як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу".

Беззбройне перебрання влади відбулося в Станіславові, Коломиї, Долині, Снятині, Раві-Руській, Золочеві та інших містах.

5 листопада УНРада проголосила маніфест до населення західноукраїнської республіки для роз'яснення перспектив майбутньої політики.

В щойно створеній державі "не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі горожани без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед проявом закону, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосови, масам робочого народу".

Передбачалося проведення виборів до парламенту.

Для охорони громадського порядку створили народну міліція. У більшості випадків вона обиралася на зборах місцевого населення і була схожа на озброєне угрупування, яке не завжди виконувало доручення влади.

Тому для забезпечення правопорядку в Східній Галичині залишалася діяти й колишня австрійська жандармерія. 6 листопада УНРада прийняла постанову про створення Корпусу української державної жандармерії.

9 листопада 1918 р. створено уряд – Державний Секретаріат (згодом Рада Державних Секретарів) на чолі з Костем Левицьким (у січні 1919 р. уряд очолить Сидір Голубович).

Очільники ЗУНР Євген Петрушевич, Сидір Голубович та Степан Витвицький

Зайнявши відповідні посади державні секретарі повинні були скласти присягу на вірність західноукраїнській владі. За парламентською традицією державних секретарів привів до присяги найстарший член УНРади Юліан Романчук.

13 листопада УНРада ухвалила "Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії". Цим законом, фактично Конституцією, встановлено офіційну назву держави – Західноукраїнська Народна Республіка, герб ("зображення золотого лева на синьому фоні") та її кордони:

"Простір Західно-Української Народньої Республіки покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, – то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимірією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Марморош".

Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 року

Вищим органом влади мали стати Установчі Збори, вибрані шляхом загального й таємного голосування. До часу їх скликання керівництво державою покладалося на УНРаду та Державний Секретаріат.

Детальніше зупинимося на офіційній назві новоутвореної країни. У маніфесті, виголошеному УНРадою 19 жовтня, зазначалося про утворення "Української держави". Ця ж назва була продубльована у відозві до населення 1 листопада 1918 р.

Це пов'язано з існуванням держави з однойменною назвою в Наддніпрянській Україні. До того ж гетьман Павло Скоропадський пообіцяв матеріальну й військову допомогу галичанам для боротьби з поляками.

Таким чином західноукраїнські політики намагалися підкреслити історичну єдність обох гілок українства й не виключали об'єднання з Великою Україною.

Коли ж антигетьманські настрої населення у Наддніпрянщині посилилися, становище Павла Скоропадського дедалі важчало, а галицьким лідерам стали відомі плани Українського Національного Союзу про початок протигетьманського повстання, вони вирішили проголосити створення "Західно-Української Народної Республіки", що було значно демократичніше й ближче до більшості населення України, аніж гетьманат "Українська Держава".

Загалом, утворена ЗУНР охоплювала близько 70 тис. кв. км. території з населенням 6 млн (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреї, 2% угорців, румунів та інші. За конфесіями поділ був таким: 62 % – греко-католики, 18 – римо-католики, 13 – іудеї, 6 – православні.

Карта ЗУНР з "Енциклопедії історії України" (2005 р.)

Протягом наступних днів було затверджено ряд законопроектів, які мали не менш важливе значення для розбудови державності на західноукраїнських землях.

Зокрема, 16 листопада ухвалено "Закон про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки". За ним місцеві органи управління ЗУНР підпорядковувалися Державному Секретаріату у Львові як найвищій державній інстанції.

Замість цісарських старост вводилися посади державних повітових комісарів, яких призначав державний секретар внутрішніх справ. Повітові комісари призначали громадських комісарів, які не були обрані населенням, або затверджували існуючих.

21 листопада прийнято закон про судівництво, яким встановлювалися повітовий, окружний і вищий суди ЗУНР, а також передбачалося утворення Найвищого Державного Суду у Львові. Рішенням Державного секретаріату юстиції створили 12 судових округів, які поділялися на 130 судових повітів.

Війна з Польщею вимагала формування сильної й чітко організованої регулярної армії. 13 листопада розпорядженням Державного Секретаріату військових справ затверджено організаційну структуру військових сил ЗУНР.

Вона базувалася на територіальному принципі комплектування. Державу поділили на три частини – військові області: А – Львів, Б – Тернопіль, В – Станіслав та 12 військових округів.

Офіційна публікація розпорядження про військову організацію ЗУНР

Очолив збройні сили ЗУНР генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, що прибув із Наддніпрянщини для допомоги разом з полковником Євгеном Мишківським, який став начальником штабу.

Упродовж грудня 1918 – січня 1919 рр. завершилося реформування західноукраїнського війська, зокрема поділено армію на корпуси та бригади. До весни 1919 р. Галицька армія налічувала до 125 тис. солдатів та офіцерів, мала піхотні, артилерійські та навіть авіаційні частини.

Ще напередодні Листопадового чину 29 жовтня було створено Харчовий уряд, який займався забезпеченням державних, освітніх і лікувальних установ продуктами харчування. Також налагоджено роботу залізниць, відновлено роботу пошти, телеграфу, телефону. В Станіславові утворено дирекцію пошт і телеграфу.

Для покращення фінансової ситуації галицькі політики реорганізували Крайову дирекцію скарбу, у складі яких перебували Скарбова сторожа, Скарбова митниця, Державний касир і Державний контролер.

3 грудня 1918 р. Державний Секретаріат фінансів підпорядкував Дирекцію скарбів округів владі повітових комісаріатів, у Станіславові розпочалася реформація його структури.

Для запровадження жорсткого регулювання у сфері економіки й поповнення державної скарбниці було запроваджено жорстоку монополію на продаж зерна, хлібопекарських виробів, великої і малої рогатої худоби, свиней, картоплі, шкіри, цигарок тощо.

Як і на Наддніпрянщині найважливішою проблемою для влади була аграрна реформа. Землі було мало, бажаючих її мати – багато. Більшість земельних наділів належали великим власникам.

14 квітня 1919 р. УНРада ухвалила земельний закон.

За цим документом "конфісковували ся землі: а)поміщицькі; б) всі "посілості мертвої руки, фондаційні, монастирські, єпископські, церковні"; в) землі, які дотеперішні власники набули для спекуляції; г) "посілості, яких власники чи посідачі не обробляють своїми силами, хоч би вони не підпадали під припис перший"; д) "всі посілості, які своїм простором переступають означену границю, оскільки вони не підходять під ніякий з попередніх родів посілості…".

Конфісковані землі переходили у земельний фонд ЗУНР. Живий і мертвий інвентар, що належав до певного наділу мав також бути вилученим.

Державний секретар земельних справ у першому уряді ЗУНР Степан Баран

Ліси переходили у власність держави, а водойми належали громадам, за винятком судноплавних річок. Пасовища й полонини теж ставали володінням громад.

З земельного фонду у першу чергу передбачалося наділення землею жовнірів-рільників ЗУНР, що "в її обороні проливали свою кров, або наслідком війни иншим чином стали неспосібними до праці, вдовиці і сироти по них, як також инші жертви сеї або всесвітньої війни та прочих безземельних і малоземельних рільників".

Протягом лютого-квітня 1919 р. галицький провід провів ще ряд реформ.

13 лютого, був прийнятий закон "Про основи організації шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки", а наступного дня "Про удержавлення українських приватних гімназій і жіночих семінарій".

Таким чином, всі школи оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями. Українська мова стала основною в усіх державних школах, національним меншинам надали право на викладання в школі на рідній мові.

15 лютого 1919 р. УНРада ухвалила Закон про запровадження в усіх установах української мови як державної.

Національним меншинам гарантувалося використання рідної мови "в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інституціями і державними підприємствами".

8 квітня був прийнятий закон про громадянство. Галицьким урядом також були прийняті "Закон про скликання Сойму Західно-Української Народної Республіки" (15 квітня 1919 р.) та "Про вибори (виборчу ординацію) до Сойму ЗОУНР".

Останній передбачав загальне, без статевої різниці, безпосереднє, таємне, пропорційне виборче право для громадян держави, якім виповнилося 20 років. Послом до парламенту міг бути громадянин держави, який досяг 28-річного віку.

Паспорт ЗУНР

В ніч на 22 листопада українські війська відступили зі Львова. УНРада і уряд ЗУНР переїхали до Тернополя, де перебували до кінця грудня, а згодом до Станіславова.

Незважаючи на відступ зі столиці, війна за Східну Галичину продовжувалася.

Такий перебіг подій змусив галичан звернутися за допомогою до Директорії, війська якої вели успішні бойові дії проти гетьманату.

Штаб Січових Стрільців у фастові у листопаді 1918 року. За кілька днів у тому ж Фастові підпишуть передвступний договір про злуку УНР та ЗУНР

У результаті переговорів представники УНР і ЗУНР уклали й підписали у Фастові 1 грудня 1918 р. передвступний договір про злуку обох держав.

У цьому документі наголошувалося:

"Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну Велику державу з Українською Народньою Республікою – значить, заявляє свій намір перестати істнувати, як окрема держава, а натомісць увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку".

На сесії УНРади 3 січня 1919 р. в Станіславові відбулася ратифікація Фастівської угоди.

У рішенні наголошувалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського народу проголошує торжественно зєдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки і Української Народної Республіки".

Були затверджені й інші положення, які обговорювалися 1 грудня 1918 р. у Фастові. Законодавча влада в Галичині до Установчих зборів мала належати УНРаді, а цивільна й військова адміністрація – Державному Секретаріатові.

22 січня 1919 р. відбулася історична подія в житті українців – століттями роз'єднані Галичина й Наддніпрянщина об'єдналися в одну державу.

Льонгин Цегельський на Софійському майдані у Києві оприлюднив грамоту УНРади, ухвалену 3 січня в Станіславові, і передав її Володимиру Винниченку.

Урочистості у Києві на Софійському майдані з нагоди проголошення Акту Злуки

Федір Швець ознайомив присутніх з Універсалом Директорії про об'єднання УНР та ЗУНР:

"Од нині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна… Однині є незалежна Українська Народна Республіка.

Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружними зусиллями своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську…".

23 січня 1919 р. Трудовий Конгрес майже одноголосно ратифікував Акт злуки.

За умовами Акту злуки ЗУНР стала частиною УНР і отримала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

Калуш святкує Злуку з Великою Україною

Євген Петрушевич став членом Директорії. Але, здається, так жодного разу і не взяв участь у її засіданнях.

Державний секретар закордонних справ ЗОУНР Льонгин Цегельський ставав першим заступником міністра закордонних справ УНР. З ним мали узгоджуватися всі рішення щодо взаємовідносин України з Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною.

Гербом ЗОУНР став тризуб замість лева. Хоча формально обидві частини й об'єдналися в одне ціле, але кожна продовжувала проводити власний політичний курс.

У середині травня розпочався наступ польських військ на позиції Галицької армії. У результаті - до початку червня вони окупували майже усю Галичину, за винятком невеликої території між річками Дністер та Збруч.

Західноукраїнська влада залишила Станіславів і переїхала спочатку до Бучача, згодом до Заліщиків і врешті до Чорткова.

Однак 7 червня Галицька армія розпочала Чортківську наступальну операцію, у ході якої було визволено Чортків і Тернопіль, а передові частини наближалися до Львова.

Під командуванням Олександра Грекова Українська Галицька Армія здійснила Чортківську наступальну операцію

9 червня Євгена Петрушевича проголосили диктатором ЗУНР. Демократично налаштований Петлюра, який нещодавно скинув "узурпатора Скоропадського" не прийняв рішення Петрушевича стати одноосібним правителем.

Євгена Петрушевича позбавлено формального членства в Директорії і створено Міністерство у справах Галичини.

Антанта не знала що робити з Галичиною. Для них цей край виглядав польським. Принаймні, у цьому їх переконували поляки.

Українці мали ж репутацію союзників переможеної Німеччини. До того ж Українська Галицька Армія уже перейшла Збруч і опинилась на Поділлі, за межами Східної Галичини.

Рішенням Найвищої Ради від 20 листопада 1919 р. Польща отримала мандат на управління Східною Галичиною строком на 25 років.

А згодом, 15 березня 1923 р., Рада Амбасадорів Антанти ухвалила рішення про анексію краю Польщею.

Офіційна публікація рішення Ради Послів про східні кордони Польщі

Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала на власній території 257 діб.

Після переходу річки Збруч керівництво ЗУНР сподівалося на відновлення власної державності у Східній Галичині спочатку спільно з армією УНР, а згодом шляхом дипломатичних переговорів з впливовими світовими лідерами.

Щоправда всі заходи були безуспішними.

Утім, не усе так погано. Іван Лисяк-Рудницький згодом написав: "Галичина 1918-1919 рр. − єдиний у новішій історії приклад українського державного порядку".

Один із чільних діячів ЗУНР Михайло Лозинський у своїх інтервʼю зазначав:

"ті, що шукають причин у внутрішніх галицьких відносинах, звалюючи вину "праві" на "лівих" і "ліві" на "правих", помиляються.

При всіх внутрішніх недостачах Ѓаличина в боротьбі проти польського наїзду дала такий примір геройства, що ся боротьба остане на все одною з найгарнійших сторінок історії боротьби українського народу за волю.

А що до недостач, то треба людські справи оцінювати людською мірою. У Поляків, у Чехів і нн. не було инакше; і в них були недостачі, може ще й гірші.

Та в них були инші обставини і дякуючи тим обставинам, вони мають свої держави.

В таких'обставинах, в яких була Галичина, й вони мабуть улягли би.

Зрештою вистане вказати на чеських Німців. Є їх коло три міліони богатого, культурного національно свідомого народу на власній території, а одначе, маючи проти себе побідну антанту і не могучи одержати помочи від великого німецького народу, вони мусіли улягти і стати частю чеської держави".

Врешті, саме памʼять про власну українську державність у Галичині та бойовий досвід в Українській Галицькій Армії стали основою для подальшої боротьби за незалежну та соборну Україну.